Учення дона Хуана 10 страница

Тоді він заговорив про тім’я та сказав, що воно ще дуже велике та важке, в польоті його вага заважатиме. Він сказав, що його можна зменшити, кліпаючи; з кожним рухом повік голова зменшуватиметься. Він наказав кліпати доти, доки важкість зовсім не зникне, і я зможу стрибати легко і вільно. Тоді він сказав, що я зменшив голову до розмірів воронячої, і тепер треба пройтись і поскакати, щоб освоїтись.

Тепер, сказав він, для польоту лишилося ще одне. Ця зміна найважча, треба бути особливо уважним і постаратися виконати все в точності, що він скаже. Залишилось навчитися бачити, як ворона. Твій рот та ніс, сказав він, вже витягуються перед очима і от-от перетворяться на сильний дзьоб. Ворони бачать в обидві сторони, сказав він і скомандував повернути голову і подивитися на нього одним оком. Щоб поглянути іншим оком, треба просто трясонути дзьобом донизу – цей рух дозволить вже іншим оком дивитись у тому самому напрямку. Він наказав повправлятися в переключенні з одного ока на інше. Нарешті він заявив, що я готовий до польоту, і для цього залишилось єдине – зараз він підкине мене в повітря.

Мої відчуття в точності відгукувалися на кожну команду. Я ясно відчував, як ростуть лапи, спершу слабкі та хиткі. Я відчував, як з потилиці з’являється хвіст, а з вилиць крила. Крила була складені глибоко всередині: я відчував, як поступово вони випрямляються назовні. Процес був важким, але не дуже болісним. Потім я, кліпаючи, зменшив голову до розмірів воронячої. Але найбільш вражаюче перетворення відбулося з очима. Погляд став пташиним!

Коли я за вказівками дона Хуана відрощував дзьоб, було дратуюче відчуття нестачі повітря. Тоді щось вип’ястилось, і переді мною виникло якесь пристосування на кшталт масивного виливанця. Але спершу дон Хуан велів мені переконатись, що мої очі здатні схопити в полі зору все навколо. Почергово закриваючи очі, я міг перекидати фокус з одного ока в інше. Незвичним став сам вигляд кімнати і все те, що в ній знаходилось, хоча важко було сказати, в чому саме полягала ця зміна. Можливо, сам кут зору змінився і став похилим, а може, предмети зникли з фокусу. Дон Хуан став дуже великим, та світився. Від нього виходило щось заспокійливе та надійне. Тоді зорові образи розпливлися; вони втратили обриси і перетворились на болісно-чіткі абстрактні форми, охоплені скороминущим мерехтінням.

Неділя, 28 березня 1965 року

У вівторок, 18 березня, я знову курив галюциногенну суміш. Цього разу процедура відрізнялась у декількох деталях. Люльку довелося набивати двічі. Коли я викурив першу, дон Хуан велів прочистити люльку, але нову порцію поклав до неї сам, тому що у мене була розладнана координація рухів. Щоб рухати руками, потребувалось неймовірне зусилля. У моєму кисеті залишалось ще достатньо суміші для ще однієї люльки. Дон Хуан поглянув на кисет і сказав, що до наступного року це мій останній дослід з «димком», тому що я використав усі свої запаси.

Він вивернув кисет навиворіт і витрусив пил в миску з вугіллям. Те, що залишилось від суміші, спалахнуло помаранчевим полум’ям, так, якби він поклав на вугілля який-небудь прозорий лист. Лист загорівся та розсипався на лінії зі складним контуром. Щось із величезною швидкістю пронеслося всередині цих ліній. Дон Хуан наказав слідкувати за рухом ліній. Я побачив щось типу маленької кульки, яка перекочувалась по контуру, що спалахнув. Дон Хуан нахилився, вихопив кульку, поклав її в люльку і велів мені затягнутись. Я був певен, що він поклав мені цю кульку саме для того, щоб я її вдихнув. Кімната вмить стала дибки, я відчув, що весь онімів і став немов свинцевий.

