Учення дона Хуана 3 страница

Дон Хуан розсміявся і сказав:

- Ну ось, ти починаєш вчитися.

- Гарненьке навчання! Хай собі навчається хто-небудь інший.

- Любиш ти перебільшувати.

- Та нічого я не перебільшую!

- А то як. Погано тільки, що перебільшуєш ти лише погане.

- Для мене, я так розумію, тут взагалі немає нічого хорошого. Мені лячно, а решта мене не цікавить.

- Ну й що, що тобі лячно. Коли тобі лячно, ти бачиш усе по-новому.

- А мені це байдуже. Залишу я краще Мескаліто у спокої. Він мене просто пригнічує, що ж тут хорошого.

- Хорошого, припустімо, справді мало, для мене в тому числі. Не ти один збитий з пантелику.

- А ти тут до чого?

- Я думав про те, що ти бачив минулої ночі. Без сумніву, Мескаліто грався з тобою, ось у чому штука. Це був явний знак.

- Який ще знак, доне Хуан?

- Мескаліто вказував мені на тебе.

- Вказував що?

- Спершу мені було неясно, а тепер я, здається, розумію. Він сказав, що ти «обраний» (escogido). Мескаліто вказав мені на тебе, і дав знати, що ти обраний.

- Я що, обраний для якоїсь мети, чи як це розуміти?

- Це треба так розуміти, що Мескаліто сказав мені, що ти можеш виявитися тією людиною, яку я шукаю.

- Коли ж він тобі це сказав, доне Хуан?

- Він сказав мені це тим, що грався з тобою. Це й значить, що ти обраний; ти обраний для мене.

- А що це значить – бути обраним?

- Я знаю деякі таємниці (tengo secretos). Серед них є такі, які я можу відкрити лише обраному. І ось я бачу, як ти граєшся з Мескаліто: тієї самої ночі мені стало ясно, що ти й є така людина. Але при цьому ти – не індіанець. Оце так історія!

- Ну, а для мене – що це значить, доне Хуан? Що мені треба робити?

- Я прийняв рішення, і вчитиму тебе тим таємним речам, які складають долю людини знань.

- Ти маєш на увазі таємниці, пов’язані з Мескаліто?

- Так. Але це ще не все, що я знаю. Є таємниці іншого ґатунку, які мені потрібно комусь передати. У мене в самого був вчитель, бенефактор, і я також після певних випробувань став його обраним учнем. Усьому, що я знаю, я навчився від нього.

Я знову спитав, що ж вимагатиметься від мене в цій ролі; він сказав, що вимагатиметься лиш одне – вчитися, вчитися в тому сенсі, який мені почав відкриватися віднедавна.

Справа, таким чином, поверталася несподіваним боком. Щойно я зібрався повідомити дону Хуану про своє рішення лишити замір з пейотом, як він сам запропонував мені у нього по-справжньому вчитися – навчатися його знанням. Я не сповна розумів, що він має на увазі, але ясно було, що дещо достатньо серйозне.

Я заходився відмовлятись, посилаючись на те, що до цього цілковито не готовий – адже зрозуміло, що для такого завдання вимагатиметься рідкісна мужність, якої у мене немає і в заводі. Я говорив йому, що в таких справах волію поступатися іншим і просто спостерігати збоку. Я хотів би просто вислуховувати його оцінки та висловлювання з різних приводів. Я сказав – який я був би щасливий просто сидіти тут і без кінця його слухати. Оце навчання, я розумію.

Він терпляче чекав, коли я скінчу. Коли я нарешті видохся, він сказав:

- Ну, все ясно. Страх – перший неминучий ворог, якого людина повинна перемогти на шляху до знань. А ти, окрім усього, допитливий. Це й значить, що ти навчатимешся всупереч собі самому; такий закон.

Я ще трохи потріпотів, намагаючись його переконати, але він, схоже, і не уявляв собі іншого для мене виходу.

