Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 18 страница

Соціальна політика була спрямована на скорочення соціальних виплат, зменшення витрат підприємців на робочу силу, посилення залежності заробітної плати від розміру одержуваного прибутку.

Така соціально-економічна політика принесла свої позитивні результати. Інфляція скоротилася з 15 до 3% на рік. З 1983 р. почався економічний підйом, причому більш швидкий ніж у інших європейських країнах (темпи зростання становили 5% на рік). Відбулася модернізація промисловості, її структура змінилася на користь новітніх наукоємних галузей. Прибутковість приватизованих підприємств зросла втричі. Біля чверті всього дорослого населення (11 млн осіб) стали власниками акцій підприємств. У результаті проведеної приватизації житла дві третини британських родин стали власниками будинків і квартир. Середнім класом у часи М. Тетчер вважали себе більше 40% населення. Тобто Великобританії в цілому вдалося вийти з кризового стану.

Разом з тим, помітно посилилося розшарування суспільства, збільшилася кількість бідних, безробітних. Досить непопулярним виявився «подушний податок на житло», запроваджений М. Тетчер у 1989 р. Він викликав загальне обурення населення і серйозно підірвав імідж прем'єр-міністра.

Аналогічні ліберальні реформи, з урахуванням національної специфіки, проводилися у всіх індустріально розвинених країнах Європи. Вони створили умови для переходу цих країн на постіндустріальну стадію, дозволили їм зберегти провідні позиції в системі світового господарства.

10.2 Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються.

Події Другої світової війни сприяли послабленню політичного панування європейських держав у їхніх колоніях. Зміни відбулися і у самих колоніях: у багатьох з них зміцніла національна економіка, що працювала на воєнні потреби метрополії, підсилилися позиції національної буржуазії, виникли нові патріотичні організації, що підняли потужну хвилю визвольного руху. Все це створило умови для краху колоніалізму.

Процес деколонізації умовно поділяють на три етапи (три хвилі). Протягом першого етапу (1945 - середина 1950-х рр.) звільнилися від колоніальної залежності країни Азії. Першими проголосили незалежність країни Південно-Східної Азії і Близького Сходу. На другому етапі (середина 1950-х - середина 1960-х рр.) відбувалася деколонізація Північної і Тропічної Африки. Від колоніальної залежності звільнилися 34 країни. Завершився розпад англійської, французької і бельгійської колоніальних імперій. 1960 рік, протягом якого незалежність отримали 17 африканських держав, увійшов в історію як «рік Африки». Третій етап (1975-1990 рр.) характеризувався завершенням деколонізації Південної Африки. Після демократичної революції у Португалії (1974 р.) була зруйнована найстаріша португальська колоніальна імперія, а на політичній карті світу з'явилися нові держави (Ангола, Мозамбік та ін.). У 1990 р. незалежність отримала остання колонія в Африці - Намібія.

Головним підсумком деколонізації стало виникнення близько 100 незалежних держав на колишній колоніальній периферії, які перетворилися на важливий фактор світової політики. Цей так званий «третій світ» займає понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено біля 90% розвіданих світових запасів нафти і 50% - газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки [2, с. 126].

Перед молодими країнами постали серйозні завдання: зміцнення їхньої політичної незалежності, завоювання економічної самостійності, проведення соціальних перетворень і розвиток культури. З питань про шляхи, методи і строки вирішення цих завдань у багатьох державах, що розвиваються, розгорнулося гостре протиборство між різними політичними силами.

Багато країн, що звільнилися, у яких буржуазні відносини вкоренилися глибоко й міцно, пішли за країнами Заходу і обрали шлях капіталістичного розвитку (Індія, Пакистан, Південна Корея, Нігерія та ін.). У цих країнах зробили ставку на паралельне існування різних форм власності, розвиток ринкових відносин, політичний та ідеологічний плюралізм, зміцнення всебічних зв'язків з передовими капіталістичними країнами. Характерною рисою розвитку капіталізму в країнах Азії і, особливо, Африки є нерозвиненість приватного сектора, слабкість великого і середнього капіталу. Тому нерідко значну активність у сфері економіки виявляла держава: вона створювала ключові галузі і підприємства у межах держсектора, регулювала і направляла у потрібне русло розвиток приватного сектора, сприяла національному підприємництву у його боротьбі з іноземним капіталом і т.д.

