Червня, друга частина дня

Таксі не брала знову їхала в тролейбусі довгою дорогою.

Відчувала, як всередині наростає тремтіння. Цього разу воно було не стільки тривожним, як приємним, мов перед першим побаченням.

Спогади гойдали мене, як хвилі в морі, і лоскотали своїми пінними «баранцями». Їх було не так вже і багато. Вони були нетривкими і уривались не за моєю волею, як стара кіноплівка.

Але був один, котрий лишався зі мною досі. Якби мене спитали, що пам'ятаю з найбільшою теплотою з того періоду, я б згадала свої ранкові прокидання, про які вже згадувала раніше, смачний запах з кухні, промінь сонця на обличчі...

Схованка на задньому дворі.

Білі лабіринти простирадл.

Металеві проіржавілі сходинки пожежної безпеки, на яких гарно було висіти вниз головою, зачепившись за перетинку зігнутими ногами.

Вранішні крики продавчинь молока.

Лоскотні хвилі тополиного пуху.

Мурашник посеред палісадника.

«Війнушка» за гаражами...

Перший сніг вночі...

…Сніг чомусь завжди починав падати вночі. Цілий день небо було важким, вологим і сірим, як мокре рядно. «Певно, на сніг повертає…» казала тітонька Ніна, і з нею сперечалися: який може бути сніг наприкінці листопада? Ще рано! Всі скаржились на тиск, виходили у двір з піднятими головами і кидали гнівні погляди на важке небесне вим'я, що аж провисало над головами, загрожуючи прорватися вологою заметіллю.

Але Ніка точно знала: це станеться вночі і підморгувала Ярику, мовляв, дивись, сьогодні не засинай!

І сама не засинала, поглядаючи, як нічне небо поволі починає висвітлюватись, ніби рядно тоншає і рветься, пропускаючи крізь себе по одній-другій крихітній сніжинці. Вона помічала їх першою і босоніж прокрадалася до вікна, щоб побачити, як до цих двох сніжинок приєднується жменька, потім ще жменька і ось уже хоровод цих жменьок крутиться в повітрі, шукаючи, куди б присісти. Ніці завжди було шкода цих перших жменьок снігу, адже вони швидко згасали на темному асфальті, аж доки несміливий хоровод перетворювався на суцільне полотно, котре не так легко поглинути вологій землі. Полотно висіло в повітрі, коливалось і за якихось півгодини округлювало всі гострі кути подвір'я, накриваючи його білими пухнастими капелюхами.

І тоді Ніка босоніж кидалася в батьківську кімнату і кричала мов скажена: «Сніг! Сніг!» І це був чи не єдиний священний випадок, за який її не сварили. Навпаки! Зустрічати перший сніг всім двором давно перетворилось на ритуал. У всьому будинку починали запалюватись вікна, за ними метушились тіні, змагаючись в тому, хто раніше вискочить освятити слідами перший сніг.

Ніка квапила батьків, натягувала лижні штани поверх піжамних, надягала товсті шкарпетки, шукала валянки, позираючи вниз, де на білому килимі лежало з десяток освітлених квадратів, що означало сусіди не дрімають, а так само швидко натягують на себе будь-що, аби бути першими. Поволі вікна згасали, але світло не зникало воно йшло від землі і від синього-синього нічного неба, що трусило і трусило над двором біле щільне рядно.

Вискочити з під'їзду треба було з відкритим ротом так, щоб спіймати в нього молочний смак неба. По гулких коридорах лунали кроки, грюкали двері квартир, звідусіль чулися збуджені голоси і привітання. Дядько Ваня-«встань-з-диваня» виносив дротяний каркас для велетенської снігової баби і закипала робота!

Діти плуталися під ногами дорослих, борсались в снігу, обростали бурульками і зжовували їх із задубілих рукавичок. І ніхто не смів у цю ніч зробити їм бодай найменшого зауваження!

Розходились по квартирах під ранок, коли посередині двору стояла велетенська снігова баба з дірявим відром на голові, очима-вуглинками і довгою морквою замість носа, котру припасла тітонька Ніна з середини осені.

Розпашілі, гомінкі, щасливі, всі вони на якихось дві години забували, хто кого залив, хто кому «наврочив» і «поробив», а хто так і не віддав позичені торік десять карбованців.

…Ледь не проїхала потрібну зупинку!

Зійшла. З трепетом, котрий все ще наростав, дійшла до рогу і з радістю прийняла біль, який спочатку так налякав мене.

Відкрила очі на лаві під деревом.

