Тема 3. Фінансові посередники

Фінансове посередництво – це діяльність з акумуляції та перероз­поділу наявного у суспільстві вільного капіталу та реалізації фінансових операцій, що супроводжують ці процеси. Господарський кодекс України визначає фінансове посередництво як діяльність, що пов'язана з отриманням та перерозподілом фінансових коштів, крім випадків, передбачених законодавством. Така діяльність є різновидом фінансової діяльності банків та інших фінансово-кредитних організацій.

В економічній літературі осіб, які забезпечують фінансове посе­редництво, називають фінансовими посередниками. Ними є фінансові установи, які шляхом реалізації різноманітних фінансових операцій здійснюють акумулювання наявного у суспільстві вільного капіталу та його перерозподіл.

Фінансові посередники практично створюють нові фінансові активи. Вони мають можливість діставати прибуток за рахунок економії, що обумовлена збільшенням масштабу операцій, проводячи аналіз кредитоспроможності потенційних кредиторів, розробку порядку надання позик і розрахунків по них, рівномірно розподіляючи ризики. Вони таким чином допомагають приват­ним особам, що мають заощадження, диференціювати їх, тобто вкладати капітал у різні підприємства.

Діяльність фінансових посередників забезпечує певні переваги (виго­ди) як для власників заощаджень, так і для позичальників вільного капіталу.

Ці переваги полягають у:

можливості для кожного окремого заощаджувана або інвестора оперативно розмістити вільні кошти у доходних активах, а для позичальника оперативно мобілізувати фінансові ресурси для ведення господарської діяльності;

зменшенні вартості фінансових операцій, пов'язаних з акуму­люванням та позичанням вільного капіталу, розміщенням його у доходних активах, що досягається за рахунок «ефекту масштабу»;

збільшенні прибутковості інвестиційного капіталу завдяки мінімізації фінансових ризиків, скороченню витрат, можливості об'єднання невеликих капіталів для здійснення крупних інвестицій;

зменшенні фінансових ризиків для суб'єктів ринку завдяки наявності широкої інформаційної бази у посередників, здійсненню ними диверсифікації діяльності та застосуванню спеціальних систем страхування ризиків;

наданні додаткових послуг кредиторам і позичальникам капіталу.

Значення діяльності фінансових посередників проявляється в їх функціях.

Основними функціями фінансових посередників є такі.

1. Акумуляція коштів населення та нагромаджень суб'єктів господарювання.

2. Забезпечення ефективного перерозподілу капіталу між підпри­ємствами, галузями та сферами економіки, регіонами країни та світу.

3. Досягнення ефективних інвестицій учасниками ринку. Вільний капітал за участю фінансових посередників реалізує свою здатність до пошуку таких об'єктів вкладень, що здатні забезпечити більшу суму прибутку на одиницю інвестицій за визначеного рівня ризику.

4. Забезпечення альтернативних банківському кредиту способів фінансування суб'єктів економічної діяльності та споживчих потреб громадян. Діяльність небанківських фінансових установ сприяє заміні прямого фінансування суб'єктів господарювання непрямим через випуск власних фінансових зобов'язань та розвитку нових видів кредитування, що доповнюють традиційні.

5. Перерозподіл та зниження фінансових ризиків. Діяльність фінансових посередників забезпечує обмеження дії фінансових ризиків через застосування механізму хеджування, забезпечення страхового захисту, надання гарантій (порук), дотримання диверсифікації при формуванні портфеля фінансових активів тощо.

6. Сприяння розвитку фінансового ринку та його інфраструктури. Діяльність фінансових посередників сприяє розвитку ефективних фондового, грошового, валютного ринків та забезпечує формування попиту з боку інвесторів на ліквідні та прибуткові фінансові активи.

Окремим фінансовим посередникам притаманні й інші характерні лише для них функції. Для банків це емісійна функція, для страхових компаній - забезпечення страхового захисту.

