Червня, ранок

…«Кожна мить з тобою така щільна, мов крапля води, що плаває в невагомості. Не розтікається, не падає донизу, не розбивається, не спливає. Завдяки тобі я знаю одну важливу річ. Вона відкрилася переді мною, як найголовніша істина, як тлумачення Біблії, як розуміння усього потаємного, що може відкритися лише обраним: тепер я знаю, що таке любов. Як знаю і те, що її сутність і сенс відкривається далеко не всім. І не залежить від чогось зовнішнього. Любов дар, який живе всередині кожного, але може ніколи не розкритися. Так і лишається до кінця життя якоюсь мізерною, зіщуленою і навіть зайвою клітиною. Адже жоден промінь не освітив її, не дав їй життя, не окропив живою водою. Я не бачила жодної різниці між стосунками і любов'ю, як не бачать це мільйони інших. Ти навчив мене бачити цю величезну різницю. Стосунки тривають, любов живе. Вона завжди свіжа, її неможливо замулити ніякою буденністю. До любові неможливо звикнути! В цьому і полягає перевірка, що ти маєш любов чи стосунки. Ти, саме ти, навчив мене цього.

Але якби в тобі самому не було цього дару нічого б не відбулося!

Вибач, що піддаю нас такому випробуванню. Тобі знову доведеться чекати. А я не знаю, чи зможу повернутися…»

Поставила крапку.

Згорнула папірець трикутником і роздивилась по сторонах. Вранішнє світло вже повзло по стінах, ще п'ять хвилин, і настане новий день. Зовсім інший новий день, в якому і я буду іншою. І потім, коли він мине, і потім, коли минуть мільйони днів від цієї ночі.

Я зняла зі стіни фотографію, погладила її пальцем, перевернула і відтисла цвяшки, обережно вийняла скло і картон, що утримували його. Заклала лист між картоном і світлиною і так само обережно поставила все на свої місця, повісила картку назад, на стіну.

Більше за все мені хотілося повернутися до спальні, влізти під ковдру, пірнути під його руку, знову врости в нього, відчуваючи себе у безпеці.

Але у мене була ще купа невирішених справ, які не могла перекласти навіть на нього. Я тихо одяглася і нечутно вийшла за двері.

Замок клацнув надто голосно.

Я стрімголов помчала по сходах.

І мчала без зупинок ще пару кварталів, доки вистачало дихання і сил, аби не повернути назад…

...Було близько шостої ранку. Я не сідала в транспорт куди поспішати? Якщо і варто кудись бігти так це назад, туди, де зараз, певно, панує відчай. Але знала: це все зможу виправити пізніше. В цьому випадку не може бути ніяких «якби». І ця впевненість надавала сил просуватися все далі і далі від будинку.

Йшла, мов у невагомості чи уві сні, долаючи силу спротиву, яка тягнула мене назад. Так, певно, йдуть по пустелі чи по тундрі, вгрузаючи в пісок чи в сніг…

Тротуарами їхали поливальні машини, забарвлюючи повітря райдужними струменями води.

Вранішнє місто порожнє, прозоре, гулке; я чула кожен свій крок. Треба було б десь присісти і нарешті поміркувати над тим, що відбулося і що буде далі. Повертатися до свого будинку зараз не має ніякого сенсу що я там робитиму зранку? Але куди податися?

Мені спало на думку піти до університетського скверу того самого, де усього кілька днів тому зустрічалася з Олегом. Трохи зорієнтувавшись на місцевості, зрозуміла, що пройшла вже чималий шлях і той сквер знаходиться зовсім поруч. Там можна буде просидіти до обіду, а потім вирушити «додому» у мене ж є ключі. Ну і, звісно, перепустка-капець лежала в сумці.

Я почала підійматися вгору по алеї тій самій, по якій покотилося те «яблуко спокуси», що за ним так необачно побігла…

У сквері вже вирувало життя: на лавах сиділи бабусі, для кого ця вранішня година була часом обіду, котили візочки молоді матусі, вигулювали песиків мешканці з ближніх будинків. І повсюди галасливими зграйками купчилася молодь я пригадала, що зараз триває літня сесія.

Знайшла вільну лаву і сіла, дослухаючись, як гудуть ноги, все ж таки я подолала чималу відстань. Тепер можна прийти до тями, навести лад в думках. Хоча ніякого ладу там не було! Не могло бути.

Я заплющила очі. Здається, тільки те й роблю, що сиджу на безкінечних лавах в безкінечному просторі, мов якась кішка, котра пересувається з місця на місце у пошуках свободи.

Що сталося цієї ночі?

Найбанальніше формулювалося просто: я вперше зрадила Мирославу.

Натомість тепер маю цілісність попри те, що втратила решту здоровий глузд, стабільність і прагматизм. Але я втратила все це ще тоді, коли згодилась поїхати в двір свого дитинства. А, як кажуть, знявши голову за волоссям не плачуть. І хіба можна плакати, якщо саме тут на мене зрушилась… любов?

У тому, що це любов, не було жодних сумнівів.

У тому, що з Мирославом стосунки, теж.

Тепер я чітко розуміла шалену прірву між цими поняттями. Згадала, як поволі складалися ці стосунки, як шліфувався кожен камінчик спільного існування, як притиралися всі грані, згладжувалися кути, як виставлялися прапорці «моя-твоя територія», узгоджувалися звички. Це була шалена праця по виробленню сучасного партнерського існування за всіма законами науки про психологічну сумісність двох рівноправних сторін.

І в цьому було досягнуто неабияких успіхів. Навіть присутність у житті вірної Томочки ми з Мирославом розглядали з філософської точки зору. Ми ніколи не підвищували одне на одного голос, бо це було «неінтелігентно». Не ревнували, адже вважали це демонстрацією зневаги до «свободи особистості». Стримували емоції. На перших порах, коли вони в мене зашкалювали і я влітала до кабінету чоловіка, захлинаючись власним голосом, чула від нього розсудливе: «Тихіше і по суті!» Потім взагалі навчилася «тихіше і по суті», тобто ніяк.

