Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації....... 198 12 страница

Промисловий переворот. В першій половині ХІХ ст. ремесло мало достатньо велику частку в промисловості. В більшості міст Східної України цехи ремісників поповнювалися особами з міщан і державних селян. Так, в 1861 р. тільки в Києві було 1500 майстерень, в яких працювало 8,5 тис. ремісників. Але поступово цехи занепадали, а їх місце займали мануфактури.

Зростала кількість промислових підприємств: в 1793 р.—200 (без гуралень), в 1835 р.— 649, а в 1860—2147. При цьому на перше місце виходять купецькі підприємства, які використовують не лише примусову працю (вотчинні та посесійні), а вільнонайману працю та машинне виробництво. Якщо в 1828 р. їх було 46,2% від загальної кількості мануфактур (без гуралень та броварень), то в 1861 р.— 94,2%. Особливість мануфактурного виробництва дореформеного періоду в Східній Україні полягала в тому, що 72% підприємств розміщувалася в селах, і тільки в Південній Україні всі підприємства розміщувались тільки містах.

Промисловий переворот у Східній Україні розпочався в 40-х роках ХІХ ст. в горілчаній та цукровій промисловостях.

В гуральництві початок промислового перевороту прискорив виробничий процес і збільшив вихід горілки з одиниці сировини майже втричі. Внаслідок процесу концентрації виробництва вогневі гуральні витіснилися більш ефективними паровими великими підприємствами.

В цукровій промисловості промисловий переворот розпочався з переходом на парову техніку. Вперше в Україні і Росії цю техніку впровадили в 1843 р. купці Яхненки й Симиренки. Вони ж з 1850 р. почали виробляти й машинне обладнання для парових цукроварень. Найшвидше технічний прогрес відбувався на Правобережжі, повільніше – на Лівобережжі. В 1860 р. цукрова промисловість України давала 81% загальноросійського видобутку цукру. Найбільш ефективними були підприємства купців Яхненків, Симиренків, Терещенків.

В видобувній промисловості видобували глину (Чернігівщина), вапно та крейду (Новоросійська губернія й Лівобережжя), вугілля (Катеринославська губернія і Донбас).

Значна увага приділялась розширенню металообробної промисловості. В 1833 р. купець Федоров побудував в Харкові чавуноливарний завод. А наприкінці 50-х років в Східній Україні вже працювало 11 чавуноливарних та 32 залізоробних заводи.

Машинобудівна галузь розвивалася швидкими темпами. Так, машинобудівних заводів в 1846 р. було 4, в 1854 р.— 8, а в 1863 — 25.

На кінець дореформеного періоду за офіційною статистикою 1860 р. загальна кількість фабрик та заводів (без гірничих, винокурних підприємств та млинів) в Східній Україні складала 2709, а кількість робітників — 85,1 тис. осіб.

До особливостей промислового перевороту в Східній Україні слід віднести:

1) його повільний характер;

2) розпочався не з капіталістичної, а з кріпосної, поміщицької мануфактури;

3) процес нагромадження капіталу відбувався повільними темпами;

4) дуже вузький ринок робочої сили, бо майже 60% селян були кріпаками;

5) вузький внутрішній і сировинний ринки країни.

Промисловий переворот заклав основи майбутнього індустріального розвитку Східної України.

Внутрішня та зовнішня торгівля. Завдяки промисловому перевороту та розвитку товарно-грошових відносин розширюються як внутрішній, так і зовнішній ринки. Велику роль у розвитку торгівлі відіграють ярмарки. В 40-х роках ХІХ ст. 50% усіх ярмарок Російської імперії припадає на Україну. Ярмарки підтримували зв’язки між окремими регіонами України, України з регіонами Росії, України з зовнішніми ринками. Найважливішими ярмарками були Контрактова (Київ); Хрещенська, Успенська та Покровська (Харків); Георгіївська (Єлисаветград); Петропавлівська (Катеринослав).

Східна Україна експортувала: зерно, особливо пшеницю, — в Туреччину, Грецію, Італію, Францію, Англію; сало; прядиво; вовну; льняне насіння; тютюн; масло; щетину; кінський волос; мед; віск; рибу та ін.

