Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 22 страница

Слід підкреслити, що в теоретичних розробках того часу відстоювалася думка про регулюючу роль ринку та ринкових цін, критикувалася ідея централізованого соціалістичного планування і ліквідації загальних ціннісних орієнтирів, пропонувалася ідея плану-прогресу.

Але така ситуація тривала недовго. Влада поклала край розвитку економічної думки в країні і перетворила її на складову радянської економічної теорії.

Питання для самодіагностики:

1. Економічний експеримент більшовиків в Україні: «воєнний комунізм» та НЕП.

2. Сталінська індустріалізація в Україні: хід, особливості, наслідки.

3. Колективізація сільського господарства та її наслідки в Україні. Голодомор 1932 - 1933 рр.

4. Підведіть господарські підсумки відбудовного періоду. Як проходила індустріалізація та колективізація у Західних областях України?

5. Якою була грошова реформа 1947 р.? Як вона вплинула на добробут населення?

6. Як відбувались економічні реформи 1960 – 1970-х рр. в Україні? Вкажіть наслідки.

7. Визначте основні причини та форми застійних явищ в економічному житті України в 70-80-х роках ХХ ст..

8. Охарактеризуйте радянську економічну думку та етапи її розвитку.

Проблемні питання:

1. Як ви вважаєте, чи можна вважати НЕП варіантом змішаної економіки?

2. Чому економічні реформи 50-60-х рр. в СРСР були необхідними, але неефективними?

3. Які причини призвели до краху радянської економічної системи?

Теми рефератів:

1. Колективізація сільського господарства та її наслідки в Україні. Голодомор 1932-33 р.р.

2. Економічний розвиток Західної України у 20-30 –ті р.р. та фактори впливу на нього.

3. Стан економіки України в роки Другої світової війни та особливості повоєнної відбудови.

4. Основні напрямки реформування радянської економіки у період «застою».

5. Основні завдання «перебудови» у радянській економіці та їх суперечливість.

6. Господарська реформа 1965 р. та її обґрунтування в працях українських економістів.

7. Внесок українських економістів в розвиток економічної теорії.

Тести:

1. Політика «воєнного комунізму» передбачала:

а) націоналізацію підприємств;

б) створення концесій;

в) перевід державних підприємств на госпрозрахунок;

г) денаціоналізацію підприємств.

2. Основним завданням третьої п’ятирічки було:

а) побудова соціалістичного суспільства;

б) ліквідація причин, що сприяють розподіленню суспільства на класи;

в) випередження капіталістичних країн в економічному розвитку;

г) всі відповіді вірні.

3. В якому році було прийнято рішення про перехід до НЕПу?

а) 1920;

б) 1921;

в) 1922;

г) 1923.

4. Які об’єднання підприємств отримали розповсюдження в Україні в період НЕПу?

а) трести;

б) синдикати;

в) концерни;

г) конгломерати.

5. Який з напрямків проведення НЕП у сільському господарстві названо неправильно:

а) надання в оренду землі і сільськогосподарської техніки;

б) введення продрозверстки;

в) відновлення вільної торгівлі надлишками сільськогосподарської продукції;

г) розвиток сільськогосподарської кооперації.

6.Визначте основні джерела індустріалізації:

а) націоналізація промисловості, податкова система, планова система господарювання;

б) податкова система, планова система господарювання, колективізація сільського господарства;

в) планова система господарювання, колективізація сільського господарства, зовнішня торгівля;

г) колективізація сільського господарства, зовнішня торгівля, націоналізація промисловості.

7. Основним завданням другої п’ятирічки було:

а) завершення технічної реконструкції народного господарства;

б) освоєння нової техніки;

в) освоєння нового виробництва;

г) повна колективізація села.

8. З якої галузі розпочалася реформа 1965 р.?

а) з легкої промисловості;

б) з сільського господарства;

в) з важкої промисловості;

г) з торгівлі.

9. За ініціативою якого вченого-економіста було створено Інститут економічної кон’юнктури в Україні?

а) Є. Слуцький;

б) Е. Ліберман;

в) М. Туган – Барановський;

г) Ф. Задорожний.

10. Основними причинами проведення політики воєнного комунізмі були:

а) потреби громадянської війни;

б) суб’єктивне бажання скоріше перейти до комуністичних принципів виробництва та розподілу;

в) необхідність виходу з кризи і розрухи;

г) всі відповіді вірні.

Література:

1. Леоненко П.М., Юхименко П.І. Економічна історія: Навчальний посібник. – К.: Знання-Прес, 2004. – 400 с.