Головними для нас були спокій і збереження «власних територій».

Я ледь не плюнула собі під ноги! Чорт забирай, як могла жувати цю траву?! Забути смак того, що бентежило з юності: навіжене, майже тваринне бажання жити лише на високих обертах порушувати всі території і правила?! Можливо, мене просто здолав страх висоти і змін?

А чи була наша зустріч з Іваном випадком тоді і тепер? Якщо сказати точніше: тепер і тоді?

…Вона запитала в нього про це вже під ранок, коли в обох склеювалися очі, але страх заснути пересилював сон і втому.

Я думаю, що випадок підрозділ закономірності, серйозно сказав він, притискаючи її до себе так міцно, що вона знову почала задихатися.

Так, як у нас із тобою?

А хіба ні? Він замислився і почав фантазувати: Дивись: вранці ВОНА надягає блакитну сукню, і та здається ЇЙ недоречною, адже на вулиці йде дощ, і ВОНА повертається, аби переодягтися. В цей час ВІН виходить в якусь кав'ярню повечеряти, але згадує, що забув на столі гаманець, і повертається за ним. Разом ВОНИ витрачають п'ять-десять хвилин ті самі, невипадкові, що вплинуть на подальший розвиток подій. Потім ЙОГО улюблена кав'ярня назвемо її… «Ля Перла» або «Синій кінь» виявляється зачиненою, і ВІН прямує далі…

А що в цей час робить ВОНА?

ВОНА? Вона виходить на поріг свого будинку і йде в тому ж напрямку у якихось справах. Йде під дощем сама на порожній вулиці.

А далі?

А далі відбувається так: «Любов вискочила на них з-за рогу і вразила, мов злодій…»

Ого! Звідки ти знаєш?! Хіба ця книга надрукована?! Де?

Її зовсім не дивували його вигадки, адже сама наплела купу нісенітниць, від яких було солодко в роті. Її вразило те, що тут, у вісімдесятому, він читав «Майстра і Маргариту».

А ти де її дістала? лукаво запитав він, і вона зрозуміла, що ледь не втратила пильність.

Не очікуючи на відповідь, він додав: Я прочитав у «самвидаві» за одну ніч. Вона пригадала стос макулатури, яку батьки збирали, аби отримати талон на повне зібрання Анн і Сержа Голон. Ніякого «самвидаву» у них не було... Отже, ми познайомились на вулиці? прошепотіла вона в самісіньке його вухо.

Ага. Сто років тому. Через те я одразу впізнав тебе, коли побачив сплячою за моїм столом…

Ох, якби вона могла сказати, як давно вони знають одне одного!

Але вона лише посміхнулась:

Це нормально знайомитись на вулицях?

Зазвичай я не дивлюсь на перехожих. Але у тебе не було парасольки…

Я була мокра і виглядала жалюгідно?

Ми обидва були мокрі на порожній вулиці. Хіба поганий привід для знайомства?

Тут вільно? Можна присісти біля вас?

Я розплющила очі.

Перед лавою стояв якийсь чемний старигань з шаховою дошкою під пахвою. Не одразу зрозуміла, чого він хоче. Ще була там, в спальні, в обіймах, у маренні наяву.

Я кивнула. І від цього поруху з-під моїх повік вилились два довгі струмки, скотились зі щік під підборіддя. Навіть не уявляла, що сльози можуть випікати на обличчі такі болючі стежки!

Старий вибачився і без жодного слова прошкандибав далі.

А на мене знову зрушився потік свідомості, який відкриває потаємні шлюзи лише в певні хвилини, аби винести на поверхню те, що в нормальному житті здається безглуздим і незрозумілим, свої справжні бажання і мрії.

Чого вона хотіла?

…Мати великий дім, в якому безліч кімнат. Щоб в одній було розкидано фарби мільйони різних тюбиків! І щоб в ній стояли мольберти із недомальованими картинами, адже закінчена картина означає маленьку смерть.

В іншій все для шиття: клубки ниток і подушечки-їжачки, утикані срібними голками.

В третій вона різьбила б з дерева своїх маленьких божків, яких бачила серед лісу в дитинстві, в четвертій на дубовому столі стояв би великий «Ундервуд», на якому б вистукувала безкінечний роман, кожна частина якого починалася б словами: «Бог є любов…»

В п'ятій всі стіни заставлені книжковими полицями без дверцят, аби вона могла витирати з книг пил якомога частіше, перебираючи їх. Старовинні і нові, вони б розмовляли з нею багатьма мовами і з кожною вона б проживала нове життя.

В шостій вона поставила б величезне ліжко таке широке, що на ньому вздовж і впоперек могло б улягтися з десяток людей. Адже вона любила спати, розкинувшись, як колись давно, коли, набігавшись у дворі, засинала просто на траві в палісаднику. І крізь сон відчувала, як в ній проростає трава.

Думала: чому світ сповнений всім, чим завгодно, ворожнечею, заздрістю, пиятикою, бійками, побутом, плітками, очікуванням судного часу всім, крім любові, яка могла б одразу поглинути, розтрощити весь цей непотріб на купу дрібних скалок?

Так, це було: вона лежала на пружній траві, занурювалась у неї, вкорінювалась пальцями в її рясне плетиво, і їй здавалося, що цей струм, що йде від землі і трави, проникає досередини і кожна клітина тіла вібрує в ритмі своїх тремтливих глибинних рухів.

Це було те саме відчуття, яке Ніка пережила сьогодні вночі! Так от звідки воно починається з несвідомого дитинства. Коли ти ще не можеш дати назви своєму дару.

