Етапи формування української державності

Розгляд питання про історичні етапи формування української державності методологічно слід засновувати на розмаїтості підходів до визначення типу держави. У сучасній теоретико-правовій науковій літературі традиційно склалися два основних підходи до типології держав: формаційний і цивілізаційний.

Формаційний підхід ґрунтується на вченні про суспільно-економічну формацію. Основою такого типу суспільства і держави є відношення членів суспільства до засобів виробництва і системи розподілу матеріальних благ, створених за допомогою цих засобів виробництва. Іншими словами, підставою віднесення тієї чи іншої форми об'єднання суспільства до певного типу (суспільно-економічної формації) є встановлення приналежності (власності) засобів виробництва і продуктів виробництва певним соціальним групам (класам). Відповідно до цього підходу, держави історично поділяються на рабовласницькі, феодальні, буржуазні (капіталістичні), соціалістичні. Деякі вчені розглядають у сучасній юридичній теорії і постсоціалістичну суспільно-економічну формацію. Існує також теорія перехідного типу держави, прикладом якого можуть слугувати колишні республіки СРСР, що стали незалежними державами.

Цивілізаційна типологія ґрунтується на приналежності тієї чи іншої держави до певного різновиду цивілізацій, що мали місце в розвитку світової історії. Така типологія розрізняє, наприклад, східні, європейські, центрально-американські цивілізації, що сформувалися до нашої ери, а також цивілізації, що сформувалися в період нашої ери. Крім того, виділяються давні, середньовічні цивілізації, цивілізації епохи Відродження, сучасні цивілізації. Існують у рамках цієї ж типології підходи, що поєднують тип держави з особливістю його виникнення до чи після періоду науково-технічної революції.

Беручи до уваги особливості різних типологічних підходів у розвитку української державності, можна виділити наступні основні етапи.

Стародавній період (від IV-I ст.ст. до н.е. до IV-V ст.ст. н.е.) – формування перших організованих поселень на території сучасної України. Вихідці з грецьких міст утворювали перші поселення (Причорномор'я, Ольвія на лимані Дніпра). Пізніше формуються поселення на територіях у районі сучасного Києва; з’являються жителі півночі в районі Чернігова, на південному заході – древляни, дуліби.

Період становлення Київської Русі (від VI-VII ст.ст. до XI-XII ст.ст.).

Специфічність розвитку державності в цей період характеризується тим, що Київська Русь споконвічно формується на феодальній основі, минаючи у своєму розвитку період рабовласницької держави. Прагнення феодального князівства до більшої самостійності і незалежності призводить до роздробленості, а також постійних конфліктів між князівствами Київської Русі. Наслідок цього процесу – ослаблення держави, що приводить до залежності від інших держав. Серйозному ослабленню Київської Русі сприяли також багато десятиліть татаро-монгольської руйнівної навали. Землі Київської Русі виявляються під владою Туреччини, Польщі, Литви.

Період утворення козацтва і народно-визвольної війни (XV–XVII ст.ст.).

У плині тривалого періоду часу в районах Причорномор'я і сучасного Запоріжжя формуються воєнізовані поселення з втікачів від феодального гноблення Речі Посполитої і турецького полону. Називаючи себе “козаками”, поселенці силоміць відстоювали своє право на існування. Це особливо сильно проявилося в період народно-визвольної війни 1648-1654 р.р. У результаті, в 1654 р. Українська козацька держава під керівництвом Гетьмана Богдана Хмельницького звільнилася від влади Речі Посполитої і був підписаний договір про перехід її під протекторат Російського царя.

Період занепаду української державності (кінець XVII ст. початок XX ст.).

Після переходу під протекторат російського монарха українські землі й український (козацкий) народ поступово втрачають свою незалежність. Частина західних територій підпадають під владу Австро-Угорської імперії (Закарпаття, Буковина). Східні і південні регіони стають, фактично, частиною Російської імперії. Саме в цей період формується і нинішня назва «Україна» (як «окраїна» держави (імперії) Російської). Вплив західних держав і російського самодержавства перешкоджає нормальному розвитку і збереженню української культури.

Період Української народної республіки (березень-грудень 1917 р.).

Революційні перетворення 1917 року привели до падіння самодержавства в Росії, що послужило підставою до відродження державності українського народу. Сформована в березні 1917 р. Українська Центральна Рада на чолі з М. Грушевським започатковує процес законодавчого затвердження державності України. Спеціальними актами – III і IV Універсалами Центральна Рада проголосила створення Української народної Республіки. Однак жовтневі події в Петербурзі привели до влади в Росії більшовиків, що, фактично, не визнавали влади Центральної Ради, хоча формально і виражали згоду на самовизначення України. Рада Народних Комісарів більшовиків, фактично, вела воєнні дії на території України. Виникали протиріччя й усередині самої Центральної Ради, влада якої не була визнана всім населенням України. Вже в грудні 1917 року на Всеукраїнському з'їзді Рад проголошується перемога Радянської влади в Україні.