2. Лановик Б., Матисякевич 3., Матейко Р. Економічна історія України і світу: Підручник — К.: Вікар, 1999. — 737 с.

3. Економічна історія. Конспект лекцій /М.Є. Вдовиченко, Т.Є. Калашник, В.В. Калініченко та ін.. – Харків: вид. ХДЕУ, 2003. – 120 с.

4. Курс економічної історії: Навч. Посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н.Б. Решетняк. – Харків: ТОВ «Прометей-Прес», 2005. – 272 с.

5. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навчальний посібник для вузів/ Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко, О.Д. Зубалій, В.І. Гринчуцький, Я.С. Глогусь, В.Л. Андрущенко, Л.А. Родіонова, О.В.Богоніс. За загальною редакцією заслуженого працівника народної освіти України професора Б.Д. Лановика. – К.: Генеза, 1994. – 368 с.

6. Економічна історія України: Навчальний посібник. Видання друге/ Уперенко М.О., Кузнєцов Є.А., Парієнко Г.К., Коломійчук Т.Х., Петришина Л.В., Мамонова В.О.– Х.:ТОВ «Одісей», 2005. – 496 с.

7. Лортикян Э.Л. История экономики и экономической мысли Украины. Эволюция рыночной экономики. – Харьков: Консум, 2004. – 360с.

8. Історія економічної думки України. / Навч. посібник. (Васил’єва Р.Х., Горкіна Л.П., Петровська Н.А. та ін.). - К., 1993.

Тема 13. Формування засад ринкового господарства в Україні (90-ті роки ХХ)

13.1 Місце України у світовому господарстві та стан її економіки на початку 90-х рр. ХХ ст.

13.2 Економічна політика та реформи в Україні наприкінці ХХ- на початку ХХІ ст.

Ключові поняття: антикризова економічна політика, безробіття, інфляція, криза, приватизація, реформа, тіньова економіка

13.1 Місце України у світовому господарстві та стан її економіки на початку 90-х рр. ХХ ст.

Україна здобула державну незалежність у 1991 році. Постала необхідність зміни усієї суспільно-політичної і соціально-економічної системи. Україна вимушена була в короткий історичний період, в умовах економічної, екологічної, а згодом і психологічної кризи вирішувати одночасно сім історичних, великомасштабних і великовитратних завдань [1]: побудова політичної системи і правової держави; формування системи національної безпеки і оборони; входження в Європейський і світовий простір; проведення соціально-економічних реформ; проведення екологічних реформ; ліквідація ядерної зброї; подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Аналіз динаміки інтегральних показників сталого розвитку свідчить про те, що трансформаційні зміни в економіці та суспільстві в Україні мали як позитивні, так і негативні наслідки. Значне скорочення обсягів ресурсовитратного виробництва, структурні зміни в економіці сприяли зменшенню техногенного навантаження на навколишнє природне середовище, але мали негативні соціальні та демографічні наслідки, зокрема призвели до поширення масштабів бідності та депопуляції населення країни.

З перших днів незалежності подолання гострої економічної кризи, прискорення переходу економіки на ринкові відносини і до нових циклічних фаз – економічного пожвавлення і зростання – було першочерговим завданням уряду України. Незважаючи на окремі позитивні зміни останнього часу, економічна ситуація в країні залишалася складною і напруженою [2].

Як засвідчує офіційна статистика за 1990 р. за розмірами валового національного продукту на душу населення Україна займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення – 6 місце серед республік колишнього СРСР, за продуктивністю праці в промисловості Україна була на 9 місці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5-6 місця.

Важливим аспектом оцінки стартових можливостей республіки після проголошення незалежності, як відзначив Бойко О.Д. [3] стало визначення її природно-ресурсного потенціалу. У структурі природних ресурсів визначальну роль відіграють земельні, мінеральні, водні і лісові ресурси. На початку 90-х років частка сільськогосподарських угідь у структурі земель України становила 70%, орних земель – понад 55%, що було одним з найвищих показників у Європі та Світі.

Розміри сільськогосподарських угідь в Україні протягом означеного періоду складали 42 млн. гектарів (72% від загальної площі), з них майже 78% становила рілля (орні землі). В результаті проведення реформ в аграрному секторі протягом 1992-2001 років частка недержавних сільськогосподарських підприємств майже не змінилася і в 2001 році становила 67%, частка державних підприємств зменшилася майже в 5 разів, натомість питома вага господарств населення зросла в 3 рази. Через відсутність необхідних коштів у сільськогосподарських виробників протягом 1992-2000 років обсяги використання добрив скоротилися майже у 8,4 рази і в 2000 році становили 13 кг/га посівної площі. Це негативно позначилося на урожайності сільськогосподарських культур, яка знизилась майже в 1,5 рази [1].