Ось чому вона завжди думала, що робить щось не те і не так, як усі, і через це мусить соромитись і стримувати себе. Адже мало хто з мешканців двору чи навіть усього міста міг знепритомніти від любові. Не конкретно до когось, а ось так, впускаючи в себе землю, траву, повітря і зливаючись з усім цим, мов земля, трава, повітря. Це відчуття було настільки сильним і прекрасним, що вона хотіла роздати його іншим!

Всім. Найницішим аби вони підвелися, найжорстокішим аби вони стали воском, бридким аби вони засвітилися зсередини, втомленим аби вони відпочили, хворим аби вони видужали. Її, ніби спиця, наскрізь пронизувала незбагненна любов до всього, на що падав погляд.

Могла годинами стояти, втупившись поглядом в якусь кольорову пляму на стіні, що потрапила під промінь сонця, або, задерши голову, застигнути під деревом і розглядати кору, мандрувати усіма її звивинами і борознами, уявляючи, що це шляхи в інші світи.

Вода і вогонь говорили до неї, скалка від розбитої пляшки світилася, мов діамант, а візерунки на старому килимі, що висів над ліжком, моделювали казкове майбутнє. Але так було лише у дитинстві. І все це називалось любов…

…Все, про що я говорила до нього цієї ночі, падало на такий благодатний грунт, що могла б говорити і мовою ацтеків він усе одно зрозумів би.

Суть і сенс того, що називається любов'ю, чітко постали переді мною, мов записані в якусь вищу книгу, з такою ясністю і простотою, що я задихалася від глибинного пізнання і від цієї чіткої і зрозумілої простоти.

Любов не знає сумнівів, вагань, напівтонів, розрахунків. А присутність хоча б одного з цих чинників ставить її під сумнів. Єдине, що йде з нею в парі, страх смерті…

Мені ще треба було пізнати суть смерті і слави. Не важливо, хто чи що дасть мені ці знання, відчувала, що, відкривши любов, піду далі. Тим більше що саме любов була «ключиком» до всього іншого. Пізнавши суть любові пізнаєш, що таке Бог. Пізнавши суть любові пізнаєш музику і слово, зрозумієш мистецтво, без якого людина перетворюється на маленький сірник, що горить лише одну мить. І зникає безіменним.

Невже я знала це раніше?

Невже та дівчинка знає це зараз? Адже звідки, з яких глибин я вирила всі ці думки? Любов виявилася лише каталізатором того, що я знала підсвідомо і про що свідомо забула.

Суть смерті і слави… Смерті, як рідної сестри любові, адже страх втрати надходить лише тоді, коли маєш, що втрачати.

Слави, як бажання жити вічно, або краще сказати залишити бодай мізерний штрих на землі. І в жодному разі не треба плутати це з марнославством.

Стоп, стоп, стоп, подумки зверталася я до тих невідомих сил, що заволоділи мною, дайте ще трохи часу в цій «лазівці» і я збагну все, що не встигла за роки своєї дорослості. Про що забула в метушні і гонитві за тимчасовим…

Вкотре я відчувала, що голова моя розколюється. Тяжко було від того, що залишила Івана. Але повернутися не могла. Тоді все піде не так!

Скажімо, дівчинка того нещасливого дня сяде в авто і загине разом зі своїм другом та його родиною. Адже це життя, що тривало ТУТ, було її життям. Її, а не моїм. І я не могла забрати його собі! Інтуїтивно я розуміла, що перебувати в одному місці одразу в двох іпостасях неможливо хтось один має зникнути. Мені просто ненадовго випав щасливий квиток, який маю використати з максимальною користю і якнайшвидше. Решта потім. Думаючи про це, я заспокоїлась.

Неподалік якась дівчина гірко плакала в оточенні подруг, поруч троє хлопців розпивали пиво «Жигулівське», ховаючись за відкинутими кришками пластикових портфелів-«дипломатів».

От було б кумедно, якби серед них був Мирослав, подумала я.

Юний, дев'ятнадцятирічний, можливо, навіть прищавий Мирослав, якому я запросто можу зробити зауваження суворим голосом «дорослої цьоці»: «Юначе, розпивати алкогольні напої в громадських місцях заборонено!»

А, власне, чому кумедно?!

Цілком реально!

Я весь час забувала про курйозність свого становища. Про те, що можу робити все, що завгодно, вдаватися до будь-яких містифікацій. Емоційна гойдалка кидала мене з боку на бік. Я ледь не заплескала в долоні: точно! Доки є час, вдамся ще до однієї пригоди. Зрештою, не можна втрачати таку можливість!

Отже, спочатку згадаймо, на якому курсі може вчитись мій майбутній чоловік. Він казав, що в тому році закінчував другий. Точно: другий курс філософського факультету. Вони ж з Томочкою неабиякі філософи! Навіть зараз не можуть обійтися без розлогих дебатів.

Я підвелася з лавки: досить сидіти! У мене є ще одна дивовижна можливість використати своє «цікаве» становище в цьому часі!

Вирішила зайти до університету, подивитися розклад іспитів другого курсу і навідатись до дверей екзаменаційної аудиторії.

Я йшла крізь гомінливі гурти студентів, що штовхалися біля розкладів, помічаючи на собі зацікавлені погляди, все ж таки виглядала досить дивно. Для викладача надто виклично, для студентки, що прийшла на іспит, нетипово. Мій відкритий шифоновий топ відверто бентежив юнаків, це було очевидно. Дівчата теж пропікали поглядами мій «прикид» і «хаєр».

Другий курс складав іспит з політекономії на третьому поверсі, в аудиторії номер 304. Якщо врахувати, що Мирослав людина обережна, не думаю, що пішов «здаватися» у перших рядах.

Я піднімалась знайомими сходами, безпомилково загортала в провулки довгих коридорів, доки не опинилася перед аудиторією з потрібним номером.

Стала біля вікна і дуже пошкодувала, що на мені немає звичних темних окулярів крізь них я завжди влучно стріляла очима, підмічаючи те, що незручно роздивлятися впритул.