В 1817 р. уряд надав Одесі право порто-франко (безмитний імпорт всіх іноземних товарів), продаж цих імпортних товарів в Одесі також був безмитний. Це призвело до гальмування промислового розвитку, в першу чергу, самої Одеси і всієї Південної України. Тому, в 1859 р. порто-франко в Одесі було ліквідовано.

На внутрішній ринок Російської імперії Східна Україна постачала 54% свого експорту, а 46% — йшло за кордон. Імпорт розподілявся відповідно 77% і 23%. Таким чином, Україна мала позитивний торговий баланс як з регіонами, так і з закордоном.

У Російській імперії (Східній Україні) об'єктивні умови для ліквідації кріпосного права виникли лише у другій половині ХIX ст. на відміну від Західної України (перша половина ХIX ст.). Необхідність реформ була зумовлена наступними причинами:

1) посилення селянського руху проти поміщиків (повстання чугуївських військових поселенців; "Київська козаччина" та ін.);

2) кризовий стан поміщицького господарства (різке зниження техніко-економічних показників, дедалі більший розвиток товарно-грошових відносин);

3) гальмування розвитку промисловості, яка потребувала вільної робочої сили. Крім того, ринок збуту промислових товарів був незначним внаслідок низької купівельної спроможності більшості населення країни - селян;

4) усвідомлення більшістю пануючого класу, що кріпосництво призводить до значного відставання Росії (Східної України) від розвинутих країн світу;

5) поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) як результат воєнного та техніко-економічного відставання від провідних країн світу.

Олександр II змушений був провести ряд реформ, спрямованих насамперед на скасування кріпацтва. За його словами: "Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки воно буде відмінене знизу". 19 лютого 1861 року цар підписав "Положення щодо селян, які вийшли з кріпосної залежності", яке містило 17 законодавчих актів і набуло силу закону, а також Маніфест про звільнення селян. Згідно з цими документами: 1) скасовувалося кріпосне право; 2) селяни та дворові люди ставали особисто незалежними і мали певні громадські права — позбавлялися позаекономічних форм примусу, мали право володіти рухомим та нерухомим майном, торгувати, займатися підприємницькою діяльністю, продавати свою робочу силу і т. ін.; 3) зберігали право на користування земельними наділами із збереженням повинностей до повного викупу землі у поміщиків.

Хоча реформа 1861 р. і сприяла подальшому розвитку капіталістичних відносин у Східній Україні, але методи її проведення були грабіжницькі:

1) певні категорії селян (дворові та місячники) польових наділів не отримали зовсім;

2) відбулося значне скорочення селянських наділів залежно від якості землі та регіонів: у Полтавській та Катеринославській губерніях — до 40 %, в Харківській — 31%, на Правобережжі — майже вдвічі. "Відрізки" селянських наділів на користь поміщиків включали не тільки ріллю, а й більшість угідь — луки, випаси, водопої тощо. Ліси ж повністю належали поміщикам;

3) викуп наділів фіксувався в "уставних грамотах" впродовж двох років, після чого селяни переходили у "тимчасовозобов'язаний" стан. Викупна сума поділялася на дві частини: 20% сплачували селяни, а 80% — держава у вигляді цінних паперів під 5% річних. Селяни повинні були виплачувати державі суму викупу (разом із щорічними відсотками) впродовж 49 років;

4) впродовж тимчасовозобов'язаного стану (до повного викупу) селяни повинні були нести всі повинності — панщину (40 чоловічих та 30 жіночих днів на рік); платити подушну подать; відбувати рекрутську повинність та ін. Припинення тимчасовозобов'язаного стану і завершення викупу в обов'язковому порядку було припинено лише через 20 років в 1881 році (на Правобережжі значно раніше — в 1863 році). Остаточне звільнення селян відбулося лише з 1 січня 1907 року, при цьому вони сплатили казні майже 3 ринкових вартості одержаної землі (приблизно 230%).

В 60-70-ті роки ХIX ст. царський уряд слідом за аграрною реформою здійснив ще низку реформ, які також сприяли подальшому розвитку капіталістичних відносин у Східній Україні, — земська, місцева, судова, освіти, військова.

Усі реформи цього періоду сприяли зламу феодальних відносин, дали змогу завершити промисловий переворот та сформували соціальні групи ринкової економіки.

