Правові засади захисту комерційної таємниці

Досягнення успіхів у сучасному бізнесі неможливе поза знач­ними масивами інформації, яка постійно зазнає руху та суттєвої модифікації, а відтак важливою умовою його стабільності бізнесу є грамотне використання інформаційних ресурсів та забезпечен­ня їх захисту від різноманітних загроз. Сьогодні розроблено та вдосконалюється кілька напрямів такого захисту, з-поміж яких основними вважають правовий, організаційний і технічний. Зва­жаючи на назву розділу спинимося на характеристиці правових засад захисту інформації, що обумовлені низкою обставин. Зок­рема, формування ринкових відносин в Україні зумовило появу в нашому законодавстві групи таких нових понять, як комерцій­на таємниця, конфіденційна ділова інформація, ноу-хау, секрет виробництва, недобросовісна конкуренція, підприємницьке шпи­гунство тощо, на що наше законодавство досить оперативно відреагувало як на потребу правового регулювання цих юридичних категорій, притаманних ринковим відносинам.

Судячи зі змісту вітчизняного законодавства, комерційна таємниця є захистом від недобросовісної конкуренції в рамках реалізації права на інтелектуальну власність. Це загальноприй­няте у світі положення знаходить своє відображення у змісті п. VIII ст. 2 Конвенції 1976 p., якою затверджено Всесвітню ор­ганізацію інтелектуальної власності, учасником якої був ко­лишній СРСР, а наразі й Україна.

Загалом же цивільне законодавство під комерційною таєм­ницею розглядає інформацію, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідома та не є легкодоступна для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з чим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретнос­ті, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, орга­нізаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути від­несені до комерційної таємниці.

Саме такий перелік відомостей, що не належать до комерційної таємниці визначений Постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, які не відносяться до комерційної таємниці» від 9 серпня 1993 р. Отже, це:

– установчі документи, документи, що дозволяють займа­тися підприємницькою чи господарською діяльністю та її ок­ремими видами;

– інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

— дані, потрібні для перевірки обчислення і сплати подат­ків та інших обов’язкових платежів;

— відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заро­бітну плату загалом та за професіями й посадами, а також на­явність вільних робочих місць;

– документи про сплату податків і обов’язкових платежів;

– інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також про інші пору­шення законодавства України та розміри завданих при цьому збитків;

– документи про платоспроможність;

— відомості про участь посадових осіб підприємства в коопе­ративах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

— відомості, що відповідно до чинного законодавства під­лягають оголошенню.

Указані відомості підприємства зобов’язані подавати органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, а також іншим юридичним особам за їх вимогою відпо­відно до чинного законодавства.

Судячи зі змісту даного правового акту, його норми аж ніяк не сприяють становленню вітчизняного законодавства у сфері захисту інформації підприємців. Адже вочевидь, велика кількість за­ за­значених у постанові відомостей і є об’єктом економічного та промислового шпигунства, а в багатьох країнах вважаються та­ємницею.

Не позбавлена певних вад і норма постанови, що зобов’язує підприємства подавати органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, а також іншим юридичним особам названі відомості за їх вимогою відповідно чинного законодавства.

По-перше, це стосується зобов’язання підприємця надава­ли вище перераховану інформацію практично всім юридичним особам. У такий спосіб потенційному зловмиснику (шпигуну) для отримання важливої інформації про фірму достатньо лише зареєструвати фіктивне підприємство і надіслати запит.

По-друге, вимоги законодавця надавати інформацію конт­ролюючим та правоохоронним органам, що, до речі, зазначено і в законодавстві про дані органи, зокрема в Законах України «Про міліцію», «Про службу безпеки України», «Про органі­заційно-правові засади боротьби з організованою злочинніс­тю», «Про аудиторську діяльність» тощо теж суперечать принципам Конституції України та свободи підприємництва. Так, зокрема, згідно з п. 17 ст. 11 Закону України «Про мілі­цію»: «міліції для виконання покладених на неї обов’язків на­дається право одержувати безперешкодно і безплатно від під­приємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об’єднань громадян на письмовий запит відомості (в тому числі й ті, що становлять комерційну та банківську таємницю), необхідні у справах про злочини, що перебувають у проваджен­ні міліції. Отримання від банків інформації, яка містить бан­ківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встанов­лених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Правочинність такої норми викликає цілу низку сумнівів, адже незрозумілим залишається питання про те, кого варто ро­зуміти під поняттям «міліція», оскільки згідно зі ст. 7 даного Закону вона складається з підрозділів:

— кримінальної міліції;

— міліції громадської безпеки;

— місцевої міліції;

— транспортної міліції;

— державної автомобільної інспекції;

— міліції охорони;

— судової міліції;

— спеціальної міліції.

А для забезпечення громадського порядку на об’єктах і те­риторіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднен­ня, катастрофи, Міністерство внутрішніх справ України з доз­волу Кабінету Міністрів України може створювати спеціальні підрозділи міліції.

Окрім цього, даний закон не дає відповіді і на питання, хто саме зі співробітників має право доступу до комерційної та бан­ківської таємниці суб’єктів підприємництва, оскільки до спів­робітників міліції належать: оперуповноважений, дільничний інспектор, інспектор дорожньо-патрульної служби, постовий патрульно-постової служби, водій автомобіля, офіцер прес-служ­би, слухач навчального закладу та ін.

Такими ж недосконалостями рясніють й інші законодавчі акти, що визначають правову основу співробітників Служби безпеки України, податківців, аудиторів, що свідчить про вкрай низький рівень забезпечення безпеки вітчизняного бізнесу.

Основні положення захисту комерційної таємниці закріпле­ні також у загальних (КК України (статті 231-232, 361-363), КУпАП (статті 164³, 164¹¹), ЦК України (статті 420, 505-508, 1076), ГК України (статті 154-162), КЗпПУ (ст. 147), Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції», Закон України «Про банки і банківську діяльність») та спеціальному (Закон України «Про інформацію») правових актах. А тому комп­лексний характер правових відносин, що виникають у сфері захисту комерційної таємниці, визначає коло правових норм, що регулюють ці відносини. Особливо важливе значення для успіш­ного розвитку фінансово-кредитної системи стало прийняття За­кону України «Про банки і банківську діяльність», визначивши окрім основних завдань банківської системи, й сутність банків­ської таємниці та порядок її розкриття: на письмову вимогу су­ду або за рішенням суду; органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України – на їх письмову вимогу стосов­но операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізич­ної особи - суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу; органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридич­ної особи або фізичної особи - суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу; спеціально уповноважено­му органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу стосовно додаткової інформації про фінансову операцію, що стала об’єктом фінансового моніто­рингу; органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів стосовно стану рахун­ків конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб’єкта підприємницької діяльності.

Опріч цього, названий Закон України (ст. 61) зобов’язує бан­ки забезпечити збереження банківської таємниці шляхом:

1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

3) застосування технічних засобів для запобігання несанк­ціонованому доступу до електронних та інших носіїв інфор­мації;

4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Більше того, службовці банку при вступленні на посаду під­писують зобов’язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфі­денційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов’язків. Приватні особи та організації, які при ви­конанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов’яза­ні не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб. У разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються винними органами.

Неабияка роль у забезпеченні безпеки бізнесу належить і Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», який визначає правові засади захисту господарюючих суб’єктів (підприємців) і споживачів від недобросовісної конкуренції. Закон спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення торгових та інших чесних звичаїв ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин.

Питання визначення правових засад підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господар­ській діяльності і спрямованих на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конку­рентних відносин регламентують норми Закону України «Про захист економічної конкуренції».

Як зазначає Н. А. Іваницька, законодавець, визначаючи за­соби захисту комерційної таємниці застосовує два підходи: 1) абсолютного захисту, що захищає комерційну таємницю як об’єкт інтелектуальної власності від посягань будь-яких третіх осіб; 2) відносного захисту, що передбачає захист нелегкодоступної та не загальновідомої комерційної інформації, щодо якої вжито заходів для збереження її таємності, від актів недобросо­вісної конкуренції. Таким чином, перший підхід, що відображе­ний у цивільному, господарському та кримінальному праві, є від­носно новим для національного законодавства і виконує функцію загального захисту комерційної таємниці. У свою чергу, другий підхід, притаманний конкурентному та адміністративному пра­ву, має тривалішу історію застосування і передбачає цілеспрямо­ваний захист комерційної таємниці від посягань конкурентів.