Добре, що на підвіконні лежала якась стара газета. Я зробила вигляд, що мені конче потрібно прочитати статтю. Поверх сторінки з цікавістю розглядала галасливий збуджений натовп, сприймаючи чи не кожного хлопця за Мирослава.

Нарешті серце шалено затріпотіло, підказуючи правильну відповідь: з аудиторії виходив юнак в окулярах. У нього була охайна стрижка, брюки з бездоганними «стрілками» і біла сорочка. Таким самим я його і уявляла! Мирось завжди опікувався своєю зовнішністю і здоров'ям, їв лише корисну їжу, тримався у формі. І зараз виглядав охайно, навіть святково.

З натовпу до нього кинулася дівчина, яку я не помітила одразу в барвистій зграї інших студенток. Невже Томочка?!

Звісно, вона! Найвишуканіша дівчина на курсі, як з гордістю казав Мирось. У нього завжди все мало бути «найкраще» оцінки, одяг, жінки. У Томочки вже тоді (тобто зараз!) була гладка зачіска, а не ті «воронячі гнізда», через які я не помітила її одразу і котрими пишалися модниці. Сукня також вирізнялася стриманістю фасону і елегантним сірим кольором. Пригадую, вона розповідала, що шила сама і обирала фасони, розглядаючи фотографії голлівудських актрис. На шиї низка штучних перлів. Усе елегантне, витончене.

Ох, знову подумала я, ну чому він не одружився з нею? Чого йому бракувало?

Поверх газети з цікавістю спостерігала, як дівчина підбігла до юнака, схопила за обидві руки, з хвилюванням зазирнула в вічі. Він мовчки склав великий і вказівний пальці кружечком (його улюблений жест!) мовляв, все «ОК».

Томочка радісно цьомкнула його в щоку. Вони про щось жваво загомоніли, обговорюючи свої оцінки. Їх обступило ще кілька студентів, розпитуючи Мирося про настрій викладачів.

А я напружено вирішувала, як зробити, щоб вони звернули на мене увагу.

Хто я для них доросла тітка, нехай навіть і трохи дивна. І яке діло двом молодим людям до цієї тітки, чим я можу їх зацікавити?

Хіба що якоюсь оригінальною балачкою. Певно, вони і зараз полюбляють потеревенити про все незвичайне.

Зграйка студентів відкотилась від цієї пари, кинувшись до наступного щасливця, котрий виходив з дверей аудиторії.

Мирось дістав свою залікову книжку, і вони наблизились до широкого вікна, біля якого я й стояла. Я нашорошила вуха.

Томочка взяла з рук Мирося його «заліковку» і піднесла ближче до світла.

«Добре», розчаровано вимовила вона і зітхнула. У мене «відмінно». На чому ти зрізався?

Рішення двадцять п'ятого з'їзду КПРС, сказав Мирось. Але більше, ніж на «четвірку», я й не розраховував. Усе нормально.

Ну, це треба було просто гарно зазубрити. Це питання чи не в кожному білеті...

Це було те, що мені було потрібно, аби невимушено вступити до розмови.

Згадала, як в шостому чи сьомому класі вчителька історії, досить навіжена жінка, змусила нас визубрити напам'ять кілька абзаців з промови генсека Брежнєва. Навіщо це було нам потрібно, вона не сказала, просто підіймала кожного, аби ми «відбарабанили» ці абзаци, мов «двічі по два».

Звісно, я зі своєю мовною вадою проголошувала зазубрене півгодини!

Це була така шалена муштра, що ті рядки пам'ятаю досі.

Вчителька мала рацію: потім, принаймні коли я «плавала» на якихось іспитах з суспільно-політичних наук, ті два абзаци (принаймні до певних часів) завжди рятували вони були універсальні для будь-якої ситуації. Отже, тепер я вирішила поділитися своїм досвідом з «молоддю».

Я з поблажливою посмішкою відірвала погляд від газети (до речі, лише тепер помітила, що тримаю її «догори дригом»!) і, максимально стримуючи язик, аби він не поскакав попереду кожної літери, яку я вимовляю, повільно звернулась до Мирося:

Д-д-дівчина має рацію! Якщо хочете знати, зубрити часом буває досить корисно!

Вони зі здивуванням поглянули на мене.

У Мирося був такий погляд, що я злякалася: невже він мене упізнав?!

Хоча це був погляд, яким на мене накидали всі особи чоловічої статі і який, швидше за все, стосувався вмісту мого викличного шифонового топу. Мирось не став винятком. Поки ця парочка не оговталась, я повела далі:

Можу поділитися своїм досвідом!

І розповіла історію з навіженою вчителькою.

І що, здійняв брови Мирослав, ці визубрені абзаци вам знадобились?

Звісно! посміхнулась я. Я їх цитувала на кожному кроці! По-перше, це займало чималу частину часу на іспиті, по-друге, ніхто не міг сказати, що це невірно. По-третє, до цих формулювань я додавала свої коментарі. І «п'ятірка» гарантована!

А що то за абзаци? поцікавилась Томочка.

Зараз виконаю цей номер! змовницьки підморгнула я і проказала монотонним голосом: «Двадцять п'ятий з'їзд КПРС визначив подальшу програму послідовного підйому матеріального і культурного рівня радянського народу на основі пропорційного і динамічного розвитку народного господарства…»

Все це я вимовила на одному подиху, без жодної зупинки, дивуючись тому, як довго може сидіти втовкмачена в юну і свіжу голову абракадабра. Адже ці завчені багато років тому фрази лізли з мене механічно, мов перекручене м'ясо з м'ясорубки.

Вони розсміялися.

Хіба таке можливо повторити?!

Я додала ще два завчені абзаци з того ж репертуару.

Ну от, вчіться, діточки, серйозно промовила я. До речі, це вам знадобиться року до… я замислилась, вісімдесят сьомого чи навіть восьмого включно!