При визначенні стартових можливостей України необхідно звернути увагу не тільки на її природно-ресурсний потенціал, а і на форми і методів його використання. В Радянському Союзі міністерства і відомства розпоряджалися 95% усієї власності, розташованої в Україні. 75-80% продукції української промисловості вироблялося підприємствами-монополістами, продукція, яка випускалася на цих підприємствах слабо конкурувала на світових ринках. В Україні була присутня структурна та територіальна диспропорційність економіки, яка залишилась у спадок від СРСР. Економіка України була орієнтована не на людину, а на виробництво заради виробництва. Рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже вдвічі нижчим, ніж Подніпров’я і Донбасу.

В 90-х роках висловлювалася думка, що Україна житниця Радянського Союзу, з високим виробничим та науковим потенціалом. З отриманням незалежності вона зможе обійтися без союзних республік. Як показав досвід розірвання зв’язків негативно сказалася на обсягах виробництва, тому що успадкована структура республіканської економіки базувалася на принципі незавершеності. Майже 80% усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини. Саме тому ще у листопаді 1991 р. українські підприємства мали постійні господарські зв’язки з 33 тис. підприємств інших республік. У цей період лише зв’язки з Росією забезпечували 67,3% виробництва кінцевого продукту промисловістю України.

Українська промисловість була в більшості своєї спрямована на обслуговування військово-промислового комплексу СРСР, що мало суперечливі наслідки. З одного боку в промисловість республіки спрямовувалися бюджетні кошти, що дозволяло зміцнювати економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікованими кадрами. З іншого – мілітарізованість економіки призвела до виникнення проблем з конверсією та пошуком ринку збуту продукції більшості машинобудівних підприємств.

Таким чином, причинами ослабленості та структурної деформованості економіки України були: монопольна державна власність на засоби виробництва, планова система господарювання і зрівнялівка в оплаті праці, тенденція до скорочення виробництва споживчих товарів, при одночасному гіпертрофованому розбуханні капітало- і наукомістких ВПК й сировинного комплексу. Критичний стан в економіці посилило розірвання традиційних зв’язки між колишніми союзними республіками та їх господарськими структурами.

Окрім того Україна в середині 90-х років зіштовхнулася з проблемою погіршення екологічної ситуації, яка була обумовлена непродуманою концентрацією металургійних, хімічних, енергетичних підприємств майже в усіх середніх та великих містах, шкідливими викидами в атмосферу, забрудненням підземних та наземних вод, а особливо на екологію в республіці вплинула аварія на Чорнобильській АЕС.

З моменту здобуття Україною політичної незалежності постало питання щодо вибору моделі переходу від командної до ринкової економіки. На той час існували три основні моделі переходу від директивної до ліберальної економіки [3]:

1. Створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В’єтнам, Монголія та інші).

2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина).

3. Шлях «шокової терапії» (Польща).

Уряд України та більшість господарських керівників не уміли і не знали, як ефективно реформувати економіку та вступити у цивілізовані ринкові відносини. Ігноруючи фундаментальні наукові розробки і рекомендації, позитивний світовий досвід, вони прагнули до зламу діючих форм господарювання, всерйоз не замислюючись про їхню модернізацію, заміну новими, більш продуктивними, конкурентоспроможними системами.

Процес реформування 1991-1994 рр. здійснювався за гіперінфляційною моделлю перехідного періоду і супроводжувався дезорганізацією виробництва, відсутністю чіткої програми реформ і правового захисту, розкраданням товарних ресурсів, «прихватізацією» державної власності, що призвело до економічної кризи. Найбільш відчутно ці негативні процеси почали проявлятися з 1992 р., коли держава по суті, відмовилася від своєї функції регулювання процесів економічного реформування, пустивши їх у русло ринкового самопливу. За підрахунками Європейського центру макроекономічного аналізу в Україні в 1992 р. реальна величина ВВП становила 137,4 млрд крб., в 1993 р. – 100,5 млрд, а в 1994 р. – всього 60,3 млрд [2].

