Підстави припинення зобов’язання

Припинення зобов'язання – це погашення прав та обов'яз­ків сторін, що складають його зміст. Такий наслідок зумовлений дією правоприпиняючих юридичних фактів. Саме ці юридичні факти і є підставами для часткового або повного припинення зо­бов'язання. За загальним правилом при припиненні зобов'язання правові відносини між його учасниками припиняються у повному обсязі, а інколи ці відносини хоча і зберігаються, але у змінено­му вигляді, наприклад при припиненні зобов'язання шляхом йо­го новації.

ЦК безпосередньо у ст.ст.599—609 передбачає найбільш по­ширені підстави припинення зобов'язань, але їх перелік не є вичер­пним, оскільки згідно зі ст.598 ЦК підстави припинення зо­бов'язань можуть передбачатися також договорами, що укладають­ся сторонами, та чинними законами. Крім того, відповідно до ч.2 ст.598 ЦК припинення зобов'язання, якщо це передбачено догово­ром чи законом, може мати місце на вимогу однієї з сторін. Йдеть­ся про випадки односторонньої відмови від зобов'язання (див. ко­ментар до гл.47 ЦК) та одностороннього розірвання договору (див. коментар до гл.53 ЦК).

Підстави припинення зобов'язань можуть бути поділені на дві групи, а саме: ті, які за своєю юридичною природою є правочинами (належне виконання, передання відступного, зарахування, до­мовленість сторін, прощення боргу); та інші, які за своєю юридич­ною природою не є правочинами (поєднання в одній особі бор­жника і кредитора, неможливість виконання зобов'язання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи).