Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 17 страница

- істотне розширення внутрішнього ринку країни за рахунок постійного підвищення доходів населення. Аграрна реформа створила новий великий внутрішній ринок промислових товарів для фермерів (техніка, добрива та ін.). Вміло формувався споживчий попит міського населення. У 1950 - 60-ті роки з'явився набір з т.зв. “трьох скарбів” (телевізор, пральна машина, холодильник), що пропагувався як символ престижу і матеріального добробуту “середнього класу”. У погоні за цими “скарбами” населення країни своїми нагромадженнями стимулювало розвиток найважливіших галузей промисловості. Настільки ж вдало був складений і другий набір для 1970-х років: кольоровий телевізор, кондиціонер і автомобіль. Внутрішній ринок, що швидко розширювався, дозволив створити сильну і конкурентоздатну електротехнічну промисловість, потужне автомобілебудування. У 1980 р. Японія виробила 7 млн легкових автомобілів і, випередивши США (6,5 млн), вийшла на перше місце у світі;

- відносно низький рівень воєнних витрат. Протягом тривалого періоду він не перевищував 1% ВНП;

- збереження регулюючої ролі держави в соціально-економічній сфері. У Японії державі належить більше третини основних виробничих фондів. 20% ВНП виробляється за державними замовленнями. Через державний бюджет перерозподіляється 30% ВНП. Держава фінансує найважливіші галузі економіки, науково-технічні дослідження (35% загального обсягу фінансування), активно впливає на розміщення продуктивних сил. Так, у 1973 р. був прийнятий план “реконструкції японських островів”, що передбачав переміщення цілого ряду підприємств у нові райони країни за рахунок коштів з держбюджету;

- високий освітній рівень населення. З 1950 по 1980 р. кількість вузів у Японії збільшилася вдвічі. У 1980-ті роки Японія вийшла на перше місце серед розвинених капіталістичних країн за питомою вагою молодих людей, що мають вищу освіту, що було пов'язане з різким розширенням державного фінансування цієї сфери. Прийняття Кодексу про працю, легалізація профспілкових свобод, реформа шкільного навчання також допомогли підготувати кваліфіковану робочу силу;

- особливості японського національного характеру (часто кажуть, що японці старанні як працівники і помірні як споживачі). Середня японська родина зберігає близько 20% свого бюджету (у три рази більше, ніж американська). При цьому, на відміну від американців, які надають перевагу купівлі акцій, японці зберігають свої заощадження у вигляді депозитів. Ці кошти, акумульовані в банках, широко використовувалися для кредитування японської економіки.

У результаті такого стрімкого економічного розвитку Японія зуміла створити потужну господарську структуру за типом розвених капіталістичних країн. Її промислове виробництво у 1970 р. перевищило довоєнний рівень у 11 разів. За темпами зростання промисловості Японія значно випереджала розвинені країни: з 1960 по 1970 р. обсяг її промислового виробництва збільшився на 269,5% (за цей же період у США - на 54,1%, ФРН - на 73,6%, Франції - на 99,2%, Англії - на 31,2%). У підсумку різко зросла частка Японії в промисловому виробництві капіталістичного світу (у 1950 р. вона становила 1,7%, а у 1970 р. - 10,1%). До 1970 р. Японія вийшла на четверте місце у світі (після США, ФРН і Англії) за експортом.

Прискорене економічне зростання Японії мало і серйозні соціальні наслідки:

- значно зросла частка осіб найманої праці (до початку 1990-х років для 90% населення країни заробітна плата стала основним джерелом доходів);

- відбулося вирівнювання доходів різних соціальних груп. Різниця в доходах президента середньої компанії і некваліфікованого робітника становить 8:1 (у США - 20:1);

- з 1950 по 1960 р. частка бідних у населенні країни скоротилася з 52,5% до 33,8%, а до 1970 р. практично зникла;

- триває процес деперсоніфікації великої власності.

Економічне становище Німеччини після війни було катастрофічним - міста лежали в руїнах, промислове виробництво становило 1/3 довоєнного, суцільні дефіцити, картки, загальна спекуляція, голод, знецінення рейхсмарки (інфляція сягнула 600% довоєнного рівня), величезне безробіття, тяжкий психологічний стан громадян. Крім того, Німеччина повинна була виплатити репарації у розмірі 20 млрд дол.