Істотно погіршили економічне становище чинники зовнішньоекономічного обороту, необмеженої «доларізації» грошового обігу, витіснення іноземними конкурентами вітчизняних товаровиробників з внутрішніх ринків, блокування їх виходу на зовнішні ринки.

Україна самостійно не обирала першої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута в ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 році російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції «шокової терапії», зняв державний контроль за ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В. Фокіним, щоб якось захистити український ринок, не залишилось нічого іншого, як повторити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме в Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, запрограмованість виконувати накази з Москви стали об’єктивними чинниками, які підштовхнули Україну до цього кроку [3].

Несподіваний обвал цін в Росії негайно відбився й на економіці України. За 1992 р. ціни на природний газ зросли в 100 разів, ціни на нафту – в 300 разів. Споживачі енергоносіїв стали збільшувати ціни на свою продукцію. Гіперінфляція поставила країну на грань економічної катастрофи. Підприємства не могли робити відрахування до бюджету, оскільки виробництво стрімко падало. Купони багаторазового використання не були забезпеченні матеріальними цінностями; в 1992 р. вони знецінилися в 20 разів, а в 1993 р. – більше ніж у 100 разів. Восени 1994 р. в обігу з’явилася 500 тисячна купюра з реальною вартістю не більше 4 доларів США. У 1995 році НБУ випустив купюру номіналом 1 млн. купоно-карбованців. Почався відплив капіталів за кордон, оскільки український уряд зробив спробу повернутися до випробуваних методів директивного господарювання й запровадив фіксований курс купонів відносно долара і рубля. В другій половині 1994 р. у громадян України зберігалося безпосередньо на її території від 2 до 4 млрд. доларів США, а за межами держави – від 10 до 20 млрд. [2].

Грошовий обіг було паралізовано, що призвело до поширення бартеру. Бартеризація зовнішньої торгівлі призвела до колосальних збитків вітчизняного товаровиробника, оскільки експорт здійснювався за заниженими цінами, а імпорт за завищеними. Борг України іншим країнам (в основному Росії та Туркменії) в середині 1994 р. становив 7 млрд. доларів США. У цих умовах неминучим став процес «тінізації» економіки, виникнення мафіозних структур. У багатьох галузях економіки перестала виплачуватися заробітна плата. У 1994 р. падіння промислового виробництва досягло 28%, ВВП – 23%. У останньому кварталі вказаного року дефіцит держбюджету сягнув 1/5 частини ВВП. Різко впав рівень життя населення. В порівнянні з 1991 р. купівельна спроможність трудящих зменшилася майже в 5 раз та була в 2,5 раза нижча, ніж у Росії [2].

В середині 1992 р. в Україні існували ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що переживала світова економіка в 20-30-ті роки. 13 жовтня 1992 року уряд очолив Л. Кучма, який почав впроваджувати нову модель реформування економіки України.

В першу чергу для стабілізації економічного становища уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях. Також було зосереджено увагу на розбудові ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості, динамічнішими стали процеси роздержавлення.

З інфляцією уряд боровся більше адміністративними методами: обмеження фондів споживання на підприємствах, заморожування грошових доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутворенням підприємств-монополістів, застосування яких стабілізувало курс карбованця і ціни на споживчому ринку.

Склалося майже кризове становище: стара система господарювання значно підірвана, нова ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві. В першому кварталі 1993 року для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн крб. пільгових кредитів і до 3 трлн крб. державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі народного господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень-квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий самий період 1992 р. Значні грошові ін’єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та невпинного спаду виробництва спричинили новий виток інфляції. Намагаючись її стримати, Кабінет міністрів і НБУ в другій половині 1993 р. встановили фіксацію валютного курсу, обов’язків продаж 50% валютної виручки тощо. Ці заходи не торкалися головних чинників інфляції – глибинних структурних деформацій в економіці [3].

Уряду вдалося загальмувати інфляцію (в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1%) за три попередні роки). Але стримання інфляції та зростання цін не означало стабілізації і переходу до економічного зростання.

З одного боку у жовтні 1993 р. на засіданні КМУ було схвалено «Концепцію плану економічного і соціального розвитку та державного бюджету України на 1994 р.», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, а з іншого уряд все більше застосовував адміністративні важелі управління (було припинено торги на міжбанківській валютній біржі, запроваджено низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензування експорту багатьох товарів, до 80% зріс рівень прямого і непрямого регулювання цін).

Повернення до адміністративного регулювання призвело до двох негативних наслідків – послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. За даними Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 року 60%. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40% [3].