Особливості діяльності фінансових посередників обумовлюють їх поділ на окремі типи. У табл. 3.1 надана класифікація фінансових посередників

Таблиця 3.1

КЛАСИФІКАЦІЯ ФІНАНСОВИХ ПОСЕРЕДНИКІВ

Ознаки класифікації	Вид посередників
За видами фінансових установ	– суб'єкти банківської системи – небанківські фінансові та кредитні інститути – контрактні фінансові інститути – суб'єкти депозитарно-клірингової системи
Залежно від обслугову­вання учасників ринку	– спеціалізовані – універсальні
Залежно від укладан­ня та виконання угод з фінансовими інстру­ментами	– прямі (безпосередні учасники) – побічні (формують інфраструктуру)
За сегментами фінан­сового ринку	– посередники фондового ринку – посередники ринку позичкових капіталів – посередники ринку фінансових послуг – посередники грошового ринку – посередники валютного ринку та інших сегментів

На фінансовому ринку посередництво в основному дослі­джується за видами фінансових установ (рис. 3.1).

Залежно від обслуговування учасників ринку фінансових посередників поділяють на спеціалізованих і універсальних.

Спеціалізовані — фінансові посередники, що займаються на ринку одним видом діяльності (страхові компанії, ІСІ, брокерські фірми, пенсійні фонди тощо). До універсальних відносять фінансових посередників, що надають своїм клієнтам широкий спектр фінансових послуг і діють на розвине­них фінансових ринках. До цієї групи належать банки.

Залежно від укладання і виконання угод з фінансовими інструментами фінансових посередників поділяють на дві групи. Перша група — це безпосередні фінансові посередники: комерційні банки, торгівці цінними па­

Рис. 3.1. Посередники за видами фінансових установ

перами, компанії з управління активами, інвестиційні фонди, довірчі товарист­ва; друга — фінансові посередники, які забезпечують форму­вання інфраструктури фінансового ринку, тобто його функціо­нування. Це депозитарії, фондові біржі, торгово-інформаційні системи, зберігачі, реєстратори та інші СРО. Обидві групи фінансових посередників стосуються профе­сійних учасників фінансового ринку, які здійснюють підприє­мницьку діяльність з перерозподілу фінансових активів та їх обслуговування щодо випуску та обігу, а також надання кон­сультацій організаційного, технічного та іншого плану.

За сегментами фінансового ринку розрізняють найбі­льшу кількість посередників, оскільки кожний сегмент ринку має свою посередницьку діяльність.

Ключова роль у реалізації фінансового посередництва належить банкам. Банки є основним видом фінансових посередників, що забезпе­чують реалізацію найбільшого переліку фінансових операцій, тоді як інші посередники спеціалізуються на окремих їх видах.

Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" банки — це юридичні особи, які мають виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати у сукупності такі операції: залучати у вклади грошові кошти фізичних і юридичних осіб, розміщувати зазначені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкривати і вести банківські рахунки фізичних та юридичних осіб.

Основними операціями комерційних банків є:

1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-ко-респондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умо­вах та на власний ризик;

4) операції з валютними цінностями;

5) емісія власних цінних паперів;

6) організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

7) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андерайтинг);

8) надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

9) придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

10) лізинг;

11) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

12) випуск, купівля, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

13) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;

14) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо бан­ківських операцій.

Основними функціями банків є:

– надання кредитів та забезпечення потреб у ліквідності інших суб'єктів ринку;

– обслуговування комерційних угод та управління системою пла­тежів;

– трансформація ризиків, термінів та капіталів.

Види діяльності комерційних банків можна поділити на три кате­горії: активні операції, пасивні операції та банківські послуги. Ак­тивні операції банків пов'язані з розміщенням коштів і проводять­ся переважно з метою отримання доходу та для підтримки ліквідності. До активних операцій банку належать надання кредитів та позичок, купівля-продаж цінних паперів, вкладення коштів у комерційні про­екти, лізингові, факторингові операції, операції з векселями та інші банківські операції, формування різних категорій резервів, інвестиції в основні засоби, інші матеріальні та нематеріальні активи.