На захист прав і законних інтересів юридичних та фізич­них осіб, пов’язаних із комерційною таємницею, спрямовані положення ст. 34 Конституції України, згідно з якою «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поши­рювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежено законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту ре­путації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання ав­торитету і неупередженості правосуддя».

Виходячи з вищезазначеного переліку правових актів, нор­ми яких регулюють відносини у сфері захисту комерційної таємниці, можна акцентувати увагу на її кримінально-право­вій та цивільно-правовій охороні.

Кримінально-правова охорона комерційної таємниці ґрун­тується на основі ст. 231 КК України (Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю) і ст. 232 (Роз­голошення комерційної або банківської таємниці).

Так, згідно зі ст. 231 КК України за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або бан­ківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також за незаконне використання та­ких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, винні особи караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбав­ленням волі на строк до трьох років.

За умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що ста­новлять комерційну або банківську таємницю, з метою розго­лошення чи іншого використання цих відомостей, а також за незаконне використання таких відомостей, якщо це спричини­ло істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, статтею 231 КК України передбачено покарання у вигляді штрафу від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбав­ленням волі на строк до трьох років.

Об’єктом злочину є встановлений порядок здійснення гос­подарської діяльності в частині забезпечення чесної конкурен­ції між її суб’єктами.

Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) вчинен­ням дій, спрямованих на отримання відомостей, що станов­лять комерційну таємницю; 2) незаконним використанням таких відомостей.

Суб’єктом складу злочину можуть бути громадяни Украї­ни, особи без громадянства чи іноземці, що досягли загального віку кримінальної відповідальності.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим злочином, адже збирання і використання комерційних секре­тів може здійснюватися лише шляхом умисних активних дій. Мотиви такий дій найчастіше носять корисливий характер, але можуть формуватися і під впливом інших факторів (помста адміністрації, надання сприяння близькій людині, що виявляє зацікавленість щодо конфіденційної інформації).

Згідно зі ст. 232 КК України за умисне розголошення комер­ційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною чи службо­вою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи з інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господар­ської діяльності, карається штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

Об’єкт злочину аналогічний об’єкту злочину, передбачено­го ст. 231 КК України.

Об’єктивна сторона злочину полягає в діях, якими комер­ційна таємниця піддається розголошенню, тобто доводиться до відома сторонніх осіб (хоча б однієї особи), та в наслідках у ви­гляді спричинення істотної шкоди суб’єкту господарської дія­льності.

Суб’єктом злочину може бути особа: 1) якій комерційна та­ємниця стала відома внаслідок її особливих взаємовідносин із власником таємниці (наприклад, службова особа господар­ського товариства, член спостережної ради, ревізійної комісії тощо); 2) яка є представником контрагента чи партнера відпо­відного суб’єкта господарської діяльності і отримала інформа­цію, що є комерційною таємницею, під умовою її нерозголо-шення; 3) яка є службовою особою органу державної влади (зокрема, слідчим, прокурором, суддею) і отримала відповідні відомості на підставі закону під час виконання своїх службо­вих обов’язків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим чи іншим особистим (помста, заздрість тощо) мотивом.

Аналіз розглянутих нами статей 231 і 232 КК України, які є основою кримінально-правового захисту комерційної таєм­ниці, свідчить про широкий арсенал санкцій, що їх передбачив законодавець (штраф, обмеження волі, позбавлення волі, поз­бавлення права обіймати певні посади чи займатися певною дія­льністю, виправні роботи). Разом із тим жодна з наведених кримінально-правових санкцій, що застосовуються до осіб, що вчинили злочин, передбачений статтями 231 і 232 КК України, не відшкодовує суб’єкту підприємництва чи власнику комер­ційної таємниці завданих злочинами збитків. Відшкодування ж подібних збитків здійснюється шляхом використання не кримінально-правового, а цивільно-правового режиму захисту комерційної таємниці, що ґрунтується на застосуванні норм цивільного та господарського законодавства України.

