Червня, ніч 4 страница

Але стоп! Вони ж не знають мене! А як пояснити їм, хто я така?

Це не можна пояснити навіть власним батькам!

Одне слово, я тут сама. Сама, мов Нейл Армстронг на Місяці! І всі люди для мене інопланетяни. Я сиджу в центрі місячного кратера, де рухи уповільнені й тіні пропливають наскрізь, мов риби у водах океану. І моторошно дивитися на них, адже знаєш, що частково перебуваєш у місті мертвих…

Ось пропливла жіночка років сорока в яскраво-синьому «модному» костюмі: широкий блузон, скроєний за фасоном «летюча миша», спідниця-«олівець» до середини коліна, босоніжки на платформі. На вустах яскраво-червона помада, довгі широкі «стріли» на повіках а-ля Нефертіті. Зачіска «атомний гриб».

Красива жінка, сповнена енергії і сил. Я жахнулася: зараз, тобто в МІЙ час, їй сімдесят чи більше. І все в минулому: цей літній день, і цей синій костюм, і ці «стукалки» на платформі. І тонка талія. І вузькі литки… Все спотвориться, все піде в пісок часу. І цей пісок обліпить її з усіх боків, притрусить лице, занурить у безвихідь туги і нездоров'я. Я ковзала прискіпливим поглядом по перехожих. Подумки прибрала з вулиці тих, кому «за п'ятдесят», доволі бадьорих чоловіків і жінок, що поспішають на роботу. І скверик спорожнів. Навіть немовлята в візках у моїх очах перетворилися на майже ровесників. Повилазили з пелюшок і засіли з сигаретами та пивом на сусідніх лавах. І над всім цим осередком часу височіла синя пика Карла Маркса...

Тікати! Негайно повернутися!

Розповісти про все Миросю, здатися лікарям! І більше ніколи не їздити на ту околицю.

Я встала з лавки. Страшно хотілося пити. Але навіть випити квасу з круглої бочки ціною в п'ять радянських копійок не було за що. Дивилася на людей божевільними очима, мов Іхтіандр, що надовго залишив свою водну стихію.

Хотілося несамовито закалатати у стіни будинків із криком: «Випустіть мене звідси!!» Ось що означає «нема з ким сісти хліба з'їсти». Або попросити в когось хоча б ковток води.

Перед моїм внутрішнім зором, мов неонова вивіска, випливла адреса: «вулиця Жовтнева, будинок 7»…

Мов у гарячці, я вхопилася за задню кишеню своїх джинсів і намацала там… вчорашній бублик. Вчорашній? Тому бублику нині було плюс тридцять років! Від цієї думки я зареготала, мов божевільна, аж матуся з візком сахнулась і поквапилась швидко проїхати повз мене.

…В тролейбусі знову їхала «зайцем», сказавши кондукторці: «Икск'юз мі, ай дон'т андерстенд». Вона подивилась на мене переляканими очима і швидко пройшла далі. Я подумки посміхнулась. Мені були знайомі ці перелякані чи опущені долу очі «наших за кордоном». Звісно, звідси до того часу було ще далеко і народ їздив хіба що до Болгарії по профспілкових путівках, які дозовано видавали «передовикам виробництва». Але навіть через двадцять років тінь цих переляканих поглядів ще міцно лежала на обличчях наших туристів. Ніхто не звик дивитися прямо, а тим більше посміхатися. Просто посміхатися перехожим чи вітатися в крамницях.

Я поглянула на пасажирів. Усі вони їхали з зосередженими обличчями, готові в будь-яку хвилину дати відкоша один одному чи здійняти гвалт, видерти зубами своє «місце під сонцем» ближче до вікна.

…На вулиці Жовтневій майже нічого не змінилось із «вчорашнього» дня, хіба що старенька церква мала більш пристойний вигляд і майданчик у дворі майорів білими прапорами білизни. Таке враження, що по всіх околицях тривала капітуляція. Звісно, подумала я, пральні машини з сушкою мали не всі...

Що ж я йому скажу? «Дайте мені попити»? Абсурд.

«Я вчора була у вас. А тепер прийшла повідомити, що ваша теорія цілком реальна?»