Теплий літній серпанок окутував маленький двір. За столом під деревами сиділи дядьки: Петро-«брехло», дядько Ваня-«встань-з-диваня», дід Сергій Іванович і Кривий Митро. Постукували кістками доміно.

Простирадла, фанатично вибілені тітонькою Ніною, повільно дихали на мотузках, вбираючи своєю білизною рожево-золоту воду призахідного сонця. На пожежних сходах, мов кажани, висіло кілька дітлахів троє хлопців і дві дівчинки (серед них я впізнала і своїх вчорашніх співрозмовників). Між ними тривало змагання, хто довше протримається догори дригом.

З сусіднього будинку вийшла пара подружжя Сенчуків.

Вона, Марта, в кольоровій квітчастій спідниці, на якій екзотичні квітки і велетенські метелики переходили в чорно-білий напис «Борнео», у вухах «циганські» пластмасові кільця червоно-золотого кольору.

Він, Стасик, в блакитних джинсах-«варьонках» власного виробництва і білій сорочці, розстебнутій майже до талії. На засмаглих широких грудях зблискував золотий ланцюжок з хрестиком. Довге волосся, на вилицях романтична синява модної триденної неголеності. Одне слово, Бандерас відпочиває!

Навіть дядьки припинили стукати кістками, проводжаючи поглядами спідницю Марти.

Проходячи повз пожежні сходи, Стасик ліниво, крізь зуби, прокоментував: «Жити набридло?..» Марта хихотнула.

Вони зникли в арці, через яку я щойно увійшла. Діти на сходах, зробивши складні маневри, попереверталися і зачаровано дивилися їм услід. Кожен хлопчик точно знав: виросту і стану таким, як Стасик!

А вона, ТА дівчинка, думала: виросту і дізнаюсь, що таке «Борнео»!

Я поглянула на годинник: пів на сьому. Час. Я вдихнула солодке повітря, просякнуте ароматом бузку, і підвелася. Попрямувала до знайомого під'їзду. Спиною відчула, що гравці і дітлахи дивляться услід. Звісно, тут всі знали одне одного і поява нової людини викликала неабияку цікавість. Я пришвидшила кроки, увійшла в напівтемряву під'їзду...

З кожним поверхом моя рішучість зникала. На стіні із крейдяним написом помітила розмазаний вчорашній слід від своєї руки. Отже, я дійсно була тут.

Стояла перед дверима, оббитими жахливим старим дерматином, і не наважувалася подзвонити. Дістала люстерко, прискіпливо огляділа себе: з ТІЄЮ дівчинкою нас поєднував хіба що колір очей.

Але це несуттєво.

Турбувало одне: аби не втратити свідомість, коли побачу ЇХ, молодших за мене… Ох…

Я натисла на дзвінок.

Почула голос: «Вадьку, відчини я в ванній!» і кроки за дверима.

Ще ковток повітря цього разу вологого, просякнутого запахом льоху і… двері відчинилися.

Вам кого?

Я заклякла. Почувся жіночий голос зсередини квартири:

Вадику, хто там?

Голос чоловіка, що відчинив двері:

Ви до нас? З приводу Віри? Що вона ще утнула? Проходьте. Дружина скоро вийде.

Певно, я щось відповідала, але поки що не чула себе надто задзеленчало у вухах. Пройшла до «зали», яка водночас була і спальнею.

Диван з синьою оббивкою.

Виводок кактусів на підвіконні.

Прибалтійський телевізор «Шиляліс».

Старий магнітофон «Весна».

Біля ніг закрутилася, замуркотіла Димка. Моя кішка.

Вам зле? Це через спеку. Ліл, валер'янки!

Я обережно опустилася на стілець він хитнувся. Авжеж, одна ніжка на ньому завжди кульгала! Втупилась поглядом у світлину, що висіла на стіні. Світлину з мого альбому «На прогулянку»…

До кімнати увійшла молода жінка в сарафані, її волосся було мокре. В руці вона тримала чарочку з мутною рідиною і склянку води.

Передала все це чоловікові, той мені: Випийте. Жінка прискіпливо оглядала мене. Я поквапилась відвести очі, подякувала і випила краплі, запила водою, вдячно кивнула.

Ви до нас? запитала жінка.

Т-т-так, відповіла я, ледь ворушачи язиком. У-у м-мене трохи н-н-незвичайна с-с-с-справа…

Вони сіли навпроти мене за стіл. Їхні обличчя були зосередженими. І… дуже молодими, без жодної хмаринки. Певно, я здавалася їм тіткою.