В аграрному секторі економіки України розвиток ринкових відносин в пореформений період призвів до того, що земля перетворилася на товар, а на першому місці серед продавців стали дворяни. Так, у 1877-1905 рр. на Півдні України до інших станів перейшло 49,4% загальної площі дворянських земель, на Лівобережжі — 39,47%, а на Правобережжі — 16,17%. Усього за цей період в Східній Україні поміщики продали майже третину загальної площі своїх землеволодінь.

Продаж землі й зростання її вартості збільшився після організації в 1882 році Селянського поземельного банку, який скуповував поміщицькі землі з метою їх наступного продажу селянам.

В пореформений період з'явилися нові явища в поміщицькому господарстві за рахунок широкого впровадження нових удосконалених знарядь праці, машин та механізмів. Цьому сприяли імпорт західноєвропейської сільгосптехніки та технічний прогрес вітчизняного сільськогосподарського машинобудування. Найуспішніше цей процес проходив в Степовій Україні, де починають виникати так звані економії, які мали по кілька тисяч десятин землі, виробляли продукцію на експорт і були засновані на найманій праці. Завдяки цьому врожайність зернових збільшилась у 1,7 рази, картоплі – в 2,5 рази, а виробництво цукрових буряків – в 20 разів.

Вільнонаймана праця найбільш поширена була в Степовій Україні, на другому місці було Правобережжя і на останньому – Лівобережжя.

Значно посилилася диференціація селянства. Так, за переписом 1871 року заможних селян (куркулів) було 15,8% дворів, середніх – 56,8% і бідних – 27,4%.

Поміщицьке і селянське землеробство в Східній Україні мало суто зерновий напрямок, що, в першу чергу, було викликане зростанням попиту на зерно на внутрішньому та зовнішньому ринках. На кінець 90-х років ХIX ст. їм займалося 87,5% українського населення. Саме в цей час збільшуються посіви картоплі, яка вживалася селянами для їжі та була кормовою базою селянського тваринництва, а для заможного селянства картопля була ще й сировиною промислового гуральництва.

В пореформений період чітко визначились спеціалізовані райони товарного землеробства: Степова Україна – зернове господарство, виробництво льону-кудряша (основна олійна культура); Правобережжя – вирощування цукрових буряків, тютюну. В 1896-1990 рр. експорт пшениці та ячменю зі Східної України зріс у 5,2 рази.

В 1870-1900 рр. в продукції тваринництва значно зменшилась кількість худоби (овець і волів), але зросло поголів’я коней, значна частина яких експортувалась. На експорт йшли також птиця, яйця та вершкове масло.

У пореформений період в Східній Україні завершився промисловий переворот, який характеризувався зміною мануфактурних підприємств на фабрики і заводи, обладнані паровими двигунами.

Велику роль у розвитку підприємництва в Східній Україні відіграло будівництво залізниць. У 60-70-ті роки залізниці будувалися приватними акціонерними компаніями, прибуток яких становив 5% на вкладений капітал. Першими залізницями були Одеса-Балта (1866 р.), Курсько-Київська (1870 р.), Київ-Одеса (1871 р.), Донецька та Єкатерининська (1884 р.). Залізниці сприяли розвитку внутрішнього ринку та посилювали зв’язки із зовнішнім світом. Великими залізничними вузлами були Харків, Київ, Кременчуг, Катеринославль та Одеса.

Відбувався розвиток річкового транспорту. Так, до 1890 року на Дніпрі, Дністрі та Південному Бузі було 220 пароплавів. Збільшувався і морський торговельний флот, але основна маса зовнішньоторговельних вантажів (92%) перевозилася наприкінці ХIX ст. іноземними судами.

Через південні порти експортувалися худоба та різноманітна продукція тваринництва, цукор, спирт, сукно, канати, мило, хліб (60-70% загальноросійського хлібного експорту). Імпортувалися колоніальні товари, вина, машинне обладнання, промислова сировина, залізо, чавун, сталь, кам’яне вугілля, бавовна.

В пореформений період в Східній Україні створюється новий вугільно-металургійний центр: Донбас - Криворіжжя. У Донбасі зосереджується до 70% всеросійського видобутку вугілля. У 1872 році тут було засновано першу акціонерну компанію «Гірниче і промислове виробництво на Півдні Росії», а вже на початок 1900 р. таких компаній вже було 20, більшість з них належало іноземному капіталу, в основному французькому та бельгійському. Вугільна промисловість була найбільш концентрованою галуззю: у 1900 р. 21 фірма видобувала 74,7% вугілля, в них працювало 66,2% працівників та зосереджувалось 76% усіх потужностей механічних двигунів. Але техніка Донбасу залишилась відсталою, механізація становила лише 0,5%, бо робоча сила була дуже дешевою.