За цих тяжких умов були проведені реформи, спрямовані на становлення вільного ринкового господарства. Головним ідеологом реформ, творцем німецького «економічного дива» став Людвіг фон Ерхард, що займав пости міністра народного господарства (1949-1957), заступника федерального канцлера Аденауера (1957-1963) і канцлера ФРН (1963-1966). Він працював над концепцією «соціального ринкового господарства». Цей дуже ліберальний для того часу підхід спирався не тільки на існуюючі реалії післявоєнної Німеччини (дуже ослаблена держава, політика демократизації, демілітаризації, денаціоналізації і денацифікації), але й на ордоліберальну «теорію порядку» австро-німецьких теоретиків В.Репке, В.Ойкена, Ф.Бема, А.Рюстова та ін.

Суть даної теорії полягає у наступному. В умовах повної дезорганізації господарського життя, банкрутства держави основним суб'єктом господарства, здатним забезпечити відродження країни, стає приватний підприємець. Держава створює максимально сприятливі умови для розвитку приватної ініціативи, що веде до зростання ефективності всього господарства і у довгостроковому періоді підводить міцну базу під його сильну соціальну політику. Тобто ордоліберали виступали на захист вільного ринкового механізму, але не всупереч, а завдяки державному втручанню. Основу економічного добробуту вони вбачали у зміцненні господарського порядку. Держава в цьому плані наділялася ключовими функціями. Її втручання повинне було не підмінювати дію ринкових механізмів, а створювати умови для їхнього ефективного функціонування.

Реформування економіки почалося у 1948 р. з впорядкування грошового господарства, звільнення цін і заходів щодо активізації підприємницької діяльності. 21 червня 1949 р. була проведена грошова реформа, метою якої було створення твердої валюти. Замість оголошених недійсними рейхсмарок були випущені нові гроші. Кожен громадянин отримав по 40 нових дойчмарок, потім ще по 20. Пенсії, заробітні плати були виплачені новими грошима у співвідношенні 1:1. Половину готівки і заощаджень можна було обміняти одразу у співвідношенні 1:10, другу половину - пізніше за курсом 1:20. Кошти підприємств також обмінювалися у пропорції 1:10, що дозволило їм виплатити першу заробітну плату. Надалі всі підприємства переводилися на самостійну комерційну діяльність. Зобов'язання банків та інших фінансових установ колишнього Рейха були анульовані.

Через 3 дні після грошової реформи були відпущені ціни (при цьому вони зросли не в рази, а лише на кілька відсотків, приблизно у тієї ж пропорції, що й заробітна плата). Разом з тим зберігався державний контроль над цінами. Він здійснювався через законодавчі акти, що перешкоджали довільному завищенню цін, і випуск каталогів доречних цін, що складалися з урахуванням купівельної спроможності населення. За словами Ерхарда, покупець знов став «королем», що визначає обличчя ринку.

Держава підтримувала базові галузі, що зазнали економічних труднощів (електроенергетику, металургійну, вугільну промисловість). Вона також усіляко підтримувала дрібний і середній бізнес («основу добробуту для всіх»), що у короткостроковій перспективі забезпечило істотне зростання зайнятості, скорочення дефіциту на споживчому ринку, сприяло збільшенню доходів бюджету країни.

Реформи Ерхарда вже за 2 роки відновили довоєнний рівень промисловості. У два рази збільшилося виробництво товарів масового споживання, магазини наповнилися товарами, зникли «чорний ринок» і спекуляція, продуктивність праці тільки за перший рік виросла на 1/3, збільшення зарплати випередило зростання цін. Найбільш прискорено розвивалися машинобудування, приладобудування, оптика, виробництво електроенергії. У 1956 р. рівень виробництва у країні перевищив рівень 1936 р. більш ніж удвічі. Щорічний приріст промислової продукції у 1953-1956 рр. становив 10-15%. За обсягом промислового виробництва країна посідала третє місце після США і Англії. До середини 1950-х рр. ФРН вийшла на друге місце у світі після США за обсягом золотих запасів, а до початку 1960-х рр. - за обсягом промислового виробництва і обсягом експорту.