Коли я отямився, я виявив, що лежу на дні неглибокої канави з проточною водою, занурений в воду до підборіддя. Хтось мені підтримував голову. Це був дон Хуан. Перше, на що я звернув увагу, це що вода була якоюсь незвичною – холодною та важкою. Вона плавно накочувалася на мене, і з кожною хвилею в голові ясніло. Спершу у води був яскраво-зелений відблиск чи відсвіт, чи що, який невдовзі розсіявся, залишився лише потік звичайної води.

Я спитав, котра година. Дон Хуан сказав – ранній ранок. Трохи згодом я повністю отямився та виліз з води.

- Ну, давай розповідай все, що бачив, - сказав дон Хуан, коли ми увійшли до нього в дім. Від нього я дізнався, що він три дні порався навколо мене, намагаючись мене повернути, і довелось добряче потрудитися. Лише надвечір я відчув, що здатен нарешті говорити нормально, і почав розповідати йому все, що запам’ятав просто з тієї хвилини, як звалився на підлогу. Але це його не цікавило; він сказав, щоб я усе це пропустив, почавши одразу з того, як він метнув мене вгору, і я полетів.

Але я міг згадати лише серію незв’язних, схожих на сон картин чи образів. Враження було таке, що кожна з цих картин – як окрема бульбашка, що впливає у фокус і випливає з поля зору. Однак вони не були, скажімо, якимись сценами для споглядання. Я знаходився всередині них. Я брав участь в тому, що бачив. Спершу, коли я намагався їх згадати, у мене було відчуття невиразних змазаних спалахів; але, по мірі зусиль згадати як слід, я відчував, що кожна з них має виняткову ясність, хоча жодна не співвідносна до звичайного видіння, - власне цим пояснюється відчуття їхньої невиразності. Картин було усього декілька, і вони були дуже прості.

Щойно дон Хуан згадав між іншим, що кинув мене в повітря, у мене виник, мов спалах, спогад абсолютно ясної сцени, в якій я з певної відстані дивився просто на нього. Я бачив лише його обличчя. Воно вражало монументальністю. Воно було пласким та яскраво світилося. Волосся було жовтуватим, і воно рухалось. Кожна частина обличчя рухалась сама по собі, випромінюючи своєрідне бурштинове світло.

В наступній картині дон Хуан вже підкинув, точніше, просто від себе шпурнув мене в повітря. Я пам’ятаю, що розпластав крила та полетів. Розпорюючи повітря в болісному підйомі, я відчував самотність. Я ніби не летів, а йшов, із силою здіймаючись увись. Від важкого підйому боліло тіло. Відчуття вільного польоту, захоплення від надлишку сил не було.

Тоді я згадав сцену, в якій нерухомо дивився на масу гострих темних країв, розташованих десь, звідки виходило туманне, хворобливе світло; тоді я побачив поле з незчисленною кількістю різних вогнів. Вогні рухалися та мерехтіли, розгоряючись і згасаючи. Вони були майже мов фарби; мене вразила їхня яскравість.

В наступній картині просто біля самих очей з’явився якийсь предмет, товстий та загострений; світіння від нього виходило безперечно рожеве. Я відчув в своєму тілі раптове тремтіння і побачив безліч таких самих рожевих форм, які рухались в мій бік. Вони кинулись на мене, і я відсахнувся.

Останнє, що я пам’ятаю, - це трьох сріблястих птахів. Вони сяяли металічним відблиском, майже як нержавіюча сталь, тільки яскравіше, інтенсивніше та моторніше; відблиск був наче живий. Вони мені сподобались, і я полетів разом з ними.

Протягом усієї моєї оповіді дон Хуан не вимовив ані слова.

Вівторок, 23 березня 1965 року

На другий день відбулася наступна розмова. Дон Хуан сказав:

- Вороною стати взагалі нескладно. Ти проробив це, і тепер будеш вороною завжди.

- Що було після того, як я став вороною, доне Хуан? Невже я цілих три дні літав?

- Ні. Ти повернувся із заходом сонця, як я тобі велів.

- Як же я повернувся?

- Ти дуже змучився і одразу заснув. Ось і все.

- Тобто як я прилетів назад?