Якість життя населення України суттєво погіршилася. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення (64%) опинилася за межами бідності, «середній клас» танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами багаті-бідні.

Негативні тенденції в економіці дедалі більше набирали силу: за 6 місяців 1994 року темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж у 1991-1993 рр. За цей період особливо значний спад відбувся в паливній промисловості (на 35,6%); у чорній металургії (на 34,8%); у легкій промисловості (на 50,7%). Падіння виробництва відносно базового періоду на 50% – це прийнятий в міжнародній практиці показники загрози економічній безпеці держави. Темпи падіння промислового виробництва в Україні в 1991 році відносно 1990 р. склали 4,8%, в 1992 р. – 10,9%, в 1993 р. – 18%, 1994 р. – 40,4%.

В 1994 році новообраний президент Л. Кучма проголосив нову соціально-економічну стратегію, в якій було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання:

1. фінансова стабілізація – послаблення податкового пресу, подолання платіжної криз, поглиблення банківської реформи;

2. регульована та контрольована державою лібералізація цін;

3. докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектору;

4. децентралізація управління економікою;

5. лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики;

6. соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування. Передання через акції в приватне користування населення державного майна.

В 1994-1995 рр. здійснюється корегування стратегії, та доповнення її програмою антикризових дій. Основними положеннями якої були: прискорення приватизації; легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки; активізація інвестиційного процесу; отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі; енергійний перехід аграрного сектору на рейки інтенсифікації виробництва; піднесення рівня ефективності використання енергоресурсів; економічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.

За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення, зародилися та набрали силу позитивні тенденції та процеси: було сформовано фінансову, податкову, митну, банківську системи, відбувся перелом у реформуванні відносин власності (станом на 1 січня 1999 р. форму власності змінили 61,8 тис підприємств, у тому числі за період з 1994 по 1999 р. – 50,3 тис. на початок 2001 року понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах), в аграрному секторі завершився перший етап земельної реформи (роздержавлення землі та її передання у власність юридичних осіб).

Суттєві зміни відбулися у сфері ціноутворення. У 1994 р. ще досить сильним був вплив традицій командної економіки. Зокрема, 70% цін регулювалося державою, дотації на комунальні послуги становили 95% від їх вартості, на хліб – 60%. Тоді країна мала два валютних курси – офіційно регульований та ринковий. Дефіцит бюджету автоматично покривався емісією НБУ. Реалізація нового курсу дала змогу утвердити ринковий механізм ціноутворення, здійснити складний і болісний перехід до світових цін, запровадити ліберальний режим зовнішньої торгівлі, забезпечити товарну насиченість та подолати хронічну дефіцитність національної економіки. Важливе значення для утвердження нових економічних відносин та зміцнення державності України мала проведена 1996 р. грошова реформа, що сприяла процесові валютної стабілізації [3].

13.2 Економічна політика та реформи в Україні наприкінці ХХ- на початку ХХІ ст.

Програма переходу до сталого розвитку нашої держави була викладена у Посланні Президента України Л. Кучми до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 - 2004 роки» [4]. У Посланні базовою основою подальшого розвитку країни визнано європейський вибір, відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії, визнання людини, її прав і свобод - найвищою цінністю цивілізаційного прогресу.

Основною метою здійснюваних в Україні реформ є соціальна переорієнтація економічної політики. До стратегічних пріоритетів сталого розвитку країни в економічній сфері віднесено: утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання; впровадження науково-технологічних інновацій та опанування інноваційного шляху розвитку, як головного чиннику сталого економічного розвитку; здійснення активної аграрної політики; зміцнення економічних передумов для глибокої перебудови соціальної сфери.

Основна сутність стратегії економічного та соціального розвитку України, викладена у Посланні Президента України, полягає в реалізації чітко окресленого завдання: прискорене виведення економіки на траєкторію стійкого зростання через глибокі структурні зміни та поглиблення курсу ринкових реформ, активну і послідовну соціальну політику. У цій формулі сконцентровано не лише переконаність у можливості позитивних зрушень, реальних і відчутних змін уже в найближчій перспективі, а й сподівання на зміцнення нашої держави, її прилучення до надбань сучасного європейського і світового цивілізаційного розвитку. Україна має все необхідне для того, щоб такі сподівання стали реальністю. [1]

На економічний розвиток України вплинула світова фінансова криза 1997-1998 рр., хоча на відміну від інших країн економіка нашої держави зазнала слабшого удару.

