Сутність, структура та особливості функціонування грошового ринку

Грошовий ринок – це сфера економічних відносин між суб'єктами ринку, на якому здій­сню­ється купівля і продаж грошей, формується попит, пропозиція і ціна на цей товар.

Суб’єктами грошового ринку є юридичні і фізичні особи, що здійснюють опе­­ра­ції купівлі-продажу грошей. Усі ці операції можна розділити на три групи (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Операції купівлі-продажу грошей

Передача грошей від одного суб¢єкта грошового ринку до іншого здійснюється тоді, коли в одного з них є вільні гроші і він не має потреби їх витрачати на купівлю матеріальних благ, а в іншого – їх немає взагалі і немає матеріальних цінностей чи товарів, від продажу яких можна було б одержати необхідні гроші.

Така операція може здійснюватися в двох формах:

прямої позики, коли можна повернути гроші у встановлений термін під зобов’язання;

у формі купівлі-продажу фінансових інструментів: акції, облігації, векселів.

Продавець грошей передаючи їх своєму покупцю не втрачає права власності на відповідну суму грошей (тільки право розпоряджатися ними) і може повернути їх у своє розпорядження на заздалегідь визначених умовах. Більш того, у момент передачі грошей покупцю продавець не одержує їх реального еквівалента, тобто продаж грошей не є еквівалентною операцією, як на товарних ринках. Відповідно продавець грошей не одержує на них права власності, а тільки право розпорядження ними як ліквідністю на певний період. Тому продавець грошей не відчужує на користь продавця еквівалентну суму вартості в товарній формі.

Принципово змінюються статус грошей і цілі їх купівлі-продажу на грошовому ринку. На грошовому ринку продавець грошей хоче передати їх у чуже розпорядження прямо, а не в обмін на реальне благо, а покупець хоче одержати їх у своє розпорядження на таких же засадах. Тому на цьому ринку цінність переміщується між його суб’єктами лише в грошовій формі, в односторонньому порядку, з поверненням до власника, а метою такого переміщення грошей стає одержання додаткового доходу, а не купівля-продаж товарної цінності. Продавець грошей прагне одержати додатковий дохід, що називається процентом (процентним доходом), як плату за тимчасову відмову від користування цими грошима і передання цього права іншій особі. Продавець грошей має намір одержати додатковий дохід від розширення виробничої чи комерційного діяльності, використавши отриману у своє розпорядження додаткову суму грошей.

Продаж грошей тут виступає у формі передання цих грошей своїм контрагентам у тимчасове користування в обмін на такі інструменти, які надають їм можливість зберігати право власності на ці гроші, відновити право розпорядження ними та одержати процентний дохід. Купівля грошей є формою одержання суб’єктами ринку у своє розпорядження певної суму грошей в обмін на вказані інструменти.

За своїм характером усі інструменти грошового ринку є певними зобов’язаннями покупців перед постачальниками грошей.

Зобов’язання можна поділити на:

1) не боргові – це зобов¢язання, які мають право брати участь в управлінні діяльністю покупця грошей і в його доходах, завдяки чому за продавцем зберігається не тільки право власності на них, але і право розпоряджатися ними (акції);

2) боргові – це зобов¢язання, за якими покупець грошей зобов’язується повернути продавцеві одержану від нього певну отриману суму і оплатити за нею дохід. Такими зобов¢язаннями оформлюються операції купівлі-продажу гро­шей з передачею права розпоряджатися ними на певний строк. Щоб від­но­вити це право за продавцем грошей, необхідно повернути зазначену суму грошей у його розпорядження з одночасним погашенням боргового зобов’язання.

Боргові зобов’язання можна поділити на:

а) депозитні зобов’язання, за якими продавці передають гроші в пов­не розпорядження покупця за умов повернення (зі встановленням або без встановлення терміну) і оплати або без оплати відсотка доходу. Вони мають форму угод на відкриття поточних та строкових рахунків, депозитних, ощадних, трастових вкладів;

б) позичкові зобов’язання, за якими продавці, передаючи гроші покупцям, вносять певні обмеження в права останніх розпорядження цими грішми:

встановлюють, з якою метою вони будуть використовуватися;

вимагають особливих гарантій їх повернення;

визначають ступінь ефективності або окупності витрат або проектів, що фінансуються за рахунок позикових коштів.

