Модуль 4. Структурний рівень: текст

Теоретичний блок модуля

РОЗДІЛ 8. ТЕКСТ, ЙОГО ОДИНИЦІ, ЗВ'ЯЗКИ, ТИПИ.

КРИТЕРІЇ ЛІНГВІСТИЧНОЇ ОЦІНКИ

8.1. Текст: основні підходи та параметри вивчення

Текст (з латини – тканина, сплетіння, з'єднання) – об'єд­нана внутрішньою змістовністю послідовність знакових оди­ниць у певну зовнішньоорганізовану структуру закінчена думка. Основні властивості тексту – зв'язність, цілісність і завер­шеність.

Визначень поняття «текст» є дуже багато. Цим по­няттям послуговуються такі галузі знань, як семіотика, струк­туралізм, літературознавство, лінгвістика, видавнича справа та редагування, текстознавство, герменевтика тощо. Усі вони розглядають у цьому глобальному об'єкті певну площину, той аспект проблеми, що становить для них науковий та практич­ний інтерес. Тому підходів до вивчення, аналізу, інтерпретації тексту є багато, але не всі вони різні й суперечливі, навпаки, у них є багато спільного.

Схарактеризуємо текст загалом і розглянемо його одиниці.

Текст трактують як найвищу синтаксичну одиницю мовної системи, що є цілісною і складається з комунікативно-функціо­нальних елементів, організованих у певний комплекс для реа­лізації авторських намірів відповідно до мовленнєвої ситуації. Семантика тексту зумовлена комунікативними завданнями (обмін інформацією між комунікаторами). Структура визнача­ється особливостями внутрішньої організації одиниць тексту та зв'язками між ними в межах тексту.

Тематично-рематична конструкція тексту зумовлена актуа­льним членуванням висловлювання, тобто виділенням у кож­ній структурній одиниці відомого (теми) і даного (реми). Тема і рема становлять відповідно «основу» та «ядро» тексту, вони «основні елементи актуального поділу речення, тобто: 1) осно­ва висловлювання – це те, що є відомим у цій ситуації чи при­наймні може бути зрозумілим, а також те, з чого виходить мо­вець у своєму повідомленні; 2) ядро висловлювання – це те, що мовець повідомляє про основу висловлювання» [13; 256]. Тема завжди передує ремі, і в ремі завжди повинно з'явитися невідоме, те, що може повідомити мовець.

8.2. Одиниці тексту: висловлювання, надфразова єдність (складне синтаксичне ціле), зв'язки між ними. Структура

Одиницями тексту є висловлювання (фраза), надфразова єд­ність (змістово та синтаксично цілісний фрагмент тексту, побудо­ваний з висловлювань).

Висловлювання трактується як одиниця повідомлення, що має змістову цілісність і за обсягом приблизно така, як і фраза або за­кінчене речення. Однак навіть якщо висловлювання може збіга­тися з реченням за обсягом, то структурно-семантично вони не завжди тотожні. Висловлювання від звичайного речення відріз­няється низкою мовленнєвих та позамовленнєвих чинників, на­приклад, модально-комунікативним аспектом, інтонуванням, актуальним членуванням мовного потоку, невербальними діями (жести, міміка, мовленнєва ситуація, в якій здійснюється кому­нікативний акт, сприйняття, розуміння інформації тощо). Отже, висловлювання – це семіологічна реакція [13; 48].

Надфразова єдність утворена з групи тематично (змістово) пов'язаних між собою закінчених речень, які, у свою чергу, тво­рять змістові відношення, структурно об'єднані в більші фрагменти тексту. Структурованість може досягатися лексичними, мор­фологічними, синтаксичними, стилістичними засобами і навіть ритмомелодикою чи орнаменталізмом. Ці засоби лінгвісти тексту називають «скріпками», бо вони структурно з'єднують фрагмен­ти тексту в єдине тематичне ядро.

