Тема 10. Міжнародний фінансовий ринок

Міжнародний фінансовий ринок — це ринок вільних, при­датних для інвестування за межами свого утворення та походжен­ня грошових ресурсів, міграція яких знаходиться під дією попиту та пропозиції, існуючих в окремих країнах та регіонах, а також під контролем держав та міжнародних валютно-фінансових центрів. Ця міграція здійснюється вже більше двох століть в формі екс­порту та імпорту капіталу із країни в країну.

Міжна­родний фінансовий ринок є ринком вторинних фінансових ре­сурсів, являє собою надбудову над національними фінансовими ринками. Формування міжнародного фінансового ринку пов'яза­но з науково-технічною революцією та породженими нею веле­тенськими за капіталоємністю проектами та необхідністю пошуку для їх реалізації відповідно потужних джерел фінансових ре­сурсів. Можна виділити ряд факторів, що сприяють формуванню міжнародного фінансового ринку та розширенню його географії. До їх числа можна віднести:

– зростаючий взаємозв'язок між національним та іноземним секторами економіки як наслідок посилення значення зовнішньої торгівлі;

– регулювання з боку держави грошових, капітальних по­токів, валютних курсів та міграції трудових ресурсів;

– посилення ролі та значення міжнародних фондових бірж та фінансових інститутів в результаті впровадження но­вацій в торгівлю фінансовими інструментами та удоскона­лення платіжних розрахунків;

– розвиток електронних міжбанківських телекомунікацій, електронний переказ фінансових активів.

Характерною ознакою міжнародного фінансового ринку є те, що операції на ньому, як правило, не підпадають під регулю­вання будь-якої однієї країни. Учасниками міжнародного фінан­сового ринку виступають уряди, центральні банки, фінансові інститути, великі промислові корпорації, фізичні особи окремих держав, а також міжнародні організації, міжнародні фінансові інститути, наднаціональні корпорації.

Вкладниками на міжнародному ринку є підприємства, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, інституційні інвес­тори, приватні особи, державні фінансові установи. Всі вони при цьому переслідують різні цілі і мають різні можливості залежно від регулювання відповідних національних ринків. Центральні банки та державні фінансові установи розміщують на міжнародно­му ринку свої валютні резерви. Підприємства використовують тимчасово вільні грошові кошти для отримання доходу. Фінансові посередники вкладають кошти на міжнародному ринку для підтримання ліквідності, страхування від валютного та процентно­го ризиків, а також з метою отримання спекулятивного прибутку.

Позичальниками на міжнародному ринку виступають ве­ликі багатонаціональні корпорації, державні та приватні підприємства, центральні й комерційні банки, уряди та державні фінансові установи. При цьому більша частина всіх кредитно-де­позитних операцій сконцентрована на міжбанківському ринку, тобто учасниками таких операцій є винятково банки, а більшу ча­стину позичальників останніми роками становлять резиденти промислове розвинених країн. Це стало наслідком неплатоспро­можності країн „третього світу", які становили значну частину по­зичальників на міжнародному ринку в 80-х роках.

Банки промислово розвинених країн досить давно здійсню­ють діяльність на міжнародному ринку. Основними операціями міжнародних банків є оптові операції на міжбанківському ринку, операції з фінансування міжнародної торгівлі, фінансування окре­мих держав. Діяльність міжнародних банків в іноземних державах досить різнобічна і значною мірою залежить від банківського та ва­лютного регулювання конкретної країни. Банківські установи міжнародних банків переважно здійснюють свою діяльність як оп­тові банки. Обсяг операцій в іноземних валютах міжнародних банків постійно збільшується, в тому числі й обсяг операцій, що проводяться банками на ринку спот та ринку свопів. Останнім ча­сом набір операцій таких банків розширився за рахунок роздрібних операцій та діяльності, характерної для інвестиційних банків.

На міжнародному ринку банки залучають кошти переважно на короткий термін і під процентні ставки, розраховані на основі відповідних процентних ставок на національних ринках так, щоб інвестиції на міжнародному ринку були привабливими для інвес­торів. Крім вкладів банки залучають на ринку кошти, емітуючи комерційні цінні папери, депозитні сертифікати, векселі тощо.

Євроринок — це міжнародний ринок позичкового капіталу, на яких банки здійснюють кредитні та депозитні операції в євро­доларах та євровалютах, тобто в валютах, відмінних від валюти країни, виник в кінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. При про­веденні міжнародних кредитно-депозитних та обмінних операцій основною валютою є євродолар — американський долар, що пере­буває в обігу поза ринком США. Операції з євродоларами чи іншою євровалютою не контролюються жодним національним ва­лютним органом і мають наддержавний характер.