До пасивних операцій банку належать операції, пов'язані з фор­муванням ресурсної бази банку. Це операції із залучення основних депозитів та фондів грошового ринку, випуск акцій для збільшення власного капіталу чи емісія боргових зобов'язань для збільшення кредитного потенціалу банку.

До послуг, які можуть надавати банки, відносять послуги з управ­ління активами інших суб'єктів ринку, консалтингові, гарантійні, посередницькі, довірчі та інші послуги. Характерним у наданні бан­ківських послуг є те, що цей вид діяльності не супроводжується значними змінами в активах чи пасивах банку. Для збільшення обсягу консалтингових чи посередницьких послуг банку немає потреби за­лучати додаткові фінансові ресурси та нарощувати обсяг своїх активів.

Пріоритетна роль банків у фінансовому посередництві не перешкод­жає активній діяльності та розвитку у більшості розвинутих країн небанківських фінансових установ та підвищенню їх ролі на ринку фінансових послуг.

Діяльність небанківських фінансових установ суттєво відрізня­ться від діяльності банків. У складі основних відмінностей такої діяльності від діяльності банків є її вузька спеціалізація, реалізація за рахунок неї небанківських операцій (за наявності дозволу держави окремих банківських), відсутність безпосереднього впливу на формування про­порції грошей на ринку, а також вища ризикованість в порівнянні з операціями банків.

Основними формами діяльності небанківських кредитних інститутів на ринку є акумуляція заощаджень населення, надання кредитів через облігаційні позики корпораціям і дер­жаві, мобілізація капіталу через усі види акцій, надання іпо­течних і споживчих кредитів, а також кредитної взаємодо­помоги.

Лізингові компанії — фінансово-кредитні формування, що досить поширені в західних країнах і поступово набира­ють свого розвитку в Україні. Законом України «Про лізинг» визначено, що лізинг — це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або надувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповід­ного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Правові основи здійснення лізингових операцій в Україні регулюються законом України «Про лізинг», в якому визна­чені права та зобов'язання лізингодавця та лізингоодержувача. Розвиток лізингових компаній для України є особливо ак­туальним, так як українська економіка характеризується високим ступенем зношеності основних фондів. При цьому підприємства через ускладнений доступ до фінансування змушені фінансу­вати інвестиції переважно із власних коштів. Розвиток лізин­гу стимулюватиме створення конкурентного середовища між джерелами фінансування та розвиток організованого вторин­ного ринку багатьох видів техніки. Привабливі лізингові опе­рації і для фінансових установ, що пояснюється наявністю реального матеріального забезпечення (заставою виступає сам предмет лізингу), а також на здійснення лізингу не вима­гається ліцензія.

Факторингові компанії. Факторинг є порівняно новою ефективною системою покращення ліквідності та зменшення фінансового ризику при організації платежів. Факторингові операції з'явились на основі комерційного кредиту, який на­дається продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари. Зміна вимог до розрахунків, з точки зору прискорення обороту коштів, викликала необхідність для по­стачальників шукати шляхи вирішення проблеми дебіторсь­кої заборгованості, одним із яких став факторинг.

Факторинг — це різновидність торговельно-комісійної операції, пов'язаної з кредитуванням оборотних коштів, що полягає в інкасуванні дебіторської заборгованості покупця і є специфічною різновидністю короткострокового креди­тування та посередницької діяльності.

Головною метою факторингу є отримання коштів негайно або у термін, визначений угодою.