Західнонімецьке «економічне диво» (1950-1960-ті рр.) було обумовлено декількома факторами. Свою ефективність довела обрана Ерхардом економічна система, де ліберальні ринкові механізми поєднувались із цілеспрямованою податковою і кредитною політикою держави. Ерхарду вдалося домогтися прийняття жорсткого антимонопольного законодавства. Велику роль зіграли надходження за «планом Маршалла» (тільки за перший рік ФРН отримала від США майже стільки ж, скільки Англія і Франція разом, і майже у два рази більше, ніж Італія), відсутність воєнних витрат (до вступу ФРН у НАТО), а також приплив іноземних капіталовкладень (350 млрд доларів). У німецькій промисловості, зруйнованій у роки війни, відбувалося масове оновлення основного капіталу. Впровадження новітніх технологій, що супроводжувало цей процес, у поєднанні з традиційно високою працездатністю і дисципліною німецького населення обумовило швидке зростання продуктивності праці. Змінилася структура господарства: зменшилася частка видобувних галузей, швидко розвивалися електронна, авіаційна, атомна галузі.

Із насиченням внутрішнього ринку ФРН починає активно виходити на зовнішній. Модернізація технічної бази і підвищення продуктивності праці зробили німецькі товари конкурентоздатними на світовому ринку і дозволили вийти на перше місце у світі за експортом готової продукції, відтіснивши США. Перші чотири позиції в експорті зайняли автомобілі, верстати, хімічна продукція і електротехніка.

Дуже вдалою виявилася соціальна політика, що заохочувала прямі взаємини підприємців і робітників. Уряд діяв під девізом: «Ні капітал без праці, ні праця без капіталу не можуть існувати». Були розширені пенсійні фонди, житлове будівництво, система безкоштовної і пільгової освіти та професійної підготовки. Розширилися права трудових колективів у сфері керування виробництвом. Система оплати праці була диференційована залежно від стажу роботи на конкретному підприємстві. Податкова політика заохочувала перетворення частини фонду заробітної плати на особливі «народні акції», розповсюджувані серед працівників підприємства. Всі ці заходи уряду дозволили забезпечити в умовах економічного підйому адекватне підвищення купівельної спроможності населення.

Після 45-літнього роздільного існування при сприянні керівництва СРСР ФРН у 1990 р. возз'єдналася із ГДР. Досягнувши другої позиції у капіталістичному світі після США, ФРН разом із Францією ініціювала і очолила процес європейської інтеграції.

Війна і окупація завдали серйозної шкоди національному господарству Франції. Однак вже до 1948 р. у країні був відновлений довоєнний рівень виробництва, а за темпами промислового розвитку у цей період Франція випереджала більшість країн. Цьому сприяло швидке оновлення основного капіталу, переорієнтація інвестиційних потоків з країн-колоній у національну економіку (правлячі кола усвідомили безперспективність подальшої опори на колоніальні методи збагачення, лихварство, тому після розпаду колоніальної імперії інвестиції надійшли саме у національне виробництво), економічна допомога США (за планом Маршалла Франція отримала 12 млрд дол.), а також активна участь держави у вирішенні питань модернізації виробництва, розвитку стратегічних галузей і проведення наукових досліджень. Крім того, у першій половині 1950-х рр. зберігалася сприятлива воєнна кон'юнктура через колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954) і Алжирі (1954-1962).

Однією з характерних рис економіки Франції в післявоєнний період стало значне зростання участі держави у господарському житті. Протягом трьох післявоєнних років були націоналізовані електроенергетика, вугле- і газовидобуток, авіаційна промисловість та ін. - близько 20% виробничих потужностей країни. Крім цього держава проводила активне фінансування НДДКР у галузі атомної енергетики, брала участь у нафтових компаніях, володіла залізницями, великими воєнними підприємствами, мала акції ряду авіаційних і морських транспортних компаній. У 1957 р. держава володіла 36% усього національного майна, а її частка у створенні ВВП становила близько 13%. При проведенні націоналізації більшість монополій отримали компенсації і ці кошти вкладали у розвиток найбільш передових і рентабельних галузей (атомної, електронної, нафтопереробної, хімічної, машинобудування, радіоелектроніки, приладобудування), що також сприяло загальному підйому економіки.