У 1872 році англієць Юз побудував у Донбасі завод, для чого було засноване акціонерне «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного, стального і рейкового виробництва». На початок 1900р. в Донбасі і Кривому Розі працювало вже 17 великих чавуноливарних заводів, на яких вироблялось майже 60% чавуну.

Центрами сільськогосподарського машинобудування були Харків, Запоріжжя, Одеса, Бердянськ, Херсон, Миколаїв, Київ. Протягом 1876-1900 рр. виробництво сільськогосподарських машин збільшилось в Східній Україні в 12 разів. При цьому усі великі заводи належали іноземцями. Так, завод Грієвза (Бердянськ) був найбільшим підприємством Європи з виготовлення жаток.

Центрами транспортного машинобудування були Харків, Луганськ, Миколаїв. Але майже 50% складних сільськогосподарських машин доводилося ввозити з Росії.

Однією з найбільш розвинутих галузей господарства Східної України була харчова промисловість, до складу якої входили цукроварна, спиртова, тютюнова, борошномельна та олійна галузі. Серед них найбільш поширеною була цукрова промисловість, в якій в 1866-1870 рр. було засновано 11 акціонерних товариств, а у 1871-1875 рр. – ще 24 акціонерних товариства. У 1885-1886 рр. в зв’язку з розширенням виробництва цукру ціни на нього почали падати, тому в 1887 р. було створено цукровий синдикат «Продцукор», який був одним з перших монополістичних об’єднань в Україні і Росії. В 1893-1894 рр. синдикат об’єднував 93,5% усіх цукрових заводів Російської імперії, а 8 цукрозаводчиків (Бобринські, Браницький, Потоцький, Терещенко, Харитоненко та ін.) зосередили в своїх руках 37,9% виробництва цукру-піску в Російській імперії. Синдикат контролював ціни на цукор, частка його за демпінговими цінами продавалася за кордоном.

Борошномельна промисловість інтенсивно набувала розвитку в Київській, Подільській та Катеринославській губерніях.

Найвища концентрація винокуріння була на Київщині, Харківщині та Поділлі.

В період формування ринкових відносин в другій половині XIXст. промисловість і торгівля вимагали великих коштів, тому у 1860 році в Росії був заснований Державний банк. В Україні діяли три його контори (Київ, Одеса, Харків) та 20 відділень в інших містах Східної України. Спочатку левова доля коштів йшла на підтримку поміщиків, але, починаючи з 90-х років, банк почав, в першу чергу, обслуговувати великих підприємців харчової промисловості (цукрова, спиртова та борошномельна галузі), що сприяло подальшому процесу концентрації виробництва й торгівлі.

В Україні діяли також 7 філій Дворянського банку (заснований урядом у 1882 році) та 9 – Селянського банку (заснований у 1885 році). Селянський банк допомагав поміщикам вигідно продавати свої землі селянам. За кредит селяни сплачували 7,5 - 8,5% річних. Дворянський банк надавав довгострокові позики поміщикам під заставу земель під низькі відсотки. Таким чином, обидва банки надавали іпотечні кредити, але на користь поміщиків.

У 60-ті роки з’являються нові форми кредитних установ – приватні акціонерні банки, міські комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства та ін.. До 1873 р. в Україні діяли 10 з 39 акціонерних банка Російської імперії. Крім того, діяли також міські та приватні земельні банки.

Таким чином, можна зазначити, що банківська система сприяла розвитку товарно-грошових відносин в Східній Україні в пореформений період.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. в Східній Україні збільшується кількість нових підприємств, посилюється, завдяки банківсько-кредитній системі, концентрація виробництва, відбувається зрощення промислового капіталу з банківським (утворення фінансового капіталу) та виникають чисельні монополістичні об’єднання.