- Ти думаєш не про те і взагалі не так, як слід, - сказав він. – Мескаліто насправді грався з тобою. Ось про це тобі слід було б подумати, а не чіплятися за свій страх.

- Невже це було так незвично?

- Скільки я себе пам’ятаю, я бачив лише одну людину, з якою Мескаліто грався, - це тебе. Зрозуміло, що таке життя для тебе – цілковита несподіванка; тому від тебе й вислизають абсолютно ясні знаки. Ти загалом людина серйозна, лише твоя серйозність направлена на те, що тебе займає, а не на те, що варте уваги. Ти надто зайнятий собою. В цьому вся біда. Звідси твоя жахлива втома.

- А як має бути інакше, доне Хуан?

- Треба шукати і бачити дива, яких безліч навколо тебе. Ти помреш від утоми, не цікавлячись нічим, крім себе самого; від цієї втоми ти глухий та сліпий до усього решта.

- Це, мабуть, так і є, доне Хуан. Але як мені змінитися?

- Подумай хоча б про те, яке це диво – Мескаліто грався з тобою. Про що тут ще думати? Решта саме прийде.

Неділя, 20 серпня 1961 року

Учора ввечері дон Хуан приступив до мого навчання. Ми сиділи в темряві на веранді. Він сказав, що збирається дати мені певну науку – в тому самому вигляді, в якому сам її здобув від свого бенефактора в перший день учнівства. Дон Хуан, певно, запам’ятав формулу напам’ять, оскільки повторив її декілька разів для повної впевненості, що я не пропущу ані слова.

- Людина іде до знань так само, як вона йде на війну – повністю пробуджена, повна страху, благоговіння та безумовної рішучості. Будь-яке порушення цього правила – фатальна помилка, і той, хто її вчиняє, неодмінно доживе до того дня, коли гірко пожалкує про це.

На моє питання, чому так, він відповів, що лише той, хто виконує ці умови, застрахований від помилок, за які доведеться платити; лише за цих умов він не діятиме навмання. Якщо така людина і зазнає поразки, то вона програє лише битву, а за цим не варто надто жалкувати.

Тоді він сказав, що даватиме мені знання про «спільника» в точності так само, як його самого вчив бенефактор. Слова «в точності так само» він особливо підкреслив, повторивши їх декілька разів.

Спільник, сказав він, це сила, яку людина може ввести в своє життя, як спільника, як джерело допомоги та сил, необхідних для здійснення різних вчинків – великих чи малих, правильних чи неправильних. Спільник необхідний, щоб покращити та укріпити життя людини, щоб направляти її дії та поповнювати її знання. Спільник, по суті, - неоціненна допомога в пізнанні. Все це дон Хуан сказав із силою абсолютної переконаності. Видно було, що він ретельно зважує слова. Наступну фразу він повторив чотири рази:

- За допомоги спільника ти побачиш і зрозумієш такі речі, про які навряд чи ще від кого-небудь дізнаєшся.

- Спільник – це щось на кшталт вартового духа?

- Ні, це не вартовий і не дух. Це допомога.

- Твій спільник – Мескаліто?

- Ні. Мескаліто – зовсім інша сила. Незрівнянна сила! Він – захисник. Він – учитель.

- Чим же він відрізняється від спільника?

- Спільника можна приручити та використати. Мескаліто – ні. Він поза ким завгодно, і ні від кого не залежить. Він за власним бажанням виявляє себе в якому захоче вигляді тому, хто постав перед ним, хай це буде хто завгодно – брухо чи звичайний пастух.

Дон Хуан з великим запалом говорив про Мескаліто, як про наставника, вчителя того, як слід жити. Я спитав, яким же чином вчить Мескаліто, «як слід жити», і дон Хуан відповів – він показує, як жити.

- Як показує?

- Способів безліч. Він може показати це у себе на долоні, чи на скелях, чи на деревах, чи просто перед тобою.

- Це що – картина переді мною?