Хоча, як вже казала, ніхто не давав мені більше двадцяти п'яти. Але в цій досить незручній довгій сукні, яку я надягла, в грубих босоніжках, які не носила років десять і які шкода було викидати, я виглядала на всі свої роки. Гадаю, що ще й з «гаком». Тому вони так і дивилися з шанобливою, але трохи відстороненою увагою.

Отже… почала я, намагаючись подолати своє затинання, яке щомиті посилювалось. Мене звуть Вероніка…

Я хотіла назватись по батькові, але вчасно закашлялась. Представилась, назвавши прізвище чоловіка і вигадане прізвище. А потім почала брехати, як по писаному:

Я працюю тут неподалік, у Вишневому, в науково-дослідній лабораторії…

Яка ще, до дідька, лабораторія, запитала саму себе, але на вагання і роздуми не було часу, і я сміливо повела далі:

Обставини склалися так, що по кілька днів протягом місяця я мушу жити тут, в місті: по-перше, бути на курсах підвищення кваліфікації (яку, цікаво, кваліфікацію ти збираєшся підвищувати?), а ще треба вибити апаратуру для лабораторії (Господи, яку ще апаратуру?!)…

Вони ошелешено перезирнулися.

Словом, рішуче промовила я, чи не могли б ви здати мені кімнату на ті дні, що я перебуватиму в місті?

В обох очі полізли до лоба.

Здати?? Кімнату?? майже хором вимовили вони.

Так, так, поспішила запевнити я. Це ненадовго, обіцяю. Я заплачу.

Зависла пауза.

Дозвольте ваш паспорт, раптом сказав чоловік.

Я ледь не зомліла.

Стоп. Де може бути паспорт у радянської людини, коли його з собою немає? Я напружила мізки і вигукнула:

Паспорт на прописці я щойно отримала кімнату в… комуналці! Але… але я принесу вам своє посвідчення!

Ага, точно, завтра зварганю його вдома на компі за три хвилини! Не проблема.

А чому ви звернулися саме до нас? підозріло запитала жінка.

Ну…У вас же є вільна кімната… промимрила я.

Вони перезирнулися. І знову надовго замовкли.

Це несподівано… нарешті вимовила жінка. Ми вас зовсім не знаємо і…

…І, по-друге, підхопив чоловік, що ми скажемо сусідам? Дільничному? В ЖЕКу?

Але ж це ненадовго! жалібно промовила я. Всього на кілька днів! Я дам вам всі гарантії! Завтра ж принесу документи і… оплату. Мені конче необхідно пожити саме тут наш філіал зовсім поруч! Було б де переночувати… Я вам не заважатиму!

А яку оплату ви маєте на увазі? посуворішав чоловік.

Почекай, Вадику, сказала жінка, в принципі, якщо це ненадовго…

Кілька днів! запевнила я.

Мені це все, чесно кажучи, не дуже подобається, пробурмотів чоловік. Якось це дивно. І навіщо нам такий заробіток? Через десять карбованців потім гріха не оберешся…

Невже на цьому все скінчиться, з розпачем подумала я і продовжила:

Я можу заплатити більше! Речами! Чесно. Мій друг щойно повернувся з плавання багато чого цікавого привіз. От, погляньте!

І я виклала на стіл останній аргумент дві пари новеньких фірмових джинсів, свої і Мирося.

Ой! сказала жінка, поїдаючи штани очима. Це надто дорого. Ми не можемо їх взяти за якісь кілька днів.

Не проблема, весело запевнила я. Для мене це не проблема. Мій друг має багато таких ганчірок. Не хочете взяти джинсами можу принести вам шубку з шиншили.

Вони поглянули на мене, як на божевільну.

Я відчула, що зараз вони… ці люди… тобто мої дорогенькі батьки просто виставлять мене за двері, як аферистку чи спекулянтку. Цього не можна допустити!

В мене вже проник запах цієї квартири, обплів нутрощі, увійшов у кожну клітину. Я ледве стримувалася, аби не пробігтися всіма кімнатами, впізнаючи найдрібніші деталі. Я не могла вийти звідти ні з чим!

Я напружила мізки і раптом вигукнула, звертаючись до чоловіка:

Ну, хочете, я дістану вам три нові концерти Висоцького?!!

Що? зблиснули його очі.

Так: три концерти Висоцького і пару джинсів на додачу! Хіба це мало за кілька днів нічлігу у вашій хаті?

