Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
Необхідність підвищення ролі територій у розвитку і розміщенні продуктивних сил зумовлена тим, що просторовий (територіальний) чинник істотно впливає на ефективність національної економіки. Макроекономічний підхід не враховує внутрішній потенціал саморозвитку територій та можливі резерви зростання ефективності за рахунок удосконалення просторових пропорцій господарства. Існує численна група проблем суто територіального характеру — демографічних, структурних, соціальних, інсти-туційних, вирішення яких можливо і доцільно здійснювати силами самих регіонів.
Сформувалося дві системи управління — галузева і територіальна. Галузеві органи управління, тобто міністерства і відомства, здійснюють управління переважно державним сектором економіки. Територіальне управління здійснюється як на загальнодержавному рівні, так і на місцевому згідно з політичним і адміністративно-територіальним устроєм країни.
В умовах, коли інтенсивно розвиваються недержавні форми власності, галузеве управління стає неефективним. Воно має певні недоліки, які звужують сферу його застосування. Це — орієнтація на централізовану систему формування і розподілу фінансових і матеріально-технічних ресурсів, використання переважно адміністративних методів управління, високий рівень керованості господарськими процесами.
Розвиток ринкових відносин вимагає опрацювання нових підходів до формування системи управління регіональним розвитком на основі чітко визначених повноважень, відповідних управлінських структур та ефективних методів управління. В Україні постійно здійснюється пошук шляхів удосконалення системи регіонального управління. Основний стратегічний курс полягає в забезпеченні реальної економічної самостійності регіонів на основі розвитку місцевого самоврядування. Одержуючи статус цілком самостійної економічної одиниці, регіон набуває широких прав і повноважень у сфері економічної діяльності.
Економічна самостійність регіону повинна ґрунтуватися на його самодостатності та врахуванні власних економічних і соціальних інтересів. Забезпечуючи необхідні умови для ефективного розвитку власного господарського комплексу, регіон налагоджує еквівалентні міжрегіональні зв'язки, обмін фінансовими і матері-
ально-технічними ресурсами, товарами, робочою силою з іншими територіями. Головними передумовами економічної самостійності регіонів є: обмеження впливу центральних органів управління на економічну діяльність населення певної території; чітке визначення компетенції кожного територіально-адміністративного утворення; розвиток ринкових відносин; реалізація можливостей у підвищенні рівня соціально-економічного розвитку території.
Економічна самостійність регіону тоді набуває реального змісту, коли результати господарювання в межах певної території безпосередньо впливають на рівень життя його населення. Удосконалення структури господарського комплексу регіону, підвищення ефективності його функціонування, вдале розміщення нових виробництв повинні спричинити розширення сфери зайнятості населення регіону і зростання рівня його доходів. В основу економічної самостійності регіону покладено територіальну власність, об'єктом якої є природні ресурси, підприємства сфери матеріального виробництва, окремі заклади соціальної сфери. Розрізняють загальнодержавну та муніципальну власність. До муніципальної належить власність областей, районів, міст та сіл. Суб'єктом муніципальної власності виступають ради відповідних рівнів.
Посилення ролі територіального чинника в економічному і політичному житті суспільства, яке спостерігається в усьому світі, дає підстави для висновку про феномен «регіоналізації». Традиційно регіоналізм пов'язували з протидією певних територій прогресивним змінам, з їх прагненням зберегти власну самобутність.
Нині вирізняють два напрями регіоналізму: перший пов'язаний із зростанням активності суб'єктів регіону; другий — з формуванням державної регіональної політики з урахуванням територіальної специфіки. Під політичним регіоналізмом розуміють прагнення територій здобути політичну автономію і поєднати самоврядність з економічною модернізацією. У цілому регіоналізм являє собою досить складний феномен. Він може проявлятися в прогресивній формі як зростання економічної активності суб'єктів регіональної економіки, і в деструктивній — як діяльність політичних течій, що негативно впливає на міжрегіональні і міжнародні відносини.
Важливо зазначити, що у світовій економіці істотно змінюється місце і значення регіонів. Зокрема, у другій половині XX ст. регіони Європейського Союзу значно зміцнили свої економічні та політичні позиції і тому не можуть сприйматися тільки в ролі адміністративно-територіальних об'єднань. Враховуючи світовий досвід, в Україні важливо надати нового статусу регіонам на ос-
нові поєднання національних, регіональних і місцевих інтересів. Конкретними шляхами щодо цього повинно стати: визначення ієрархії, статусу регіонів за нормами європейського міжнародного права; реформування адміністративно-територіального устрою держави; створення ієрархічної системи органів регіонального самоврядування з урахуванням територіальної специфіки. Враховуючи активну участь України в європейському регіональному співробітництві, необхідно концептуально опрацювати основні напрями єврорегіональної політики.
Дата публикования: 2014-10-25; Прочитано: 347 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!