- Ні. Це вчення перед тобою.

- Він щось говорить?

- Говорить. Але не словами.

- А як же тоді?

- Кожному по-різному.

Я відчув, що мої розпити знову його дратують, і більше не переривав. Він знову почав пояснювати, що для пізнання Мескаліто не існує загальнообов’язкових приписів: вчити знанням про Мескаліто не може ніхто, крім нього самого. Тому він – особлива сила; для кожного він неповторний.

Навпаки, щоб здобути спільника, у навчанні вимагається найсуворіша послідовність, що не допускає ані найменших відхилень. У світі багато таких союзних сил, сказав дон Хуан, але сам він знайомий лише з двома з них. Саме з ними та з їх таємницями він мав намір мене познайомити; однак обирати між спільниками доведеться мені самому, оскільки я можу мати лише одного. У його бенефактора спільником була «трава диявола» (la verba del diablo). Але самому дону Хуану вона не дуже припала до душі, хоча він і дізнався від бенефактора усі її таємниці. Мій особистий спільник – «димок» (humito), сказав дон Хуан, але в подальші деталі не вдавався.

Я все ж спитав його, що це таке. Він не відповів. Після довгої паузи я спитав:

- Якого роду сила спільника?

- Я вже казав – це допомога.

- В чому вона полягає?

- Спільник – це сила, що здатна відвести людину за її межі. Саме таким чином спільник відкриває те, що нікому не відомо.

- Але й Мескаліто теж відводить тебе за твої межі. Хіба це не робить його спільником?

- Ні. Мескаліто відводить тебе за твої межі для того, щоб вчити; спільник – для того, щоб дати тобі силу.

Я попросив зупинитися на цьому детальніше або хоча б розтлумачити різницю в їхній дії. Він лише подивився на мене, потім розреготався і сказав, що навчання через розмови – не лише пусте гаяння часу, але й рідкісна дурість, тому що навчання – найважче з усіх завдань, на які людина може натрапити. Він спитав, чи пам’ятаю я, як намагався знайти свою пляму, бажаючи при цьому обійтись без будь-яких зусиль і потайки розраховуючи, що він подасть мені на тарілочці всю інформацію. Якби я так вчинив, сказав він, ти б ніколи нічому не навчився. Навпаки, саме дізнавшись на власній шкірі, як важко знайти пляму, а найголовніше – переконавшись, що вона насправді існує, я здобув таке відчуття впевненості, яке неможливо здобути жодним іншим чином. Він сказав, що поки я сиджу, прикипівши до своєї «сприятливої плями», жодна сила у світі не здатна зашкодити мені саме з причини моєї впевненості, що на цьому місці це неможливо. На цьому місці я можу відбити напад будь-якого ворога. Якщо ж, припустімо, він відкрив би мені, де знаходиться це місце, я ніколи б не мав тієї впевненості, яка є єдиним критерієм моїх знань, як істинних. Це й значить: знання – сила.

Тоді дон Хуан сказав, що будь-кому, хто приступає до навчання, доводиться викладатися абсолютно так само, як викладався я у пошуках своєї «плями», і що межі навчання визначаються самою природою учня. Саме тому розмови на предмет навчання позбавлені будь-якого сенсу. Деякі види знань я просто не здужаю, і вони здатні мене знищити. Він підвівся, явно даючи знати, що тему вичерпано, і попрямував до дверей. Я сказав, що все це просто лякає, і зовсім не те, що я собі уявляв.

У відповідь він сказав, що страхи – справа звична; усі ми їх зазнаємо, і тут нічого не поробиш. Однак яким би страхаючим не було вчення, ще страшніше уявити собі людину, у якої немає спільника і немає знань.