А звідки у вас ті концерти? підозріло запитав чоловік (хоча ох! в цьому віці він виглядав хлопчиськом!).

Яка різниця? зовсім нешанобливо буркнула я. Що скажете?

Вони перезирнулися. Джинси і концерти задурно велика спокуса.

Жінка непомітно схрестила два пальці і потерла ними ліву брову. Це означало: ні в якому разі! Я це знала. Згадала цей втаємничений жест спільної домовленості. Сама пророблювала його сто разів…

Ні… Ми не можемо взяти вас на квартиру, нарешті вимовив чоловік. Без паспорта. За… джинси… Навіть за концерти. Це дивно. Протизаконно. І незручно.

Господи, подумала я, що за, м'яко кажучи, страхополохи?!

А якщо додам шубку? не здавалася я.

Вони разом підвелися з-за столу і втупились в мене суворими поглядами: мовляв, час і честь знати!

І дві платівки Галича! з відчаєм торгувалася я.

Галича? Звідки? зі священним трепетом прошепотів чоловік.

Жінка штовхнула його в бік і додала безбарвним голосом:

Ні. Нам нічого такого не треба. І Галича також. Вибачте…

Мені лишалося вилити на їхні молоді голови правду.

Мовляв, дорогі мої батьки, ось вона, я, ваша рідна донечка, прийшла відвідати вас у вашій безтурботній радянській молодості, принесла вам подарунки і готова винести зі свого нинішнього процвітання все, що маю, аби ви мені повірили і лишили у себе. А на доказ ще можу принести вам ваші ж фотографії і своє свідоцтво про народження. І розповім, «що було, що є і що буде…», якщо ви не виставите мене за поріг.

Маячня! Ось тут вони і викличуть міліцію чи «швидку».

Я готова була розревітися. Вони стояли і дивились на мене, красномовно вказуючи на двері. Стояли і дивилися…

Де ти тепер, тату, раптом подумала я. Якби сказати тобі, що через двадцять років ти житимеш в Америці в притулку для пенсіонерів-емігрантів, у так званому «кондомініумі»? І не впізнаєш мене так само, як і зараз, коли я приїду туди у справах і знайду тебе серед тамтешньої громади?.. Безбарвним голосом ти запитаєш, де поховано матір, чи гарно я заробляю, і пригостиш ріденькою кавою без кофеїну. І будеш нервово чекати, коли я нарешті піду. Як чекаєш на це і зараз…

…Клямкнув замок, коридором пронісся ураган, лишивши по собі:

Я пити!

На кухні задзеленчав посуд, з крану полилася вода.

Віро! стрепенулася жінка. Не смій пити сиру воду!!

Димка стрімко вискочила з кімнати, за нею вийшла і жінка.

Напруга розрядилася.

Це донька, пояснив чоловік. Весь час по воду бігає!

Так, сказала я. Я познайомилась з вашою донькою ще вчора. Гарна дівчинка…

То це вона вам сказала про вільну кімнату?

Ага… кивнула я і додала останній аргумент: Я б могла в ці дні, що житиму у вас, позайматися з нею математикою.

Він поглянув на двері і тихо вимовив:

Чесно кажучи, за Висоцького я б згодився… Але…

У двері зазирнула дівчинка, пропускаючи жінку вперед. Помітивши мене, вона роззявила рота:

Ой, це ви? Ви будете у нас жити? І, не очікуючи на відповідь, радісно застрибала на одній нозі: Ура! Ура! Ура!

Звідки ти це взяла? суворо запитала мама.

Здогадалася! сказала дівчинка і підійшла до мене: Пішли, я покажу тобі твою кімнату!

Батьки захитали головами, але дівчинка вже вчепилася в мою руку і тягнула за собою. Я могла лише озирнутися з винуватим виглядом, мовляв, ну, що візьмеш з дитини.

Почекай, Вірочко, ми ще нічого не вирішили, зупинив її батько і додав, звертаючись до матусі: Громадянка обіцяє позайматися з Нікою математикою…

Жінка зітхнула і знизала плечима.

Треба було ловити влучну мить:

До того ж я лишаю джинси, а завтра принесу касети з концертами. І, звісно, своє посвідчення. Все буде гаразд. Обіцяю.

Дівчинка потягла мене вглиб квартири. Батьки причинили за нами двері. Певно, зараз будуть обговорювати нову перспективу і її наслідки. Але це мене вже не обходило! Я йшла коридором повз клітку з папугою, холодильник «Дніпро», карбування «Нефертіті», і він дійсно був довгим. Чи це мені лише здалося?..