Антична література і всесвітній літературний процес

Антична література – не гербарій або притрушені музейним пилом фоліанти, вона живе, і це не красива фраза, гіпербола або метафора. Саме щодо неї найповнішою мірою справджуються слова М.Гоголя про те, що в літературнім світі смерті немає, і небіжчики так само, як живі, втручаються у справи живих.

Здавалося б, доба Середньовіччя з панівною тоді доктриною теоцентризму і аскетизму, коли церква Західної Європи забороняла навіть розмови про життєві втіхи й земні радощі, а постійним епітетом людини стало словосполучення “раб Божий”, повинна була винищити навіть сліди Античності. Втім, наче до того йшлося: нищилися античні храми й міста, палали папіруси й пергаменти…

Та все-таки культурна нитка часів не переривалася. Навіть у монастирських школах лунали довершені вірші “християнина до християнства” Вергілія і вивчалася містично-пророча четверта еклога з його “Буколік”, і, як зазначено вище, великий італієць Данте Аліг’єрі, творчість якого увінчує Середньовіччя, зробив Вергілія одним із головних героїв “Божественної комедії” (а добра половина Пекла заселена героями античної міфології та літератури).

А Карл Великий Каролінг (той самий, що став прообразом Карла із “Пісні про Роланда) організував у Ахені т. зв. Академію, де вивчалися античні літературні твори, а деякі члени “Академії” взяли собі як псевдоніми імена античних письменників. Так, Алкуїн став “Флакком” (тобто Горацієм, від складової повного імені римського поета – “Квінт Горацій Флакк ”), Ангільберт – “Гомером”. Згодом цей період західноєвропейської історії отримав назву “каролінгського відродження”.

Довершена лірика “співців кохання ”, провансальських трубадурів: Джауфре Рюделя, Бертрана де Борна та ін., – сформувалася під сильним впливом творчості Овідія, якого вони вважали своїм духовним батьком.

Як не можна уявити Середньовіччя без лицарського роману, так і лицарського роману не можна уявити без ремінісценцій і аллюзій з Античності (так, Олександр Македонський є головним героєм, а кохання Енея і Дідони стало сюжетом багатьох творів цього жанру).

Та й у низовій середньовічній літературі (безлічі фабльо, шванків, шпрухів, тваринному епосі тощо) відчувається живий подих античних оповідок і байок, передовсім Езопових (детальніше див.: Література Середньовіччя // Тема. На допомогу вчителю зарубіжної літератури, 2000. - № 3).

Якщо вже суворо-аскетичне Середньовіччя не хотіло або й не могло обійтися без Античності, то годі й казати про Відродження, коли теоцентризм (у центрі всього – Бог, “теос”) поступово став поступатися антропоцентризмові (у центрі всього – людина, “антропос”), дуже близький світоглядові античних письменників, передовсім еллінів. Адже сам цей термін означав передовсім відродження античного духу, античної культури, античної уваги та поваги до людини.

Петрарка і Боккаччо, Еразм із Роттердама і Рабле, Шекспір і Піко Мірандолла, - всі вони повними пригорщами зачерпували в океані античної культури сюжети і теми, образи і проблеми, форму і зміст.

На “Риторику” і “Логіку” давнього грека Арістотеля орієнтувалася химерно-вишукана і підкреслено контрастивна поетика бароко. А класицисти критикували драматургів Ренесансу і бароко за недотримання ними самими гіпертрофованих правил трьох єдностей. Так, Буало в “Мистецтві поетичному”, написаному під щонайсильнішим впливом “Послання до Пізонів” римлянина Горація, присвятив критиці іспанців цілі пасажі.

Франція взагалі схильна до класицизму, а відтак – до Античності. П.Корнель залюбки писав трагедії на античну тематику: “Горацій”, “Цінна”, “Поліевкт”, “Смерть Помпея”, не відставав від нього його наступник Ж.Расін: “Федра”, “Андромаха”, “Іфігенія в Авліді”, – ось далеко не повний перелік таких творів. А в добу Просвітництва (“добу Вольтера”) автор “Едіпа”, “Брута”, “Смерті Цезаря”, “Меропи”, “Ореста”, “Катіліни”, “Генріади” та багатьох інших “античних” творів Вольтер за недотримання правил класицизму якось назвав “п’яним дикуном” самого Шекспіра (який, до речі, теж розробляв античні сюжети: “Юлій Цезар”, “Венера і Адоніс” та ін.).