Після 1998 року показники, що характеризують соціально-економічний розвиток країни, покращились, але взагалі ситуація залишалась складною. Наближення вітчизняної економіки до ринку супроводжувалося такими негативними процесами [1]:

1. Збереження та поглиблення структурних деформацій. У 2000 р. частка базових галузей – металургії, хімії, енергетики, паливної промисловості становила 58%. У розвинутих країнах питома вага паливно-енергетичного комплексу та металургії становить: у США – 25, Франції – 24, ФРН – 22%. За світовими стандартами економіка, у структурі якої майже 60% належить базовим галузям, щодо темпів розвитку є безперспективною. Водночас виробничу структуру України ускладнило скорочення частки машинобудування: за 1990-1998 рр. вона скоротилася майже в три рази, і, за оцінками експертів, її стан є загрозливим для національної безпеки.

2. Катастрофічний рівень фізичного та морального старіння виробничих фондів. Реальне зношення основних фондів у провідних галузях сягає 60-70%. В енергетиці, на транспорті, в деяких інших галузях цей показник наблизився до критичної межі. Це поставило в надзвичайно складне становище переробні галузі, зумовило величезні виробничі втрати (20-25% загального обсягу потенційної кількості продовольства, яке не доходить до споживача).

3. Неефективне використання реального економічного потенціалу. За оцінками експертів, Україна порівняно з найрозвинутішими країнами світу має досить високий рівень забезпеченості: сільгоспугіддями – 4-те місце, трудовими ресурсами – 5-те місце, науковим потенціалом – 4-те місце. Отже, українські виробники формально мають надзвичайно сприятливі стартові можливості для отримання конкурентних переваг на світовому ринку. Поки що ці можливості не реалізовуються, і за ефективністю використання факторів виробництва Україна посідає одне з останніх місць, помітно відстаючи від розвинутих країн світу.

4. Низький рівень економічної свободи та високий – економічного ризику. Це спричинено непослідовною урядовою політикою щодо іноземного капіталу, нестабільністю правового поля конкуренції, корумпованістю чиновників, внаслідок чого іноземні інвестори не поспішають вкладати кошти в українську економіку. На 1 липня 2000 р. загальний обсяг іноземних інвестицій за всі роки незалежності досяг 4,2 млрд дол., а наприклад, Сінгапур щорічно отримує інвестицій приблизно по 10 млрд дол..

5. «Тінізація» та криміналізація економіки. За даними експертів, на початку 2001 року тіньовий сектор становив до 60% економіки, приблизно 40% населення отримувало офіційно незареєстровані доходи. За роки незалежності незаконний експорт капіталу з України досяг 20 млрд доларів.

6. Загострення проблем у соціальному секторі. Рівень життя населення України на рубежі ХХ –ХХІ ст. значно нижчий від світових стандартів. За даними Статистичного бюро Європейської комісії. Індекс купівельної спроможності громадян України становить лише 17% від прийнятого за європейську норму. Калорійність харчування населення України на 7-10% нижча за норму. За низького рівня споживання основних продуктів населення України витрачає на харчування 68-75% доходів, малозабезпечені родини – до 90%. А в США та Франції питома вага витрат на харчування в доходах родин становить 18-20, Італії – 18-19, Японії – 25%. За індексом людського розвитку серед 175 країн Україна посіла 95 місце. Помітно дестабілізувало суспільство прогресуюче поглиблення майнової диференціації. Так, якщо в Чехії, Угорщині, Польщі доходи 10% найбагатших сімей перевищували відповідні доходи бідних у 4,5-5,5 раза, то в Україні – більш як у 10 разів.

Протягом 2000-2002 рр. досягнуто незаперечних позитивних зрушень в економічному та соціальному розвитку країни. Валовий внутрішній продукт за 2000-2002 роки збільшився на 20,9 відсотка, промислове виробництво - більш як на третину, продукція сільського господарства - майже на чверть. Випереджаючими темпами порівняно з валовим внутрішнім продуктом збільшувалися реальні доходи населення. Зростання валового внутрішнього продукту відбувалося при низькому рівні інфляції та в умовах пожвавлення інвестиційних процесів. Було забезпечено стабільний курс гривні, позитивне сальдо платіжного балансу, розширення кредитування реального сектору економіки, накопичення валютних резервів, виконання зобов’язань із сплати зовнішнього боргу. Проте досягнута макроекономічна стабілізація поки що не стала надійним чинником підвищення добробуту громадян та якості життя, розв’язання найболючіших проблем у соціальній сфері [5].