- Я ж уже сказав. Ти послухався мене і повернувся до мене додому. Та викинь це з голови. Це зовсім неважливо.

- А що важливо?

- Єдине, що по-справжньому цінне в твоїй мандрівці, - це сріблясті птахи.

- Що ж в них було такого особливого? Просто птахи.

- Не «просто птахи», а ворони.

- Які – білі?

- Чорне вороняче пір’я насправді сріблясте. Ворони так виблискують, що інші птахи тримаються від них подалі.

- Але чому їхнє пір’я виглядає сріблястим?

- Тому що ти бачив так, як бачить ворона. Птаха, який для нас виглядає темним, ворона бачить білим. Білі голуби, наприклад, для ворони рожеві або блакитні; чайки жовті. Тепер спробуй згадати, як ти до них приєднався.

Я спробував, але птахи лишалися вирваною з контексту невиразною картиною. Я сказав йому, що пам’ятаю лише, точніше відчуваю, що з ними літав. Він спитав, де я до них приєднався – у повітрі чи на землі. Але я ніяк не міг відповісти, і його це почало дратувати. Він вимагав, щоб я згадав.

- Інакше, - наполягав він, - якщо ти добряче не згадаєш, усе це не вартуватиме і гроша, а так і залишиться нудним безглуздим сном.

Я усіляко намагався згадати, але нічого не виходило.

Субота, 3 квітня 1965 року

Сьогодні мені згадалась ще одна картина з мого «сну» зі сріблястими птахами. Я згадав, що дивився на темну масу з міріадами шпилькових отворів. Власне, сама маса була темним скупченням крихітних дірочок. Чомусь мені здавалось, що вона м’яка. Поки я дивився на неї, з’явились три птахи, які летіли просто на мене. Один з них видав якийсь звук, а потім всі троє вже були на землі поруч зі мною.

Я описав картину дону Хуану. Він спитав, звідки вони прилетіли. Я сказав, що, певно, цього не зможу визначити. Його охопило сильне нетерпіння, і він сказав, що у мене, схоже, взагалі дерев’яна голова, а все через те, що я боюся дати собі волю; якщо я постараюся, то дуже навіть можу все згадати. Він сказав, що я думаю і як людина, і як ворона, але в той час, коли треба згадати, я не був ні тим, ні іншим. Він наказав згадати, що мені сказали ворони. Я чесно намагався згадати, але думки перестрибували з одного на інше. Я не міг зосередитись.

Неділя, 4 квітня 1965 року

Сьогодні я відправився у далеку прогулянку. Коли я повертався до дому дона Хуана, була вже ніч. Я все думав про ворон, і тут в голові промайнула дуже дивна «думка» - або, точніше, якесь враження чи відчуття. Птах, що видав звук, здається, сказав, що вони прямують з півночі на південь, і коли ми знову зустрінемось, то полетимо у тому самому напрямку.

Про цю свою дивну фантазію я повідомив дону Хуану. Він сказав:

- Хай тебе не займає, чи видумав ти це, чи згадав. Так думають лише люди. Ворони так не думають, особливо ті, яких ти бачив, оскільки бачив ти посланців твоєї долі. Ти вже ворона, і це назавжди. Віднині ворони говоритимуть тобі своїм польотом про кожен поворот твоєї долі. В якому напрямку вони полетіли?

- Та звідки мені знати!

- Якщо подумаєш як слід, згадаєш. Сядь на підлогу і покажи положення, в якому ти знаходився, коли до тебе прилетіли птахи. Закрий очі та проведи лінію на підлозі.

Я зробив, як він велів, і визначив точку.

- Очей не відкривай, - прикрикнув він. – Куди ви полетіли відносно цієї точки?

Я зробив на підлозі другу відмітку.

Взявши обидві за вихідну орієнтацію, дон Хуан розтлумачив мені, яким напрямком польоту який поворот долі мені передрікають ворони. Він встановив чотири точки по сторонах світу, як вісі польоту ворон.