На композиційному рівні надфразові єдності та їхні структур­но більші зрощення виділяються графічно як абзаци, параграфи, пункти, розділи тощо. На рівні синтаксичному, об'єднані певною тематичною підтемою, що концептуально підпорядкована основ­ній (центральній, магістральній, макро) темі, надфразові єднос­ті становлять текст. Одна надфразова єдність завжди матиме одну тему. Навіть якщо вона буде дрібною, незначною, проте все одно буде виділена і виражена окремо. Перехід від однієї теми до іншої сигналізує про межу іншої надфразової єдності. Центральна тема тексту проявляється в ключових словах та по­няттях, вони, зрештою, також виконують роль «скріпок» і роб­лять текст цілісним.

Надфразову єдність потрібно відрізняти від абзацу (або пе­ріоду), бо це одиниці різних рівнів поділу та організації певно­го фрагмента тексту.

Надфразова єдність – це семантико-синтаксична одиниця текс­ту, яка містить мікротему, підпорядковану основній темі тексту.

Абзац – це композиційна одиниця, виділена структурно, яка ділить текст на важливі частини. Текст, що має абзаци, сприймається візуально легше. Функції абзацу: логіко-смислова; емоційно-експресивна, акцентно-видільна.

На семантично-граматичному та композиційному рівнях абзац та надфразова єдність можуть збігатися, хоча при цьому що абзац, що надфразова єдність зберігають свої відмінні ознаки. Що більше текст стандартизований, то більша вірогідність збі­гу синтаксичного й композиційного поділу. Наприклад, у текстах офіційно-ділової, наукової, навчальної літератури абзацний по­діл часто збігається з синтаксично-семантичним, бо ці види літе­ратури мають досить високий рівень структурованості, логічнос­ті викладу, завершеності думки тощо.

Автор користується абзацним поділом для того, щоб виділи­ти, акцентувати:

1) нову мікротему;

2) важливу інформацію;

3) емоційну деталь;

4) несумісні подробиці за логікою, послідовністю викладу тощо.

Надфразова єдність і абзац постійно перебувають у взаємо­зв'язку і взагалі взаємозумовлені й взаємозалежні як одиниці тексту. Тобто кожен текст залежно від жанру та стилю має свою структуру, а отже, зумовлений низкою семантично-синтаксичних, лексично-фразеологічних та композиційних чинників тво­рення. Також побудова тексту залежить від теми, завдань повідо­млення, викладу матеріалу, індивідуального стилю автора тощо. Хоча й останній чинник – індивідуальний стиль та набір улюбле­них стилістичних засобів автора – більшою чи меншою мірою, але також має підпорядковуватися загальній стильовій домінанті.

Текст з погляду обсягу звичайно прирівнюється до цілісного закінченого твору, який може поділятися на менші структурно-змістові частини: висловлювання та надфразові єдності, що скріплені між собою. Інколи надфразова єдність становить текст, тобто дорівнює повному тексту твору.

Текст структурно складається з умовних трьох частин: 1) зачи­ну (вступу); 2) розгортання (чи основної, аргументної частини); 3) закінчення (висновку). Проте може й не мати якоїсь із частин, наприклад, вступу чи висновку.

Для текстів офіційно-ділових документів загалом визначи­ти єдину структуру чи набір композиційних елементів неможли­во з кількох причин: 1) для кожного з видів документів є перелік регламентованих реквізитів, для деяких документів визначено навіть структуру; 2) обсяг текстів різний, відповідно, величина тематично-структурних компонентів і графічний поділ (рубри­кація) тексту різні; 3) жанрові закони кожного з видів доку­ментів також впливають на структуру документа.

Більшість текстів, однак, має умовний структурний поділ на три класичні частини: вступ, основна частина, висновки. Звіс­но, є й такі, що складаються лише з основної частини (основної чи висновкової чи ухвальної) чи двох (зазвичай, основної або констатувальної та висновкової чи ухвальної).