Змістом цивільно-правового захисту комерційної таємниці є цивільні зобов’язальні правовідносини, в силу яких одна сто­рона (боржник чи особа, що завдала шкоди) зобов’язана відшко­дувати іншій стороні (кредитору чи потерпілому) всі збитки, що їх завдано протиправним посяганням на комерційну таєм­ницю. Законодавцем (ст. 224 ГК України) під збитками розу­міються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Загальновизнано, що правова природа цивільних зобов’я­зальних правовідносин характеризується відповідною склад­ністю, беручи до уваги, що в цивільному праві існує два загаль­них види зобов’язань, як-то:

– зобов’язання, що базуються на договорі сторін (договірні);

– зобов’язання, що базуються на факті, який має юридич­не значення (поза договірні), зокрема зобов’язання, що базу­ються на факті завдання шкоди.

А тому зважаючи на вищезазначене, варто розглядати два різновиди цивільно-правових режимів захисту комерційної таємниці:

— режим захисту, що базується на договірних відносинах, коли між сторонами офіційно укладено спеціальну угоду, а то­му збитки, що завдані протиправним посяганням на комерцій­ну таємницю, відшкодовуються винуватою стороною в силу відповідного письмового договору;

режим захисту, що базується на зобов’язаннях, що ви­пливають з факту завдання шкоди однієї сторони відносин ін­шій, коли відшкодування збитків здійснюється не за умовами письмового договору, а на основі загальних підстав і принципів відповідальності за завдану шкоду. Цей різновид цивіль­но-правового режиму захисту комерційної таємниці тісно пов’язаний з кримінально-правовим режимом, оскільки в ос­нові цього режиму лежить не порушення зобов’язань за умова­ми договору, а факт завдання шкоди, в тому числі шкоди, заподіяної одним із злочинів, передбачених статтями 231 і 232 КК України. Більше того, як твердять учені, досить часто дія кримінально-правового і зазначеного вище цивільно-правового Згідно зі ст. 232 КК України за умисне розголошення комер­ційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною чи службо­вою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи з інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господар­ської діяльності, карається штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

Об’єкт злочину аналогічний об’єкту злочину, передбачено­го ст. 231 КК України.

Об’єктивна сторона злочину полягає в діях, якими комер­ційна таємниця піддається розголошенню, тобто доводиться до відома сторонніх осіб (хоча б однієї особи), та в наслідках у ви­гляді спричинення істотної шкоди суб’єкту господарської дія­льності.

Суб’єктом злочину може бути особа: 1) якій комерційна та­ємниця стала відома внаслідок її особливих взаємовідносин із власником таємниці (наприклад, службова особа господар­ського товариства, член спостережної ради, ревізійної комісії тощо); 2) яка є представником контрагента чи партнера відпо­відного суб’єкта господарської діяльності і отримала інформа­цію, що є комерційною таємницею, під умовою її нерозголошення; 3) яка є службовою особою органу державної влади (зокрема, слідчим, прокурором, суддею) і отримала відповідні відомості на підставі закону під час виконання своїх службо­вих обов’язків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим чи іншим особистим (помста, заздрість тощо) мотивом.

Аналіз розглянутих нами статей 231 і 232 КК України, які є основою кримінально-правового захисту комерційної таєм­ниці, свідчить про широкий арсенал санкцій, що їх передбачив законодавець (штраф, обмеження волі, позбавлення волі, поз­бавлення права обіймати певні посади чи займатися певною дія­льністю, виправні роботи). Разом із тим жодна з наведених кримінально-правових санкцій, що застосовуються до осіб, що вчинили злочин, передбачений статтями 231 і 232 КК України, не відшкодовує суб’єкту підприємництва чи власнику комер­ційної таємниці завданих злочинами збитків. Відшкодування ж подібних збитків здійснюється шляхом використання не кримінально-правового, а цивільно-правового режиму захисту комерційної таємниці, що ґрунтується на застосуванні норм цивільного та господарського законодавства України.