Особливістю економічної стратегії у Франції у 1950-1960-ті рр. стало широке використання індикативного планування. Розроблялися п'ятирічні плани, що визначали основні господарські пріоритети: модернізація націоналізованого сектора (1947-1953), зміцнення конкурентоздатності приватних фірм (1954-1957), перехід від політики протекціонізму до «відкритої економіки» (1958-1961), створення фірм-гігантів європейського типу (1960-ті рр.), створення національних компаній міжнародного масштабу, збільшення норми прибутку і стимулювання нагромаджень (1971-1975), політика «промислової переорієнтації» (1976-1980).

Усі довгострокові плани за своїм характером були індикативними, тобто не нав'язувалися в обов'язковому порядку приватному сектору. Але фірми погоджували свої наміри з відповідними міністерствами, включалися в плани, і держава надавала їм серйозну фінансову, кредитну і науково-технічну підтримку. Така політика французького уряду отримала назву «дирижизм». Її характерними рисами були: прямі адміністративні методи втручання у господарське життя (контроль над цінами, широка кредитна діяльність держави, емісія цінних паперів та ін.); активна підприємницька діяльність держави; індикативне планування.

Із приходом до влади Ш. де Голля Франція активізувала зовнішню політику, прагнучи максимально послабити позиції США і Англії у Європі. Реалізація даного завдання проводилася на основі проголошеної політики «індустріального імперативу», спрямованої на підвищення конкурентоздатності національного виробництва і усіляке сприяння французькій зовнішній індустріальній експансії. Вона передбачала підтримку більшості галузей промисловості і одночасно прискорену структурну модернізацію національного господарства на основі досягнень НТП.

У 1960-ті рр. завершилася модернізація французької економіки. Франція перетворилася на сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну і аерокосмічну. До середини 1960-х рр. Франція розрахувалася за усіма своїми боргами і знов стала державою-кредитором. Завершилася і модернізація сільського господарства. Французьке селянство перетворилося на фермерів, а Франція стала найбільшим експортером продовольства у Західній Європі. В цілому у цей період чітко позначилася тенденція експортної орієнтації економіки країни. Питома вага експортної продукції, що раніше становила 20-25% ВНП, зросла до 40%, а до середини 1960-х рр. зник традиційний для Франції зовнішньоторговельний дефіцит. Успіхам країни на зовнішніх ринках сприяла державна політика, спрямована на підвищення конкурентоздатності великих національних фінансово-промислових груп.

Одним з стратегічних напрямків економічної політики уряду де Голля було оздоровлення монетарної сфери. Голлісти взяли курс на повернення національного капіталу у країну та підтримали тенденцію відтоку капіталів з колоній Франції, що намітилася ще у 1950-ті рр. у зв’язку із розгортанням у них національно-визвольного руху. Однією з перших акцій у цьому напрямку стала внутрішня позика у 1958 р., за рахунок якої держава змогла поповнити золотий резерв на 190 млн дол., що дозволило започаткувати зміцнення курсу франка.

Фінансова стабілізація передбачала також скорочення зростання бюджетних витрат. Наприкінці 1950-х рр. уряд урізав асигнування за рядом соціальних статей, скасував частину субсидій на товари масового споживання, скоротив розмір дотацій збитковим націоналізованим підприємствам, скасував пільговий режим закупівель сільськогосподарської продукції та ін. І вже до 1960 р. золотовалютні резерви значно перевищили загальну суму зовнішнього боргу країни, а уряд оголосив про дострокове погашення частини зовнішньої заборгованості. Замість знеціненого франка у 1960 р. був випущений новий франк, що дорівнював 100 колишнім.

Незважаючи на явні успіхи в економічній сфері, 1960-ті рр. не стали безтурботним періодом поступального розвитку. Зростання могутності монополій, негативні наслідки політики «дирижизму» (що в умовах інтернаціоналізації господарства, швидкого розвитку європейської інтеграції обмежує приватну ініціативу), наслідки розпаду колоніальної системи та інше стали причинами кризових явищ. До кінця 1960-х рр. стратегія «індустріального імперативу» увійшла у першу смугу кризи (1968-1969 рр.). Протягом наступного десятиліття відбувалася поступова трансформація економічної політики в напрямку лібералізації.

Британський прем'єр-міністр У. Черчілль назвав підсумки Другої світової війни для Великобританії «тріумфом і трагедією». Тріумфом стала перемога над гітлерівською Німеччиною і її союзниками, входження Великобританії у число країн-переможниць, її участь у післявоєнному оновленні світу. Трагедія ж полягала у втраті колишньої британської могутності.