В 1902 році в Україні було засновано найбільший синдикат «Продамет», до якого входило 12 підприємств і який зосередив в своїх руках 2/3 виробництва заліза та сталі Південної України. Синдикат вів жорстку боротьбу з підприємствами – аутсайдерами, встановлював на внутрішньому ринку монопольно високі ціни, для чого штучно скорочував виробництво. Водночас, на зовнішньому ринку товари продавалися синдикатом за більш низькими цінами. У 1913 р. синдикат продавав приблизно 80-100% виробів металургійних заводів Росії і об’єднував близько 30 підприємств, з них 17 – у Південній Україні.

Невпинно зростали процеси концентрації виробництва і в кам’яновугільній промисловості. З 1910 по 1914 роки 14% підприємств цієї галузі виробляли 75% усієї продукції.

У 1903 році були засновані монополістичні об’єднання «Продаруд» та «Продвагон». В 1904 році 18 вугільними підприємствами було створено вугільний синдикат «Продвугілля», на який припадало до 75% усього видобутку вугілля в Донбасі. Цей синдикат було створено і фактично він керувався французьким фінансовим капіталом.

Таким чином, металургійна, кам’яновугільна, цукрова («Продцукор» - 1887 р.) та інші галузі промисловості на початку XX ст. вже були монополізованими. Велику роль у виникненні й розвитку монополії відігравали акціонерні товариства. Так, у 1905 році в цих галузях вже не було жодного великого підприємства, яке б не входило в акціонерну компанію.

Характерною рисою цього періоду є посилення впливу держави на діяльність монополій. Політика уряду на чолі з С.Ю.Вітте всіляко сприяла припливу іноземного капіталу через впровадження в Росії золотого стандарту, який гарантував іноземним інвесторам стабільність в їхній діяльності. Крім того, в торгівлі було запроваджено політику протекціонізму: у 1891 році було встановлене мито на іноземні товари в розмірі 33% їх вартості, а деякі товари обкладалися майже заборонним митом. Водночас вводилося незначне експортне мито.

В період промислової кризи 1900-1903 рр., яка охопила металургійну та кам’яновугільну промисловість, уряд надавав через Державний банк велику допомогу підприємцям – кредитував заводи, купував їх облігації та ін. Крім того, в період піднесення 1910-1913рр. уряд розпочинає підготовку до війни і вкладає капітали в будівництво воєнних заводів і шляхів сполучення.

Значних змін набули і форми торгівлі на внутрішньому ринку Східної України. Замість сезонних ярмарків у великих містах створюються торговельні фірми з мережею стаціонарних магазинів та складів, формуються й товарні біржі, які спеціалізуються на хлібі, металі, будівельних матеріалах, тощо.

Можна стверджувати, що наприкінці XIX – на початку XX ст. Східна Україна була для Російської імперії основним постачальником продукції видобувної та металургійної промисловості, цукру і товарного зерна, сільськогосподарських машин, тютюну та ін.

Щодо розвитку наприкінці XIX – на початку XX ст. в аграрному секторі економіки Східної України, то треба відзначити, що, незважаючи на успіхи в землеробстві, Україна залишилася краєм з відсталим сільським господарством з використанням середньовічних знарядь праці в більшості селянських господарств. Складні машини та удосконалені знаряддя праці мали змогу придбати та використовувати в своїх хазяйствах лише поміщики та заможні селяни. Головною ж системою землеробства продовжувало залишатись трипілля, а в Степовій Україні подекуди ще залишався переліг. Все це призводило то виснаження ґрунту й зниження родючості землі і, як наслідок, до низьких врожаїв. Товарність сільського господарства також залишалася дуже низькою, бо майже 2/3 усієї продукції споживалося в самих господарствах.

На початку XX ст. різко посилилися процеси спеціалізації окремих регіонів Східної України: Степова Україна – капіталізація зернового господарства; Правобережжя (частково і Лівобережжя) – технічні культури (цукрові буряки, картопля, тютюн). Виходячи з цього, поміщики Степової України були аграріями, а Правобережжя і Лівобережжя – аграріями і промисловцями, які будували багато цукрових та спиртових заводів та інші підприємства. Полісся (Волинь і Чернігівщина) було найвідсталішим сільськогосподарським районом, в якому переважна кількість поміщицьких господарств були дрібними і господарство велось шляхом відробітку. Тут займалися вирощуванням жита, вівса, гречки, пшениці (в основному на експорт), тютюну та картоплі.