Порушуючи хронологію (задля неперервності національної лінії), зауважу, що французи продовжили “античнофільську” традицію і в ХХ столітті: Ж. Кокто розробив декілька античних сюжетів поспіль: “Антігона”, “Цар Едіп”, “Орфей”, “Вакх”; Ж. Жіроду – “Троянської війни не буде”, “Електра”; А. Жид – “Едіп”, “Тесей”; А. Камю – “Калігула”, “Сізіф”; Ж. Ануй – “Еврідіка”, “Антігона”, “Медея”; Ж.-П.Сартр – “Мухи” (“Помста Ореста”) і т.д.

Без щонайсильнішого впливу античності не можна уявити собі й літератури Просвітництва. Крім уже згаданого Вольтера, античними здобутками користувався англієць Дж. Свіфт. Так, у памфлеті “Битва книг” він по-гомерівському звів на полі бою античних авторів (Піндара й Гомера) і богів з почварною сучасною йому “богинею” Критикою. Його молодший сучасник Г. Філдінг у своєму знаменитому романі “Історія Тома Джонса, знайди” філігранно пародіював цілі сцени з Гомера. У творчості німців Шіллера і Гете цілий період так і називався – веймарський класицизм (красномовна назва тогочасної збірки Гете – “ Римські елегії”). А в знаменитому “Фаусті” головний герой бере шлюб із самою Єленою Троянською.

Шіллер, якого взагалі зачарувала Еллада і особливо еллінський театр, пише низку творів на античні сюжети: “Боги Греції”, “Брут і Цезар”, “Івікові журавлі”, “Полікратів перстень” та ін. Гете теж не відстає: “Іфігенія в Тавриді”, “Прометей” та ін. (детальніше див.: Література Просвітництва // Тема. На допомогу вчителю зарубіжної літератури, 2001. - № 3).

Письменники, що працювали в річищі романтизму (ХІХ ст.),мабуть, жодного з вічних образів не шанували так, як щойно згаданого нескореного титана Прометея (Байрон, Шеллі та ін.). Шану данини йому віддали і українські поети, зокрема Т.Шевченко, Леся Українка і Іван Франко.

У ХХ ст. інтерес до античності не лише не ослаб, а й, мабуть, зріс: один із батьків модернізму, ірландець Дж.Джойс на початку століття шокував суспільство своїм “Уліссом” (“Одіссеєм”); німець Г.Гауптман написав “Іфігенію в Дельфах”, “Іфігенію в Авліді”, “Загибель Агамемнона”, “Електру”; швейцарець Дюррренматт – “Ромула Великого”, “Геракла і Авгієві конюшні”; іспанець М.Унамуно – “Сфінкса”, “Медею”; американець ірландського походження Ю.О’Ніл (наче для змагань на Великих Діонісіях у Елладі) створив цілу трилогію – “Траур – доля Електри”…

Не залишилася осторонь і культура України. На світанку століття (1920-ті роки) Софоклового “ Едіпа ” переосмислюють і ставлять паралельно відразу два корифея української драматургії: класик Гнат Юра і авангардист Лесь Курбас. А талановита актриса Київського театру російської драми Ада Роговцева вже в 1970-ті чудово грала Аристофанову Лісістрату.

Не забувають про античність і постмодерністи, і навіть особливо вони, адже однією з важливих ознак постмодернових літературних творів є віртуальний історизм. Мабуть, закономірним є те, що постмодернізм, один із визнаних філософських “батьків” якого, японець Фукуяма, голосно декларує ідеї “кінця історії” (читай – ідеї “відсутності Майбутнього”), змушений живитися плодами культури Минулого, зокрема – доби Античності.