Я спитав, чи завжди при пророкуванні долі ворони слідують цим осям. Він сказав, що вони стосуються мене одного; абсолютно все, що робили ворони при нашій зустрічі, було надзвичайно важливим. Він вимагав, щоб я згадав все до найдрібніших подробиць, оскільки послання або ж характер посланців – справа суто індивідуальна, і тому винятково важлива.

Особливо він вимагав згадати, в який час доби я з ними розстався. Він велів згадати різницю в освітленні між початком мого польоту і початком польоту з воронами. При першому відчутті, яке я пам’ятаю, - відчутті болісного підйому, - було темно. Але коли я побачив птахів, все було червонуватим, світло-червоним чи, мабуть, помаранчевим.

Він сказав:

- Це означає, що був кінець дня: сонце ще не зайшло. Коли наступає ніч, ворона засліплена білизною, а не пітьмою, як люди. Таким чином, це вказівка на те, що твої посланці з’являються наприкінці дня. Вони покличуть тебе, і коли пролетять над твоєю головою, то стануть сріблясто-білими: ти побачиш, як вони виблискують в небі, і це означатиме, що прийшов твій час. Це означатиме, що ти помираєш, ти помреш і перетворишся на ворону.

- А якщо я побачу їх вранці?

- Вранці ти їх не побачиш.

- Але ж ворони літають весь день…

- Але не твої посланці, дурню!

- А що твої посланці, доне Хуан?

- Мої з’являться вранці. Їх теж буде троє. Мій бенефактор говорив, що якщо не хочеш помирати, можна криком відігнати їх і перетворити на чорних. Але тепер я знаю, що цього робити не слід. У мого бенефактора пристрасть була кричати, добре виходило, і взагалі він любив усілякий гуркіт та шаленство, як це водиться у «трави диявола». «Димок», я вважаю, інший саме тому, що безпристрасний. З ним все чесно. Коли твої срібні посланці прийдуть за тобою, то безглуздо на них кричати, - просто лети разом з ними, як ти це вже робив. Взявши тебе з собою, вони змінять напрямок, і вас буде четверо, тих, що відлітають геть.

Субота, 10 квітня 1965 року

У мене траплялись короткі приступи невиразних напливів незвичайної реальності.

Час від часу спливав один невідчепний спогад з галюциногенного досвіду з грибами: м’яка темна маса шпилькових отворів. Далі вона візуалізувалася, як масляна чи нафтова бульбашка, яка мене затягувала. Було так, ніби бульбашка розкривається та заковтує мене, і на короткі миті я відчував щось, що нагадувало стани незвичайної реальності. Наслідком було сильне збудження, тривога та неспокій, і я усіляко з цими напливами боровся, щоб швидше них позбутись.

Сьогодні я вирішив спитати у дона Хуана, що він про це думає і як мені бути. Він вислухав напіввуха і порадив на усякі рецидиви не звертати уваги, оскільки вони безглузді, точніше, не мають ніякої цінності. Уваги заслуговують лише ті «видіння», в яких буде ворона: всі решта – просто результат моїх страхів. Він знову мені нагадав, що «димок» вимагає жити сильним, безпристрасним життям. Мені ж здавалось, що я досяг небезпечного порогу. Я сказав йому, що, як відчуваю, я не в силах продовжувати: з грибами насправді було пов’язане щось страхітливе.

Перебираючи картини, які запам’ятались з мого галюциногенного досвіду, я з неминучістю дійшов висновку, що бачив світ таким чином, який в структурному відношенні відрізняється від звичайного бачення. Самі по собі форми та картини, які я бачив в цих станах незвичайної реальності, завжди лишались в межах звичайного візуального сприйняття; зовсім іншим було те, як я бачив. Все, що я бачив, розташовувалось в горизонтальній площині зору; не було нічого вище чи нижче цього горизонту.

Кожна картина була дратівливо пласкою, і в той самий час мала якусь незвичайну глибину. Точніше, ймовірно, було б сказати, що кожна картина являла собою сукупність неймовірно ясних деталей, розташованих в полі різноманітного освітлення; світло в цих полях рухалось, створюючи ефект обертання.