Банки, що проводять операції з євровалютами, називають євробанками.

Поняття „євродолар" з'явилось наприкінці 50-х років для визначення тимчасово вільних грошових коштів у доларах США, що розміщувались фізичними та юридичними особами різних країн у банках за межами США і використовувались останніми для проведення кредитних операцій. Базою ринку євродоларів послужили доларові депозити іноземних вкладників на рахунках у лондонських банках, які виникли в результаті хронічного дефіциту бюджету США. Внаслідок створення несприятливих умов для руху капіталів на ринку США та виникнення значної потреби в доларах на ринках Європи банки почали проводити операції з доларами за межами США.

Головним центром ринку євродоларів залишається Лондон, але всі великі міжнародні фінансові центри є водночас євроцентрами, де здійснюються величезні обсяги операцій з усіма базови­ми валютами світу. Мінімальна сума угоди на ринку євродоларів становить 1 000 000 дол. США. Зародження євроринків відбулося років в Європі наприкінці 50-х, але сьогодні їх діяльність охопила весь світ. На сучасному етапі виділяють три географічні регіони євроринків: європейський, північноамери­канський та далекосхідний з центрами у Лондоні, Нью-Йорку й Токіо.

Основними складовими євроринку є ринки єврокредитів, єврооблігацій, євроакцій та ринки похідних інструментів.

Кредити, що надаються банками на євроринку, мають ко­ротко-, середньо- та довгостроковий характер. Середньо- та довго­строкові єврокредити надаються переважно в рамках банківських синдикатів чи пулів. Якщо це кредити великого обсягу, що мають довгостроковий характер, вони організуються, як правило, в рам­ках консорціума, що об'єднує кілька банків під керівництвом банка-менеджера. Такі кредити часто мають форму револьверних кредитів. Для зменшення ризиків кредити надаються під плаваючу процентну ставку, яка переглядається раз на квартал або раз на півроку.

Єврооблігації надають доступ емітентам на міжнародний фінансовий ринок і являють собою боргові зобов'язання пози­чальника, який отримав довгострокову позику (5—15 років) у будь-якій з евровалют. Як правило, вони є цінним папером на пред'явника. Єврооблігації пономіновані в євровалюті і придбаваються інвесторами в євровалюті.

Емітентами облігацій на міжнародному ринку виступають окремі країни, органи місцевого самоврядування, фінансові інсти­тути, корпорації, банки тощо. У випадку, коли позичальником на міжнародному ринку виступає та чи інша країна, її кредитний рейтинг встановлюється міжнародними рейтинговими агентства­ми на основі рейтингів економічного, політичного ризику та ризи­ку переказу. Відповідно до кредитного рейтингу і рекомендацій андерайтера встановлюються процентні ставки по боргових зо­бов'язаннях країни-емітента. Емісія та розміщення єврооблігацій здійснюються андерайтинговими синдикатами, що складаються переважно з кількох євробанків або інших фінансово-кредитних інститутів чи брокерських фірм.

Переважна частина облігацій, що перебувають в обігу на євроринку, мають фіксований купон, також емітуються облігації з плаваючим купоном, конвертовані облігації, облігації з правом придбання акцій визначених корпорацій. Процентний дохід по боргових зобов'язаннях з плаваючим купоном визначається на євроринку на основі відповідних ставок LIBOR і переглядається один раз на півроку. Єврооблігації є одним із видів боргових зобов'язань, що купуються за валюту, яка не збігається з валютою країни емітента таких облігацій.

На міжнародному ринку перебувають в обігу також іноземні облігації, що емітуються нерезидентами на національних ринках різних країн згідно із законодавством цих країн і розміщуються серед резидентів за національну валюту.

За механізмом функціонування ринки іноземних та єврооблігацій мають багато спільного. Основними країнами, де емітуються іноземні облігації, є США, Японія, Швейцарія та Велико­британія.

Євроринок акцій виник у 1980 р. Поява і розвиток цього ринку пов'язані з бажанням інвесторів формувати портфель акцій на міжнародному ринку, з необхідністю для корпорацій шукати нові джерела формування власного капіталу, з потребою залучен­ня іноземних інвесторів для участі в приватизації підприємств. Євроакції розміщуються на ринку банківськими синдикатами, ко­тируються в міжнародних фінансових центрах і продаються за євровалюту.

Підприємство, що розміщує на євроринку частку або весь обсяг емісії, отримує кошти в євровалюті. Залежно від умов емісії та відповідного законодавства акції підприємства після цього мо­жуть котируватися як на національному ринку емітента, так і на ринках інших країн.

