Військова організація слов’ян

Військова організація слов’ян формувалася, починаючи з перших століть нашої ери і до виникнення Київської Русі. Наші предки, слов’яни, ввійшли в історію як плем’я воїнів-ратиборців. В основі військової організації слов’ян лежав поділ на роди й племена. Сам рід дбав про зброю, забезпечував охорону осель і городищ від ворогів. Члени роду в разі війни складали відділи під командуванням найстаршого в роді або обраного старости (воєводи), який підтримував у війську необхідну дисципліну. Називалося слов’янське військо «вої». Керував воями в бою воєвода. Усі важливі військові справи ведення війни чи укладення миру вирішувалися на віче — зборах громади.

Родоплемінна організація сприяла згуртованості воїнів у бою. У давніх слов’ян не було якогось певного бойового порядку. У бою часто застосовували засідки, обходи, оточення та інші військові хитрощі.

Різноманітним було озброєння воїнів: списи (по 2–3 в кожного), сокира, лук, який був відомий для них здавна, праща. У ближньому бою використовували меч та ніж. Для захисту застосовували дерев’яні щити та кольчугу (див. рис. 5).

У IX–X століттях на розвиток слов’янського війська значний вплив мали варяги, яких на Заході ще називали вікінгами-войовниками. За їхнім зразком вибудовувалася військова система того часу.

Ядром війська була дружина — особиста гвардія князя. Вона відіграла важливу роль у походах князів Олега та Ігоря на Чорне море, у далеких походах на Каспії й Закавказзі, у славетній болгарській кампанії князя Святослава, у військових баталіях князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

1. щит; 2. спис; 3. меч; 4. ніж

Рис. 5. Знатний слов’янський воїн

У війську впроваджувалося більш удосконалене озброєння та спорядження — довгий щит, сокира. Суттєві зміни відбулися і в тактиці військ. Військо шикувалося до бою організованими підрозділами — «лавою» (див. рис. 6).

Рис. 6. Бойове шикування слов’янського війська в VІІІ ст.

Дружина присягала на вірність князеві, підтримувала його й дотримувалася вірності присязі.

Уже з ХІ століття Збройні сили нашої держави починають комплектуватися з місцевого населення.

Збройні сили почали служити потребам суспільства: охороняли торгівлю, протидіяли експансії сусідніх народів тощо.

Коли держава за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого сконсолідувалася, утворивши могутню державу Київську Русь з міцними кордонами, наше військо на кілька століть набрало постійних організаційних форм.

На чолі війська стояв князь, який спирався на постійну військову дружину. Дружина поділялася на старшу і молодшу. Старша дружина складалася з княжих мужів — бояр. Молодша дружина виконувала роль особистої охорони князя (див. рис. 7).

Легкоозброєну частину війська складали вої — ополчення міст і сіл. Для великих походів залучалися союзники і найманці — як правило, степові орди половців і печенігів. Народне ополчення не мало постійної військової організації, а збиралися лише для самооборони, коли нападав ворог. Згодом князі почали брати воїв у походи. Військо поділялося на полки (по 100–200 осіб), які мали назву від імен князів чи земель. Полк поділявся на менші частини — сотні на чолі з сотником.

1 – спис; 2 – меч; 3 – лук; 4 – колчан зі стрілами; 5 – шолом

Рис. 7. Важкоозброєний дружинник

У разі небезпеки князь був зобов’язаний видавати ополченню зброю і коней.

Кожен полк мав свій стяг, сурми й бубни. Стяговик беріг стяг. Знак до бою вишикуваному війську подавали піднесеним угору стягом.

За княжої доби з’являються роди війська: піхота, кіннота, флот, а також відділи інженерного забезпечення, які займалися фортифікаційним обладнанням бойових позицій і підготовкою шляхів для більш успішного ведення бойових дій.

Зброя поділялась на захисну та наступальну. Захисна зброя — броня (кольчуга), шолом і щит — використовувалася для захисту тіла в бою. Наступальна — спис, меч, шабля, сокира і лук зі стрілами — для враження противника в бою. Списи були зброєю і піхоти, і кінноти. Вони мали різну назву (сулиця, рогатина) і були різної довжини (від 1,5 до 2,5 м). На кінці списа було залізне вістря у вигляді видовженого листка (див. рис. 8).

1 – меч; 2 – наконечники метальних списів — сулиць; 3 – наконечники стріл; 4 – бойові сокири; 5 – булава; 6 – палиця; 7 – щит і меч; 8 – бойовий лук; 9 – шолом дружинника

Рис. 8. Озброєння княжого війська

Залежно від озброєння, українське військо поділялося на оружників та стрільців. Оружники озброювались мечем, списом, сокирою, використовували панцир (кольчуга), шолом щит. Із них складалася важкоозброєна піхота та кіннота. Стрільці або лучники були озброєні луками та стрілами і становили легкоозброєну піхоту та кінноту. До кінця ХІ століття військо було в основному пішим. Головною ударною силою була важкоозброєна піхота. Кінноту вперше використали князі Олег та Ігор у Х столітті в походах на Візантію, на греків. Кіннота поділялася на важку (воїни в обладунках і шоломах, зі списами, мечами і щитами) і легку (стрільці з луками). Перед боєм, за поданим бубнами і сурмами знаком, князь шикував полки у визначений бойовий порядок.

Найчастіше військо під час ведення бойових дій поділялося на три частини: середню — що звалася чоло, і два бічні крила, праве й ліве. У цей загальний бойовий лад шикувалися різні роди військ: важкоозброєна та легкоозброєна піхота і кіннота (див. рис. 9).

Рис. 9. Бойовий порядок княжого війська

Бій із ворогом починав князь, першим кидаючи спис. Князь завжди знаходився на передовій і вирішальній ділянці бою. Серед бою військо орієнтувалося за прапорами. Стяг, піднятий догори, означав, що полк тримається добре. Коли ж стяг хилився або падав, це був знак поразки. Із часом піхота поступилася місцем кінноті. Після того як кіннота здобувала головну перемогу, піхота розбивала залишки ворога, захоплювала бранців у полон, забирала здобич, зброю.

У княжу добу набуває більшого розвитку й військовий флот. Військові човни (лодія, суд, насад, струг, павозок) приводилися в рух веслами або вітрилом (див. рис. 10). Вони мали різні розміри і вміщували від 40 до 100 воїнів. Флот застосовували для військових походів як по морю, так і по річках. Річковий флот захищав Київ на Дніпрі, Чернігів на Десні тощо.

У війську княжих часів жодних спеціальних тренувань і маневрів не проводилося. Кожен воїн готувався до свого фаху сам і вдосконалював свою військову майстерність під час бою. Дітей же змалечку в сім’ї знайомили зі звичаями народу, виховували почуття вірності князю і громаді, поваги до полеглих у бою. Підлітки та юнаки повинні були знати всі види зброї, різні способи боротьби, лицарські вправи: кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні, веслувати, боротися в рукопашному бою тощо. Після такої підготовки юнаків брали в бойові походи.

Рис. 10. Військовий човен XI–XIV ст.

Починаючи з князя Володимира, при монастирях для вищої знаті створювалися школи, де, крім загальноосвітньої підготовки, учні отримували й повну військову.

Військо княжих часів, яке існувало багато століть, підтримувало силу й могутність держави, захищало її кордони. У безупинних війнах, походах та боях утворилася еліта українського війська — лицарство, до якого ввійшли славні полководці: князі Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Данило Галицький та багато інших.