Таким чином, на початок XX ст. аграрне питання в Східній Україні, як і по всій Російській імперії, залишалось невирішеним остаточно. Тому уряд того часу на чолі з С.Ю. Вітте починає роботу з підготовки нової аграрної реформи, проте довершив цю справу вже його наступник П.А. Столипін, ім’ям якого вона й була названа.

Початком Столипінської аграрної реформи вважається опублікування указу від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких положень чинного закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування», в якому скасовувався закон 1893 р. про непорушність громади. На початок реформи усі громади поділялися на 2 категорії:

1) громади, в яких переділів землі не було протягом останніх 24-х років. Селяни цієї категорії громад відразу ж проголошувалися власниками землі, незалежно від їх бажання;

2) громади, в яких переділи громадських земель мали місце. Ліквідування громад для цієї категорії відбувалося при згоді 1/3 селянських дворів, після чого домовласники ставали особистими власниками землі.

Повністю закон набув чинності після його затвердження 14 травня 1910 р. в Державній Думі. У травні 1911 р. було видано «Положення про землеустрій», згідно з яким шляхом ліквідації черезсмужжя створювалися відрубні (якщо садиба селянина залишалася в селі) та хутірські (якщо селянин переносив на свій наділ і садибу) господарства. В Східній Україні найбільш поширеними були хутори, а в інших регіонах Російської імперії – відруби.

З метою попередження спекуляції землею закон 1910 р. передбачав заборону продажу землі не селянам та іноземцям, а також обмеження, згідно з яким дозволялося скуповувати не більше 4 - 6 наділів. Після реформи в індивідуальну власність перейшли землі до 52 % селян Правобережжя, до 42 % — у Степовій Україні, до 17% — Лівобережжя. Було утворено 440 тис. хуторів.

Кредитна допомога селянам надавалася Селянським поземельним банком (створений у 1882 р.). У 1913 р. серед покупців землі було приблизно 80% селян-одноосібників, яким банк надавав певні пільги. Позички під купівлю землі надавалися банком селянам терміном на 55,5 років у розмірі 95% від купівельної ціни, під хутори – у розмірі 100%, тому основна маса селян не могла користуватися цими позиками.

Велике значення у Столипінській реформі відводилося переселенській політиці з метою скорочення соціального напруження та аграрного перенаселення. Переселення селян відбувалося у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу та Середньої Азії.

Переселенці отримували від уряду певні пільги: 1) звільнення від податків на 5 років; 2) безвідсоткові позички розміром 100 - 400 крб. з відстрочкою сплати на 3 роки. Проте внаслідок поганої організації переселенської кампанії багато селян повернулися назад. Так, у 1911 р. в Східну Україну повернулося 68,5% переселенців.

Аналізуючи Столипінську аграрну реформу, можна стверджувати, що, не дивлячись на ряд недоліків, наслідки її були досить успішними:

1) значно зросла частка селянських посівів; 2) здійснюється перехід до інтенсивних методів господарювання; 3) зростає врожайність; 4) збільшується товарність сільського господарства; 5) посилюється роль кооперативів — кредитних, виробничих, збутових, споживчих. Утворюються перші кооперативні союзи, створюється Київський кредитний банк (Союзкредит) і т. ін.

Але в цілому ж, реформування аграрного сектору не було закінченим, бо більшість господарств розвивалися екстенсивним шляхом, а урожайність, хоча і збільшилась, та була вдвічі нижчою, ніж у Франції та втричі – ніж у Німеччині. Велика ж сільськогосподарська техніка та мінеральні добрива вживалися лише у великих спеціалізованих господарствах.

Щодо розвитку промисловості цього періоду, то реформа привела до: 1) значного розвитку обсягів виробництва в тих галузях, які мали зв'язок з аграрними перетвореннями; 2) відбуваються процеси подальшої монополізації цих галузей та акціонування підприємств; 3) зростання виробництва промислової продукції для задоволення потреб внутрішнього ринку; 4) зростання виробництва в тих галузях, які були слаборозвинутими в дореформений період (наприклад, промисловість будівельних матеріалів) і т. ін.

Таким чином, економіка в Східній та Західній Україні наприкінці XIX – на початку XX ст. продовжувала зберігати колоніальний характер.

8.2. Економічна думка в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.