Ряд країн Азії і Африки обрав некапіталістичний шлях розвитку (або «соціалістичну орієнтацію»). Як правило, для цих країн була характерна наявність значного (часом пануючого) державного сектора, централізоване регулювання економіки, проведення аграрних перетворень, у результаті яких виникав сильний кооперативний сектор, авторитарний характер політичних структур, орієнтація на Радянський Союз та інші соціалістичні країни. Ідея некапіталістичного шляху була особливо популярна у 1960-1970-ті роки. У 1980-ті роки майже усі країни, що розвивалися цим шляхом, потрапили у глибоку економічну і політичну кризу. Із посиленням кризових явищ у Радянському Союзі і після його розпаду багато країн «соціалістичної орієнтації» (Ангола, Мозамбік, Сомалі, Ефіопія та ін.) змінили свій курс і вступили на шлях економічної і політичної лібералізації.

За роки незалежності країни, що розвиваються, провели складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від промислово розвинених країн, вирішити багато гострих соціальних проблем. Більшість молодих незалежних держав внаслідок соціально-економічної і культурної відсталості перебувають у тяжкому положенні. Для більшості африканських країн, наприклад, характерна тенденція до зниження темпів економічного розвитку в останні десятиліття. Проблема відсталості цих країн посилюється підвищенням темпів зростання їхнього населення. Оскільки зростання виробництва не встигає за приростом населення, то дохід на душу населення знижується. На початку ХХI століття економічна відсталість є головною проблемою африканських країн.

Істотно відстають країни, що розвиваються, від розвинених держав з ринковою економікою за рівнем продуктивності праці. Це відображує їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, невідповідністю структури економіки сучасним вимогам, дуже слабким засвоєнням досягнень НТП, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами. Економічна ситуація в окремих країнах Азії і Африки погіршується прагненням існуючих там режимів до збагачення за рахунок власних народів. Рівень життя населення більшості незалежних держав мало змінився після проголошення незалежності.

Важливою економічною проблемою, яку доводиться вирішувати багатьом з молодих держав, є сформована у колоніальний період їхня своєрідна експортна спеціалізація (бавовна, цитрусові, кава і т.д.). Подібний однобічний розвиток цих країн обмежує їхні економічні можливості, ставить їх у пряму залежність від швидко мінливої ситуації на світових ринках, від змін світових цін.

Гострою проблемою для більшості держав Азії і Африки була і залишається величезна зовнішня заборгованість перед розвиненими країнами. Так звана боргова криза особливо вразила країни Латинської Америки та Африки. Вона призвела до затяжного економічного спаду у багатьох з них у 1980-ті роки. Тому країни, що розвиваються, у 1980-1990-ті рр. почали робити більший акцент на залучення інвестицій транснаціональних компаній. Їхній приплив не призводить безпосередньо до зростання боргу і водночас може бути важливим джерелом фінансування економіки, а також каналом отримання засобів виробництва, технологій, «ноу-хау», інженерно-консультаційних послуг, управлінського досвіду.

У ряді регіонів швидкий приріст населення («демографічний вибух») спричинив аграрне перенаселення. У деяких районах це призвело до реальної катастрофи. Приклад тому - зона Африки південніше Сахари, де через порушення екологічної рівноваги (вирубка лісів, орання усіх придатних земель, виснаження джерел питної води і т.п.) з 1970-х рр. виникла постійна загроза голоду.