Дійсно, чудова порада! згодилась Томочка. Можна будь-який білет починати цим текстом не промахнешся!

А чому лише до вісімдесят восьмого? підозріло запитав Мирось.

Потім почнеться інше життя… невизначено сказала я.

В якому сенсі інше?

Вони дивилися на мене двома парами розширених від цікавості очей майже так само, як кілька днів тому мешканці квартири номер 8 на моїй околиці.

Я зробила вигляд, що пропустила питання повз вуха.

Вибачте, нарешті наважилась задовольнити цікавість Томочка. А ви хто? Наш новий куратор? Чи вчитесь на заочному?

Я зрозуміла, що гачок закинуто, цікавість виникла і має перерости в дещо більше і що тепер можу клеїти будь-якого дурня.

І вже сьогодні ані Томочка, ані мій дорогенький Мирослав не зроблять мені жодного зауваження!

Помиляєтесь, загадково промуркотіла я. Вважайте, що я ваш випадковий співрозмовник. А сюди мене занесла доля і… спека: в цих університетських стінах завжди прохолодно. До того ж немає нічого кращого, як погомоніти з випадковими співрозмовниками. Чи не так?

Вони слухняно закивали головами і обмінялися швидкими поглядами. О, я знала, що значить це переглядання: я здалася їм цікавим «людським матеріалом». Чудово!

І я повела далі:

Принаймні я не знаю більшої комфортності, ніж говорити з людиною, яка тебе не знає і якої не знаєш ти. Але мусиш якийсь час перебувати з нею під одним дахом. Це все одно, що розмовляти з Богом. Ви коли-небудь розмовляли з Богом?

Здається, у Мирося відвалилася щелепа, він категорично похитав головою і хотів щось відповісти, але я не дала йому вимовити ані слова, махнула в повітрі рукою і посміхнулася:

Неправда! Немає такої людини в світі, яка з НИМ не розмовляє!

Я не розмовляю, впевнено сказав Мирось.

Неправда. А у кого сьогодні вранці ви просили гарної оцінки? посміхнулась я. Чи скажете, що такого не було?..

Мирось зніяковіло мовчав.

А-а-але ж… від хвилювання Томочка навіть почала затинатися так само, як я. Але ж Бога немає.

Я знову зобразила котячу посмішку:

Це ви кажете зараз. Після іспиту з політекономії. Цікаво, що ви скажете років через двадцять…

Навряд чи ми змінимо свої переконання, суворо сказав Мирось.

Я подумки розсміялася. Але навіть подумки це вийшло надто голосно: сміх так і стрибав з моїх очей. Згадала, як буквально позавчора він з розумним виглядом переконував Томочку в зворотному…

Люди, що живуть на цій земній кулі, всі різні, продовжувала я. Серед нас є навіть папуаси! Вже не кажучи про різних диваків, злодіїв і збоченців. Є хворі, здорові, мільйонери, жебраки, грішники і святенники, вчені і кретини… Одне слово, можете розвинути цей перелік, як завгодно. Худі і опасисті. Брюнети і блондини. Американці і… албанці. І між всіма нами величезна різниця, часом прірва. Нездоланна прірва у всьому. Але є лише одна схожість: з НИМ принаймні хоч раз говорив кожен! Точно!!! розширила очі Томочка. Вона дивилася на мене з захватом. Мирось виглядав розгубленим. Він напружено шукав аргументів і нарешті вимовив приглушено: І… Сталін… розмовляв?.. Ще б пак! впевнено сказала я, хоча регіт просто душив мене зсередини. Не сумніваюсь була мить, коли він верещав до НЬОГО, мов пацюк! Зависла пауза. Вони напружено осмислювали почуте. Я тим часом поглянула за вікно, де на протилежному боці вулиці висіли плакати з портретами тієї когорти, яку мої батьки шанобливо називали «члени Політбюро». Сказавши «а», треба казати далі, подумала я і продовжувала говорити цілком серйозно: Якби всі вони, вказала рукою за вікно на ті велетенські портрети, одразу знали, що коли-небудь усе ж таки доведеться відповідати, у них би не було таких задоволених пик.

Кого ви маєте на увазі? запитав Мирось, простеживши поглядом за моєю рукою.

Я подумала, що перегнула палицю. Ще здадуть мене до найближчого відділку міліції за розповсюдження крамольних думок серед свідомої радянської молоді.

Я опустила руку і вирішила бути обережною.

Всіх, хто вважає за можливе розпоряджатися чужим життям...

Вони були достатньо заінтриговані. Але збурити свідомість двох студентів-атеїстів не було моєю метою.

Вони дивилися на мене, як на слона, що несподівано з'явився посеред Хрещатика.

Томочка стояла з напіввідкритим ротиком, з якого мило поблискували її білі гострі зубки. В очах Мирося світився захват.

Вони були малі і наївні. І дуже підходили одне одному. А можливо, таку ілюзію створювала красуня Томочка. Принаймні в її присутності Мирось набував значущості і виглядав солідно.

Я бачила, що вони б залюбки поспілкувалися зі мною ще трошки, і вирішила віддати ініціативу в їхні руки. А тому глибокодумно замовкла, відвернувшись до вікна. Вони знову перезирнулися я відчула спиною їхній мовчазний діалог.

За мить вони озвучили його:

Чи можемо ми запросити вас на каву? сказав Мирось.

Відсвяткуємо іспит! з благоговінням в голосі додала Томочка.

Навіть не знаю… з вдаваною неохотою відповіла я. У вас, певно, купа своїх справ…

На сьогодні ніяких справ! весело сказав Мирось. Ходімо! Я пригощаю!

Остання фраза мені особливо сподобалась, адже у мене, як я вже зазначала, не було ані копійки.

І, відверто кажучи, страшенно хотілося випити кави...