Іноді фірми не можуть забезпечити своєчасне погашення дебіторської заборгованості і надходження коштів через різке збільшення обсягів реалізації в кредит або надання кредитів покупцям на тривалий термін (наприклад, при експортних операціях). У таких випадках фірми звертаються за допомо­гою до факторингових компаній, які спеціалізуються на тор­гівлі боргами, зокрема, управляють боргами, викуповують їх, а також надають кредити під дебіторську заборгованість.

Плата за факторингові послуги складається з плати за управління дебіторською заборгованістю, плати за кредитні операції та комісійної винагороди за обслуговування. Плата за управління дебіторською заборгованістю становить 0,1-1 % річного обороту клієнта. Розмір процента за кредит установ­люється на рівні ринкової процентної ставки за короткостро­ковими кредитами, збільшеної на 2-4 % для компенсації ри­зику неповернення. Комісійна винагорода становить 0,5-3 % від суми заборгованості (куплених розрахункових документів).

Перевага факторингу для клієнта полягає в зменшенні кредитного платіжного ризику, своєчасній інкасації дебітор­ської заборгованості, прискоренні оборотності оборотного капіталу, можливості планувати платіжний оборот та покра­щенні кредитоспроможності підприємства.

В Україні факторингові операції застосовуються з 1989 ро­ку і здійснюються комерційними банками, однак частка фак­торингу в їх балансі на сьогодні незначна і коливається в ме­жах від 0,5 до 5 %.

Кредитні спілки. Принциповою відмінністю кредитних спілок від інших фінансових установ є те, що вони мають неприбуткову ко­оперативну природу, що відрізняє їх від інших суб'єктів фі­нансового ринку. На відміну від інших фінансових установ, які, як правило, створюються однією групою (власниками) для отримання прибутку від надання фінансових послуг ін­шій групі (клієнтам), в кредитній спілці є лише одна група — члени спілки, (що є одночасно і власниками і клієнтами), а сама спілка створюється для самозабезпечення всіх членів на рівних умовах фінансовими послугами на основі кооперації.

Кредитна спілка сьогодні — це фінансова установа, суспільна організація, яка залучає грошові заощадження своїх чле­нів дня взаємного кредитування. Діяльність кредитних спілок в Україні регулюється Законом «Про кредитні спілки» (2002 p.). Згідно з діючим законодавством кредитна спілка — це не­прибуткова організація, заснована фізичними особами на ко­оперативних засадах з метою задоволення потреб її членів v взаємному кредитуванні, наданні фінансових послуг шляхом об'єднання грошових внесків. Кредитні спілки є громадськи­ми організаціями, головна мета яких — фінансовий та соціа­льний захист їх членів через залучення особистих заоща­джень членів спілки для взаємного кредитування. Членами кредитної спілки можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, що постійно проживають на території України. Для заснування кредитної спілки потріб­но не менше як 50 осіб.

Кредитна спілка створюється на основі певної монолітної спільноти людей, які беруть на себе відповідальність за спі­льну справу і об'єднує громадян за спільним місцем роботи чи навчання спільним регіоном проживання, членством в од­ній професійній спілці чи одній релігійній організації. Вона надає послуги тільки своїм членам, але у визначених випадках може здійснювати кредитування інших кредитних спілок та їх об'єднань.

Важливим посередником на фінансовому ринку виступа­ють контрактні фінансові інститути, які включають інсти­тути спільного інвестування (ІСІ), пенсійні фонди, страхові компанії, ломбарди, фінансові компанії, позичково-ощадні асоціації, благодійні фонди.

Інститути спільного інвестування (ІСІ) — це організа­ційно-правова форма діяльності, пов'язана з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отриман­ня прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Інститути спільного інвестування залежно від по­рядку здійснення їх діяльності можуть бути різних видів.

Відкриті інвестиційні фонди випускають і знов викуповують свої акції за необхідністю, тобто тоді, коли інвестор вкладає гроші або погашає акції. Це, як правило, відбувається щодня.