Високі темпи зростання населення, характерні для більшості країн Азії і Африки, ускладнюють рішення проблеми подолання відсталості. Величезне безробіття - наслідок швидкого збільшення населення - позбавляє мільйони людей можливості брати участь у виробництві та різко обмежує у споживанні, обумовлює збереження низької зарплати і сповільнює технічний прогрес. Низький рівень розвитку економіки багатьох держав призвів до різкого зниження державних асигнувань на освіту, охорону здоров'я, професійну підготовку. А це, у свою чергу, надовго законсервувало існуючі проблеми.

Не дивлячись на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні соціально-економічного розвитку. Значно зросла диференціація між країнами цієї групи у 1980-1990-х рр., що визначалося відмінністю умов виробництва (зокрема, забезпеченість природними ресурсами), демографічної ситуації, місця у міжнародному розподілі праці, а також специфічністю політичної ситуації.

Особливу групу утворює більшість країн-експортерів нафти (Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія та ін.), які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 1970-ті рр. швидке зростання цін на нафту привело до значного підвищення зовнішніх доходів. При цьому якщо деякі з цих країн (Алжир, Лівія та ін.) використали їх для розвитку національної економіки і створення власної промисловості, то в багатьох державах Ближнього і Середнього Сходу значна частина доходів привласнювалася правлячою верхівкою, вивозилася за кордон у вигляді позичкового капіталу. Тому через падіння у 1980-х рр. попиту на нафту і різке зниження світових цін на неї ці держави наприкінці ХХ ст. уповільнили темпи зростання.

Серед країн, що розвиваються, виділилася група більш розвинених в економічному відношенні країн, що наблизилися за багатьма показниками до країн середнього і навіть високого рівня розвитку. Сюди можна віднести в Америці – Бразилію, Аргентину, Мексику, в Азії - Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Південну Корею, в Африці - ПАР. Їх прийнято називати нові індустріальні країни (НІС). Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, вони займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці. Другий ешелон НІС складають у Південній Америці - Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі, Уругвай, у Південно-Східній Азії - Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд.

Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив однаково. Один з варіантів моделі «розвитку, що доганяє», представлений країнами Латинської Америки - так званою «великою трійкою» - Аргентина, Бразилія і Мексика, а також їхніми сусідами по континенту - Болівією, Венесуелою, Перу, Чилі та ін.

Друга світова війна призвела до різкого скорочення припливу промислових товарів у Латинську Америку, особливо з Європи. Одночасно значно зросли ціни на світовому ринку на аграрно-сировинну продукцію країн Південної і Центральної Америки. Вартість латиноамериканського експорту збільшилася у 1938-1948 рр. майже в 4 рази. Це дозволило державам регіону нагромадити значні кошти і направити їх на розвиток місцевого виробництва, що стимулювалося нестачею імпортних товарів.

У цих умовах великих масштабів прийняв процес заміни імпорту багатьох промислових товарів їхнім виробництвом на місці. Провідні країни регіону поступово перетворювалися з переважно аграрних і торгово-посередницьких у промислово-аграрні, створивши базові галузі економіки (гірничорудну, металургійну, машинобудівну, хімічну, нафтопереробну). Важливим фактором промислового зростання стало посилення ролі держави в економіці, особливо у створенні нових виробництв, підприємств важкої промисловості. Її частка у післявоєнні роки у Мексиці дорівнювала більше третини усіх інвестицій, у Бразилії - від 1/6 до 1/3.

Важлива роль у зростанні промислового потенціалу належить важкій індустрії. Завдяки тому, що ця галузь у Бразилії та Аргентині досягла 70 % усього промислового потенціалу, вони увійшли у число 20 провідних розвинених країн світу. Лише у 1950-1980-х рр. індустріальний сектор нових індустріальних країн зріс у 4 рази. Завдяки структурним змінам економіки нові індустріальні країни Латинської Америки увійшли до системи міжнародної виробничої спеціалізації.