Період Української Соціалістичної Радянської Республіки (1922-1991 р.р.).

Сформований у 1922 р. СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік) мав у своєму складі Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Не зважаючи на такий статус, весь період існування УРСР був відзначений такими негативними процесами, як політичні репресії проти рухів національного відродження і культурного розвитку українського народу, голодомором 1933 р. та іншими проявами тоталітарного режиму.

У середині 80-х р.р. ХХ ст. політична криза правління комуністичної партії призводить до цілого ряду процесів, що обумовили можливість припинення існування СРСР як геополітичного явища. Це дає можливість утворення незалежної держави “Україна”.

Період становлення незалежної держави Україна (з 1990 р.).

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР під впливом суспільно-політичного руху “Народний Рух України” приймає “Декларацію про державний суверенітет України”, що стала у подальшому політико-правовою базою утвердження незалежності і самостійності Республіки, розвитку її правової системи. У цьому документі були сформульовані основні ідеї конституційного будівництва, основи забезпечення незалежності і самостійності Республіки. Метою прийняття Декларації було проголошення суверенітету і самоврядування народу України. Причому державний суверенітет України проголошується як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Таким чином, це базове поняття суверенітету стало відправним моментом при формуванні шляхів самовизначення української нації, становлення народовладдя, виявленні принципів функціонування державної влади і територіального верховенства, визначенні внутрішньої і зовнішньої політики України.

Декларацією формулювалися наступні основні ідеї, що визначають тенденції розвитку державно-правових процесів у державі:

- Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі реалізації українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення;

- народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці, і жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України;

- Україна самостійна в рішенні будь-яких питань свого державного життя і державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову;

- Україна має своє громадянство і забезпечує рівність усіх громадян перед законом, виявляє турботу і вживає заходів з охорони і захисту інтересів своїх громадян, що знаходяться за межами Республіки;

- Україна здійснює територіальне верховенство на усій своїй території, що в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена і використана без її згоди;

- Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах, установлює порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів, самостійно вирішує питання науки, освіти, культури, військової політики, виступає як рівноправний учасник міжнародних відносин.

Однак зазначена декларація набула повної юридичної чинності і значущості лише з проголошенням незалежності України в серпні 1991 р. і затвердженням такого статусу всеукраїнським референдумом у грудні того ж 1991 року.

24 серпня 1991 р. Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошується Акт незалежності України.

У цьому документі проголошується незалежність України і саме державоутворення – Україна. Одночасно проголошується неподільність і недоторканність території України, а також дії на цій території тільки законів і Конституції України.

Парламент України звертається до Верховної Ради і Президента СРСР із вираженням упевненості у взаємній підтримці в питаннях становлення суверенітету і державності України.

Одночасно Верховна Рада України звертається до народних депутатів Верховної Ради СРСР від України з закликом утриматися від голосування у Верховній Раді СРСР та його органах з питань, що порушують суверенні права народу України.

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. підтверджує, що народ України схвалив Акт проголошення незалежності України. Із цього моменту Україна стає новою державою на політичній мапі світу – і починається процес офіційного визнання незалежності України.

Важливим етапом становлення української незалежності слугував факт припинення існування СРСР як суб'єкта міжнародного права і геополітичної реальності, що було констатовано Білорусією, Росією й Україною в укладеній між ними угоді 8 грудня 1991 року (Біловезька угода).

8 червня 1995 р. – ще одна знаменна дата. Висновок (підписання) Конституційного Договору між Верховною Радою України і Президентом України про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. У заключних положеннях цього документа було сказано про необхідність прискорення й успішного завершення конституційного процесу в Україні прийняттям нової Конституції України в термін не пізніше одного року із дня підписання цього Конституційного Договору.

До моменту прийняття нової Конституції України відбулося чимало різного роду подій, що залишили свій слід в історичній пам'яті українського народу. У ряді цих подій вимагає уваги факт прийняття України восени 1995 року в Раду Європи, що сприяло зростанню її авторитету на міжнародній арені, свідчило про її визнання як рівної серед рівних у Європі.

28 червня 1996 р. український парламент зумів перебороти всі труднощі, пов'язані з роботою над Основним Законом, виразив свою історичну волю, прийнявши нову Конституцію України. Відповідно до Конституції України в цей час і відбувається поступальний розвиток України як держави, що прагне бути суверенною, демократичною, соціальною, правовою.

Рекомендована література

1. Теорія держави і права /За ред. академіка М.В. Цвіка, проф. О.В. Петрішина, доц. В.Д. Ткаченка. – Х.: Прапор, 2002. 432 с.

2. Скакун О.Ф. Теория права и государства. – Х.: Консум, 2000. – С. 24-35.

3. Загальна теорія держави і права /За ред. проф. В.В. Копєйчикова. – К., 1996. – С. 19-32.

4. Письменицкий А.А., Слинько Д.В. Теория государства. Х.: Консум, 2004. – С. 12-32.