На міжнародному ринку перебувають в обігу іноземні акції, які за механізмом випуску та обігу подібні до іноземних облігацій. Іноземні акції розміщуються або котируються на фондовому рин­ку іноземної держави або лише продаються на організованих рин­ках іноземних держав, а котируються тільки в країні випуску.

Серед цілей, які переслідують корпорації розміщуючи акції на ринках різних країн можна виділити наступні — легкість залу­чення капіталу; менша вартість капіталу, ніж на національному ринку; можливість залучити нових інвесторів та диверсифікувати їх базу; можливість освоїти нові ринки збуту; присутність на ринку країни додаткового розміщення акцій дочірньої або материнської компанії; популяризація імені корпорації на міжнародному ринку.

На євроринку в 70-х роках з'явились похідні фінансові інструменти — свопи, опціони, форварди та ф'ючерси, ставши органічним доповненням до основних фінансових інструментів євроринку. Вони дали змогу учасникам ринку ефективніше уп­равляти фінансовими ризиками, робити фінансове посеред­ництво на міжнародному ринку більш безпечним. Вони дали змо­гу як позичальникам, так і кредиторам захиститись від процент­ного та валютного ризиків, використати арбітражні можливості євроринків, а при сприятливій кон'юнктурі ринку реалізувати спекулятивні стратегії.

Міжнародні та регіональні фінансові установи — це інститути, створені на основі міждержавних угод з метою регулю­вання міжнародних економічних відносин, в тому числі валютно-кредитних і фінансових.

Основними з міжнародних фінансових установ є: Міжна­родний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ) та група ус­танов, що входять до його складу, Банк міжнародних розрахунків (БМР).

Міжнародний валютний фонд є міжурядовою ор­ганізацією, що призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами та для фінансової допомоги їм через надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Кожен член МВФ має свою частку (квоту) участі, виражену в SDR (Special Drawing Rights) — Спеціальні права запозичення (СПЗ), що використовуються тільки в міждержавних розрахун­ках та в деяких інших випадках.

Кредитна діяльність Фонду здійснюється у двох напрямах. Це надання валютних коштів країнам із ресурсів Фонду та надан­ня посередницьких фінансових і технічних послуг за рахунок по­зикових коштів. МВФ здійснює кредитні операції лише з офіційними органами країн — центральними банками, казначей­ствами, стабілізаційними фондами.

Світовий банк (СБ) та його інститути. Світовий банк (СБ) включає кілька пов'язаних між собою міжнародних фінансових інститутів: Міжнародний банк реконст­рукції та розвитку (МБРР) Міжнародну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК) та Багатосто­роннє агентство по гарантіям інвестицій (БАГІ), а також Міжна­родний центр по врегулюванню інвестиційних суперечок та Спеціальний фонд допомоги для Африки південніше від Сахари. Ці установи не тільки надають фінансову допомогу країнам-учасницям, а й стимулюють інвестиції з інших джерел.

Статутний капітал СБ формується за рахунок підписки на акції країн — учасниць МВФ. Кількість акцій кожного з учасників пропорційна до величини квоти в Міжнародному валютному фонді. Зобов'язання Банку формуються за рахунок емісій борго­вих зобов'язань та інших запозичень на міжнародному фінансовому ринку і на ринках розвинених країн. Оскільки ресурси Банку формуються за рахунок коштів, залучених на фінансових ринках за ринковими процентними ставками, позики надаються після проведення докладної експертизи лише позичальникам з за­довільним кредитним рейтингом для фінансування проектів, за якими очікується значний рівень доходу. Рішення про надання кредиту приймається Банком на основі експертних оцінок МВФ та експертизи співробітниками експертної комісії Банку.

На сьогодні Світовий банк надає технічну та фінансову до­помогу більше ніж 100 країнам світу. Більшість кредитів СБ спря­мовані на структурну перебудову економіки, розвиток енергетич­ної, гірничодобувної, нафтогазової галузей, сільського господар­ства тощо. Позики, як правило, надаються урядам або під га­рантію урядів чи інших фінансових організацій терміном на 15— 20 років і мають пільговий період 5 років.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР), що входить до групи Світового банку, була створена в 1960 р. для надання допо­моги найбіднішим країнам на пільгових умовах. Вона надає дов­гострокові кредити на десятки років та емітує безпроцентні пози­ки з коштів, внесених до асоціації багатими країнами. Кредити на­даються країнам, річні середні доходи в яких на людину склада­ють до 500 дол. США. Ці позики видаються на 35-40 років із деся­тирічним пільговим періодом. Кошти використовуються на роз­виток соціальних послуг (охорона здоров'я, освіта, покращення санітарних умов) і впровадження реформ та інвестицій в еко­номічний розвиток.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була створена в 1956 р. з метою мобілізації національних та іноземних капіталів для розвитку приватного сектора в країнах „третього світу". Кор­порація здійснює інвестиції за рахунок власних або наданих в її розпорядження коштів. Кредити надаються на термін від 5 до 15 років високорентабельним підприємствам приватного сектору. Умовами кредитування часто передбачається продаж акцій корпорацій-позичальників Міжнародній фінансовій корпорації.