Втрати Англії у війні не були настільки відчутними як у інших європейських країнах, на території яких велися воєнні дії, тому вже у 1948 р. її промисловість досягла довоєнного рівня. Однак головним наслідком війни стало істотне послаблення фінансово-економічних позицій Великобританії по відношенню до США, куди перекочувала значна частина золотого запасу країни в результаті оплати воєнних поставок, приросту зовнішньої заборгованості Англії більш ніж у сім разів у порівнянні з довоєнним періодом. Темпи економічного зростання Великобританії були нижчими у порівнянні з іншими західноєвропейськими державами, що пояснюється відставанням від основних конкурентів за продуктивністю праці, впровадженням досягнень науки і техніки, надмірним і малоефективним державним сектором економіки.

Важливим фактором, що впливав на економічний розвиток Англії, став розпад її колоніальної системи. Пошуки нових форм і методів взаємин з колишніми колоніями привели до створення Британської співдружності націй (на цей час її членами є 49 держав, причому багато з цих країн визнають королеву Великобританії як голову своєї держави), у рамках якої Англії вдалося відстояти свої економічні інтереси і перетворитися на «метрополію без колоній».

Економічна політика післявоєнних урядів, стратегічною метою якої стало відновлення статусу провідної держави, була спрямована на скорочення імпорту, стимулювання вкладень капіталу в національну економіку і максимальне збільшення експорту англійських товарів.

Збільшенню експорту та зниженню імпорту сприяла девальвація у 1949 р. фунта стерлінгів, а також зниження урядом цін на сировину, паливо, електроенергію для компаній-експортерів. Це стало можливим після проведення націоналізації деяких галузей господарства - енергетики, транспорту, вугільної і сталеливарної промисловості. У результаті близько 20% британської промисловості потрапило під безпосередній контроль держави, до якої перейшли також Англійський банк, авіаційні компанії, аеропорти і автомобільні дороги. Держава стала співвласником низки великих підприємств («Бритіш петролеум», «Роллс-Ройс» та ін.) Причому націоналізація проводилася винятково у формі викупу, найчастіше на дуже вигідних для колишніх власників умовах.

Для зменшення імпорту продуктів харчування була прийнята спеціальна програма підтримки сільського господарства, що передбачала субсидії фермерам на заходи, пов'язані з підвищенням врожайності. В результаті у 1950-ті рр. англійське сільське господарство стало найбільш механізованим у світі.

Незважаючи на постійне скорочення темпів економічного зростання, зменшення відносних показників частки Англії у світовому промисловому виробництві, дефіцитний стан зовнішньої торгівлі і т.ін., характерні для 1950-х рр., паралельно відбувалися позитивні структурні зміни в економіці, велася активна модернізація галузей на основі досягнень НТР, посилювалося інвестування НДДКР. Одним з результатів цього стало швидке зростання промислового виробництва, що досягло 12% наприкінці 1950-х - початку 1960-х рр.

В цілому за період з 1950 по 1980 р. промислове виробництво Англії виросло втричі. Цьому сприяли:

- активні стимулюючі дії уряду. У 1950-1960 рр. активно використовувалася практика створення державно-приватних компаній, особливо у автомобільному і сталеливарному виробництві. У 1970-ті рр. почався перехід до системи індикативного планування. Поряд з цим держава використовувала традиційні форми регулювання, активно впливаючи на динаміку нагромадження, норму відсотка, застосовуючи фінансово-кредитні інструменти. Уряд активно втручався у відносини між працею і капіталом шляхом регулювання темпів зростання заробітної плати;

- оновлення основного капіталу в післявоєнний період, структурна перебудова промисловості;

- скорочення вивозу капіталу у зв'язку з розпадом колоніальної системи;

- відкриття великих родовищ нафти і газу у Північному морі дозволило Англії в умовах енергетичної кризи забезпечити економіку власними нафтопродуктами.