Ми пішли довгим прохолодним коридором на центральні сходи, вкриті затоптаною килимковою доріжкою.

Я мимоволі поринула в цю призабуту наелектризовану атмосферу іспитів, коли здавалося, що твоє життя залежить від легкого розчерку в заліковці. А весь час до здачі ходиш на ватяних ногах, язик в роті розпухає від жаху. Хода моїх супутників була легкою: вони вижили!

Краєм ока я помічала, як Томочка весь час намагається вхопити Мирося за руку, а він з лагідною відстороненістю потискає і відпускає її тендітну лапку.

Пробившись крізь спітнілі натовпи студентів, ми нарешті вийшли на перехрестя. Мирось кивнув на протилежний бік там на перетині вулиць містився гастроном. Біля нього купчились різного роду громадяни, здебільшого ті ж студенти, що відбули навчальні тортури.

Я зрозуміла, що гастроном і є та «кав'ярня», де ми мали випити каву. Інших кав'ярень поблизу не спостерігалось.

Зайшли досередини. Біля прилавку вилася довга вервечка спраглих. Обслуговувала одна продавчиня в біло-сірому халаті і грайливій накрохмаленій короні в збитому коконі волосся.

Вона нагадувала багаторуку індійську богиню Калі, адже одночасно виконувала купу справ. Зі здивуванням я помітила, що кавового апарату тут немає лише широка металева таця з розігрітим піском і десяток-другий маленьких «турок».

Приймаючи замовлення, продавчиня кілька секунд поводила «турками» в піску і майстерно відривала їх від цієї «пательні» рівно в мить кипіння, розливала по філіжанках з відбитими ручками (мені пояснили, що ручки філіжанок працівники гастроному псували навмисно, аби їх не крали). Одночасно продавчиня нарізала по два-три шматочки ковбаси чи сиру величезним кинджалом, загортала їх в цупкий сірий картон, зважувала на вагах, брала гроші, відраховувала здачу, відмірювала на око по п'ятдесят-сто грамів горілки, розливала в чарки коньяк, перегукувалась з завсідниками закладу, приймала товар тістечка у великих картонних ящиках, підписувала накладні.

Гамір в черзі стояв неймовірний. Щасливці виринали з натовпу, несучи в руках паперові квадратні тарілки зі своєю здобиччю, і прилаштовувались з ними на високих круглих стійках-столиках, через які в гастрономі взагалі не було де яблуку впасти.

Мирось вказав нам очима на вільні місця довкола стійки, а сам пірнув у натовп. За моїми розрахунками, стояти йому випадало не менше сорока хвилин.

Так ось що означає тут «запросити на каву», подумала я. Вся ця атмосфера здавалася мені екзотичною.

Ми з Томочкою пробилися до стійки і зайняли ліктями побільше місця. На нас гнівно засопіла парочка синюшного вигляду, що поглинала з картону ковбасу, густо намащену гірчицею. З-під столу вони розливали у філіжанки горілку, яку, вочевидь, принесли з собою.

Побачивши мою розгубленість, Томочка підбадьорила мене:

Тут чудова кава! А черги завжди. Не зважайте, ми вже звикли. Інше місце далеко. Та й не таке комфортне...

Отже, для них це було звичне і комфортне місце.

Нормальненько...

Запах розпеченого асфальту, рукотворна кава, ці побиті вищерблені філіжанки з розчерком «Общєпіт», хтиві роти, що припадали до кружалець рожевої, мов попка немовляти, ковбаски, шурхіт промасленого коричневого картону, тихий спів за однією з круглих стійок, блаженні вирази облич, об'єднаних під дахом цього доісторичного «сільпо», все говорило про миті безхмарного і бездумного щастя, де немає місця боротьбі за життя, де завтрашній день гарантовано схожий на минулий. І через те єдина радість ось так пити каву в гастрономі на розі вулиць, гомоніти і мати на те час. Купу часу, видовженого, мов тінь після полудня, часу безкінечного і не напакованого, мов валіза, мільйоном справ. Часу, що зупинився і стоїть, мов пам'ятник посеред скверу, і не може зійти зі свого п'єдесталу, аби сказати: «Поховайте та вставайте…»

Хвилі запахів і звуків накривали мене з головою.

Вам зле? почула я турботливий голос Томочки.

Я поглянула на неї і в черговий раз замилувалась її вишуканістю, жіночністю і схожістю на голлівудську кінозірку 50-х.

Але серце стислось від жалю. Я таки не помилялась: ані тепер, ані потім в ній не було жодної зазубринки, що за них полюбляють чіплятися чоловіки. Це ніжне створіння, що стояло переді мною, думаючи, що знайшло собі оригінальну і освічену співрозмовницю, вже відтепер було приречене на самотність. Через свою правильність запеклої відмінниці? Надмірну відданість першому-ліпшому? Через легковажність свого обранця? Через брак досвіду? Через мене???

Треба негайно виправляти ситуацію! Доки Мирось стоїть в черзі, витираючи спітніле чоло бездоганно складеним в чотири рази носовичком.

І я поставила питання руба:

Ви його любите?

Томочка перелякано зиркнула мені в очі і ніяково опустила погляд в кавову калюжу на столику, ніби хотіла остудити. Вона не звикла відповідати на такі прямі запитання.