Теж абсурд на межі божевілля.

А якщо піти тим самим шляхом, знову представитись журналісткою газети і попросити коментар щодо аномальних явищ?

Але я не знаю: чи писали про аномальні явища тридцять років тому? Хоча, здається, були такі рубрики на зразок «Удівітєльноє рядом».

Це слушне рішення. Зрозумівши, як діяти, я зайшла до під'їзду і одразу нерішуче зупинилася: сьогодні робочий день, якщо його нині ще не поперли з роботи, то навряд чи він буде вдома.

Доведеться чекати до вечора, доки я не помру від голоду і спраги. Але не тільки це змусило мене стишити кроки. Відчула неймовірне хвилювання, мов йду на побачення.

Дурна, сказала я самій собі, просто тобі до рук йде пригода вперед!

Піднялася на потрібний поверх, ще раз прокрутила в голові першу репліку: «Доброго дня! Вибачте, що турбую вас без попередньої домовленості…» Далі скажу, що працюю в газеті… м-м-м… ну, скажімо, у «вечірці» і маю завдання зробити з ним, як із молодим перспективним вченим, невеличке інтерв'ю. А далі побачимо. В кращому випадку поставлю пару запитань і попрошу попити, в гіршому просто не застану його вдома. Чи навпаки. Дзвінок на дверях не працював. Довелося постукати… Але перед тим я дістала з кишені бублик, ніби він дійсно міг бути символом довіри чи як він там сказав? перепусткою. Начепивши бублик на палець, чекала, чим розв'яжеться ця задачка. Але, здається, вона не збиралася розв'язуватися. Я стукала і стукала. Аж доки не відчинилися двері навпроти.

З них визирнула бабця. В руці вона тримала ключ.

Нарешті, сказала вона без найменшого здивування. А то я вже збиралася до магазину за молоком думаю, ну, як ніхто не прийде протягом двадцяти хвилин, піду.

Вона простягнула мені ключ.

А-а-аллле… Від несподіванки мене знову заціпило.

Бабця лагідно поглянула на мене, вочевидь, вона не чекала пояснень.

Заходьте, заходьте! Іванко скоро буде, він завжди залишає мені ключі для своїх друзів. До нього багато людей приїжджає. Не стояти ж їм у під'їзді!

Нічого ж собі! Але я вирішила без жодних запитань прийняти «правила гри» і взяла ключ.

Бабця приязно покивала мені головою і зачинила двері.

Я лишилася стояти на сходах з чужим ключем в руках і не знала, що робити. Як взагалі можна лишати свої ключі для будь-кого? Зараз би так вчинив хіба що хворий на голову.

Але цікавість взяла гору і я встромила ключ у шпарину.

...Все тут було, як і тоді. Трохи менше фотографій на стінах, трохи більше книг, той самий круглий стіл і зелений абажур лампи. Через те що я «нещодавно» тут була, відчула себе, мов удома. Пішла на кухню там було чисто і прибрано. Щоб нічого не зрушити зі своїх місць, ковтнула води просто з носика чайника і повернулась до кімнати, присіла на край стільця.

Скільки доведеться чекати? Води я попила. Може, встати і піти, повернувши ключ тій же бабці?

На стіні тихо цокав годинник. Знову йти в місто у мене не було ніякого бажання. Принаймні тут я відчувала себе затишно.

Я схилила голову на руки.

…Здавалося, проминуло лише кілька хвилин, але, коли розплющила очі, кімнату вже огорнули сині сутінки. Розплющила і одразу наштовхнулась на… погляд.

Навпроти мене за столом сидів чоловік. Він так само поклав голову на схрещені на столі руки і з цікавістю дивився на мене. Його очі були на рівні моїх очей. Я ще не могла втямити, чи це мені сниться, чи я дійсно прокинулась в цій кімнаті, куди увійшла, мов злодюжка.

Очі були ті самі лукаві і хитрющі. Вони світилися посмішкою. Знайомою посмішкою. Якусь мить ми вивчали одне одного. Потім я поволі підвела голову. Він вчинив так само. Не вимовив жодного слова. Розглядав мене, навіть я б сказала всотував моє лице цими лукавими очима.