Закриті фонди випуска­ють певну кількість акцій, що розміщуються в процесі почат­кової публічної пропозиції і потім продаються на біржі, як будь-які інші акції. Вартість акцій закритого фонду визнача­ється не загальною вартістю його активів, а попитом на його акції. ІСІ закритого типу може бути лише строковим.

Диверсифікованим ІСІ встановлюються норми за напрямами інвестицій.

Пайовий інвестиційний фонд — це активи, що нале­жать інвесторам на праві спільної часткової власності, пе­ребувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її госпо­дарської діяльності. (Компанія з управління активами — це господарське товариство, яке здійснює професійну діяльність з управління активами ІСІ на підставі ліцензії, що видається ДКЦПФР).

Па­йовий інвестиційний фонд не є юридичною особою. Створю­ється за ініціативою компанії з управління активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних серти­фікатів. Для створення пайового інвестиційного фонду ком­панія з управління активами має розробити та зареєструвати в Комісії регламент інвестиційного фонду, укласти договори з аудитором (аудиторською фірмою), зберігачем, реєстрато­ром, оцінювачем майна, зареєструвати відкриту підписку на інвестиційні сертифікати фонду або їх приватне розміщення. Учасником пайового інвестиційного фонду є інвестор, який придбав інвестиційний сертифікат цього фонду. Емітентом інвестиційних сертифікатів пайового інвестицій­ного фонду виступає компанія з управління активами цього фонду. Інвестиційний сертифікат надає кожному його влас­никові однакові права. Дивіденди за інвестиційними сертифі­катами пайового інвестиційного фонду не нараховуються і не сплачуються.

Корпоративний інвестиційний фонд — це ІСІ, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключно діяльність зі спільного інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд створюється відповід­но до законодавства з питань діяльності акціонерних то­вариств. Корпоративний інвестиційний фонд не може бути заснований юридичними особами, у статутному фонді (капі­талі) яких частка держави або органів місцевої влади пере­вищує 25 відсотків. Початковий статутний фонд (капітал) ко­рпоративного інвестиційного фонду формується за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів, цінних паперів інших емітентів, що допущені до торгів на фондовій біржі або в торговельно-інформаційній системі, та об'єктів неру­хомості, необхідних для забезпечення статутної діяльності.

Розмір початкового статутного фонду (капіталу) корпора­тивного інвестиційного фонду не може бути меншим від роз­міру, встановленого законодавством для відкритих акціонерних товариств. Корпоративний інвестиційний фонд провадить свою діяльність, якщо 70 або більше відсотків середньорічної вартості активів, що належать йому на праві власності, вкла­дені у цінні папери. Акції корпоративного інвестиційного фонду повинні бути тільки простими іменними.

Пенсійні фонди — це самостійна фінансово-банківська система, що не входить до складу державного бюджету України, формується за рахунок коштів, що відраховуються підприємствами та організаціями на заходи соціального страхування, страхових внесків громадян, а також коштів державного бюджету України.

В Україні, згідно з законом «Про пенсійне забезпечення» від 17 лютого 2000 року, громадяни мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. За цим Законом призначаються трудові і соціа­льні пенсії. Трудові: за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років. З 1 січня 2004 року набрав чинності Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення», згідно з яким починає діяти трирівнєва система пенсійного забезпечення, яка пе­редбачає створення низки фінансових установ нового типу та розширення функцій нинішніх. Недержавне пенсійне забез­печення у новій пенсійній системі належить до третього рівня і за економічним змістом є накопичувальним.