Крім того, документи з регламентованим порядком викла­ду, наприклад, протоколи, накази, статути, правила, рецензії, анотації, або документи з високим ступенем стандартизації ма­ють прогнозовану структуру, яка у свідомості підготовленого реципієнта набуває адекватного відображення: він знає, що за чим у тому чи тому тексті документа буде йти. Проте є документи, які мають довільну композицію, а отже, і форму викла­ду, наприклад, ділові листи, службові записки, автобіографії, резюме. Виклад залежить від композиції тексту, іншими сло­вами: організації, розташування інформаційних блоків (тема­тично-структурних елементів) у певному порядку, за логікою розгортання думки, сюжету тощо.

Варто додати, що на композицію тексту впливають, зумовлю­ють його виклад також сталі лексичні й синтаксичні одиниці, готові мовні формули. Вони, до того ж, формують тональність документа, надають йому «канцелярського» звучання.

Лексико-синтаксичні конструкції об'єднуються в тематично завершені інформаційні блоки, які підпорядковуються основній темі також структурно, графічно, виділяються абзацним відсту­пом чи рубрикою (розділ, стаття, пункт, параграф тощо). Руб­рикація логічно впорядковує текст і виділяє або ж відділяє ос­новні окремі підтеми.

8.3. Тексти з ланцюговим та паралельним зв'язком.

Текст з лінійним, або ланцюговим, зв'язком характерний послідовним поєднанням речень, повторенням певних слів-маркерів (їхніх замінників – контекстуальних синонімів). Кожне наступне речення розвиває думку попереднього, таким чином, об'єднуючись за смислом і будовою в ланцюговийй текст. Лан­цюговий зв'язок є вдалим прикладом актуального поділу речен­ня, бо саме повторення й чергування з речення в речення теми і реми створює цей ланцюговий ефект. Ланцюговий зв'язок влас­тивий описовим текстам.

Якщо лінійний зв'язок можна схарактеризувати як залеж­ність і безпосередню пов'язаність наступного речення з попе­реднім, то відмітна риса паралельного зв'язку полягає у струк­турній співвіднесеності речень, висловлювань, абзаців тощо. Текст із паралельним зв'язком відрізняється від ланцюгового тим, що події, явища (часто незалежні одні від одних) описані в ньому, передаються на письмі не ланцюгово за плином роз­повіді, а одночасно, почергово. Речення з паралельним зв'язком більш самостійні і поєднуються насамперед змістово (семан­тично). Характерною ознакою паралельного зв’язку вважають також синтаксичний паралелізм структури єдність видово-ча­сових форм присудків. Паралельний зв’язок поєднує не лише окремі речення, а й частини тексту – абзаци, надфразові єдності. Цей зв'язок ґрунтується на семантичних відношеннях переліку, порівнянь, протиставлень, які супроводяться структурним па­ралелізмом. Паралельний зв'язок більш властивий розповід­ним текстам, однак використовують його також в описових.

У великих за обсягом текстах звичайно є обидва типи зв'язку, хоча домінантним вважається ланцюговий, а паралельний – допоміжним, другорядним.

8.4. Види текстів за способом викладу

Тексти за способом викладу поділяють на розповідь, опис, роздум.

Розповідь – спосіб викладу подій, явищ, фактів у хронологічній послідовності. У текстах-розповідях виділяють такі умовні частини, як вступ, розгортання теми в основній частині і висновки. Відступом від цього принципу є наголошення на за­лежності роз'єднаних у часі, але внутрішньо пов'язаних подій, фактів у таких видах документів, як автобіографія, протокол, характеристика тощо [8; 54].

Опис – це спосіб загальної характеристики явища, події, факту за їхніми ознаками, властивостями. В описі використовують (елементи, що докладно обґрунтовують, конкретизують характеристику певного явища, події тощо. На основі низки аргументів роблять певний висновок, яким завершують текст (акт, наказ, розпорядження, постанову тощо). Речення тексту-опису, що виражають часово-просторові відношення, пов'язуються найчастіше паралельним синтаксичним зв'язком. Здебільшого текст-опис використовується в офіційно-діловому, науковому, художньому стилях.