Мені так закортіло говорити правду, правду і лише правду, що я вже не контролювала себе:

Дорога моя, доки не пізно, тікайте від нього. Цей хлопець промучить вас все життя, до старості, до безвиході. Одружиться з молодою лише тому, що вона носить коротесенькі спідниці і брутально плюється крізь зуби, а ще тому, що з нею гарно займатися сексом. А ви будете носити пиріжки йому та його дружині й ніколи не дізнаєтесь, що таке справжнє щастя. Вам буде здаватися, що воно запечене у ваших пиріжках разом із печінкою, грибами чи сиром. Між вами немає нічого спільного, крім підпису викладача у заліковках. Це єдине, що вас об'єднує. Повірте, я знаю, що кажу. Вважайте, що я провидиця, гостя з майбутнього, відьма, старша сестра, стерво, байдуже! Тільки тікайте. Бо бачити ваші чесні довірливі очі нестерпно навіть мені… Вона стояла, низько опустивши голову. Незбагненний галас в гастрономі не заважав їй почути кожне моє слово, сказане досить тихо. Я знала, що вона мене чує. Більше того, згодна майже з кожним словом, ніби давно чекала на нього. Потім вона зробила дивну річ притисла долоню поміж своїх грудей і лише тоді підвела на мене досить спокійний погляд, котрий, відверто кажучи, збив мене з пантелику. Але заговорила вона уривчасто, з великими паузами, ніби у неї пересохло в роті. Тут… сказала вона, маючи на увазі місце, до якого була прикладена її долоня. Тут є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа… Я намагалась йти, але… але тоді вона теж іде. І не повертається. А тут лишається діра. Наскрізна. Аж вітер свище… З величезним здивуванням і без своєї звичайної зверхності я зазирнула в її очі в них жеврів біль того кохання, яке усвідомлює свою безвихідь і разом з тим погоджується з нею, бо не може, не вміє жити інакше. Чому я раніше цього не помічала? Як могла підсміюватись? Невже наша кумедна і доброчесна Томочка теж мала цей дар? Тільки для неї він не був таким добрим і благодатним, як для мене. Ось як буває… Лише тепер можу собі уявити, як вона страждала, коли почали справджуватись мої щойно вимовлені «пророцтва». Відчула провину перед нею, яка завжди здавалася мені ефемерною, адже з роками вона, певно, навчилася гасити цю жарину болю ніби дійсно пустила весь її жар на випікання своїх смачних пиріжків. Знову подумалось про те, що, якби Мирось не закохався в мене, Томочка б досягла своєї багаторічної мети. А чи була я для нього такою вже ідеальною парою? Я, що ніколи не могла вислухати його глибокодумних міркувань до кінця, погано готувала, не приділяла уваги родинним ритуалам… Дивні гримаси долі. Це ми з ним були різні! А Мирось просто сліпим. Вибачте, сказала я, поклавши свою руку на її, я не мала права так говорити з вами. Вона посміхнулася до мене: Нічого. Ви така дивна... Ви з тих, які подобаються Миросику. Я б хотіла бути такою… Якою? Вона помовчала, підшукуючи слова. Сміливою… Незалежною… Ну так і будьте! сказала я. Тобто? не зрозуміла вона. Якби я зараз була на вашому місці, не чекала б ані хвилини в цьому гадючнику! Втекла б! Ще й змусила б себе добре пошукати!

Я так не можу… розгублено сказала Томочка.

Можете! впевнено сказала я і, поглянувши на чергу, в якій Мирось плавився, мов шматок сиру у фондюшниці, рішуче взяла її за руку. Ходімо!

Вона трохи повпиралась, але послухалась і пішла за мною до виходу.

Вивівши її на вулицю, я сказала:

Увечері він прийде до тебе, мала! Головне, не вибачайся! І нічого не пояснюй. Затямила?

Вона боязко кивнула, все ще вагаючись, чи не повернутися їй назад. Але, вочевидь, мій авторитет вже став для неї безперечним. Я перевела її через дорогу і силоміць увіпхнула в переповнений тролейбус, щоб знати напевно: не повернеться! За склом пропливли її перелякані очі.

Я махнула рукою.

Точно знала: увечері він обов'язково прийде до неї.

Мирось не любить втрачати те, що належить тільки йому, і лякається незрозумілих вчинків.

Дивлячись в бік тролейбуса, що, мов комаха, повз угору, я думала, що багато чого встигла за час, доки дівчинка була на дачі.

Тепер маю повернутися до неї. А все, що стосується інших, хоча й не менш важливих подій, відкладу «на завтра».

Принаймні сьогодні Томочка жива і здорова, пече свої пиріжки та філософствує з Миросиком на нашій кухні, а Іван…

Він поки що живе в своїй вежі на березі океану. А я йду до нього і весь час прокидаюсь, так і не дізнавшись, що криється за її мурами.

...Вежа стояла на самісінькій маківці гори.

Гора здіймалась над океаном.

Океан з шипінням і піною, схожими на велетенське багаття, бився об гору, посилаючи потужні розряди хвиль аж до її зубчатої верхівки. Сіль вибілила стіни, але триметрові брили не піддавались ані солі, ані хвилям, ані вітру.

Ніхто не знав, що криється за цими щільними, круглими, сивими від часу і солі стінами.

...Це трапилось в один з найбільш тихих днів, коли сонце підсвітило воду і перший шар її був зовсім прозорим, а крізь сьомий світилася підводна біла пустеля, по якій снували каравани дрібних червоних риб.

Камінь випав сам.

Просто вивалився і все.

Просто посунувся зсередини, трохи подумав, утримуючись на краю своєї квадратної лунки, ще посунувся з легким скреготом, ніби не було між брилами вапнякового і соляного склеювання без жодної щілини, і тихо полетів у воду.

І лише там, унизу, вдарившись об синє скло, здійняв триметрові бризки з довгим тремтливим гулом, котрий розбудив білого кита за багато кілометрів звідси.

Хтось невідомий запустив цей механізм: брили почали вивалюватись самі по собі і падати в океан із закономірною періодичністю з різних боків круглої вежі.

А в порожні квадратні віконця увірвались потоки світла.

Вежа стала решетом, драним капелюхом, одягнутим на місяць, фламандським мереживом, рибальською сіттю, каркасом єгипетського храму, переплетінням судин чим завгодно, тільки не баштою. Камені випадали і випадали.