Однак індустріалізація, спрямована на імпортозаміщення, не змогла створити достатні умови для самостійного економічного розвитку латиноамериканських держав. Зберігся високий ступінь залежності їхньої економіки від експорту продукції сільського господарства і сировини та відповідно від кон'юнктури світового ринку. Зберігалася також залежність від іноземного капіталу, насамперед, американського. Індустріалізація не супроводжувалася помітним зростанням виробництва сільськогосподарської продукції. В аграрному секторі майже всюди (крім Мексики і Болівії) як і раніше переважав латифундизм. Це обмежувало ємність внутрішнього ринку і ефективність цього виду індустріалізації.

Бразилія, Аргентина, Мексика, Чилі досягли у другій половині ХХ ст. середнього рівня розвитку. Але вже у 1970-ті рр. в них стали наростати кризові явища як результат загальносвітової системної кризи індустріального суспільства. Кризу також загострювала значно розвинута система державного втручання. У цих умовах порівняно низькоефективна економіка південно-американських країн поступалася позиціями і на зовнішніх ринках. Ці країни зустрілися з проблемами швидкого демографічного зростання за порівняно низького рівня життя і значного рівня бідності широких верств населення. Таким чином, незважаючи на довготривалість періоду реформування, він не привів до однозначно-позитивних результатів, що виражалося у періодичних глибоких фінансово-економічних кризах.

Другий розповсюджений варіант моделі «розвитку, що доганяє» представлений країнами Південно-Східної Азії. У Малайзії, Сінгапурі і на Тайвані індустріалізація почалася відразу після Другої світової війни, в Індонезії та Південній Кореї - на початку 1960-х рр., у Таїланді - наприкінці 1960-х рр. Цей список можна продовжити за рахунок Китаю, що активно впроваджував індустріальна модель з 1970-х рр., а також двох країн колишньої світової системи соціалізму (В'єтнаму і Лаосу), які почали застосовувати стратегію індустріальної домінанти розвитку в середині 1990-х рр.

Індустріальний розвиток азіатських країн складається з двох етапів. На першому, як правило, використовувалася латиноамериканська модель господарства, спрямованого на імпортозаміщення, з метою задоволення потреб внутрішнього ринку, а потім здійснювалася переорієнтація індустрії на зовнішній ринок. Позитивну роль у становленні ряду галузей господарства у НІК Азії відіграла державна політика захисту національної економіки від зовнішньої конкуренції. Це дало можливість провести структурну перебудову промисловості, реорганізувати і зміцнити провідні «базові» галузі, ліквідувати деякі диспропорції в економіці, стимулювати розвиток дрібного та середнього підприємництва з більшою прив'язкою його до експортного сектору.

Серед загальних для усіх азійських НІК складових успіху варто виділити: максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, участь у міжнародному розподілі праці й залучення ТНК, іноземні технології); послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну політичну і економічну стабільність; ефективна макроекономічна політика (підтримання стабільних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулювання зростання попиту і пропозиції у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню); соціально-культурні особливості населення (працелюбність, відповідальність, престиж знань і кваліфікації, енергійність, ділова кмітливість).

1990-ті роки показали, що крім азійських НІК першої хвилі (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур) з'являються НІК другого ешелону - Малайзія, Таїланд, Індонезія, і, у перспективі, третього - Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка.

В умовах переходу до постіндустріального суспільства азіатська модель індустріального розвитку, так само як і латиноамериканська, опинилася у кризовому становищі. З другої половини 1980-х рр. у країнах Південно-Східної Азії почала демонтуватися колишня система державного регулювання, проводитися послідовна лібералізація режиму, у тому числі і його демонополізація, що робить економіки «азіатських драконів» більш відкритими. Даний процес супроводжується глибокими фінансово-економічними кризами.