Соціально-економічна думка в дореформений період. Серед ідеологів дворянства, які виступали за подолання економічної відсталості країни шляхом реформ, треба відзначити погляди В. Н. Каразіна. Каразін Василь Назарович (1773 - 1842) народився в Богодухівському районі Харківської області. Він — відомий вчений, громадський діяч, засновник Харківського університету. Його соціально-економічні погляди були надруковані в 98 наукових публікаціях.

Щодо кріпосництва Каразін відстоював дворянсько-ліберальну позицію, а його проект був варіантом так званого "прусського (поміщицького) шляху розвитку капіталізму в землеробстві". Так, він вважав за необхідне ліквідувати панщину і замінити її грошовим оброком, надати селянам право власності на землю на основі приватного володіння, безземельних селян пропонував переселити на вільний степовий простір та ін. Але при цьому слід зазначити, що він не висував вимог щодо повної ліквідації кріпосного права, а виступав за поступову відміну панщинно-кріпосницької системи шляхом державних реформ у країні.

Особливу увагу Каразін приділяв розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, при цьому вважав, що експортувати країна повинна не сировину, а готову продукцію. На його думку, розвиток зовнішньої торгівлі є економічною умовою незалежності країни. У зв'язку з цим Каразін наполягав на активній ролі держави в сприянні зростанню вітчизняної промисловості шляхом надання податкових пільг підприємцям. Пропонував ширше залучати для розвитку промисловості іноземний капітал.

Каразіним запропоновано ряд реформ у фінансовій політиці, для чого він розробив теорію стійкості курсу валюти та грошового обігу.

Глибокий аналіз кризового стану економіки дореформеного пері­оду міститься в працях видатного українського економіста і статистика Журавського Дмитра Петровича (1810-1856), головною роботою якого є "Статистичний опис Київської губернії" (1852) в трьох томах. На прикладі Київської губернії автор за допомогою статистичного матеріалу показав стан і перспективи розвитку основних галузей промисловості. При цьому він довів, що занепад поміщицьких підприємств у 30-40-х pоках ХІХ ст. був обумовлений застосуванням малопродуктивної кріпацької праці.

Для розвитку внутрішнього ринку, на-його думку, необхідно було як сприяти поліпшенню якості продукції дрібних виробників, бо тільки її може придбати більша частина населення країни, так і розвивати велику промисловість. Але перевагу слід віддавати підтримці дрібного власника.

Економічні ідеї пореформеного періоду. Головними питаннями пореформеного періоду є питання про розвиток капіталізму взагалі та про шляхи його розвитку в сільському господарстві зокрема.

Саме в цей час в Україні особливого розвитку набули так звані "громади", в яких зосередився український народний рух. Громади відносяться до ліберально-буржуазного напрямку соціальної думки, а в офіційних документах того часу громадівців називали українофілами.

Діяльність громад мала в основному культурницький характер, тобто головними питаннями в них були вивчення сучасного й минулого України, етнографія, видання літератури українською мовою. Всі ці питання, а також матеріали з розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі та інші розглядалися на сторінках журналу "Основа". Офіційним редактором його був В. Білозерський, активну участь у виданні журналу брали П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяковський, Т. Рильський.

Чільне місце в розвитку демократичної думки в Україні належить Драгоманову Михайлу Петровичу (1841 - 1895) — українському мислителю, історику, публіцисту, етнографу, літературному критику.

Драгоманов — один із організаторів "Київської громади" ("Старої громади"); керівництво "Народної волі" вважало його своїм представником за кордоном. У Женеві Драгоманов видавав журнал «Громада».

У своїх публіцистичних роботах він викривав антинародну суть самодержавства, закликав всі народи Росії об'єднатися в боротьбі проти нього. Розвивав українську ідею — закликав до возз'єднання українських земель, виступав за розвиток національної культури, за право українського народу користуватись рідною мовою, розробляв питання історії, літератури, філософії, релігії, фольклору. Головним для себе вбачав невтручання ні в яку практичну революційну діяльність, а обмежувався тільки літературною роботою.

В економічних питаннях Драгоманов велику увагу приділяв пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. вважав позитивною, але підкреслював її антинародну спрямованість. У результаті реформи феодальних відносин не було скасовано, вони були переплетені з капіталістичними відносинами.