Варто прочитати кілька творів, щоб помітити схильність письменників-постмодерністів розгортати їхню дію в минулому, але минулому умовному (віртуальному), де навіть конкретні дати й історичні дόби стали “симулакрами”, “знаками знаків”. Так, у відомому романі Умберто Еко “Ім’я Троянди” дія розгортається в середньовічному монастирі, але мова йде про пошук утраченого фрагмента “Поетики” Арістотеля – “Про комедію”. А, скажімо, роман М.Павича “Геро й Леандр” прямо зорієнтований на античну легенду…

Якось відомий російський поет В.Маяковський пророче написав: “Мой стих трудом громаду лет прорвет,/ И явится весомо, грубо, зримо, / Как в наши дни вошел водопровод, / Сработанный еще рабами Рима”. Антична література також іноді “не чекає на милість” письменників, режисерів, літературознавців, архіваріусів, а сама приходить до нас – “вагомо, грубо, зримо”. Так, у ХХ ст. увесь світ облетіла нечувана звістка: на базарі в Олександії Єгипетській хтось купив... папіруси із уривками еллінської комедії, датованої десь VІ ст. до н.е. (!) А через кілька років навіть ця новина поблякла перед “магічним реалізмом” наступної сенсації: у одній із єгипетських пірамід знайшли мумію, загорнуту в сувої, на яких збереглися тексти комедій елліна Менандра (!!!).

Римляни б сказали “scripta manent ”, тобто “написане залишається”, а М.Булгаков у романі “Майстер і Маргарита” перефразував цей античний вислів так – “рукописи не горять”. І чим глибше занурюєшся у всесвіт античної літератури і культури, тим більше переконуєшся у тому, що це не красне слівце, а закон Життя…

[1] Під час підготовки матеріалів щодо періодизації античної літератури використані роботи І. Тронського, А. Тахо-Годі, В. Пащенка, А. Боннара, В. Дюранта та ін.

[2]^,3 Дві пари термінів “античний”-“аттичний” і “еллінський”-“елліністичний” через їхню формальну (а почасти й семантичну) схожість часто плутають, тому чітко розведу їх.

1) Термін “античний” застосовується до усієї доби античності, як до греків, так і до римлян; “аттичний” – лише до Афін і прилеглої до них території – Áттики (прикметник “аттичний” походить від іменника “Аттика”). “Аттичний період” еллінської літератури охоплює передовсім творчість Есхіла, Софокла, Евріпіда і Аристофана (V ст. до н.е.), а всі вони жили в Афінах, тобто в Аттиці.

2) Термін “еллінський” застосовується до давніх греків (або еллінів), а термін “елліністичний” – лише до одного з періодів їхньої історії: від смерті Олександра Македонського до завоювання Еллади Римом (пор.: “доба еллінізму ”, але “література еллінів ”).

[3] Слово “цар”, що походить від власного імені “Цезар”, вжите стосовно еллінських володарів, які правили принаймні до 1 ст. до н.е., тобто до часу життя Гая Юлія Цезаря (101-44 рр. до н.е.), є анахронізмом (це все одно що біблійних митарів назвати податківцями, адже тодішнє мито і є прообразом сучасного податку). Але, на жаль, воно усталилося в спеціальній і, поготів, популярній літературі (напр.: “ цар Ітаки Одіссей” замість правильного “ базилевс Ітаки Одіссей”, “ цар Едіп” замість оригінального й концептуально правильного “ тиран Едіп” (“Oidipous tirannos ”), тому тут намагаюся вживати правильні титули еллінських владик. Про принципову недолугість перекладу назви трагедія Софокла як “Едіп- цар ” детальніше див.: Ковбасенко Ю. Антична драма: Матеріали до уроків зарубіжної літератури // Відродження... – К., 1995.– № 1.

[4] Елліни не знали звука [ц], тому багато слів звучали в них дещо незвично для нас. Крім згаданого “кіклу” (пор. “ кіклічні поеми”), в античних текстах можна знайти не циклопа, а кіклопа Поліфема, не Цербера, а Кербера тощо.