З середини 1970-х рр. провідні західні країни зустрілися з рядом істотних проблем як глобального, так і локального масштабів. Перші ознаки входження у кризу виявилися наприкінці 1960-х рр. і вилилися у форму студентських бунтів, що спалахнули у ряді країн світу. І якщо економічна криза 1969-1971 рр. не була глибокою і тривалою, то кризи 1973-1975 і 1980-1982 рр. можна порівняти з Великою депресією 1929-1933 рр. При цьому циклічні кризи поглиблювалися світовими галузевими, насамперед сировинними та енергетичними, і структурними кризами (поява нових виробництв і технологій, старіння ряду виробничих галузей - сталеливарної, вуглевидобувної, текстильної, транспортного машинобудування).

Криза 1973-1975 рр. набула вперше за післявоєнний період синхронного світового характеру. Почавшись у США, Англії і ФРН, вона швидко охопила усі розвинені індустріальні країни. Головною причиною кризи став ціновий дисбаланс, що виник на світових ринках енергоресурсів і ряду промислових сировинних товарів, тому вона отримала назву «сировинної кризи» або «нафтових шоків». Її глибинна основа полягала у прискореному індустріальному зростанні економік розвинених країн у 1950-1960-ті рр., що, незважаючи на широке впровадження досягнень НТР, було пов'язано зі зростаючим залученням у виробництво непоновлюваних природних ресурсів, що й вело до відповідного підвищення цін на них (у другій половині 1960-х рр. ціни на нафту поступово збільшилися на 15%, вугілля - на 20%, срібло - на 40%, нікель - на 60%, мідь - на 70% і т.д.). Подальший розвиток кризи обумовлювався діями країн-експортерів нафти і сировини, які скористалися сприятливою для них кон'юнктурою і штучно роздули ціни.

Підвищення цін на сировину та енергоносії неминуче вплинуло на зростання витрат виробництва, а, отже, і на підвищення загального рівня цін. Інфляційні процеси охопили практично всі країни, за винятком соціалістичних. Величезне безробіття на тлі інфляції і падіння виробництва стало новим економічним феноменом - стагфляцією (стагнація плюс інфляція). Стагфляція дезорганізовувала фінансово-кредитну систему розвинених країн, сприяла скороченню інвестицій, підвищенню безробіття, дефіциту державних бюджетів, скороченню соціальних витрат і т.д.

Одержавлення господарства країн Заходу відповідно до кейнсіанських рецептів позитивно позначилося на їхньому соціально-економічному розвитку у післявоєнному двадцятип'ятилітті. Але зниження темпів економічного зростання і підвищення темпів інфляції з середини 1970-х рр. показали, що даний напрямок економічної політики підлягає нагальній заміні. Зміни курсу вимагав і новий етап НТР, що створив умови для кардинальної зміни технологічної бази, переходу до наукоємних складних технологій. Підвищення ефективності господарства передбачало новий підхід до керування виробництвом, у першу чергу, значне скорочення державного регулювання. В основу теоретичного обґрунтування якісно нових соціально-економічних програм лягли монетаристські ідеї: відмова від надмірного контролю за діяльністю ринку, проведення твердої грошової і сталої податкової політики, збереження бюджетної рівноваги, збереження режиму порядку і законності як обов'язкової умови вільної ринкової економіки.

У ряді країн (особливо у Великобританії та США) з метою подолання криз середини 1970-х - початку 1980-х рр., підвищення ефективності виробництва, конкурентоздатності проводилася консервативна політика, що передбачала скорочення соціальних витрат держави, широку приватизацію державної власності, скорочення прямого втручання держави в економіку, децентралізацію, пріоритетність приватномонополістичних форм планування.

В умовах різкого підвищення цін індустріальні країни змушені були переглянути свою енергетичну політику. Вони поступово обмежували імпорт нафти за рахунок введення енергозберігаючих заходів, намагалися нарощувати розробку власних енергоресурсів, заміняти нафту вугіллям, ядерним паливом. У роки кризи стали збільшуватися витрати на НДДКР, активізувалися наукові дослідження в сфері енерго- і матеріалозберігаючих техніки і технологій, роботи з пошуку альтернативних джерел енергії і сировини.

Системний характер рецесії обумовив синхронність у низці кардинальних реформ 1980-х рр., проведених урядами провідних індустріальних країн, і наступній «новій ліберальній хвилі» економічних реформ 1980-1990-х рр., що набула глобального характеру на рубежі цих десятиліть.