За видами пенсійні фонди можуть утворюватися як:

відкриті пенсійні фонди — НПФ, учасниками якого мо­жуть бути будь-які фізичні особи незалежно від місця та ха­рактеру їх роботи;

корпоративні пенсійні фонди — НПФ, засновником яко­го є юридична особа-роботодавець або декілька юридичних осіб-роботодавців і до якого можуть приєднуватися роботодавці-платники. Учасниками цього фонду можуть бути виключно фізичні особи, які перебувають (перебували) у трудових від­носинах з роботодавцями-засновниками та роботодавцями — платниками цього фонду;

професійні пенсійні фонди — НПФ, засновником якого можуть бути об'єднання юридичних осіб-роботодавців, об'єднання фізичних осіб, включаючи професійні спілки або фізичні особи, пов'язані за родом їх професійної діяльності. Учасниками такого фонду можуть бути виключно фізичні особи, пов'язані за родом їх професійної діяльності, визначеної у статуті фонду.

Недержавні пенсійні фонди — створюється як неприбут­кова організація (непідприємницьке товариство), головною метою діяльності якого є накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлін­ням пенсійними активами та здійсненням пенсійних виплат учасникам фонду.

Страхові компанії відіграють надзвичайно велику роль на фінансове му ринку, забезпечую­чи інвесторам страховий захист від різного роду ризиків (під­приємницьких, кредитних, фінансових), в акумулюванні віль­них коштів. Угоди страхування, що з ними укладаються, є основою для фінансового забезпечень я інвестиційних проек­тів, проведенні активної інвестиційної політики. В Україні основними страховими посередниками є стра­хові агенти, страхові і перестрахові брокери.

Страховими агентами є громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме — укладають дого­вори страхування, одержують страхові премії, виконують ро­боти, пов'язані зі здійсненням страхових виплат і страхових відшкодувань. Страхові агенти є представниками страховика і діють у його інтересах за винагороду на підставі договору доручення із страховиком.

Страхові брокери — юридичні особи або громадяни, які зареєстровані в установленому порядку як суб'єкти підприє­мницької діяльності та здійснюють за винагороду посередни­цьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі бро­керської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник.

Перестрахові брокери — юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник.

Ломбарди — це кредитні установи, що створюються для надання населенню послуг по схову предметів домашнього вжитку і особистого користування, а також видачі позичок під заставу цих предметів. Швидше всього і найменший кре­дит (20-30 грн і більше) можна взяти у ломбарді, що виникли у нашій країні ще на початку 20-х років.

Ломбард здійснює свою діяльність на основі господарсь­кого розрахунку, має статутний фонд (не менше ніж 200 000 гривень), у встановленому по­рядку користується позичками комерційних банків і є юри­дичною особою.

Перелік видів діяльності ломбарду, вимоги до його облі­кової та реєструючої системи визначає Положення про по­рядок надання фінансових послуг ломбардами (далі Поло­ження), затверджене Комісією у квітні 2005 року. Згідно із Положенням, ломбард — це фінансова установа, виключним видом діяльності якої є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам за рахунок власних або залучених коштів, під заставу майна на визначений строк і під процент та надання супутніх послуг. Фінансовий кредит ломбарду — це надання ломбардом коштів у позику, забезпечених заста­вою, на визначений строк і під процент. Ломбард повинен бути внесений до Державного реєстру фінансових установ, у разі необхідності, мати ліцензію на здійснення своєї діяль­ності.

Фінансові компанії — це кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або на­данні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного та iнш.), проведенні фінансових операцій. Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок строкових депозитів (як правило, 3-6-місячних). Вони акумулюють грошові кошти промислових та торговельних фірм, деяких фінансових уста­нов і менше — населення. Фінансові компанії сплачують сво­їм вкладникам вищі проценти, ніж комерційні банки. Фінансові компанії з кредитування продажу на виплату споживчих товарів тривалого користування надають позички не безпосередньо споживачам, а купують їх зобов'язання у роздрібних торгівців та дилерів зі знижкою (7-10%). Роз виток фінансових компаній можливий при широкій насиче­ності споживчого ринку товарами та послугами, а також ак­тивній конкуренції між ними. Фінансові компанії є важливим інструментом просування товарів тривалого користування на ринки для великих промислових корпорацій, особливо в умо­вах низького попиту та погіршення економічної кон'юнктури.