Все ж, більшість країн, що розвиваються, особливо африканських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соціально-економічної і структурної відсталості. Це так звані найменш розвинені держави (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Йємен, Сомалі, Уганда, Чад та ін.) з населенням близько півмільярда осіб. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит коштів для економічного розвитку, ці держави витіснені з міжнародного поділу праці і перебувають у надзвичайно скрутному становищі. Характерні риси їхньої економіки такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінування натуральних і напівнатуральних форм господарювання; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; однобока спеціалізація експортного сектору тощо. Низький рівень економічного розвитку призводить до значних проблем. Так, у країнах на південь від Сахари за межою бідності живе близько половини населення. Збільшення населення відбувається вдвічі швидше (3%) за зростання сільськогосподарської продукції (1,5%). Близько 40% населення Тропічної Африки систематично недоїдають, у тому числі 40% дітей у віці до 5-ти років. Жалюгідний стан економіки призвів до різкого скорочення державних витрат на охорону здоров’я, освіту, професійну підготовку. Дитяча смертність тут у 10-12 разів вища за показники розвинених країн. Половина дорослих у Африці – неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а вчаться у вузах – лише 1,4%.

10.3. Інтеграційні процеси у світовій економіці.

На сучасному етапі визначальним фактором світового економічного розвитку стає інтернаціоналізація господарського життя. Понад 200 незалежних держав пов'язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в області науки і техніки. При цьому стан національної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, у тому числі міжнародного поділу праці, загальносвітового науково-технічного розвитку.

Однією з форм інтернаціоналізації економіки в другій половині ХХ ст., що прискорено розвивається в останні десятиліття, стала міждержавна інтеграція національних господарств. НТР надала прискорення цьому процесу, що привело до виникнення феномена «відкритої економіки», або інтернаціоналізації господарських відносин на основі процесу інтеграції. В основі цього явища лежить прагнення до досягнення більшої ефективності національних господарств за рахунок стимулювання процесів спеціалізації і кооперування в рамках регіональних союзів, розвитку співробітництва між країнами-учасницями в області виробництва, торгівлі, валютних відносин та інших сфер. Інтеграція є яскравим проявом глобалізації господарського життя.

На основі інтернаціоналізації виробництва здійснюється інтернаціоналізація капіталу, що являє собою процес переплетення й об'єднання національних приватних і державних капіталів, що трансформують чисто національну власність у спільну, міжнаціональну її форму. Інтернаціоналізація капіталу веде до виникнення нового явища у світовій економіці - транснаціоналізації - утворенню густої мережі транснаціональних або багатонаціональних корпорацій (ТНК або БНК).

Вже початок ХХ ст. відзначений виникненням міжнародних суб'єктів господарства, які в післявоєнний період разом зі швидким розвитком інфраструктури стали перетворюватися на багатогалузеві комплекси, що діють на принципах спеціалізації і кооперації виробництва на світовому рівні. Сьогодні ТНК перетворилися на провідну силу світових відносин. Так, якщо у 1970 р. таких корпорацій було близько 7 тис., у 1980 - 10 тис. з 90 тис. іноземних філій у 125 країнах, то у 1990 р. - вже 44 тис. з 280 тис. філіями у 160 країнах, причому тільки кожна десята належить країнам, що розвиваються, а 9/10 - розвиненим. Натепер ТНК налічується не менш 53 тис. з більш ніж 450 тис. закордонних філій. Вони контролюють 1/3 світового виробництва, 20% світової робочої сили. Світова торгівля сировиною і теплоносіями майже повністю перебуває під їхнім контролем. ТНК є «локомотивом» розвитку новітніх технологій, появи нових більш високоякісних товарів і послуг [8, с. 195-196].

Вкладаючи капітал, створюючи численні філії за кордоном, ТНК формують розгалужену систему світового виробництва, що не визнає національних кордонів, об'єднану загальними організаційними, економічними і технологічними відносинами. За рахунок оптимального розміщення виробництва в різних країнах, з урахуванням їхніх порівняльних переваг (наявність сировини, кваліфікованої робочої сили, технічного рівня виробництва і т.д.) ТНК досягають більш високої господарської ефективності. Вони руйнують кордони між національними ринками товарів, капіталів, робочої сили за допомогою формування прямих виробничо-технічних і економічних зв'язків між підприємствами у різних країнах, створюючи ефект інтернаціоналізації економіки.