Роздум – це спосіб викладу, в якому автор, дотримуючись логічно послідовної низки визначень, суджень, аргументів, розкриває внутрішню суть явища. Спростування чи доведення певних положень відбувається за допомогою аналізу, зв'язку думок-аргументів, на основі чого роблять висновок. Здебіль­шого текст-роздум будується у вигляді причиново-наслідкових зв'язків, де можна розгорнути й розкрити шляхом аналізу порівняння, протиставлення зміст цих зв'язків. Для тексту-роздуму можливі два способи побудови: дедуктивний та індуктивний. Дедуктивний спосіб характерний викладом думок від загаль­ного до конкретного. Натомість індуктивний спосіб викладу будується від конкретного до загального, тобто спочатку наво­дять окремі факти, на яких ґрунтується висновок, що водночас є основною думкою тексту. Обґрунтовуючи свою позицію, ук­ладач послуговується переконливими і правдивими доказами (службові записки, відгуки, рецензії, висновки тощо).

8.5. Дискурс

У лінгвістиці терміном дискурс називають уривок усного чи писемного зв'язного мовлення більший, ніж висловлювання. На підставі форми висловлювання розрізняють лінгвістику тексту (писемне мовлення) та лінгвістику дискурсу (усне мовлення).

Лінгвістичний енциклопедичний словник трактує дискурс як текст у сукупності з екстралінгвальними (прагматичними, соціокультурними, психологічними тощо), паралінгвістичними чинниками; мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія [14; 136-137]. Поняття дискурсу включає в себе мовну й позамовну ситуацію, реакцію, контексти, що породжу­ють власне текст.

Останніми десятиліттями широкого застосування набув дискурсійний аналіз, за допомогою якого визначають та дослі­джують одиниці тексту (висловлювання, його лексико-грама­тичні засоби вираження, зв'язки між ними, поєднання в певну структурну цілісність та завершеність з погляду мовлення), а також поведінку мовця, його стратегію подачі теми, варіювання її та реакцію реципієнта, тобто зворотний зв'язок, за допомогою якого відбувається комунікація.

8.6. Основні риси тексту як критерії для лінгвістичної характеристики

Лінгвістичне оцінювання та аналіз тексту є непростим завдан­ням. Параметри, критерії, за якими здійснюють оцінювання тек­сту, є загальними для всіх видів літератури, бо, власне, вимоги до тексту однакові скрізь. Текст як об'єкт лінгвістичного досліджен­ня уявляється насамперед як інформаційна та структурна єд­ність, довершена функціонально й тематично в мовленнєвому цілому. Звідси починаються пошуки законів текстотворення.

Критерії лінгвістичної характеристики тексту можна виріз­няти з погляду комунікативної, прагматичної функцій текстів.

Зупинимося на тих, що мають більшою мірою лінгвістичне походження – це точність, логічність, повнота, діалогічність, зв'язність, цілісність, ясність, стислість, компактність, достатня аргументованість тощо. Окреслимо й схарактеризуємо найголовніші.

1. Точність – цей критерій визначається як комунікативна властивість тексту, що формується на основі відповідності змісту мовлення та дійсності, тобто всі використані слова адекват­ні своєму значенню і будуть правильно потрактовані читачем. Отже, точність може ототожнюватися з однозначністю, надто важливою в офіційно-діловому мовленні, яке не допускає різних трактувань документа. Саме тому на цьому рівні тексту стає важливим: 1) використання уніфікованих, усталених мов­них зворотів, виразів (кліше); 2) високий ступінь термінологі­зації; 3) нейтралізація загальних лексичних одиниць, тобто надання їм одновимірності, моносемантичності тощо. На пра­вильне й точне розуміння тексту впливає також синтаксична побудова речень. Точність організується автором тексту не ли­ше на лексико-фразеологічному рівні, а й на екстралінгвальному – структурному, композиційному тощо. Стає важливим спів­відношення між різними фрагментами тексту, їхня логічна послідовність та організація.