Я зніяковіла.

Що маю сказати?

Все вилетіло з голови.

От дурна! Я ж щось мала сказати!

Пауза була така сама, як і вчора, тобто тоді, коли він відчинив мені двері…

«Доброго дня! Вибачте, що турбую вас без попередньої домовленості…» Точно! Так я мушу розпочати свою промову. Але надворі вечір. А яка взагалі може бути «попередня домовленість», якщо я забралася в його квартиру самотужки та ще й заснула, мов у себе вдома?!

Я хочу їсти… сказала захриплим від сну і хвилювання голосом.

Вимовила це досить плавно, без звичного «заїдання платівки».

Він радісно посміхнувся (довкола його обличчя, як і вчора, засвітилися тисячі осяйних ліхтариків!) і зітхнув з полегшенням, ніби перед ним ожила воскова лялька.

Що він має на це зробити? Запитати хто я, яким чином потрапила сюди. Попросити документи.

Перевірити, чи всі речі на місці.

Він кивнув на мою руку:

Це обручка?

Я поглянула на свій палець на ньому було надягнуто бублик (обручку, до речі, я ніколи не носила).

Я засміялася, вже знаючи, що він не питатиме документів.

Це чарівний бублик, сказала я. Ним я відчинила ваші двері!

Я люблю бублики, сказав він.

Знаю, сказала я. А крім бубликів у вас щось є?

Він заметушився:

Зараз перевіримо! Принаймні в холодильнику вчора були яйця. Але я можу зганяти до магазину.

Не треба нікуди ганяти. Обійдемося яйцями, сказала я і додала з посмішкою: Якщо вони там були… вчора.

Перейшли до кухні.

Він заметушився, дістаючи з холодильника продукти. Вивалив на стіл все, що там було, сир, яйця, масло.

Я помітила, що у нього тремтять руки.

Він повернувся до плити.

Я дивилась на його спину, шию, окреслену двома зворушливими впадинками.

Він вправно готував яєчню, сковорідка шкварчала і розповсюджувала спокусливі аромати.

Мені здалося, що спостерігаю все це тисячу років.

Чому ви не питаєте, хто я? запитала я.

Навіщо? Якщо ви прийшли гадаю, ви знали, куди йдете…

Так, дійсно, я це знала. Тільки не знала навіщо? Води попити? Чи побачити його знову без фланелевої сорочки і стоптаних капців, таким, яким він був зараз і… на тій фотографії.

Певно, я дійсно втратила розум, адже мені здалося, що запросто можу підійти до нього і обхопити руками спину, притиснутися до неї щокою, відчути її тепло і в цьому не буде нічого протиприродного.

Ніколи зі мною не траплялося нічого подібного. Щоб ось так одразу?

З іншого боку, подумки посміхнулася я, нині мені все дозволено! Адже, за великим рахунком, мене немає! Я бігаю десь там, по дачі своїх сусідів, збираю квіти, ловлю метеликів і п'ю на ніч молоко…

Справа була зовсім не в тому, що мені закортіло вагомого підтвердження присутності в цьому часі, чи есперименту, чи захисту. Ні. Відбувалося щось дивне: відчула себе так, ніби я давно жила тут.

Те ж саме відчула, коли прийшла сюди вперше, а згодом удруге, але тоді це відчуття виникло на рівні підсвідомості. І часом виринало спогадом приємності, затишку, спокою, зацікавленості, якогось незрозумілого щему в грудях. Але ніколи не доходило до чітких думок, а тим більше дій.

Як зараз.

А як же Мирось?! Ця невчасна згадка неприємно штрикнула серце.

Але інша послабила напругу: Мирось зараз сидить десь на даху чи де, він казав, полюбляв пити вино з друзями? і гадки про мене не має! Більше того він ходить зі своєю Томочкою, можливо, спить з нею, обіцяючи одружитися після інституту. Чемний, правильний, іронічний, впевнений у собі Мирось, який завжди знає, чого хоче. Мирось, який не вагаючись здасть мене в «дурку», щойно розповім про свою пригоду. Ні, не думатиму про нього зараз! Подумаю потім. Зараз же мене цікавило одне: чи відчуває цей дивак те саме, що я? Міркуючи таким чином, не помітила, що на кухні все стихло жодного звуку, навіть сковорідка припинила шкварчати. Він завмер, продовжуючи стояти до мене спиною.

