![]() |
Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | |
|
В умовах демократизації та розвитку ринкових відносин, зростання самостійності регіонів об'єктивною необхідністю є формування нормативно-правового поля, в межах якого реалізується регіональна економічна політика. Залежно від організаційно-правових особливостей регіональну економічну політику поділяють на експліцитну та імпліцитну. Перша з цих двох форм політики втілюється у життя переважно через офіційні документи, конкретні напрями і заходи, і тому має чітко виражений регіональний характер; друга являє собою, як правило, соціально-економічні наслідки рішень, що приймаються на національному рівні, і тому має неявний характер.
Організаційно-правова база реалізації регіональної економічної політики охоплює державне регулювання територіального розвитку на основі системи законів і нормативів, програмні методи впливу на розвиток регіонів, власне економічні регулятори. Система економічних регуляторів повинна забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною справедливістю. Під кожний напрям реалізації регіональної економічної політики має бути сформований відповідний комплекс економічних регуляторів, які взаємозв'язані між собою і не суперечать один одному.
Держава регулює регіональний соціально-економічний розвиток на основі нормативно-правових та економічних важелів. Нормативно-правові важелі створюють відповідне законодавче поле, в межах якого функціонують економічно самостійні суб'єкти господарської діяльності. Економічні важелі (фінанси, податки, ціни, кредит) формують основу для розвитку конкуренції та підприємництва. У цілому нормативно-правові та економічні методи регулювання спрямовуються на те, щоб забезпечити найбільш сприятливі умови для ефективної роботи низових суб'єктів регіонального господарювання. Основними економічними регуляторами з боку держави є: грошово-фінансові (норма обов'язкових резервів, ставка міжбанківського кредиту, операції національного банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів); податкові (види і ставки податків, об'єкти оподаткування, пільги); цінові; норми амортизаційних відрахувань, прискорена амортизація; квоти і ліцензії; зовнішньоторговельні регулятори; митні; дотації і субсидії; стимулювання поставок продукції і надання послуг для державних потреб.
Держава активно застосовує адміністративні методи регулювання у сферах, які відображають національні інтереси: використання національного багатства, у тому числі природних ресурсів; геополітичні та екологічні проблеми; соціальний захист населення. До основних адміністративних регуляторів з боку держави належать: прямий контроль за монопольними ринками; заходи превентивного характеру; розроблення стандартів і контроль за їх виконанням; визначення соціальних стандартів якості життя; захист національних інтересів.
Як показує світовий і вітчизняний досвід, результативність державного регулювання різних напрямів регіонального розвитку значною мірою залежить від дієздатності системи управління. Необхідно досягти чіткого розподілу повноважень і відповідальності між різними гілками влади, територіальними і галузевими органами управління. Важливо, щоб державне регулювання те-
риторіального розвитку ґрунтувалося на системних засадах, тобто мають бути чітко регламентовані процедури прийняття рішень, установлений порядок фінансування заходів і контроль за виконанням рішень органів влади і управління, які безпосередньо стосуються сфери регіонального розвитку. У цілому організація системи управління базується на принципах самофінансування та самоврядування територіального розвитку.
Важливого значення набуває удосконалення територіальної організації влади і місцевого самоврядування на таких засадах: створення прозорої системи адміністративно-правових та фінансово-економічних взаємовідносин між владними структурами на національному, регіональному і місцевому рівнях; посилення державного контролю за фінансовою дисципліною місцевих органів виконавчої влади; налагодження партнерських стосунків та чіткого розмежування повноважень між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування щодо надання послуг населенню; формування дієздатних територіальних громад з відповідним ресурсним забезпеченням.
На початку 1970-х pp. розроблення і реалізація державної регіональної політики в європейських країнах здійснювалась переважно центральними органами виконавчої влади. Надалі зросло значення органів місцевого і регіонального самоврядування, а також приватних організацій, які безпосередньо розробляли і реалізовували окремі заходи і напрями цієї політики. При цьому функції центрального уряду поступово звужуються — вони обмежуються координацією її основних стратегічних напрямів. Підвищилась активність місцевих об'єднань громадян, неприбуткових організацій, фондів, які представляють інтереси територіальних громад. За останні роки в країнах Європи відмічається посилення процесів децентралізації в реалізації основних напрямів державної регіональної політики. З цієї причини виникло багато «локалізованих» проектів, у здійсненні яких брали участь різні верстви населення. Серед країн Європи, в яких зберігається високий рівень централізації регіональної політики, вирізняють Італію, Грецію, Португалію.
Світовий досвід показує, що єдиної моделі побудови організаційно-правової основи регіональної економічної політики не існує. Найкращим є варіант, за яким держава створює правові основи для використання внутрішнього потенціалу територій. Водночас держава повинна надавати допомогу тим регіонам, які є «локомотивами розвитку». Забезпечуючи формування конкурентоспроможних регіонів, держава тим самим зміцнює свій економічний потенціал.
Дата публикования: 2014-10-25; Прочитано: 454 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!