2. Логічність тексту складається з двох компонентів: логіч­ності викладу та логічності суті тексту. Під логічністю викла­ду здебільшого розуміють послідовність розгортання думки, під логічністю суті тексту – структурно-змістове композицій­не оформлення тексту, іншими словами, логічна послідовність розташувань надфразових єдностей у тексті.

3. Повнота тексту стосується більше комунікативної прагматичної функції тексту, хоча впливає на неї також і лексико-фразеологічний рівень розгортання інформації. За цим критерієм стоїть просте розшифрування: текст має бути оптимальним за повнотою інформації. Неповнота інформації відчувається на­самперед у лінгвістично-фразеологічному аспекті, отже, можливе неправильне розуміння, тлумечення тексту, що призводить до викривлення інформації. Також може бути ком­позиційна неповнота, але тоді текст взагалі втрачає свою кому­нікативну цінність, адже якщо не вистачає якогось зі струк­турно-синтаксичних цілих, то неможливо зрозуміти суть та завдання тексту загалом.

4. Діалогічність проявляється у використанні спеціальних елементів адресації як самостійних реквізитів, апелятивних займенників, текстових фрагментів, що спонукають до зво­ротного зв'язку, тобто надають змогу й навіть підштовху­ють до комунікативного акту. Власне ділові папери, на відміну від інших текстів, неможливі без цієї діалогічності або комунікативності, це закладено в їхній природі: давати інфор­маційний сигнал та отримувати відповідь (зворотний зв'язок) тощо.

5. Зв'язність є однією з конструктивних (формальних, структурних) ознак тексту. Реалізується зв'язність лексико-граматичними засобами. Зв'язність поділяється на локальну та глобальну. Локальна зв'язність складається з ланцюгової послідовності висловлювань (ними можуть бути речення) та надфразових єдностей (це синтаксичні зв'язки між текстовими блоками, їх можуть виконувати вставні слова, однотипні фор­ми, види дієслів, лексичні повтори, порядок слів, сполучники тощо). Глобальна зв'язність організує змістову єдність тексту, вона проявляється через ключові слова, що тематично та кон­цептуально об'єднують текст у блоки (фрагменти) [2]. Тобто зв'язність тексту досягається зовнішнім логічним зв'язком між реченнями, їхнім структурним поєднанням у, так би мови­ти, текстові блоки та формуванням з них надфразових єднос­тей, між якими також повинен бути семантично-структурний зв'язок (в іншому разі, вони втрачають свою перманентне зна­чення та завдання). Важливу цементувальну, організуючу роль у зв'язності тексту відіграють ті ж таки конструкції-кліше: «у зв'язку з тим, що...», «вважаю за потрібне довести до Вашо­го відома, що...», «зважаючи на згадані факти», «вищезазначе­не дозволяє твердити, що...».

Зв'язність може бути прихованою та наявною, що досяга­ється в тексті тими ж лексико-морфологічними, синтаксични­ми засобами мови.

Цілісність тексту означає його змістову та комунікативну організацію. Цілісність тексту треба розглядати нерозривно зі зв'язністю, бо вони утворюють одне ціле: зв'язність тексту – структурно, цілісність – семантично (змістовно), концепту­ально.

Цілісність тексту визначається ключовими словами-«скріп­ками», організацією мовних засобів (зв'язність), концептуаль­ною підпорядкованістю загальної думки авторській позиції. Також текст повинен мати комунікативну установку, тобто ад­ресацію, бо від цього залежить вибір засобів повідомлення, жанр і стиль тексту.

7. Завершеність тексту тлумачиться в лінгвістиці як відповідність заголовка (назви) власне змісту тексту, бо назва повинна відображати головну думку, тобто зміст тексту [2].