Після усіх моїх спроб та зусиль як слід все згадати, я вирішив удатися до серії аналогій, щоб «зрозуміти» те, що «бачив». Обличчя дона Хуана, наприклад, виглядало так, немов він дивився на мене з-під води. Здавалось, вода тече безперервним потоком, омиваючи його волосся та обличчя; при цьому вони так збільшувались, що варто придивитися – і ставало видно кожну пору, кожну волосину. Разом з тим те, що я бачив, було просто масами матерії, пласкими та кутастими, і до того ж нерухомими, тому що світло, яке виходило від них, було позбавлене пульсації.

Я спитав дона Хуана, що б усе це значило. Він сказав, що оскільки я вперше бачив як ворона, предмети були неясними або незначними, але з часом, коли прийде досвід, все буде зрозуміло.

Мені хотілося знати про причину тієї різниці, яку я помітив в русі світла.

- В тому, що живе, - сказав він, - відбувається внутрішній рух, і коли що-небудь мертве чи близьке до смерті, ворона одразу це бачить, тому що рух зупиняється чи вгасає, поки не зникне зовсім. Ворона також бачить, коли що-небудь рухається надто швидко, і за тією ж ознакою може сказати, коли що-небудь рухається не так, як треба.

- А як це розуміти – «надто швидко чи не так, як треба»?

- Це означає, що ворона може точно сказати, чого слід уникати, а до чого прагнути. Коли що-небудь рухається всередині надто швидко, це означає, що воно ось-ось вибухне чи кинеться в атаку, і ворона буде завжди насторожі та на відстані достатньо безпечній. Коли ж внутрішній рух нормальний, це приємне видовище, і воно приваблюватиме ворону.

- У каменях є внутрішній рух?

- Ні, ані в каменях, ані в мертвих тваринах, ані в засохлих деревах; але вони красиві, на них приємно дивитися. Ось чому ворони крутяться навколо падалі. Вони нею милуються. Всередині неї відсутній найменший рух світла.

- Але коли плоть розкладається, хіба в ній не відбувається рух?

- Відбувається, але це зовсім інший рух. Те, що бачить ворона, це мільйони крихітних світляних штучок, що рухаються всередині плоті, причому кожна світиться по-своєму, ось чому воронам так подобається на це дивитись. Це насправді незабутнє видовище.

- Ти сам це бачив, доне Хуан?

- Це може бачити будь-хто, хто навчиться перетворюватись на ворону. Побачиш і ти.

Тут я нарешті задав питання, що мене мучило:

- Я насправді став вороною? Я маю на увазі – для будь-кого, хто мене побачить, я буду звичайною вороною?

- Ні. Нерозумно так думати, коли маєш справу із союзними силами. Такі питання безглузді; і в той самий час стати вороною – справа звична. Майже як фокус; користі в цьому мало. Я вже говорив – «димок» не для тих, хто полює на силу. Він лише для тих, кому перш за все треба бачити. Я навчився ставати вороною, тому що з усіх птахів це найбільш підходящі. Їх не турбують жодні інші птахи, крім хіба орлів, тому що вони значно більші та агресивніші, коли голодні. Але ворони літають зграями і можуть за себе постояти, люди не тривожать ворон, а це немала перевага. Будь-яка людина помітить великого орла, особливо якщо той незвичайного виду, або взагалі будь-якого великого та дивного птаха, але кого цікавлять ворони? Ворона в безпеці. Вона ідеальна за розміром і по самій природі. Вона може безпечно проникати куди завгодно, не привертаючи уваги. Можна, звісно, стати ще левом чи ведмедем, але це доволі ризиковано. Такі істоти надто великі: щоб на що-небудь таке перетворитись, вимагається надто багато енергії. Можна ще стати цвіркуном, або ящіркою, або хоч мурахою, але це ще небезпечніше, оскільки великі звірі полюють на малих.

Я заходився сперечатись і сказав, що в такому випадку це й означає можливість реального перетворення в ворону, чи в цвіркуна, чи у що там іще. Але він твердив, що я не розумію.

- Щоб навчитися бути справжньою вороною, потрібно багато часу, - сказав він. – Ти от, наприклад, не змінився, і не перестав бути людиною. Необхідне ще дещо.