Струмені яскравого світла рвалися всередину, щоб омити те, що весь цей час перебувало в темряві: можливо, мертву траву, чи сторічний заіржавілий меч, чи слизьких і сліпих жаб із білою тонкою шкірою, чи потьмянілі кістки полонених, щоб нарешті як слід вибілити їх.

Але потоки світла нічого не знаходили в округлій порожнечі. Нічого, крім... світла. Такого ж, яким були і вони. Отже, за тими мурами ховалося світло?

Так, і світло, помножене на світло, давало такий сліпучо-білий колір, що його стовп, що вирвався назовні, на тому боці океану було сприйнято за нове, ще не вивчене явище природи. А пізніше в різних кутах світу через належний проміжок часу майже в один день народилося мільйон немовлят. Але це явище лишилося незафіксованим, адже діти в тій чи іншій кількості народжувалися завжди... Чому ти плачеш?! Я не хотів тебе засмутити! Навпаки…

Я бачила цей сон сто разів! Я сто разів йшла до тієї вежі! Тепер я знаю, для чого аби зруйнувати її! З мене так само вивалюються брили просто зараз…

З мене також…

…Коли я доїхала до знайомої зупинки на околиці, був уже кінець робочого дня. Я вийшла з тролейбуса, притискаючи до грудей сумку з дитячим капцем, і з задоволенням зауважила, що все тут лишилося таким самим, як і день тому: симпатичні триповерхівки, дворики, порослі хащами кущів і дерев, пісочники під проржавілими дашками, зграйки «козлістів», що з усієї сили стукають кістками доміно по неструганих поверхнях саморобних столів.

Я прожила без цих двориків лише один день, точніше одну добу. Але скільки всього трапилось! В місті свого дитинства я зустріла того, на кого чекала все життя, і того, з ким прожила чималу його половину. Тепер я мусила винести все це «за дужки» іншого складного рівняння, яке маю розв'язати.

Я йшла, похитуючись, мов п'яна, і відчувала, що мій шифоновий топ теліпається на мені, мов на вішалці, я не спала і не їла, скинула, певно, зо три, а то й більше, кілограмів. Найрозумніше, що могла зробити, викинути капець біля дерева і пірнути назад у свій дім і час поїсти, відіспатись, помитись і переодягтись. Обміркувати все, що відбулося, піднабрати харчів і таке інше…

Але я не могла, не могла цього зробити. Адже мені хотілося скоріше побачити дівчинку. Я скучила за нею.

Особливо тепер, коли носила в собі той давно забутий дар любові, що був у ній.

День перейшов на другу свою половину.

Мережані тіні дерев обплітали дворики синім павутинням, чіткіше проявився аромат бузку. Я помітила, що, переходячи з арки до арки, починаю впізнавати мешканців і вони приязно кивають услід. Певно, звикли.

У нашому дворі на звичному місці стояли сині «Жигулі». Це означало, що сусіди повернулися з дачі. Слава Богу!

Я вкотре оглянула двір. Увечері він був переповнений спраглим до вечірньої прохолоди людом. Так само в центрі купчились за столиком доміношники, на лавах сиділи бабусі на чолі з тітонькою Ніною. На пожежних сходах гронами висіла дітвора. З вікон линули спокусливі запахи був час приготування вечері.

Моя дівчинка висіла вниз головою на металевій перетинці сушки для білизни. Впізнала її по квітчастій сукні, що повністю спадала на другу частину тіла, накриваючи її голову, мов парашут. Під перетинкою стояв Ярик і жував булку.

У мене завмерло серце: Ніка розгойдувалась на нетривкій перетинці, мов мавпочка, все швидше і швидше, а потім, зробивши сильний поштовх вперед, стрибнула вниз і, зробивши у повітрі гак, приземлилася на обидві ноги. Ненормальна! А якби забилася?!

Ніко! не втрималась я.

Вона не одразу зрозуміла, звідки її гукають, озирнулась розпашіла, з шаленими після стрибка очима, з ореолом скуйовдженого волосся довкола червоних від напруги щік. А потім вони з Яриком навперейми кинулися до мене. Ми щойно повернулися! вигукнули майже разом. І я дізналася купу важливих новин: тепер вони будуть виховувати метеликів! Метелики живуть в трилітрових слоїках, вистелених травою. Ярикового звуть Боб, у Ніки «дівчинка» Мірабела. Метеликів уже «виводили на прогулянку» на нитках, прив'язаних до ніжок. Тепер вони втомилися, наїлися трави і сплять кожен у своєму скляному будиночку. Почуваються добре. Завтра вони будуть вчити підопічних відгукуватись на імена, а потім дресирувати, щоб виступати з ними в цирку.

Від їхніх голосів у мене задзеленчало в голові, мов її переїхало два трамваї.

Я обійняла їх обох, погладила по головах.

Відчула, як запищало у вухах, падав тиск.

Ніко, дівчинко, я піду трохи посплю… спроквола сказала я.

Добре. Але я прийду до тебе, коли ти виспишся, підморгнула вона.

Здіймалась сходами на свинцевих ногах, засинаючи на ходу. Треба щось сказати домашнім, якось пояснити свою відсутність цієї ночі. Хоча не думаю, що їх це сильно хвилювало.

Двері відчинив батько.

О, а ми вже думали, чи не пропала наша квартирантка! посміхнувся він.

Довелося ночувати в інституті, пояснила я. Досліди затяглися. Треба було робити купу діаграм… Безсонна ніч.

Я ледь ворушила язиком. З кухні виглянула мати.

Вечеряти будете?

Від втоми, котра несподівано зрушилась на кожну клітину мого тіла, я б не змогла проковтнути ані крихти. Тому я подякувала і попросила одного: спати. Вона знизала плечима і вказала на кімнату:

Будь ласка. Кімната поки ваша. Відпочивайте…

Я була щаслива, що зараз не доведеться ворушити язиком, і поплелася до ліжка.

Причинила двері і впала, не роздягаючись…