Найважливішим напрямком інтернаціоналізації, що отримав особливого розвитку в останні десятиліття, є міждержавна, регіональна інтеграція національних господарств. Вона являє собою процес економічного, політичного і культурного зближення, об'єднання, вирівнювання і взаємного збагачення групи країн на основі спільного розвитку всебічних взаємозв'язків з метою становлення єдиного загального господарського організму із загальною системою соціально-культурних цінностей і єдиним політичним керівництвом [8, с. 196]. Найбільш ранньою і натепер найбільш розвиненою формою міжнародної інтеграції є Європейський союз.

Початком інтеграційних процесів в Європі стало створення зони вільної торгівлі шляхом утворення у 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) з метою захисту європейських економік від негативного впливу американської конкуренції. До нього ввійшли Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організація, об'єднавши кам'яновугільну, залізорудну, металургійну промисловості, контролювала 60% виплавляння сталі, 50 % видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі.

Наступним кроком в інтегральному процесі було створення митного союзу, що передбачає ліквідацію митних кордонів між країнами-членами для вільного пересування товарів, встановлення єдиного зовнішньоекономічного тарифу і проведення спільної зовнішньоторговельної політики по відношенню до третіх країн. Для цього члени ЄОВС у 1957 р. заснували у Римі Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське Співтовариство з Атомної енергії (Євроатом).

Згодом митний союз доповнився спільним ринком, що характеризується узгодженою галузевою політикою спеціалізації; створенням наднаціональних інститутів, які приймають на себе частину національного суверенітету його членів; створенням фінансових структур і фондів, координуючих економічну політику союзу. У 1958 р. для ЄЕС та Євроатома були створені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий орган), Європейський парламент (консультативний орган). З 1967 р. ці установи стали спільними і для ЄОВС.

Наступним етапом інтеграції стає створення спільного внутрішнього ринку, що забезпечує не тільки вільне переміщення товарів, але й вільний рух послуг, капіталу і робочої сили та передбачає подальший розвиток наднаціональних органів управління у напрямку гармонізації економічної політику в цілому, уніфікації національних законодавств. Було вироблено єдину сільськогосподарську політику. Нарада в Гаазі у 1969 р. винесла постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес. У 1971 р. країни-члени ЄЕС передали співтовариству свої законодавчі повноваження. У 1973-1974 рр. членами ЄЕС стали Великобританія, Ірландія і Данія.

Подальша інтеграція полягає у створенні економічного і валютного союзу: створюється єдиний економічний, валютно-фінансовий, правовий та інформаційний простір, незалежна система Центральних банків на чолі з Банком ЄС. У 1979 р. з’являється Європейська валютна система з єдиною розрахунковою одиницею ЕКЮ. Розширилися права парламенту. У 1984 р. Греція, а у 1986 р. Іспанія і Португалія стали членами ЄЕС. У 1992 р. була підписана Маастрихтська угода, що заснувала Європейський союз.

Останній етап європейської інтеграції - створення політичного союзу - реалізується на підставі переробленої Маастрихтської угоди і передбачає перехід країн-учасниць до спільної зовнішньої політики і спільної політики безпеки, введення єдиного громадянства, співробітництво в області правосуддя і внутрішніх справ, розширення діяльності у сфері культури, освіти і захисту прав та інтересів всіх громадян. У рамках ЄС створена унікальна система інститутів двох типів - міждержавних і наднаціональних (Європейський Парламент, Європейська Рада, Рада міністрів, Європейська комісія, Європейський суд, Європейський Інвестиційний Банк та ін.). Такий подвійний принцип формування керівних органів ЄС сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів та інтересами Європейського Союзу в цілому. У 1995 р. членами ЄС стали Фінляндія, Австрія, Швеція. У 2002 р. була введена єдина валюта ЄС - євро. У травні 2004 р. до складу ЄС були прийняті ще 10 країн Центральної та Східної Європи (Болгарія, Угорщина, Румунія, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія).