Такі зобов’язання мають форму кредитних угод, облігацій, векселів тощо.

За зовнішніми ознаками можна виділити у такі три групи:

кредитні угоди, включаючи й депозитні, на підставі яких здійсню­ються відносини банків з їх клієнтами щодо формування і розміщення кредитних ресурсів;

цінні папери, з допомогою яких реалізуються пере­важно прямі відносини між продавцями і покупцями грошей;

валютні цін­ності, які використовуються у взаємовідносинах між власниками двох різ­них валют.

Інструменти грошового ринку самі набувають здатності до обігу.

За інституційним критерієм грошовий ринок можна поділити на два сектори:

сектор прямого фінансування;

сектор опосередкованого (непрямого) фінансування.

У секторі прямого фінансування зв’язки між продавцями і покуп­цями гро­шей здійснюються безпосередньо і всі питання купівлі-продажу вони вирі­шують самостійно один з одним. Брокери та дилери, які тут функціо­нують, виконують радше технічну роль звичайних посередників, допома­гаючи їм швидше знайти один одного. У цьому секторі виділяють два канали руху грошей:

канал капітального фінансування, переданням коштів позичальникові (фірми) для здійснення інвестицій в обмін на право участі у власності на цю фірму, для цього у якості інструменту вико­ристовуються акції (рис. 3.3);

Рис. 3.3. Капітальне фінансування

канал запозичень, це коли власник тимчасово залучає кошти фірмі для здійснення інвестицій в обмін на зобов’язання повернути ці кошти в майбутньому з процентами, використовуючи для цього у якості інструменту облігації та інші подібні цінні папери (рис. 3.4).

Рис. 3.4. Канал позичань

У секторі опосередкованого (непрямого) фінансування зв¢язки між продавцями і покупцями грошей реалізуються через фінансових посередників, які спо­чатку акумулюють у собі ресурси, що пропонуються на ринку, а потім продають їх кінцевим покупцям від свого імені. Вони створюють власні зобов’язання й вимоги, які можуть бути самостійними інструментами гро­шового ринку, зумовлюють появу нових грошових потоків.

Тому фінан­сові посередники цього сектору істотно відрізняються від технічних посе­ред­ників першого сектору як за своєю роллю в економіці, так і за техно­логічними процесами функціонування (рис. 3.5).

Рис. 3.5. Схема руху грошових потоків на грошовому ринку (пряме і непряме фінансування)

Умовний характер має ціна на грошовому ринку. Ціна грошей має фор­му відсотка або процентного доходу на позичені або залучені кошти, що істот­но відрізняються від звичайної ціни на товарних ринках. Розмір відсотка визначається не величиною вартості, що містять у собі куплені гроші, а їхньою споживчою вартістю, здатною приносити покупцеві додат­ковий дохід або благо, необхідне для задоволення особистих або виробничих потреб. Чим більшою буде ця здатність і чим довше поку­пець буде користу­ва­тися отриманими грішми, тим більшою буде сума його процентних платежів.

Для вивчення функціонування грошового ринку важливе значення має його структуризація. Вона має кілька критеріїв:

за видами фінансових інструментів, що застосовуються для переміщення грошей від продавця до покупця;

за інструкційними ознаками грошових потоків;

за економічним призначенням коштів, що купують на ринку.

Якщо всі три види структуризації грошового ринку звести в єдину систему, то її можна подати у вигляді такої схеми (рис. 3.7).

Рис. 3.7. Схема системної структуризації грошового ринку

Як видно з наведеної схеми, між усіма елементами грошового ринку, незалежно від того, за якими критеріями вони були вичленовані, існує внутрішній взаємозв’язок, що підтверджує його внутрішню єдність. Разом з тим зі схеми видно, що одні сегменти ринку більш тяжіють до ринку грошей (ринок банківських кредитів, ринок позичкових зобов’язань), а інші – до ринку капіталів (фондовий ринок, ринок цінних паперів). Такі ж сегменти, як валютний ринок та ринок продуктів небанківських фінансових інститутів, займають середнє положення, маючи зв’язок як з ринком грошей, так і з ринком капіталів. Ці відмінності не є суто формальними, вони вимагають істотних відмінностей і в механізмах функціонування відповідних сегментів: їх інструментів, форми прояву ціни, чинників формування попиту та пропозиції тощо.