Головні ідеї Реформаторської педагогіки

6.2.1. Теорії Реформаторської педагогіки: їх цілі та принципи. У ХІХ столітті у найбільш розвинених країнах світу в освіті, з одного боку, відбулися значні зрушення, що відзначилися формуванням національних систем освіти, прийняттям законів про освіту, згідно з якими було організовано початкові, у деяких країнах початкові, вищі початкові та середні школи для забезпечення освіти молоді, розробкою нормативних документів, визначенням мети і змісту навчання на різних освітніх рівнях. З іншого боку, розбудова шкільної справи і організація навчально-виховного процесу здійснювались згідно з усталеними на той час поглядами, що полягали у дотриманні принципу становості освіти, значному впливу релігії на освіту і виховання, превалюванні класичного напряму у середній освіті, авторитарності і догматизму у методах та формах навчання.

Бурхливий соціально-економічний розвиток країн Західної Європи другої половини ХІХ ст. став важливим чинником розвитку модернізаційних процесів у світі, що зумовив потребу у розширенні освітньої сфери, підготовці кваліфікованих працівників, забезпеченні підготовки, яка задовольняла б вимоги соціально-економічного життя суспільства. Тож, критично налаштовані педагоги, вчителі, представники громадськості прагнучи демократизації і гуманізації шкільної освіти, піддавали гострій критиці традиційну школу і активно шукали шляхи розбудови нової, яка відповідала б вимогам часу. До того ж виокремлення психології, педагогіки, антропології значно розширило межі теоретичних і практичних пошуків тих, хто прагнув якісних змін в освіті.

Головним джерелом інноваційних процесів в освіті цього періоду дослідники вважають діяльність представників численних педагогічних течій, яких об’єднують у педагогічний напрям під назвою ”реформаторська педагогіка”.

Як відомо, офіційно затверджені на той час педагогічні орієнтири базувались на жорстких авторитарних методах у формуванні особистості, обмежували ініціативу і самостійність дитини шляхом чіткої регламентації навчально-виховного процесу.

Реформаторську педагогіку визначають як педагогічний напрям, що об’єднав представників зарубіжних педагогічних течій кінця ХІХ – початку ХХ століть, яких відрізняло негативне ставлення до традиційної педагогічної теорії і практики, глибокий інтерес до особистості дитини, нові підходи до проблем навчання і виховання, насамперед, до визначення шляхів формування особистості протягом дитинства.

В основу педагогічних течій реформаторської педагогіки були покладені філософія позитивізму (за якою теоретичні знання і досвід трактуються як сукупність суб’єктивних почуттів і переживань), прагматизму (яка розглядає достовірність як практично значуще, що визначається прагненням самоудосконалення), філософської антропології (з орієнтацією на людину, дослідження духовних цінностей, пошук істини про мету життя та сенс буття з цієї позиції), волюнтаризму (з розумінням волі як першооснови всього сущого). Варто зазначити, що представники нових на той час педагогічних течій поєднували у своїх педагогічних концепціях ідеї різних філософських теорій.