- Що ж саме, чи можу я дізнатись?

- А ти, можливо, і так вже знаєш. От якби ти не трусився так над своїм глуздом і над своїм тілом, то зрозумів би цю чудову таємницю. А так, схоже, тобі доведеться чекати до тих пір, доки в тебе зникне страх, який заважає зрозуміти, що я маю на увазі.

Розділ 11

Останній запис в моїх польових зошитах стосується події, яка відбулася у вересні 1965 року. Це був останній урок дона Хуана, який я позначив як «особливий стан незвичайної реальності», оскільки він не мав стосунку до рослин, які я використовував раніше. Я думаю, дон Хуан викликав його за допомоги вправного маніпулювання натяками відносно себе самого; іншими словами, його поведінка була розрахована на моє сприйняття таким невловимим чином, що створювала чітке та безсумнівне враження, ніби насправді це не він, а хтось інший в його подобі. В результаті я пережив глибокий психічний розлад; я бачив нібито дона Хуана, але щось говорило про незрозумілу та моторошну підміну. Це супроводжував нестерпний жах, який переживала свідомість, настільки гострий, що він абсолютно вибив мене з колії; і я вирішив, поки не пізно, відмовитися від подальшого навчання, і більше до нього не повертався, хоча дон Хуан не змінив свого ставлення до мене, як до учня. В його оцінці мій відхід був лише черговим етапом навчання, який може тривати невизначений час. З тих пір, втім, він більше не ділився зі мною своїм знанням.

Докладна доповідь про цей останній досвід написана мною через місяць після самої події, хоча найважливіші моменти були зафіксовані в гарячкових нотатках вже наступного дня, в період найсильнішого хвилювання та тривоги, на зміну яким прийшов пік відчутого мною жаху.

П’ятниця, 29 жовтня 1965 року

В четвер, 30 вересня, я приїхав побачитися з доном Хуаном. Зі мною продовжувалися напливи станів незвичайної реальності, незважаючи на маніакальні зусилля їх позбутися або, за порадою дона Хуана, хоч якось їх загнуздати. Я почувався все гірше, оскільки напливи ставали все тривалішими. У мене загострився слух на літаки. Коли вони пролітали, ревіння двигунів проти моєї волі захоплювало та поглинало мою увагу, повністю її паралізуючи, аж до того, що я буквально відчував, як лечу слідом, так, якби знаходився всередині літака чи летів поруч. Відчуття було вкрай неприємним, а більше за все тривожило те, що я не можу його позбутися.

Дон Хуан цього разу дуже уважно мене вислухав і дійшов висновку, що справа серйозна: ця хвороба – ніщо інше, як втрата душі. Я сказав, що отакі галюцинації з’явились з тих самих пір, як я курю гриби, але він це відкинув і сказав, що описувані мною симптоми – щось новеньке. Він сказав, що я й раніше боявся та уявляв усілякі нісенітниці, але зараз я справді зачарований. Доказ цьому – те, що мене відносить гул літаків, що пролітають. Як правило, сказав він, зачаровану людину, у якої поцупили душу, може спіймати шум струмка чи ріки і віднести її до смерті. Тоді він змусив мене описати все, що я робив до того, як з’явились такі галюцинації. Я перерахував, що міг згадати. Виходячи з мого звіту, він визначив місце, де я втратив душу.

Я бачив, що його все це сильно зацікавило – що взагалі вкрай для нього незвично. Звісно, я ще більше стривожився. Він сказав, що поки що не може точно визначити, хто спіймав мою душу, але хто б це не був, мета, поза будь-яким сумнівом, мене вбити чи принаймні навести порчу. Тоді він детально проінструктував мене на предмет «бойової форми» - особливої стійки, яку слід приймати і залишатися в ній, поки я знаходжусь на своїй сприятливій плямі. Цю стійку, яку він назвав формою для битви, я повинен був утримувати хоч би там що.