За історично короткий строк ЄС перетворився на один з провідних світових економічних центрів. На його частку припадає 1/3 світового товарообігу країн з ринковою економікою, а сукупний експорт перевищує експорт США в 3,6 рази, Японії - в 3,8 рази. ЄС також випередив показник США за обсягом промислового виробництва і має у своєму розпорядженні половину світових валютних резервів. Такий динамічний розвиток держав Загального ринку обумовлений багато в чому побоюванням європейських країн перетворитися на свого роду «технологічну периферію» США і Японії.

У 1980-ті рр. тенденції до регіональної інтеграції намітилися у відносинах держав Північної Америки - США, Канади, Мексики. На відміну від ЄС у ній існує абсолютний лідер (США), що розглядає її як противагу ЄС і південно-східній інтеграції. Крім того, північноамериканський альянс (НАФТА) формується переважно не на інституціональній основі, а представлений угодами приватних суб'єктів господарства країн-учасниць [5, с. 344]. У 1989 р. США уклали угоду з Канадою про зону вільної торгівлі, а у 1991 р. до них приєдналася Мексика. Дана угода передбачає: ліквідацію до 2010 р. усіх мит; поетапне скасування значного числа нетарифних бар'єрів у торгівлі товарами і послугами; пом'якшення режиму для північноамериканських капіталовкладень у Мексиці; лібералізацію умов для діяльності американських і канадських банків на мексиканському фінансовому ринку. Незважаючи на, здавалося б, однобічні вигоди, надані США і Канаді, найбільшу користь від інтеграції, на думку експертів, отримує Мексика - їй вдалося залучити значні іноземні інвестиції, трохи скоротити величезний зовнішній борг, вгамувати гіперінфляцію, пом'якшити гостроту соціальних конфліктів. З цим альянсом активно співпрацюють Венесуела, Колумбія і ряд інших країн регіону.

Інтеграційні процеси з 1980-х рр. спостерігаються і у великому Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. У листопаді 1989 р. виникла Організація економічного співробітництва азіатсько-тихоокеанських держав. У неї ввійшли Японія, Бруней, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Філіппіни, Австралія, Гонконг, Китай і Нова Зеландія. Метою цього альянсу стало створення зони вільної торгівлі з одночасним розвитком інтеграції в інших сферах економічних відносин.

Інтеграційні процеси не обійшли і порівняно молоді господарства країн, що розвиваються. До об'єднання їх підштовхує необхідність захисту національних інтересів в основному на ринках сировини, продовольства, енергетичних ресурсів, робочої сили і т.д. Так, ліквідація військово-диктаторських режимів, лібералізація економіки і зовнішньої торгівлі стимулювали розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці. У серпні 1986 р. оформилася Аргентино-Бразильска інтеграція, до якої примкнув Уругвай. Вона поставила за мету замінити давню конкуренцію двох найбільших республік Південної Америки об'єднанням їхніх економічних зусиль, що закріпило б їхню провідну роль у регіоні. У 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю і Парагваю підписали угоду про створення Загального ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР). З 1995 р. МЕРКОСУР перетворився на перший митний союз у Південній Америці.

Питання для самодіагностики:

1. Які економічні наслідки Другої світової війни?

2. У чому полягає сутність та значення «плану Маршалла» для відбудови європейської економіки?

3. Які зрушення відбулися у галузевій структурі економіки провідних капіталістичних країн під впливом НТР?

4. Чим була обумовлена економічна могутність США у повоєнному світі?

5. Проаналізуйте чинники, що сприяли «економічному диву» Японії та Німеччини.

6. Розкрийте сутність теорії «соціального ринкового господарства».