5. Ардашкин В.Д. К современной концепции государства //Правоведение. – 1992. – № 2.

6. Бачило И.Л. Факторы, влияющие на государственность //Государство и право. – 1993. – № 7.

7. Бутенко А.П. Государство: его вчерашние и сегодняшние трактовки //Государство и право. – 1993. – № 7. – С. 12-20.

8. Гранат Н.Л. Современный подход к происхождению, понятию, сущности и функциям государства // Исследования теоретических проблем правового государства: Труды Акад. МВД РФ. – М., 1996. – С. 23–30.

9. Лейпхарт А. Многосоставные общества и демократические политические режимы // Полис. – 1992. – № 1-2. – С. 217, 218.

10. Рабінович П.М., Лобода Ю.М. Соціальна сутність держави як складник предмета теоретико-історичної юриспруденції //Вісник Академії правових наук Укаїни. – № 5. – Харків, 1996. – С.90–100.

11. Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави та права. – К., 1996.

12. Теория права и государства /Под ред. проф. В.В. Лазарева. – М., 1996. – С. 32–53.

13. Типологія держав // Юридичний словник- довідник. – К., 1996. – С. 637.

14. Три взгляда на государство: христианские демократы, либерали, социал-демократы // Сборник обзоров. – М., 1992.

15. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 1996. – С. 32–36.

16. Четвернин В.М. Размышление по поводу теоретических представлений о государстве // Государство и право. – 1992. – № 5. – С. 3-10.

17. Чиркин В.Е. Три ипостаси государства // Государство и право. – 1993. – № 8.

18. Якушик В.М. Государство переходного типа (вопросы теории). – К., 1991. – С. 51-58.

19. Якушик В.М. Проблеми типології правової держави // Філософська соціальна думка. – 1993. – № 9, 10. – С. 177–194.

ТЕОРІЯ ФОРМИ ДЕРЖАВИ

1. Форма державного правління.

2. Форма державного устрою.

3. Форма державного політичного режиму.

Форма державного правління

Під категорією “форма держави” мають на увазі засіб організації і реалізації державної влади.

До складу форми держави входять:

1) форма державного правління;

2) форма державного устрою;

3) форма державного (політичного) режиму.

Форма державного правління – це засіб організації звітності і відповідальності вищої державної (виконавчої) влади, що виявляється у визначенні структури її органів, порядку їх утворення, характері їх взаємовідносин між собою (розподіл між ними компетенції) і з населенням (ступінь участі населення в їх формуванні). Ядро “правлячих” органів складають: глава держави (являє собою єдність державної влади і гарант її конституційності), парламент (законодавчий орган), уряд (центр системи виконавчих управлінських органів). Форма державного правління, в сутності, виражає структуру розподілу державної влади “по горизонталі”. Цей елемент є головним у формі держави. Визначальною характеристикою форми правління є спосіб формування, звітності і відповідальності уряду в державі, тобто Кабінету Міністрів.

За формою державного правління держави підрозділяються на монархії і республіки.

У монархії вища державна влада, зазвичай, передається в спадщину (за принципом майорату, тобто від батька до старшого сина), здійснюється цілком (абсолютна монархія) або частково (обмежена монархія) однією особою. Абсолютизм монархії виявляється в повній централізації влади в руках монарха. Монарх, при цьому, самостійно формує Кабінет Міністрів. Такий уряд цілком відповідальний перед монархом і підзвітний йому.

В обмеженій (“конституційній”) монархії влада монарха обмежена парламентом. Це обмеження закріплене узгодженою парламентом конституцією, яку монарх не має права змінити. Монарх також не має повноважень самостійно формувати уряд. Кабінет міністрів формується парламентом разом із монархом. Звітність і відповідальність цього органу перебувають у сфері влади парламенту.

Види конституційної (обмеженої) монархії:

- парламентська монархія – у ній склад уряду формується парламентом, без участі в цьому процесі глави держави (монарха), надалі уряд підзвітний тільки парламенту. Подібна форма правління спостерігається, наприклад, у сучасній Англії, Японії;

- дуалістична монархія – у ній склад уряду формує глава держави (монарх), без участі в цьому процесі парламенту, надалі уряд підзвітний тільки монарху, який керує їм особисто, або через призначуваного їм прем'єр-міністра.

У республіці верховна державна влада здійснюється обраними населенням на певний строк органами (парламентом, президентом).

Види республік:

- парламентарна – склад уряду формує тільки парламент, і він (уряд) підпорядкований тільки парламенту (ФРН, Італія та ін.);

- президентська – глава держави (президент) самостійно (іноді – з наступним схваленням верхньої палати парламенту) формує склад уряду, керує ним, визначає його політику (США, Іран, Ірак та ін.);

- змішана (президентсько-парламентська або парламентсько-президентська, іноді в юридичній літературі використовується термін “напівпрезидентська”) – запропонований президентом склад уряду (прем'єр-міністр та ін.) підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Франція, Фінляндія та ін.);