Я спитав, для чого все це і з ким мені доведеться воювати. Він відповів, що відправляється на пошуки того, хто взяв мою душу, і подивиться, чи неможна її повернути назад; я ж повинен до його повернення лишатися на своїй плямі. Бойова форма, сказав він, це, власне, пересторога на той випадок якщо зі мною під час його відсутності що-небудь станеться. Використовується вона, як захист під час атаки. Для цього треба вдаряти гомілкою об стегно правої ноги, гупаючи лівою на кшталт танку, яким я мушу лицем до лиця зустрічати атакуючого.

Він попередив, що цю форму слід приймати лише в найкритичніші моменти; решту часу, поки немає видимої небезпеки, я повинен просто сидіти, схрестивши ноги, на своїй плямі. У випадку крайньої загрози, сказав він, лишається завдатися до останнього засобу захисту: чим-небудь шпурнути у ворога. Зазвичай, сказав він, шпурляють предмет сили, але оскільки у мене нічого такого немає, доведеться використовувати будь-який невеликий камінь, який вляжеться в праву долонь так, щоб його обхопив великий палець. Він сказав, що цей засіб використовується лише перед явною та безсумнівною загрозою смерті. Шпурнути предмет необхідно у супроводі бойового крику – такого крику, який спрямує предмет просто в ціль. Він особливо підкреслив, що з цим криком я повинен бути не лише гранично рішучим, але й гранично ощадливим, щоб він не пропав безрезультатно, тому що користуватися ним слід лише «в умовах крайньої серйозності».

Я спитав, що це значить – «умови крайньої серйозності». Він сказав, що бойовий крик – дещо таке, що залишається з людиною на все життя, тому тут з самого початку неможна помилитися; єдина ж можливість уникнути помилки – приборкання природного страху та нерішучості, поки не будеш абсолютно наповнений силою. Лише тоді крик вирветься в потрібному напрямку і з належною силою. Ось що таке, сказав він, умови крайньої серйозності, яка необхідна для того, щоб скрикнути.

Я попросив пояснити, в чому виражатиметься сила, яка, як він каже, повинна наповнити мене перед криком. Така сила, сказав він, це те, що порине в тіло з землі, на якій стоїш; точніше кажучи, це той рід сили, який виходить зі сприятливої плями. Ось вона й видає бойовий крик, і від уміння керувати нею залежить його досконалість.

Я знову спитав – невже він такий впевнений, що зі мною що-небудь станеться. Він відповів, що нічого не може сказати певного, але застерігає з усією серйозністю, щоб я під страхом смерті не залишав свого місця, поки буде хоч найменша небезпека, тому що воно – мій єдиний захист проти усього, що б не сталося.

Я відчув, що в мене закрадається страх, і попросив дати детальніші пояснення. Він підкреслив, що може сказати лише, щоб я не сходив з місця ні за яких обставин. Я не повинен іти в дім або в кущі, а найголовніше – я не повинен видавати жодного звуку, не вимовити ані слова, навіть йому. Якщо, сказав він, буде дуже вже лячно – можна співати свої пісні Мескаліто, і насамкінець додав, що я вже знаю про усі ці речі достатньо, щоб мені нагадувати, мов дитині, наскільки важливо все виконувати в точності і в жодному разі не помилитись.

Його застереження лише посилили мою тривогу. Тепер я не сумнівався, що він чекає на якусь біду. Я спитав, чому він радить співати пісні Мескаліто і що ж, на його думку, може мене так налякати. Він лише розсміявся і сказав, що я можу злякатися самотності. Тоді увійшов в дім та закрив двері.

Я поглянув на годинник: сьома вечора. Довший час я сидів без руху. В домі стояла мертва тиша. Дув вітер, а так все було спокійно. Я подумав, чи не збігати до машини, щоб принести сюди вітрове скло, але я не смів порушити вказівки дона Хуана. Спати не хотілося, але я відчував втому; холодний вітер не давав спокою.

Години за чотири я почув кроки дона Хуана навколо дому. Я подумав, що він, напевно, вийшов через задні двері в кущі помочитися. Тоді він голосно покликав мене:

- Агов, хлопче! Хлопче, йди-но сюди!

Я ледве не скочив, щоб побігти до нього. Голос був його, але не його інтонації та не його звичні слова. Дон Хуан ніколи не називав мене «хлопцем». Тому я лишився на місці. По спині пробіг мороз.

