Розділ 2. Історія вітчизняної педагогіки

ТЕМА 7. Школа, освіта та педагогічна думка Київської Русі (IX – ХV стОЛІТТЯ)

7.1. Виховання у древніх слов'ян. Історичні джерела дають підстави вважати, що ранньою формою керівництва пізнанням і поведінкою дітей у найдавніший період життя праслов'ян було родинне виховання. Коріння історії української родини сягає у сиву давнину. Адже родина з її побутом, загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій складалася упродовж багатьох століть і змінювалась у ході історичного розвитку людства.

Так уже повелось упродовж століть: щоб вижити, вистояти, треба було, як зіницю ока, берегти родину. Дух непокори, вічне прагнення до волі, незалежності, виняткова працьовитість, витривалість, мужність, винахідливість, кришталева чесність, щирість, патріотизм, щедрість, привітливість і кмітливість - риси, генетично властиві нашому народові, плекалися упродовж усієї його історії у родинному колі. Тому заглиблення у історію української родини допоможе нам повніше збагнути народний педагогічний ідеал і велику мудрість етнопедагогіки, проникнути в національний характер свого народу, глибоко з'ясувати його життєве кредо, яке дуже влучно висловив славетний козацький полковник Іван Богун: „Скидаю шапку лише перед Богом, та й то за власною охотою”.

В основі народного ідеалу справжньої сім'ї лежить евдемонізм - прагнення створити сім'ю щасливу, здорову, наповнену дитячим багатоголоссям (давні українські родини, як правило, багатодітні - по шестеро-восьмеро і більше), міцну, дружну. Усі помисли та дії українців спрямовані саме на це. Юнак і дівчина дружать між собою. Їх до шлюбу й через весь весільний церемоніал супроводять дружби й дружки. Сам акт вінчання шлюбу не що інше, як одруження. Якщо воно вдале, то кажуть "зрівнялися з людьми", невдале - "світ собі зав'язали". Як і чоловік жінку, так і українки своїх суджених теж називали дружиною, подруженькою.

Сім'ї в той час були великі, об'єднували по 20-30 душ. Така сім'я, як і будь-яка інша, звалась в X - XI столітті родом. Велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі.

З-поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. В українців, як писав про це відомий дослідник української родини М.Г.Стельмахович, слово "виховання", очевидно пішло від "ховати", тобто "заховати" (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, "лихих" очей, поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на суспільний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.

Виникло виховання ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком різних ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні соціальні відносини. Родинне виховання дітей ішло в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому ґрунті й постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри та іграшки.

З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей - як святий обов'язок батьків. Рід мав свої традиції, шанував предків і в цій пошані виховував молоде покоління. Новонароджену дитину у рід приймали окремим обрядом.

Отже, найхарактернішою рисою української родини з перших кроків її історичного становлення і розвитку стало високе, космічне одухотворення, де шлюбний союз чоловіка й жінки підноситься як з'єднання двох небесних світил - Сонця й Місяця і ясних зірочок - їх діточок, тобто як явище найвищого, космічного порядку.

А в тім саду три тереми:

А в першому - красне сонце,

А в другому - ясен місяць,

А в третьому - дрібні зірки.

Ясен місяць - пан господар,

Красне сонце - жінка його,

Дрібні зірки - його діти.

Ось як високо, аж до незвіданих космічних далей колективний розум народу підніс сім'ю і родинне виховання.

Традиційна родинно-побутова культура українців відзначається особливою одухотвореністю. Ця тенденція помітно виявляється в ній уже в дохристиянський період. Згадаймо охоронця домівки й майна - домовика, або Чура чи Щура, тобто давно померлого предка (звідси "пращур" - далекий предок), згадаймо цілу низку чарівних міфічних істот, які, за народною уявою, сприяють любові й формуванню міцних шлюбних пар, - Русалку, Чурила (Журила, Ярила), Купайла та багато інших. Подібних істот особливо майстерно використала для змалювання кохання Мавки й Лукаша, показуючи значення гармонії людини з природою, Леся Українка у драмі-феєрії "Лісова пісня".

Особливо виразно ця тенденція була втілена в образі Лади – давньослов'янської богині шлюбу, кохання, щастя, весни і краси, сімейної злагоди і достатку. Іменем богині Лади висловлюють молодому подружжю божественне, космічне, вічне і разом з тим наше земне і конче необхідне та цілком реальне побажання сімейної злагоди і щастя, бо словосполучення "лад сім'ї" тобто злагода в стосунках, взаєминах теж походить від Лади.

Дбати про лад у сім'ї – головне кредо народної міфології. "Все так буде в ладу, як у меду", "Ладом усе можна", "Як не знаєш ладу, то держись позаду", "Як не ладиться, то й у печі не горить", "Горе тому, в кого нема ладу в господі". Вагому роль у вихованні дітей наших пращурів відігравали пестуни.

Пестуни – шановані, досвідчені люди, яким громада доручала цю важливу справу. Слово "пестун" зустрічається в одній з найдавніших пам'яток культури – "Остромировому євангелії" (1056-57 рр.) Це слово існувало також у болгарській, словацькій, польській та чеській мовах. У давньоруській мові досить часто зустрічаються різні модифікації цього слова, що мають певний смисловий відтінок: "пестоноць" (вихователь), "пестунчик" (керівник), а також слово "пестушка" – словесний супровід гри або рухів дитини, який створював сприятливий емоційний фон для засвоєння елементарних навичок поведінки, соціального досвіду.

Пестуни, доглядаючи малолітніх дітей, турбувалися про їхній розвиток, допомагали їм засвоїти знання та навички, необхідні для подальшого існування, ознайомлювали з ритуалами та обрядами. У простій ігровій діяльності вихованці відтворювали сценки з життя общини, імітували елементарні трудові операції. Навчання підлітків трудових навичок здійснювалось двома шляхами. Один з них полягав у корекції дій отроків під час виконання ними практичних завдань; другий – в організації спеціальних занять у так званих "будинках молоді", які, певно, з'явилися десь у період розпаду первіснообщинного ладу і переходу до землеробсько-тваринницької економіки.

Цей період певною мірою відбився у першому випуску книги українського історичного оповідання, де зібрано найсуттєвіші, найпредметніші оповідання з давнього буття українського народу, розсипані до цього по різних виданнях, давній періодиці, рукописах, тощо. Вони відтворюють і виховний досвід нашого народу в сиву давнину його життя. Проте, з огляду на тему, особливо виділимо два з них: "Останній мисливець на мамонтів" Ю.Логвина, де описано "посвячення молоді" одного з племен на прикладі дівчинки Синички; "Мелодії кам'яної гори" Ю.Хорунжого з відображенням ініціацій у хлопчиків приазовського племені "молочаї", які жили "багато тисяч років тому". Обидва дають можливість для висновку, що наші пращури дбали про виховання майбутніх поколінь і знаходили для передачі свого досвіду конкретні форми.

7.2. Виникнення письменності й поширення грамотності. Перші школи Київської Русі, зміст і методи їх роботи. Навчальні книги. Київ – "мать городов русских" – у своїй початковій історії був спільною колискою освіти російського, українського та білоруського народів. Від багатьох пам'яток багатої культури й освіти Київської Русі до нас вони дійшли де в повному обсязі, а де – тільки уламки й сліди. Саме ці паростки нашої культури яскраво свідчать, що письменність на Русі починається разом з християнством.

Проте, варто зазначити, що, згідно матеріалів дослідників вказаної проблеми, історія виникнення у східних слов'ян письменності й школи з давніх-давен по різному висвітлюється вітчизняними та зарубіжними дослідниками і тут можна виділити ряд напрямків та відповідних їм точок зору. Одні з представників цих напрямків твердять про одвічну "скіфську відсталість" Русі, її забитість та неосвіченість, інші – про неповноцінність її народу, треті наполягають на так званій теорії "католицького впливу", згідно якого Київська Русь запозичила школу від католицьких єзуїтів. Ще одна група дослідників пропагує версію про універсальність візантійського впливу на розвиток давньоруської культури, стверджуючи, що стародавня Русь разом з церквою прийняла з Константинополя всі культурні форми життя, включаючи письменність та школу.

Однак, історичні факти спростовують саму сутність цих концепцій. Дослідження різноманітних проблем життя східних слов'ян, всебічний аналіз археологічних знахідок дозволяють висунути гіпотезу, що до офіційного запровадження на Русі християнства в ній були зародкові форми язичницьких шкіл, які задовольняли утилітарні потреби київської верхівки. Доказом, який можна використати на підтвердження існування вже в Давній Русі спеціально організованих осередків освіти, є, зокрема, така археологічна знахідка як східно-давньослов'янський календар, який служив нашим предкам для визначення порядку і періодів часу сільськогосподарських робіт (дослідження Рибакова та Толочко). Такий календар, як свідчать спеціалісти, можна було створити, тільки маючи багаторічні фіксовані спостереження та зроблені на їх основі узагальнення.

На підтвердження гіпотези про самостійність і незалежність виникнення школи Давньої Русі служить і назва навчального закладу із старим давньослов'янським суфіксом – ищ, „училище".

Важливим доказом існування письменності до 988р. є договір Русі з греками у 912, 945, 971 рр. Цікаво, що в договорі 945р. передбачена стаття, згідно якої руські купці повинні приїжджати у Візантію не з печатками, а з грамотами, що дозволяє зробити висновок: князю Ігорю треба було утримувати цілу канцелярію грамотних людей для складання документів руським торговим людям.

Сучасне фундаментальне дослідження С.Д.Бабішина "Основні тенденції розвитку школи та освіти у Древній Русі" (Х-ХІІІ ст.) теж свідчить про те, що ще до офіційного прийняття на Русі християнства у її великих політичних центрах, таких, як Київ, Новгород, Смоленськ – існувала писемність, були грамотні люди, що дає можливість припущення, що існувало й навчання грамоті, принаймні, індивідуальне, хоча, звичайно, звичних для сьогодення форм шкільної освіти у Древній Русі не було.

Крім того, саме християнство проникло на Русь задовго до визнання його офіційною релігією. Так, наприклад, у посланні константинопольського патріарха 866 р. уже констатувалось, що Русь "змінила еллінське нечестиве учіння" …"на чисту й непідроблену християнську віру".

Відомо, що з початку X століття християнство було добре відоме у Русі, в Києві: під час укладення різних домовлень князем Ігорем частина уповноважених клялась згідно язичницьких обрядів, частина ж – за християнськими звичаями; княгиня Ольга була християнкою, тобто, без сумніву, можна визнати, що сам факт прийняття християнства був не початком, а вже деяким наслідком піднесення освіти на Русі. У древніх літописах детально описується відвідування двору князя Володимира волзькими булгарами магометанської віри, католицькими послами папи Римського, хазарами, відданими іудаїзму, описується обговорення князем Володимиром переваг різних вірувань, вибір християнської релігії в її візантійському варіанті, що теж свідчить про високий культурний рівень значного прошарку східних слов'ян.

Отже, виникненню та розповсюдження писемності й освіти у східних слов'ян сприяли таки чинники: зростання міст як центрів економічного, політичного і культурного життя; потреба князів у грамотному державному апараті, здатному вести облік данини, земельних угідь, запис історичних подій, складати державні акти, здійснювати дипломатичні зв'язки з іншими країнами, а також проникнення на Русь із Візантії – християнства, а з Болгарії – кирило-мефодіївської писемної традиції (мова йде про діяльність братів-просвітників Кирила й Мефодія, які у 855 році винайшли слов'янську абетку, так звану кирилицю, близьку до сучасного шрифту, якою друкуються церковні книжки. Користуючись кирилицею, брати переклали на болгарську мову деякі церковні книжки. Внаслідок того, що в той час різниця між слов'янськими мовами була невелика, кирилиця й мова, на яку переклали церковні книги, стала мовою не тільки церкви, але й мовою літератури більшості слов'ян). Все це створило певні умови для нового етапу давньоруського шкільництва, появи різних типів шкіл. За ступенем та змістом освіти школи в Київській Русі поділялись на школи підвищеного рівня, куди слід віднести "школу" "книжного учення" князя Володимира (з 988 р.), "академію Ярослава Мудрого" (1037 р.), яка включала загальноосвітню школу, бібліотеку (майже 950 томів), академію переписувачів церковних книг; "двірцеві школи" у Галичі, Чернігові, Переяславі, Смоленську та інших княжим містах; монастирські школи; школи грамоти при церковних парафіях; школи "майстрів грамоти".

Про одну з таких шкіл дізнаємось із "Повісті врем'яних літ", де великий літописець пише: "...Повелів будувати церкви Володимир...і попів...і людей приводити на хрещення по всіх городах і селах. І почав посилати забирати дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне. А матері плакали за чадами своїми, як за померлими".

Як бачимо, освіта насаджувалась зверху, дітей київської знаті відбирали за розпорядженням князя у батьків і віддавали до навчання книжного. Сутність цього поняття – "книжне навчання" – було розкрите академіком Грековим, який підкреслює, що це не просто навчання грамоти, а школи підвищеного типу, які передбачали проходження спеціального курсу середньовічних наук. "Володимир руських юнаків залучав до вивчення мистецтв", - свідчить один із літописних документів. Звичайно, мова тут іде про "сім вільних мистецтв", так тоді називався цикл наук, які становили основу вищої освіти у Візантії та на Заході. Отже, організація шкіл "книжного навчання" взаємопов'язана з становленням староруської педагогіки. До змісту навчання в школах "книжного учіння" входило вивчення курсу "вільних мистецтв" (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика); історії, філософії, права, богослов'я, географії. Як правило, при вивченні філософії використовувались твори Сократа, Платона, Аристотеля, Софокла, Епікура та інших античних мислителів; при вивченні історії орієнтувались на збірку "Бджола", куди входили афоризми стародавніх мудреців, уривки з Плутарха, Геродота та інших; учні школи "книжного учіння" також набували знань з природознавства, медицини, вивчали властивості різних речовин і матеріалів, оволодівали методикою перекладу книг, тощо.

Для шкіл "книжного навчання" характерний пошук ефективних методів та форм навчання і виховання. Методика навчання в цих школах була наступна: навчальні групи складалися з 5-8 чоловік, навчання велось індивідуально. Як навчальні посібники використовувались здебільшого літературні переклади, оригінальні праці давньоруських авторів, таку ж роль виконувало і спілкування з учителем. Учитель читав вголос книгу, коментував текст, пояснював основні терміни, поняття, а інколи і цілі уривки з доказами істотності положень, які були наведені в тому чи іншому тексті або, навпаки, спростовуванням протилежних думок, ставив перед учнями запитання. Учні повинні були стежити за текстом по книзі. Практикувались бесіда, показ конкретних дій (наприклад, написання букв "писалом"), використовувались інструкція, практикувалось самостійне викладання педагогами окремих тем у вигляді "слів" та "повчань". Лексема "слово" у давньоруській мові мала близько 20 значень. Але найчастіше "словом" позначали "бесіду", "учіння". "Слова" та "повчання" – особливе явище педагогічної творчості Київської Русі, своєрідний зародок майбутньої лекційної системи викладання. В школах "книжного учіння" широко використовувались переказ книжних текстів, завчання напам'ять, прийом об'єднання ряду різних творів у єдиний текст, прийом ілюстрації абстрактних положень прикладами, взятими з навколишнього середовища. Слід відзначити і використання "методу багаторазового повторення", який сприяв як оволодінню знаннями, так і "очищенню від різних гріхів і пороків". Найчастіше цей метод використовувався під час навчання церковнослов'янській мові, а пізніше – грецькій та латинській мовам. Особливе місце староруська дидактика відводила навчанню прийомам ведення діалогу. В школах підвищеного типу використовувались промови, словесні змагання на зразок сократівських бесід ("Суперечка душі з тілом", "Промова живота зі смертю", "Суперечка землі та моря"). Кожен виступ учня супроводжувався доказами істини і підкріплювався цитатами. Суперечки мали схоластичний характер, як бачимо, діапазон їх тематики обмежувався філософсько-релігійними та релігійно-естетичними темами. Великого значення в школах з поглибленим навчанням надавалось самостійному читанню книг, коментуванню текстів творів, підготовці самостійних творів.

У ролі вчителів, як правило, виступали високоосвічені монахи-літописці Нестор Сильвестр, Нікон Великий, письменники-публіцисти Іларіон, Климент Смолятич, Даніїл Заточник та інші. Всі вони володіли іноземними мовами, знали античну, візантійську та західноєвропейську історію, богословську та художню літературу.

Другий тип – монастирські школи. Оскільки розвиток освіти в Київській Русі був тісно пов'язаний з поширенням християнства, то для підготовки освіченого духовенства ці школи мали велике значення. Зміст, спрямованість і методи навчання в цих школах знайшли відображення в "Києво-Печерському патерику" – збірці оповідань та історій про життя і подвиги печерських монахів у ХІ-ХІІ ст. З нього дізнаємось, що ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський став першим на шлях створення закритого монастирського навчального закладу. З метою створення навчальної бази для школи і богословської освіти монахів Феодосій у 1068 році наказав перекласти з грецької мови Статут Студійського монастиря, який було введено в давньоруських монастирях з XI ст. Істотними рисами цього зводу законів монашеського співжиття було щиросердне служіння богу, обов'язкова грамотність монахів, щоденне читання книг, роз'яснення незрозумілих місць більш освіченими монахами менш освіченим та навчання останніх. Згідно статуту у всіх монастирях, де він був прийнятий, обов'язково створювались бібліотеки, а також докладалися великі зусилля для розповсюдження "учення книжного". Завдяки цьому в Києво-Печерському монастирі була створена одна з найбільш значних бібліотек Давньої Русі, засновано літописний центр, майстерні перекладачів та переписувачів книг. Були окремо виділені вимоги до роботи книгоохоронця, ставлення до книги та "учіння книжного".

Предметами першопочаткового навчання була грамота, письмо, співи і читання. Читання відрізняється від грамоти у монастирських школах тим, що малось на увазі читання "аналойне", тобто, читання богослужбових книг у церкві. Потім вивчався псалтир, який включав порядок служб – всеношної, утрені, вечірні – ці служби складались переважно з псалмів та піснеспіву за зразком старозавітних пісень.

Курс навчання "христової братії" було побудовано методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення, в яких містяться цінні практичні спостереження стосовно виховання і самовиховання. Стратегія керування навчанням найбільш здібних монахів передбачала організацію самостійної роботи над книгою, колективне обговорення богословських тем, "дебати", які вимагали від учителя певного рівня педагогічної майстерності. Відомо, що такими дискусіями керував сам ігумен монастиря Феодосій, навчаючи учнів вести полеміку. З цього монастиря виходили вищі церковні ієрархи (ігумени монастирів, єпископи, митрополити), які повинні були засвоїти курс богослов'я, вивчити грецьку мову, знати церковну літературу, навчитись красномовству.

Крім шкіл "книжного учіння" та монастирських шкіл поступово відкривались "школи грамоти", які в деяких джерелах називаються елементарними, інколи, парафіяльними. Це були школи, куди віддавали дітей для першопочаткового навчання грамотним людям, священикам, які і були для цих дітей наставниками-вчителями як у галузі християнської віри, так і в галузі читання, письма, церковного співу, бо це все розглядалось як дещо єдине. Навчались в таких школах, як правило, хлопчики, старшим з них, більш практичним і більш чесним священики давали звання "піддячих" (тобто, помічників дяка) та служителів для різних церковних посад. Вони повинні були вміти читати, знати молитви, церковний піснеспів. Правда, інколи можна було бути кандидатом на цю посаду аж до 30 років. Часто учитель-дяк, навчаючи такого ж дяка, використовував примовку: "Як станеш учителем, навчай так, щоб не відбив школи", тобто, не відкривай учневі всієї мудрості, щоб не зайняв твого місця. Не дивно, що часто-густо такий учитель знав не більше, ніж його учень. Є відомості, що відкривалися не лише чоловічі, а й жіночі школи. Так, наприклад, онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна створила у 1086-му році школу при Андріївському монастирі у Києві; в 1143 році ігуменя Єфросинія (княгиня Предислава Романова) створила монастирське жіноче училище в Полоцьку. Як свідчать історико-педагогічні реалії, до навчальних книг Київської Русі слід віднести "Книгу осьмичастну", "Руську правду", "Повість врем'яних літ", "Джерела знань", "Кормчу книгу", "Ізбірники Святослава", математичний трактат Кирила Новгородця, "Повість про Акіра Премудрого", "Хроніку" Георгія Амартола, "Хроніку" Синкелла, "Історію Іудейської війни" Йосифа Флавія, "Християнську топографію" Кузьми Індикоплова.

7.3. Прогресивна діяльність "майстрів грамоти". Як свідчать історико-педагогічні джерела, велика кількість дітей навчалась грамоті не в школах, а в приватних учителів. Так, життєописання Феодосія Печерського у першій половині XI ст. свідчить, що у Курську існували вчителі, які приймали до себе дітей на навчання, "к єдиному от учитель", тобто, до такого вчителя було віддано майбутнього засновника Києво-Печерського монастиря. Це свідчить про те, що вже в цей час виділяється професія спеціалістів, "майстрів грамоти", як і майстрів всякого другого ремесла. "Майстрами грамоти" були люди, пов'язані з кліром, або просто грамотні світські люди, які зробили з навчання грамоті свій промисел, як правило, додатковий до свого землеробського чи ремісничого промислу. Представники кліру навчали при церкві, де було житло самого священика. Приватні "майстри грамоти" або навчали дітей у себе вдома, або ходили у двір до тих, хто їх найняв. Професія вчителя давала їм засоби для існування. Цей вид освіти був однаковий для всіх, вільний, бо ґрунтувався на вільній домовленості між батьками та вчителем: чого навчати учня, за яку плату та протягом якого терміну.

Як правило, навчання починалось з 1 грудня того року, коли дитині виповнювалось 7 років, але могли навчатись усі, навіть, дорослі, що прагнули оволодіти книжною премудрістю. Сам факт початку навчання мав певний обряд. Або вся сім'я йшла у церкву, або запрошували священика до себе додому, який служив молебень пророку Науму (вважалось, що Наум наставить на ум), святим Козьмі та Дем'яну, які теж вважались покровителями вчення та науки, а також ангелові, святому на честь якого було названо учня. Після одержання благословення запрошували вчителя, якого приймали з пошаною. Обумовивши сутність, термін навчання та плату за нього, починали перший урок. Батько, тримаючи сина за руку, передавав його вчителеві з проханням навчити уму-розуму, а за ледарство карати биттям. Учень тричі вклонявся вчителеві, вчитель тричі бив його по спині. Батьки дарували дитині указку, буквар і тут же починався перший урок: майстер показував букву "а" – "азь". Традиція вимагала, щоб мати стояла тут же, біля дверей, і плакала з причитанням: адже її дитина починала дуже складну й важку справу, а вчитель був далеко не м'яким керівником. Вчителя пригощали, давали подарунки: батько – одяг чи хліб, мати – рушник своєї роботи. Вчителя проводжали до воріт, а другого дня, відправляючи дитину до вчителя, мати передавала домашню птицю. Цей обряд обов'язково проходив у присутності двох свідків – родичів, сусідів, кумів, знайомих, які запрошувались і на кінцеве випробування учня і вирішували, чи чесно виконана домовленість з обох сторін.

Вчитись доводилось довго та терпляче. Перші букварі та книги були рукописними, важкими в користуванні ними, адже вони були написані різними почерками, без розділових знаків, в строчку, без відокремлення речень. Які етапи оволодіння грамотою проходив учень? Спочатку йшло вивчення азбуки. Підтвердження того, що цей процес був складним, є наявність для полегшення вивчення азбуки так званої "азбуки-границі", своєрідного акровірша для кращого запам'ятовування азбуки, в якому кожна стрічка починалась з чергової букви алфавіту:

А. - Азь - словом сим молюся Богу

Б. - Боже - всея твари зиждителю

В. - Видимое и невидимое...

Цікаво, що в збірниках української поезії XVI ст. анонім пише акровірш на всі букви давньоукраїнського алфавіту, український поет XVII ст. І. Величковський пише азбучний вірш, "который каждое слово од азбучних литер порядком азбучним зачинает", що свідчить про широке використання акровіршів для полегшення засвоєння азбуки. Після оволодіння азбукою вивчаються склади, що теж нелегко, оскільки засвоєння складів відбувається буквоскладальним способом (буки + азь = ба, глаголь + веди + азь = гва і т.д.); далі йде оволодіння підтительними знаками (знаки скорочення), після чого учень закінчував перше коло навчання. Перехід від вивчення азбуки до часослова і від часослова до псалтиря був справжнім святом як для вчителя, так і для його вихованця. Вчитель одержував горщик з кашею, накритий гарною хусткою, і гроші, учні від батьків мали по п'ятаку.

Характерно, що ця програма навчання "книжній мудрості" збереглась у народній практиці надовго. Житіє Феодосія Печерського оповідає про "майстрів грамоти" в XI ст.; у так званому "лицьовому житті" (тобто, з ілюстраціями) Сергія Радонежського, написаному в XVI ст., вміщено малюнок, де сидять на лавах 11 учнів: праворуч стоїть Сергій, майбутній засновник Троїце-Сергіївського монастиря, йому пояснює урок учитель.

У передмові до граматики Мелетія Смотрицького (видання початку XVIII ст.) говориться: "издревле российским детоводцем и учителем обычай есть: учити дети малые вначале азбуце, затем часословцу и псалтыри".

Цікаві деталі цього ж звичаю описував у своїх записках М.С.Щепкін, відомий вітчизняний актор, який проходив курс грамоти за цією ж стародавньою методою, але вже на початку XIX ст., який пише: "Кашу, як правило, ставили на стіл, роздавали всім учням ложки, які хватали кашу з горщика. Я, який приніс кашу, здійснив подвиг, тобто, вивчив всю азбуку, повинен був бити учнів по руках, що я й виконував добросовісно, в загальному шумі та серед сміху вчителя. З'ївши кашу, виносили горщик на чистий двір, ставили його посередині і кожен кидав у нього палицю. Той, хто розбивав горщик, тікав, його ловили, тягали за вуха". Такий же курс наук пройшов у дитинстві і Максим Горький, який описував у книзі "Мої університети", як його навчав дід Каширін уже в 1874-1875 рр. грамоти за часословом та псалтирем.

Як правило, одночасно з часословом вчились і писати. Навчитись писати гусячим пером на шорсткому папері того часу було нелегко. Навіть і загострити перо було немалою наукою. Сам процес навчання письму починався з написання, вірніше, нашкрябування писалом на навощеній дощечці (писало - кістяна паличка для письма) елементів букв-паличок, перекладів, овалів, а вже потім букв. На знайдених археологами берестяних грамотах видно, як переходили до написання складів, поєднання складів у слова, а потім речення. Вже після набуття навичок письма на дощечках переходили до письма на бересті. Пізніше декілька "берестянок" зшивали в зошити.

Уроків додому не задавалось. Учні все затверджували "на зубок" у школі.

Які стимули застосовувались учителями шкіл Древньої Русі з метою активізації навчання? Якими були взаємини педагогів та учнів? Дослідники не дають однозначної відповіді на ці запитання. Звичайно, тілесні покарання мали широке застосування, хвала різці оспівується "майстрами грамоти", пізніше оди хвалебні різці відкривають азбуки, букварі, азбуковники, різка вихваляється як основний засіб стимуляції дітей у шкільній науці.

"Розгою Дух святьій детище бить велит,

Розга разум в главу дитяти вгоняет,...

Благослови, Боже, оные леса, которые добру розгу родят на долгие времена". Але поряд читаємо протилежне: "Примусове навчання не може бути успішним, те ж, яке сприймається радісно й весело, дає міцні знання" (збірка "Бджола"); "Навчайте ж їх не зі злістю, жорстокістю та гнівом, але радісно подібним страхом, любовним звичаєм, солодким повчанням, ласкавим розміркуванням" ("Степенная книга"); "...навчаючи дітей, люби їх і бережи" ("Домострой"). Порівняння цих порад дає можливість для висновку, що покарання в давньоруській школі – необхідний атрибут, але не основа виховання. Основа виховання – особистий приклад вихователя, життя за принципом – зі старшими бути слухняним та покірним, до середніх ставитись з любов'ю, а до менших бути ласкавим та милостивим.

Охарактеризувавши притаманні для Київської Русі типи шкіл, слід звернути увагу, що ці навчальні заклади не мали звичних нам форм шкільної системи: школа не знала регламентації урочної системи навчання, учні працювали над індивідуальними завданнями, відсутній був поділ учнів на класи та розклад занять. Сам термін "школа" (як навчальний заклад) проник в українську мову лише в ХІV ст., вперше знаходимо в документах з Луцька. З середини XVII ст. цей термін поступово входить у щоденний вжиток.

7.4. Педагогічні пам'ятники Київської Русі. Зародження і розвиток педагогічних ідей в Україні та Росії сягає в сиву глибину часів Київської Русі. В цей час з'явилось багато літературних пам'яток, які належать до прикладної літератури. Язичницька Русь, прилучившись до християнської віри, скористалась виробленими зразками церковної літератури, з'явились у староболгарських перекладах духовні книги, нерідко переклади здійснювались безпосередньо з грецької мови. Особливо широко поширення набули:

Біблія. Найдавнішою літературною пам'яткою тих часів, що дійшла до нас, є так зване Остромирове євангеліє, переписане в Києві у 1056-1057 роках для новгородського посадника Остромира. Давньоруська література щедро користувалась біблійними цитатами, використовувала біблійну стилістику й образні засоби.

Житія святих (агіографія). Жанр особливо популярний. Перекладні житія були в поширеній або стислій формі. Перші існували окремо або входили до книг "Четьї-Мінеї", призначених для читання за числами місяця (своєрідні календарі); інші, що становили короткий формуляр святого, входили до "Прологів" чи "Синаксар", збірників. В житіях часто зустрічаються гостросюжетні оповіді, їх автори охоче використовували засоби давньогрецьких пригодницьких романів. Правдоподібно описуються найфантастичніші чудеса. Відомі були на Русі перекладні житія Миколи Чудотворця, Антонія Великого, Іоанна Златоуста... Найбільш поширеним у всьому християнському світі було житіє Олексія, Чоловіка Божого.

Патерики. Теж вид агіографічної літератури – збірники коротких оповідей про якийсь повчальний епізод з життя подвижника. Найпоширенішими перекладними патериками були "Сінайський патерик" Іоанна Мосха, "Єгипетський патерик...", "Римський патерик".

Хроніки. Серед перших перекладних книг, привезених па Русь, були візантійські хроніки – церковно-історичні твори, що викладали всесвітню історію від створення світу, в цих немало оповідного матеріалу. В XI ст. на Русі знали кілька таких хронік, найзначніші – Хроніка Іоанна Малали Антіохійського та Хроніка Георгія Амартоли (грішника).

Природнича література. Представлена своєрідними енциклопедіями – "Шестодневами" і "Фізіологами". "Шестоднев" коментує біблійну оповідь про створення неба, зір, світил, живих істот, рослий і людини протягом шести днів. Найпопулярнішим у Візантії був "Шестоднев" Василя Великого, що став основним джерелом відомого на Русі "Шестоднева", складеного болгарським екзархом Іоанном. Якщо "Шестодневи" оповідали про природу в цілому, то інша відома нам пам'ятка – "Фізіолог" – описує переважно живих істот, як реальних (лев, орел, мураха, кит, слон...), так і фантастичних (фенікс, сирени, кентавр), і лиш деякі рослини чи коштовш камеш.

До пам'яток, в яких пояснюється будова всесвіту, належить "Християнська топографія" Козьми Індикоплава (тобто того, що плавав до Індії). Автор піддає критиці вчення Птоломея про кулевидність Землі.

Патристика. (Від гр. "патер" – батько). Твори римських і візантійських богословів, "батьків церкви". В них захищались догми християнства, велась полеміка з єретиками, викладались у формі повчань і настанов основи християнської моралі. В пошані на Русі були твори Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна та інших проповідників. Деякі з цих, наприклад, Єфрем Сірин (автор збірника "Паренсис") мали неабиякий поетичний талант. Поезія Єфрема дуже похмура і просякнута духом аскетизму. Яскравістю викладу, темпераментним викриттям пороків відзначаються твори Іоанна Златоуста, що входять до збірника "Златоструй".

Твори патристичної літератури входили й до інших збірників, зокрема, до "Ізборників" Святослава (1073 і 1076). "Ізборник" 1073 року цікавий і статтею Георгія Хіробоска "О образах", де є тлумачення про тропи (алегорії, метафори, гіперболи та ін.), при цьому вони ілюструються прикладами, зокрема з "Іліади" й "Одіссеї".

Апокрифи. (Від гр. "апокриф" – потаємний). Легенди про біблійних персонажів, які відрізнялись від канонічних, доповнювали їх цікавими деталями і казковими мотивами, що часто змінювали ортодоксальний релігійний зміст. Відтак не визнавались церквою. Апокрифи поділяються на три групи – старозавітні, новозавітні й есхатологічні (про потойбічне життя). Старозавітні – про Адама і Єву, про Авраама, Давида і Соломона... Новозавітні – апокрифічні Євангелія Іакова, Никодима та Фоми. В них Христос зображений реалістичніше, ніж в канонічних текстах. Так, у Євангелії Фоми він у дитинстві показаний свавільним і навіть жорстоким хлопчиськом. Чимало таких апокрифів і про апостолів. До есхатологічних належать "Житіє Андрія Юродивого", "Откровення апостола Павла" та ін. Найбільшою популярністю в Давній Русі і протягом наступних століть користується апокриф "Хожденіє Богородиці по муках". Не тільки колоритні постаті грішників, не тільки з усіма натуралістичними подробицями виписані картини пекельних мук, а й сам образ богородиці дуже земні. Вона із співчуттям ставиться до людського горя, як звичайна жінка-мати, проймається ненавистю до тих, хто спричинив страждання її сина. Апокрифічні оповіді дуже вилинули на літературу подальших часів. Іван Франко склав з українських списків цілий корпус у п'яти томах під назвою "Апокрифи і легенди з українських рукописів".

У період виникнення писемності на території Київської Русі почали зароджуватись і елементи педагогічної науки. Про це свідчать "Ізбірники Святослава" (1073 та 1076 рр.), "Повчання дітям Володимира Мономаха" (1117 р.), "Слово про закон і благодать митрополита Іларіона", "Повість врем'яних літ" відомого історика Нестора. Саме в цей час жили і працювали такі мислителі й письменники як Кирило Туровський, Климент Смолятич, Даніїл Заточник, в оригінальних творах яких розглядались і педагогічні питання.

Варто зазначити, що ХІ-ХШ ст. було багато збірників, які носили назву "Бджола", "Ізмарагд", "Златоуст" та інші. Одні з них, як, наприклад, "Златоуст", були збірниками окремих промов і висловлень отців церкви, інші, як "Бджола", складались не з окремих творів, а з афоризмів, висловів із святого письма, отців церкви або стародавніх філософів – Сократа, Платона, Арістотеля. Ці збірки були улюбленим читанням наших пращурів, заучувались напам'ять, були теж своєрідними вчителями життя і моралі. Ця особливість давньоруської духовності помітна уже в перших педагогічних пам'ятках, які дають нам уявлення про своєрідність світогляду наших предків. Передусім, значною мірою мету і спрямованість навчання та виховання визначали такі ідеї – почуття Батьківщини і любов до матері-землі. У полі зору давньоруських авторів – особистість людини, її моральні якості. Увагу авторів привертають не самі по собі фізично сильні і мужні витязі, а передусім милосердні й великодушні. Розум і серце привертають до себе ті, хто прагне більше давати, ніж брати, хто не має в своєму серці злості, помсти, а прощає і милує. В процесі виховання постійно культивувалась в народі ідея, що стримуючим фактором, який запобігає появі у людей бездуховності і зла, є вчення про те, що не земні скарби і влада, а внутрішня чистота і висота духовного справжнє багатство. Це підкреслює в "Слові..." перший київський митрополит Іларіон.

Автором багатьох "Слів" та "Повчань" такого роду був відомий діяч стародавньої Русі Кирило Туровський, талановитий та яскравий мислитель, оратор, поет, якого називали Златоустом, "паче всех просиявшим на Руси". Його "Слова", проповіді, повчання, молитви є вершиною староруського урочистого красномовства, в яких він конкретизує релігійно-моральну програму формування особистості. Основні його твердження: людина не народжується ні доброю, ні злою, тією чи іншою вона стає внаслідок наявності в її душі добрих чи злих начал, які переважають у її життєвих діяннях. Кирило Туровський підкреслює, що людині властива від природи сила волі і, додержуючи вимог християнської моралі, вона може здійснювати вчинки, що ведуть до добра, що моральна поведінка залежить від розуму особистості, важливим засобом розвитку якого є книжне вчення.

Спираючись на літописи, слід сказати, що джерелом як інтелектуального, так і морального удосконалення людини була книга, знання. Недарма Іларіон, звертаючись до сучасників, говорив, що він бачить перед собою не людей нерозуміючих, нетямущих, а "до излиха вкусивших сладости книжной". Знання розумілись як постійно діючий фактор, який гарантує людині справді життєвий успіх. А тому розуму, знанням в часи Київської Русі надавався пріоритет навіть над владою, бо, "...ум...царствует" у всьому. У будь-якому літопису ("Повість врем'яних літ", Софійський літопис, Новгородський літопис видно, яку суспільну вагу має книга в усіх сферах духовного життя, бо саме книги поряд з видатними подіями є постійним предметом оповіді.

Так, літописець, прославляючи освітянську діяльність Ярослава Мудрого, завершує промову схвальним словом до книги, знань, освіти: "Велика - бо користь буває людині від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо із слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості. Книги – бездонна глибина, ними ми в печалі втішаємось, вони узда для тіла і душі...".

У відомому збірнику "Бджола" читаємо: "розум без книг подібний до птаха безкрилого, як він злетіти не может, так і людина не вдосконалить свого розуму без книг. Світлим як день є слово книжне, а хто не цінує його, той не має розуму, бо ходить у пітьмі й загине навіки...".

Дуже багато порівнянь з книгою: "…той, хто мудрує без книг, подібний до тину без опори: повіє на нього неправедний вітер, він і впаде, не маючи опори в словах книжних". Підкреслювалось, що любов до книги треба прищеплювати з раннього дитинства, "измлада", оскільки "...читання спрямовує на добрі справи".

Про високу цінність книг говорить і той факт, що в усіх літописах при переліку церковних дорогоцінностей книги називаються, як правило, зразу після ікон – "и иконы поимаша, и книги, и ризы"; „устроена бысть дивон иконами и книгами". Книги були також предметом грабунку з боку зовнішніх загарбників (половців, литовців, татарів) від час нападів і війн, з боку ворогуючих князів під час міжусобних наскоків, з боку місцевих злодіїв під час пожеж.

Педагогічні пам'ятки Київської Русі свідчать, що вже тоді певні питання дидактики розв'язувались досить ґрунтовно, з позицій гуманізму. Педагоги того часу великого значення надавали поширенню такої форми організації навчання як самостійна робота над книгою. Учень у процесі засвоєння знань розглядався не тільки як об'єкт, учителі бачили в ньому і суб'єкт процесу засвоєння знань. У письмових пам'ятках того періоду великого значення надавалось самостійному читанню книг та самостійній роботі над книгою. Так, наприклад, в "Ізбірнику" наголошується на значенні освіти, знань, навчання, як справи, потрібної кожній людині, бо "добре єсть почетанье книжное, паче всякому хростьяноу", тобто, висувається гасло: "хай вчиться кожний". Автор "Ізбірника" переконує читача, що над книгою треба працювати наполегливо, вміло. Тут була зроблена перша спроба, хай ще не зовсім у систематизованому вигляді, викласти підвалини наук, які складали зміст візантійської освіченості. Тут міститься серйозний математичний трактат Арістотеля та оригінальний педагогічний твір самого Святослава стосовно методики читання. Виділено спеціальний розділ "о книжном почитании", де підкреслювалося, що кожен, хто приступає до читання, повинен зосередитись, бо над книгою слід працювати наполегливо, вміло. Автор радив не поспішати переходити до наступного розділу, а обміркувати спочатку те, що вже прочитане, постаратись зрозуміти текст, його зміст ("Зрозумій, про що говорять книги"), тричі звертатись… до одного розділу ("коли читаєш книги, то не поспішай переходити до другого розділу, а тричі повторюй прочитане". Аргумент такий: книгу треба не лише прочитати, її слід "уразуметь", і не просто зрозуміти; а керуватись її змістом у житті, тоді людина зможе в тяжкі часи щасливо уникнути гострих ситуацій, оскільки, "як для коня головним керівником є вуздечка, так для праведника книга; як полонений думає про своїх батьків, так праведник про повагу до книги; окраса воїна – зброя, корабля – парус, а праведника – любов до книги".

Неодноразово повторюється у літописах, що надзвичайно важливо дотримуватися тісного зв'язку між "истинье писание" і "правим єсть ими", тобто, між теорією та практикою. Це дає змогу стверджувати, що педагоги Київської Русі досить свідомо уже в той час орієнтувалися на зв'язок навчання з практикою.

Підкреслювалось також, що книжну премудрість слід читати не лише дія себе, але й для інших, це вважалось "делом благим". В одній стародавній книзі даються навіть вказівки, як слід читати для інших: той, хто читає вголос для інших повинен почати з того місця, де закінчив його попередник, не переривати порядку читання з тим, щоб "чтение было подобно вязи, сотканной из золота".

Дуже цікавим збірником цієї пори була "Руська правда" збірник давньоруських законів (XI ст.). Це своєрідні математичні задачі, своєрідний навчальний посібник для набуття навичок у обчислювальній практиці та господарських розрахунках. Вони здійснювались за допомогою лічильного приладу на зразок грецької абаки, прототипу майбутньої рахівниці.

Особливу цінність серед усіх педагогічних пам'яток мало "Повчання дітям" Володимира Мономаха, яке в педагогічній літературі виділяється як вистражданий автором темпераментний, ліричний, педагогічний трактат.

Традиційно для письменників княжих часів віра, надія і любов до Бога передусім проявлялись у молитві, пості. Тому й Володимир Мономах на початку твору пише про це в піднесеній поетичній формі: "Засяяла весна постово і квіти покаяння. Очистімо себе, браття, від всякої крові тілесної і душевної, і, співаючи світодавцеві, промовимо: "Слава тобі, Чоловіколюбцю". Але, на думку Мономаха, лише пости, покаяння та схимництво не спасають, достатньо інколи каяття, молитов, але найбільше привертають до Бога добрі справи. Любов до Бога, підкреслює Мономах, має сполучатись з Любов'ю до ближнього, що виявляється, передусім, в ділах благодійності, в піклуванні про слабих, хворих, убогих. Сердечне ставлення до людей та правила благопристойності оспівуються Мономахом в такий спосіб: "Хворого відвідуйте, за мерцем ідіть, бо всі ми смертні, і людини не проминіть, не привітавшись з нею, не сказавши їй доброго слова"... При старших мовчати, мудрих слухати, старшим коритися, з рівними й меншими любов мати, без лукавства розмовляючи, більше думати, а не сипати словами".

Добре, говорив Мономах, якщо людина володіє собою, не кориться пристрастям, може обмежувати свої інстинкти. "Научися, вірний чоловіче, бути благочестивим діячем. Научись по слову євангельському очима управляти, тіло підкорювати, язик утримувати, гнів придушувати, думки чисті мати, спонукати себе до добрих діл".

Засуджуючи лінощі, В.Мономах високо ставив любов до праці, маючи на увазі працю фізичну, розумову й практичну діяльність в житті приватному й громадському.

"Лінощі всьому (всякому гріху) мати, - що вмієш, те забудеш, а чого не вмієш, не навчишся... Нехай не застане тебе сонце в постелі".

В.Мономах заповідав дітям: "коли щось забуваєте, то частіше перечитуйте, і мені не буде соромно, і вам буде добре. Чого доброго вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться, як і батько мій, сидячи вдома, зумів виучити 5 мов, бо в тому честь від інших земель".

За високу чесноту В. Мономах вважав любов до Батьківщини. Смерть за рідну землю визнавалась за почесну й славну, за виконання обов'язку перед Батьківщиною. Мабуть, ніколи не втратять загальнолюдського значення моральні заповіді В.Мономаха молоді: не забувати убогих; не дозволяти сильним погубити людину; не дозволяти собі лінощів ні в своєму домі, ні на війні; уникати пияцтва і розпусти, в яких гинуть і тіло, і душа; пам'ятати про хворих і немічних. Аналіз педагогічних пам'яток дає підставу для висновку: вже у витоках вітчизняної культури та освіти відбились дві особливості, які потім у неповторному поєднанні зберігались аж до XIX ст. Перша – пильна увага до моральних питань, загальних проблем етики, переважання учительного начала, особливе почуття відповідальності письменника перед народом, друга – інтерес до людини, до особистості, до кожного. Отже, підсумовуючи досягнення педагогічної думки Київської Русі, слід наголосити на таких проблемах виховання у педагогічних пам'ятках: висока оцінка знань, як у житті людини, так і для розвитку держави; виховання страху Божого в дітях та любові до Бога; ідея виховання в дусі патріотизму, готовності до захисту рідної землі; виховання поваги до старших; авторитет наставника або батька, як один із методів виховання; ставлення до учня не лише як до об'єкта, але й як суб'єкта виховання і навчання.

7.5. Школа й педагогічна думка в період татаро-монгольського поневолення. На початку XIII ст. у зв'язку з татарською Ордою в диму пожеж гинула розквітла культура Київської Русі. В цей суворий час, коли Русь збирала у верхньоволзьких лісах свої розбиті сили, було не до проблем освіти. Літописи ХІV-ХV ст. не виголошують хвалу освіченим князям як раніше. Навпаки, ми дізнаємось, що Д.Донськой не був "гарно навчені книгам", що його внук Василій II був неписьменний. В одній із грамот половини XIV ст. читаємо: "А які князі і діти боярські у цьому запису написані, а у запису рук їх немає, то ті князі і діти боярські грамоти не знають".

Джерела освіченості в цей час зосередилися у монастирях: Троїцько-Сергіївському, Кирило-Білозерському, Волоколамському й Соловецькому. Тут продовжувала існувати грамотність, скупчувалися книжкові скарби. Два історичні документи досить красномовно свідчать про безутішний стан грамотності в цей період: лист архієпископа новгородського Геннадія до московського митрополита Симона, написаний приблизно в 1500 році, в якому він пише про неможливість укомплектувати церкви священнослужителями, оскільки кандидатури, приведені до нього, не вміють читати, а читають церковні книги лише з голосу. Звернемо увагу, що мова йде про Новгород, який набагато більше, ніж інші головні міста, зберіг свою книжність і потім на протязі багатьох віків постачав міста стародавніми рукописами.

Справа виховання не покращала й через півстоліття. "Стоглавый" собор в 1551 р. підтвердив скарги Геннадія на те, що "майстри грамоти" "...і самі мало вміють, а більше навчатись нема де". Стоглавий собор ухвалив організувати в будинках грамотних священників і дияконів, училища, щоб "усі священники, диякони і всі православні християни кожного міста віддавали своїх дітей на навчання грамоті, книжному письму, церковному співу та читанню". Отже, татарська неволя на довгий час затримала розвиток культури Київської Русі.

Запитання та завдання для самоконтролю.

1. Розкрити особливості виховання у древніх слов'ян.

2. Визначити роль візантійської освіченості й православної церкви у розвитку виховання та навчання у Київській Русі.

3. Назвати чинники, які найбільш сприяли виникненню писемності й поширенню грамотності в Київській Русі.

4. Схарактеризувати зміст, форми і методи роботи в школах "книжного учіння", монастирських та парафіяльних школах.

5. Визначити роль "Слів" та "Повчань" як особливого явища педагогічної творчості Київської Русі.

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Проаналізувати літературні пам'ятники Київської Русі як джерело тогочасної педагогічної думки, на основі їх виділити головні педагогічні проблеми.

2. Узагальнити ідеал виховання тієї епохи.

3. Порівняти стан освіти в Київській Русі та Західній Європі на початку ХІ століття.

4. Схарактеризувати освітні проблеми у кінці XIV – на початку XV ст.

Література

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР /Сост. Н.П.Калениченко. – М.: Педагогика, 1988. – 640с.

2. Аркас М. Історія України-Русі. – Київ: Вища школа, 1990. – С. 12 – 48.

3. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – 190с.

4. Воропай О.Звичаї нашого народу / Етнографічний нарис. В 2 т. – Т.1. – К.: "Обереги", 1991. – 455с.

5. Дерево пам'яті. Книга українського історичного оповідання. Випуск 1. –Київ: "Веселка", 1990. – 607с.

6. Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. – К., 1998. – с.55.

7. Золотухіна С.Т. Тенденції виховуючого навчання. – Харків: "Основа", 1995. – 291 с.

8. Любар О.О. та ін. Історія української школи і педагогіки. Хрестоматія. – Київ: "Знання", 2003. – 765с.

9. Латышина Д.И. История педагогики. Воспитание и образование в России (X - начало XX века). – М, 1990. – 580с.

10. Левківський М.В. Історія педагогіки. – К., 2003. – 359с.

11. Очерки истории школы и педагогической мысли народов ССР от древних времен до конца XVIII в. – М., 1997. – 480с.

12. Константинов Н.А., Струминский В.Я. Очерки по истории начального образования в России. – М., 1938. – 205с.

13. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (X - поч. XX ст.): Нариси / М.Д.Ярмаченко, Н.П.Калениченко та ін. – К., 1991. – 384с.

14. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (X - поч. XXст.): Нариси Атлантова Л.І., Ільченко Ж.Д., Кавалерова Н.А. та ін. – К., 1991.- 380с.

15. Сбруєва А.А., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. – Суми: СумДПУ, 2000. – 208с.

16. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. – К.: Рад.шк., 1985. – 312с.

17. Хрестоматия по истории педагогики. Под общей ред. С.А. Каменева. История русской педагогики с древнейших времен до Великой пролетарской революции. Том IV, часть І. – М., 1936. – 526с.