VІ. Українські вчені за кордоном

Україна — держава, здавна відома як інтелектуальне та духовне джерело Європи і світу. На українській землі народжувалися та втілювалися в життя геніальні ідеї й новітні технології, вона збагатила всесвітню скарбницю філософської думки, богослов’я, мистецтва, літератури й науки. Долі українських науковців дуже подібні між собою: їхню творчість знають на чужині й мало або й зовсім не знають на батьківщин, але мало хто знає, що вони — українці, які свого часу були змушені залишити рідну вітчизну. Відомий український критик та громадський діяч Іван Дзюба наголошує на нагальній необхідності «повернути Україні імена видатних діячів, митців та вчених, «привласнених» іншими культурами», популяризувати розробки українських винахідників на батьківщині. Адже ніхто не називає Марію Склодовську-Кюрі французьким науковцем, чи Енріко Фермі — американським, хоча їхні наукові досягнення пов’язані з цими країнами. Так творцями перших літаків, вертольотів і ракет, теоретиками і практиками космосу, знаними діячами медицини, всесвітньо відомими мікробіологами-вірусологами, конструкторами кораблів були саме українці. Проте історично склалося так, що світових висот своєї наукової творчості багато вітчизняних учених досягли за кордоном. Відсутність власної державності була причиною низки проблем, через які звичайні трудівники і представники наукової еліти країни емігрували за кордон. Причиною для виїзду з України в різні часи були: економічна залежність держави, нестабільність суспільного життя, політичні переслідування, низький рівень соціального забезпечення, поступове зубожіння населення, обмежений доступ до освіти та системи охорони здоров’я, нарешті, відсутність належних умов для професійного зростання.
Бурачок Степан Онисимович — генерал-лейтенант, корабельний інженер, винахідник, педагог, письменник.Народився 1800 р. У с. Заньки Ніжинського повіту Малоросійської губернії (зараз — село Ніжинського району Чернігівської області). Син адмірала, Степан Бурачок отримав ґрунтовну фахову підготовку у Петербурзькому училищі корабельної архітектури (1812–1817) та залишився там викладати. Протягом 1821–1831 рр. служив у Казанському й Астраханському адміралтействах. У цей період за його кресленнями (а частково — і за його проектами) було побудовано 30 суден для Каспійської флотилії. У 1831 р. Степан Онисимович був переведений до Санкт-Петербурга, де згодом очолив професорську кафедру в офіцерських класах морського корпусу, а упродовж 1862–1864 рр. працював у Морській академії: читав курс лекцій із корабельної архітектури, теорії корабля і практики суднобудування. Водночас продовжував конструювати парові кораблі (спроектував та побудував фрегат «Хоробрий», пароплав «Костянтин» тощо), займатися науковою діяльністю.

Пароходофрегат «Генерал-адмірал», під час конструювання якого використано розробки С. О. Бурачка

Він вніс низку пропозицій, що сприяли прискоренню процесу проектування корабля, вивів формули, які давали можливість із великою точністю розрахувати та накреслити обриси підводної частини судна. Його багаторічні наукові дослідження стали основою теорії розрахунків підводної частини корабля. Учений видав кілька фундаментальних праць, серед яких «Наука і мистецтво корабельної архітектури», «Спроба спростити піротехніку» (1867), «Теорія міцності риштування і металів із додатком до будівництва корабля» (перше дослідження з теорії опору матеріалів, використаних у суднобудуванні), розвідок з історії корабельної архітектури, питань теорії кораблебудування. Ще в 1838 р., працюючи у комісії з випробування першого у світі електрохода, винайденого російським ученим Б. Якобі, С. О. Бурачок побачив величезні переваги застосування електродвигуна в кораблебудуванні. Він створив гідрореактивний водометний рушій (та обґрунтував економічні переваги його застосування), судновий герметичний водотрубний котел, який працює на рідкому пальному, уперше запропонував секційний принцип спорудження корабля — винахід, який не втрачає актуальності досі. Степан Онисимович долучився до розробки теорії опору води тілам, що рухаються, уперше застосував «нову російську систему набору корабля», яка забезпечувала високу подовжню міцність корпусу судна при ощадливій витраті будівельних матеріалів. Ця система набору згодом була вдосконалена і теоретично обґрунтована у працях професора І. Бубнова, радянських учених П. Папковича та Ю. Шиманського і знайшла широке застосування в усьому світі. Помер 26 грудня 1876 р. у Санкт-Петербурзі.

Макаров Степан Осипович — російський віце-адмірал, командир Імператорського російського військово-морського флоту, океанограф, полярний дослідник, кораблебудівник. Народився 8 січня 1849 р. у Миколаєві. У 1863 р. вступив до лав Імператорського російського військово-морського флоту — став курсантом на борту однієї з кліперів

Тихоокеанського флоту. У 1865 р. закінчив морське училище, а наступного року взяв участь у плаванні корвета «Аскольд» із Владивостока у Кронштадт через мис Доброї Надії. Протягом 1867–1976 рр. С. О. Макаров служив у Балтійському флоті, потім був переведений до Чорноморського флоту. У 1880–1881 рр. був учасником Ахал-Текінської експедиції, у 1881–1882 рр. командував пароплавом «Тамань», а в 1885 р. — фрегатом «Князь Пожарський». Здійснив навколосвітню подорож на корветі «Витязь» (1886–1889). С. О. Макаров — учасник російсько-турецької війни 1877–1878 рр. (капітан російського міноносця «Великий Князь Костянтин»). Він став розробником російських торпедних катерів, коли в 1878 р. застосував на мінних катерах «Чесна» і «Синоп» самохідну мінну конструкцію Вайтхеда проти турецького пароплава «Інтібах». Степан Осипович створив перший у

Криголам «Байкал», створений за проектом С. О. Макарова

світі криголам «Єрмак», керував його будівництвом, двічі (у 1899 та 1901 рр. ходив на ньому в арктичні експедиції. Також спроектував два криголамні пароплави «Байкал» і «Ангара» для налагодження функціонування Транссибірської залізниці через озеро Байкал. Протягом 1891–1894 рр. виконував обов’язки головного інспектора морської артилерії, був молодшим флагманом Практичної ескадри Балтійського моря. У 1894–1895 рр.

С. О. Макаров командував ескадрою в Середземному морі, а при виникненні загрози війни з Японією у 1895 р. його перевели на Далекий Схід. Упродовж 1896–1898 рр. керував Практичною ескадрою Балтійського моря, з 1899 до 1904 р. був головним командиром Кронштадтського порту, губернатором Кронштадта.

У 1904 р. Степана Макарова призначили командувачем Тихоокеанської ескадри. Він керував обороною Порт-Артура. Загинув 13 квітня 1904 р. на броненосці «Петропавловськ». Похований на військовому кладовищі Порт-Артура. С. О. Макаров нагороджений відзнаками Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук. На його честь назване місто у Сахалінській області. Нині ім’я знаного кораблебудівника та віце-адмірала носять Державна морська академія у Санкт-Перербурзі, Тихоокеанський військово-морський інститут у Владивостоці, Національний морський університет, вулиця та бульвар у Миколаєві.