МФК провадить такі види діяльності:

• випускає фінансові продукти;

• здійснює мобілізацію ресурсів;

• надає консультаційні послуги.

Характерною рисою діяльності МФК є фінансування про­ектів на комерційній основі під ринкові ставки. Залежно від по­треб конкретного проекту корпорація може виділити позику з власних коштів, запропонувати пайове фінансування, залучення посередників чи продукти з управління ризиками.

Для того щоб отримати фінансування з МФК, необхідно по­дати інвестиційну пропозицію, складовими якої є стислий опис проекту, інформація про спонсорів і керівників виробництва, йо­го технічні та екологічні характеристики, ринки реалізації про­дукції, потреба в інвестиціях, очікуваний прибуток, підтримка з боку держави, нормативно-правове поле, попередній графік підготовки і реалізації проекту. Крім того, проект повинен відповідати певним критеріям, серед яких: реалізація у приватно­му секторі в країні — члені корпорації; технічна, технологічна, екологічна та соціальна зумовленість і відповідність вимогам; перспективність щодо отримання прибутку. Далі корпорація мо­же захотіти ознайомитися з техніко-економічним обґрунтуван­ням чи конкретним бізнес-планом.

МФК обмежує свою участь у кожному проекті. Так, для но­вих проектів обсяг фінансування не повинен перевищувати 25-35% від сумарної потреби. Коли ж реалізуються раніше фінансовані проекти, корпорація може надати до 50% вкладень, але не більше 25% сумарного обсягу капіталізації компанії, що впроваджує про­ект. Зазвичай інвестиції МФК становлять від 1 млн до 100 млн дол. США і використовуються на поповнення оборотних коштів або придбання основних фондів у будь-якій країні — члені МБРР.

Багатостороннє агентство по гарантіях інвестицій (БАГІ) було утворене в 1988 році, як дочірня організація МБРР. Основними його функціями є заохочення іноземних інвестицій на розвиток промисловості в країнах, що розвиваються, а також надання гарантій включаючи страхування та перестрахування капіталовкладень від втрат, викликаних некомерційними ризика­ми. Такими ризиками для БАГІ є неможливість конвертації та пе­реказу грошей, конфіскація власності, порушення контракту, а та­кож війни та громадські безпорядки.

Міжнародний центр розв'язання питань у сфері інвес­тицій — ще одна складова частина групи Світового банку — ство­рений 1966 р. Центр сприяє вирішенню спорів, що виникають між приватними іноземними інвесторами та урядами країн, що прий­мають інвестиції. Звертання до центру є цілком добровільним, але сторони повинні дотримуватися узгодженого рішення. Кілька справ, що розглядались у центрі, стосувались і українського уряду.

Крім того, Центр бере участь у розробленні міжнародних за­конів, що регулюють інвестиційну діяльність, та слідкує за вико­нанням транснаціональних інвестиційних угод.

Банк міжнародних розрахунків (БМР) — перший міждер­жавний банк, який було організовано в Базелі в 1930 р. для спри­яння співробітництву між центральними банками та забезпечен­ня сприятливих умов для проведення міжнародних фінансових операцій. Банк діє як довірена особа та агент у проведенні міжна­родних розрахунків її членів. Членами БМР є 33 країни Європи, Азії та США. Банк є найстарішою з міжнародних фінансових ор­ганізацій і центром співробітництва центральних банків. БМР приймає у вигляді депозитів частину ліквідних коштів централь­них банків країн-учасниць, у разі потреби надає їм кредити, розміщує на ринку кошти, що є в його розпорядженні. Зобов'язан­ня БМР переважно складаються з короткострокових (до трьох місяців) вкладів центральних банків, які вкладаються на ринко­вих умовах у центральних банках різних країн, міжнародних ор­ганізаціях або у банках-кореспондентах.

Крім банківської діяльності БМР відіграє роль коорди­наційного центру. На регулярних зустрічах управляючих цент­ральних банків розглядаються проблеми функціонування та стабільності міжнародного фінансового ринку, координування валютної політики, нагляду за діяльністю міжнародних банків. Банк також є потужним інформаційно-дослідним центром, звіти, аналітичні довідки та рекомендації якого мають велике значення для учасників міжнародного ринку.