Змістом цивільно-правового захисту комерційної таємниці є цивільні зобов’язальні правовідносини, в силу яких одна сто­рона (боржник чи особа, що завдала шкоди) зобов’язана відшко­дувати іншій стороні (кредитору чи потерпілому) всі збитки, що їх завдано протиправним посяганням на комерційну таєм­ницю. Законодавцем (ст. 224 ГК України) під збитками розу­міються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Загальновизнано, що правова природа цивільних зобов’я­зальних правовідносин характеризується відповідною склад­ністю, беручи до уваги, що в цивільному праві існує два загаль­них види зобов’язань, як-то:

– зобов’язання, що базуються на договорі сторін (договірні);

– зобов’язання, що базуються на факті, який має юридич­не значення (поза договірні), зокрема зобов’язання, що базу­ються на факті завдання шкоди.

А тому зважаючи на вищезазначене, варто розглядати два різновиди цивільно-правових режимів захисту комерційної таємниці:

— режим захисту, що базується на договірних відносинах, коли між сторонами офіційно укладено спеціальну угоду, а то­му збитки, що завдані протиправним посяганням на комерцій­ну таємницю, відшкодовуються винуватою стороною в силу відповідного письмового договору;

— режим захисту, що базується на зобов’язаннях, що ви­пливають з факту завдання шкоди однієї сторони відносин ін­шій, коли відшкодування збитків здійснюється не за умовами письмового договору, а на основі загальних підстав і принципів відповідальності за завдану шкоду. Цей різновид цивіль­но-правового режиму захисту комерційної таємниці тісно пов’язаний з кримінально-правовим режимом, оскільки в ос­нові цього режиму лежить не порушення зобов’язань за умова­ми договору, а факт завдання шкоди, в тому числі шкоди, заподіяної одним із злочинів, передбачених статтями 231 і 232 КК України. Більше того, як твердять учені, досить часто дія кримінально-правового і зазначеного вище цивільно-правового режиму захисту комерційної таємниці відбувається одночасно з допомогою такого правового засобу, як цивільний позов у кримінальній справі. Вказаний вид позову дає змогу одночасно з притягненням винуватого до кримінальної відповідальності стягнути з нього завдані злочинним посяганням на комерційну таємницю збитки, що для власника розглядуваної нами таєм­ниці значно важливіше.

Не меншої уваги заслуговує й режим захисту комерційної таємниці, що базується на застосуванні норм трудового зако­нодавства. Так, зокрема, статтею 130 КЗпПУ передбачено за­гальні підстави й умови матеріальної відповідальності праців­ників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків. Отже, розголошення банківської таємниці, вочевидь цілком підпадає під дію норм даної статті, а відтак за наявності зазна­чених законом підстав і умов, матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відпові­дальності.

Звичайно, виділити з щойно перерахованих один із най­більш важливих видів захисту комерційної таємниці буде ме­тодологічно неправильним, оскільки лише в комплексі вони можуть максимально захистити її від загроз і небезпек.

Порушення системи заходів щодо захисту комерційної та­ємниці в силу неврахування обстановки та інших причин може призвести до розголошення комерційної таємниці та завдання внаслідок цього шкоди у таких формах: зниження рівня еконо­мічної безпеки; розірвання ділових відносин із партнерами; звільнення провідних спеціалістів фірми; зрив перемовин; втрата можливостей укладання договорів (угод), потреба в до­даткових заходах, пов’язаних із фінансовими затратами; нане­сення шкоди авторитету фірми; втрата можливості патенту­вання і продажу ліцензій тощо.

Так, зважаючи, що поняття «комерційна таємниця» є комп­лексна системна категорія, яка характеризує різні сторони діяльності її власника, зміст та механізм її захисту з його боку може визначатися самостійно і на власний розсуд. Водночас комерційна таємниця є дотичною до широкого спектра суспільних відносин, а відтак стає нагальною потребою прийняття спеціа­льного галузевого закону про охорону прав на комерційну та­ємницю.