Дії адміністрації Р. Рейгана, що прийшла до влади у США у 1981 р., являли собою послідовний демонтаж сформованої моделі державного регулювання і отримали згодом назву «рейганоміка». Її теоретичну основу становили концепції неоліберальної Чиказької школи і рецепти економіки пропозиції. Остання вважає вирішальним фактором не витрати (приватні і державні), як пропонувало кейнсіанство, а заощадження, і тому декларує необхідність збільшення заощаджень і відносне зниження споживчого попиту. Найважливіша риса теорії пропозиції - надання податкам ролі головного інструмента фіскальної політики (особливо граничним податковим ставкам на прибуток корпорацій і особисті доходи). Ще одним важливим елементом цієї теорії є доведення необхідності зменшення державних витрат поряд із зниженням податкових ставок. Основним елементом, що підлягає скороченню, є соціальні витрати, які консерватори вважають основним дестимулятором «трудових зусиль» і заощаджень.

«Рейганоміка» включала кілька основних компонентів. Були істотно обмежені витрати федерального уряду (за винятком воєнних витрат), відбувалося згортання соціальних програм. Був законсервований розвиток трудового законодавства. За всі 8 років перебування Рейгана у влади мінімальна заробітна плата осіб найманої праці залишалася незмінною - 3,35 долари на годину. Значно змінилися ставки прибуткового податку: його максимальна ставка була знижена з 50 до 28%, тоді як мінімальна ставка, навпаки, підвищувалася з 11 до 15%. Були різко знижені податки на доходи корпорацій, введені норми прискореної амортизації, збільшені інвестиційні податкові пільги. Була значно ослаблена державна регламентація підприємницької діяльності.

Соціально-економічна політика Рейгана мала позитивні наслідки. Реформа визволила великі кошти як у населення, так і у підприємців. Значна їхня частина, у свою чергу, направлялася у високоприбуткові, сучасні виробництва. Вдалося домогтися стійкого підйому економіки, що тривав цілих 6 років. Істотно скоротилася інфляція. Підвищилася зайнятість, безробіття скоротилося вдвічі.

Але «рейганоміка» мала й негативні наслідки. Величезний дефіцит федерального бюджету, що за 1981-1986 рр. зріс із 58 до 225 млрд доларів, призвів до дворазового збільшення державного боргу. Збільшився дефіцит зовнішньоторговельного балансу, що перетворило США в країну-боржника. Більш відчутною стала тенденція до зростання соціально-економічної диференціації в американському суспільстві. Від скорочення податків виграли головним чином заможні верстви населення, у той час як від згортання ряду соціальних програм у першу чергу постраждали малозабезпечені родини. Кількість американців, офіційно визнаних бідними, збільшилася на 8 млн.

Ініціатором ліберальних реформ у Західній Європі стала Великобританія. У другій половині 1970-х рр. її економічне зростання наблизилося до нульової позначки, а середньорічний показник інфляції злетів до небачених раніше 15%. З приходом до влади консервативного уряду М. Тетчер навесні 1979 р. було започатковано реформи, які згодом були названі «тетчеризм».

Головним напрямком внутрішньої політики консерваторів стало відродження приватного підприємництва. Основний упор був зроблений на боротьбі з інфляцією: були скорочені позики, надані державою приватному сектору, стали строго контролюватися темпи зростання грошової маси в обігу, був скасований контроль над цінами і заробітною платою, підвищені ставки відсотка.

З метою стимулювання капіталовкладень передбачалося значне зниження ставок прибуткового податку при збільшенні непрямих податків. Змінювалися форми надання фінансової допомоги бізнесу. Головна увага приділялася розвитку нових прогресивних галузей - мікроелектроніки, виробництву роботів, волоконної оптики. Значно посилилися правила надання підприємствам фінансової допомоги. Уряд відмовився від прямого субсидування підприємств, але розширив фінансування заходів щодо впровадження нової техніки і технологій.

У широких масштабах проходила денаціоналізація промисловості. Характерно, що у приватні руки продавалися тільки прибуткові підприємства. Вже до початку 1991 р. біля половини британського промислового сектора було передано у приватну власність (у тому числі нафтова і газова галузі, телефонний зв'язок, авіакомпанії, водопостачання, енергетика, металургія). У державній власності залишилися лише чотири галузі: вугільна, залізнична, поштова служба і атомна енергетика.