Не знаю, скільки спливло хвилин, коли почула його стишений, тривожний голос:

Ви тут?..

Цього було достатньо, аби зрозуміти: відчуває!

Може, перейдемо на ти? сказала я.

Він обернувся до мене з полегшеною посмішкою:

Думав, що ти мені примарилась. Примарилась і втекла.

У «лазівку»? посміхнулася я.

Що? не зрозумів він.

Хіба ти не знаєш? лукаво промовила я і вирішила трошки пожартувати, повторивши те, що нещодавно чула в цій же квартирі: Є гіпотеза, що простір спільно з часом має спіральну будову по часовій координаті... Це виглядає приблизно так…

І я зробила те, що робив він: відірвала від газети смужку, нанесла на неї «вісь часу», намотала на палець і проколола в одному місці зубцем виделки. Він дивився на мої маніпуляції широко розкритими очима і мовчав.

Плин часу тягне нас в одному напрямку з минулого до майбутнього, і ми безсилі навіть пригальмувати в ньому, вела далі я, згадуючи і повторюючи його ж недавні слова, почуті тут. Але якщо піти перпендикулярно потрапляєш в «лазівку» і…

Очі його розширились, він хитнувся.

Навіть здалося, що він непритомніє. Це був чудовий привид підійти і зробити те, що хотіла зробити… Він міцно обійняв мене. Я відчула, як сильно він тремтить і… як затишно знаходитись в його обіймах.

Ти… ти… сказала те, над чим я давно працюю, але не міг так точно і так просто сформулювати! Ти теж в це віриш?!

Тепер я відповіла цілком впевнено:

Вірю.

Це неймовірно! І все, що відбувається зараз, неймовірно. Ти прийшла до мене… Він обережно взяв моє обличчя в руки, повернув до себе, і мене освітило таким світлом, що я заплющила очі. Я знав, що ти прийдеш…

…Його дотики проростали в ній, пускали корені, мов дерева, обплітаючи і проникаючи в кожну клітину. І вона поволі почала розчинятися в ньому, як цукор у склянці з водою. Танула, втрачала відчуття власного тіла, своє таке непересічне «я», давній егоїзм «брати і отримувати», дослухатися лише до себе. Все, все відпало.

Вона стала невагомою, як світло.

Адже він огортав її світлом.

Вона стала водою, адже він огортав її теплими хвилями і сам був, як море.

Вона стала музикою.

Адже він грав на ній без жодної фальшивої ноти.

Ще ніколи у неї не виникало почуття такої шаленої, майже нереальної спорідненості. Завжди щось заважало чи то запах чужого тіла, чи поквапливість, з якою до неї торкались, чи то якісь специфічні вигуки і слівця, що дратували. А тут було повне відчуття сполучених посудин.

Вони просто перетекли одне в одне без будь-якого зовнішнього подразника.

Все, що він робив, було заради неї.

Тільки заради неї…

Вона згадала, як в дитинстві падала в траву, обхоплюючи руками землю, і відчувала, як крізь переплетені судини цієї трави в неї втікає дивне і невідоме почуття повного злиття з природою, з чимось сильнішим і правдивішим, ніж те, що можна вимовити словами. Він дав назву цьому відчуттю дар любити. І все стало на свої місця. Він сказав: «Є стосунки, а є любов. Стосунків в мільйон разів більше, ніж любові». Вона ніколи не замислювалася над цим! Дійсно, все, що вона бачила довкола себе серед людей, усе, що здавалося любов'ю, цим затертим і тисячу разів повторюваним словом, котре вимовлялося без жодного сумніву на весіллях і усіляких родинних заходах, здебільшого виявлялось саме «стосунками». Сімейними, дружніми, скандальними, сталими, прагматичними, швидкоплинними, благородними, брутальними, обридливими, позашлюбними, діловими, партнерськими, високими і низькими, важкими і легкими, зацикленими, егоїстичними, виваженими, нудними, буденними. А любов була просто любов'ю і не потребувала епітетів...