[5] Детальніше про конкретний зміст цих трьох циклів див.: Від античності до класицизму: Хрестоматія із зарубіжної літератури / Упор. Ю. Ковбасенко, Л. Ковбасенко, Л. Кулікова. – К.: УАВЗЛ, 2001. – 750 с.

[6] Будівлі були зроблені з величезних тесаних брил, які трималися одна на одній без розчину, під власною вагою, немов їх будували не люди, а гіганти-циклопи.

[7] “Щит цей складався з п’яти нерозривних пластинок…” – Кожен круглий металевий лист, що лежав нижче, був ширшим за попередній. Таким чином, в центрі щита утворилося кругле поле, на якому Гефест зобразив світобудову, а навколо неї утворюються круглі концентричні пояси, на кожному з яких бог наносить зображення на відповідну тему.

[8] Постійні епітети іноді призводять до порушення логіки, яке, щоправда, рідко хто помічає. Так, у відомій українській народній пісні є такий рядок: “Зеленеє жито женці жнуть…” Логічно було б запитати: а чого ж його жати, якщо воно ще зелене, тобто не дозріло? Але такого питання не виникає, бо прикметник “зелене” в українському фольклорі – постійний епітет при іменникові “жито” (а коник – обов’язково вороненький, козак – молоденький і т.д.)

1 Рапсоди (гр. rhapsodoi від rhapto зшиваю, складаю ode - пісня) – давньогрецькі мандрівні виконавці епічних поем на святкових застіллях і різноманітних змаганнях. На відміну від аедів, вони не імпровізували пісень, а декламували без музичного супроводу вже готові, закріплені тексти, насамперед – гомерівські.

[9] Тут і далі даю російський переклад, якщо українського не існує.

[10] Саійці – одне з фракійських племен, з яким воювали елліни.

[11] Аверинцев С.С. Древнееврейская литература // История всемирной литературы. – В 9-ти тт. – Т.1. – М.: Наука, 1983. – С.288.

[12] Північне сяйво: Хрестоматія з російської поезії ХІХ-ХХ століть / Перекладач і упорядник А. Гризун. – Суми: СумДПУ, 2001. – С. 45.

[13] “Непонятная в своем пророческом стиле эклога IV “Буколик”, подробно изложенная в эклоге VII церемония волшебства, неоднократное упоминание Кумской Сивиллы и схождение в загробный мир, описанный с такой ощутимой конкретностью,– все это овеяло образ Вергилия таинственностью, перед которой опасливо трепетали и благоговейно изумлялись. Уже начиная со времени самого Августа, более чем на тридцать лет пережившего своего поэта, Вергилий стал приобретать легендарные черты, все более отдалявшие подлинный его облик. Суеверному простолюдину он стал представляться чародеем, описанные им заклинания или посещения обители умерших принимались за личный опыт. Всегда отличавшийся примитивным суеверием Неаполь особенно усердствовал в нагромождении на память Вергилия умственного хлама. В средневековой “Партенопейской хронике” читаем, что Вергилий, как добрый волшебник, оказал неаполитанцам ряд благодеяний уничтожил мух, разносивших болезни, изгнал цикад, мешавших людям спать своим “грубым пением”, устроил купанья в Байях, увеличил число рыбы в мелком Неаполитанском заливе и т.д. Автор хроники убежден, что Вергилий – чернокнижник, научившийся всяким сатанинским делам у Хирона,– тут неаполитанцы путали Гераклова наставника, кентавра Хирона, с реальным преподавателем “эпикурова сада”, Сироном. Век за веком Вергилий, забытый толпою как поэт, продолжал считаться “злодеем, поклонни­ком демонов”, ничего не умевшим делать без помощи нечистой силы. Такое мракобесие по отношению к Вергилию было устойчиво,– в XIV столетии Бокаччо еще верил некоторым неаполитанским нелепостям” (Шервинский С. Предисловие к тому БВЛ. – С. 25).

^[14] Козак Стефан. Проблема національ­них традицій романтизму в “Енеїді” Котляревського // Славіа орієнталіс, 1970.– № 2; цит. за кн.: Ткачук М. Художній світ “Енеїди” Котляревсько­го. – Тернопіль, 1994.