Він знову заходився кричати, використовуючи ті самі вирази чи типу того.

Я почув, як він обходить дім. Перечепившись об стос, ніби не знаючи, що він там, він вийшов на веранду та всівся біля дверей спиною до стіни. Він здавався гладкішим, ніж зазвичай. Рухи не були повільними чи незграбними, просто важчими. Замість того, щоб легко і спритно, як завжди, сісти на підлогу, він на неї просто гепнувся. Крім того, місце було не його, а дон Хуан ніколи і ні за яких обставин не сідав на жодне інше.

Тут він знову заговорив зі мною. Він спитав, чому я не прийшов, коли він кликав мене. Говорив він дуже голосно. Я боявся на нього дивитись, і все ж щось підштовхувало слідкувати за ним. Він почав повільно розхитуватись зі сторони в сторону. Я змінив своє положення, прийнявши бойову форму, якій він мене навчив, і повернувся до нього лицем. М’язи зсудомило від дивної напруги. Не знаю, що підказало мені прийняти бойову форму, - може бути, я був просто впевнений, що дон Хуан намагається навмисно мене налякати, створюючи враження, що людина, яку я бачу, насправді не він. Враження було таке, що він дуже ретельно дозує в своїй поведінці якісь дивності, щоб збити мене з пантелику та налякати. Я відчув страх, але спинив себе – адже я поки що здатен до самоконтролю та критичної оцінки того, що відбувається.

У цю мить дон Хуан підвівся. Його рухи були зовсім чужими. Він простягнув перед собою руки і, нахилившись, відштовхнувся від підлоги; тоді випростався, схопившись за одвірок. Я здивувався, наскільки добре встиг вивчити всі його рухи і яке жахливе відчуття він викликав, представляючись доном Хуаном з чужими рухами. Він зробив до мене декілька кроків, тримаючись руками за поперек, ніби випростатися остаточно йому не давав біль у спині. Він пихкав та відсапувався, немов у нього нежить. Він сказав, що забирає мене з собою, і велів підійматися та слідувати за ним. Він пішов до західної половини дому. Я повернувся на місці, щоб лишатися до нього лицем. Він обернувся. Я не рушив з місця. Я до нього наче приріс. Він заревів:

- Агов, хлопче, я кому сказав? Ти йдеш зі мною! Не підеш – силоміць потягну!

Він попрямував до мене. Я заходився калатати гомілкою об стегно та швидко пританцьовувати. Він підійшов до краю веранди майже впритул до мене, ледве мене не торкнувшись. У несамовитому страху я приготувався до метальної позиції, але він змінив напрямок і пішов до кущів зліва. На мить, коли він вже йшов, він раптом повернувся, але я лишався лицем до нього. Він зник з очей. Деякий час я ще дотримувався бойової позиції, але оскільки його більше не було видно, знову всівся, схрестивши ноги та спираючись на валун. Тепер було справді лячно. Я хотів втекти, але думка про це лякала ще більше. Я знав, що якщо він схопить мене по дорозі до машини, все пропало. Я почав розспівувати свої пейотні пісні, але якимось чином відчув, що тут це марно. Пісні, втім, діяли заспокійливо, і я трохи прийшов до тями. Я співав їх без кінця.

Близько 2:45 ночі в домі пролунав шум. Я миттєво змінив положення. Двері розчинилися, і вивалився дон Хуан. Він хапав ротом повітря і тримався за горло. Він впав переді мною на коліна та застогнав. Він зірваним фальцетом попросив мене підійти до нього і допомогти. Тоді він знову заревів, вимагаючи, щоб я підійшов. В горлі у нього хрипіло. Він благав мене підійти і допомогти йому, тому що його щось душить. Він повз накарачках, поки не опинився ледве не в чотирьох від мене футах. Він простягнув до мене руки і прохрипів: «Підійди-но!» Тоді він піднявся із простягнутими до мене руками. Я побачив, що зараз він мене схопить. Я підскочив і закалатав гомілкою об стегно. Я не тямив себе зі страху.