Розділ 3

Пройшло два роки з тих пір, як дон Хуан взявся навчати мене щодо союзних сил, поки нарешті одного разу, певно, вирішивши, що я дозрів до їхнього освоєння у тій практичній формі безпосереднього залучення, яку єдину він визнавав як справжнє навчання. За два роки він підвів мене до неминучого результату всіх бесід та до завершальної інтеграції всього вчення – до станів незвичної реальності. Спершу він говорив про союзні сили дуже рідко і лише при нагоді. У моїх записах перші згадки про них розкидані серед бесід на інші теми.

Середа, 23 серпня 1961 року

- «Трава диявола» була спільником мого бенефактора. Я міг би й собі обрати її в спільники, але мені вона не сподобалась.

- Чому ж вона тобі не сподобалась?

- Є в неї один серйозний недолік.

- Вона що, поступається іншим спільникам?

- Не перекручуй. Вона потужна не менше, ніж найпотужніші спільники, але в ній є дещо, що особисто мені не до душі.

- Що саме, можна дізнатись?

- Вона осліплює людей. Вона дає людині смак до сили надто рано, не зміцнивши її серце, і робить її одержимою. Завдяки їй людина вразлива в самому центрі здобутої від неї неймовірної сили.

- А можна цього якось уникнути?

- Можна подолати, уникнути неможна. Будь-хто, хто бере її в спільники, повинен заплатити цю ціну.

- Як же це подолати, доне Хуан?

- У «трави диявола» чотири голови: корінь, стебло з листям, квіти та насіння. Кожна голова особлива, і саме в цьому порядку її повинен пізнавати кожен, чиїм спільником вона стає. Найголовніша голова – це коріння.

Через корені підкоряється сила «трави диявола». Стеблі та листя – це голова, що лікує хвороби; якщо знати, як нею користуватися, це буде просто подарунок людству. Третя голова – квіти; за її допомоги можна зводити людей з розуму, або робити їх рабами, чи вбивати їх. Той, у кого в спільниках «трава диявола», сам ніколи не користується її квітами; з цієї ж причини він не вживає стебло та листя, хіба що в тих випадках, коли сам на що-небудь хворий; але от корені та насіння йдуть в діло завжди, насіння особливо: воно – її четверта голова, і наймогутніша.

Мій бенефактор казав, що насіння – це «твереза голова», єдина частина, що зміцнює людське серце. Той, кому сприяє «трава диявола», казав він, мусить бути з нею постійно насторожі, інакше вона вб’є його перш, ніж він дістанеться таємниць «тверезої голови», що їй зазвичай і вдається. Існують, втім, розповіді про таких, котрі вивідали у «тверезої голови» усі її таємниці. Гідний виклик людині знань!

- Твій бенефактор розгадав ці таємниці?

- Ні.

- А ти сам кого-небудь зустрічав, кому це вдалося?

- Ні. Але такі люди були в ті часи, коли цінувались такі знання.

- Може, ти знаєш тих, хто зустрічав таких людей?

- Ні, не знаю.

- Може, твій бенефактор знав з них кого-небудь?

- Так, бенефактор знав.

- Чому ж сам він не дістався таємниць «тверезої голови»?

- Приручити «траву диявола» та зробити її спільником – завдання із найскладніших. Зі мною, наприклад, вона ніколи не ставала єдиним цілим, - можливо, тому, що я ніколи не був її особливим прихильником.

- І все ж, хоча вона тобі не до вподоби, ти досі можеш використовувати її, як спільника?

- Можу. Але краще цього не робити. Можливо, у тебе буде інакше.

- Чому її так називають?

Дон Хуан зробив невизначений жест і потиснув плечима; потім сказав, що це її тимчасове ім’я (su nombre de leche). Є й інші, але вони під забороною, тому що в даному випадку вимовити ім’я – значить піти на серйозний ризик, особливо якщо мова йде ні мало, ні багато – про приручення спільника. Я спитав, чому вимовляння імені – справа настільки серйозна. Він сказав, що імена зберігаються в таємниці, на той крайній випадок, коли доведеться кликати по допомогу, в хвилини крайнього потрясіння чи жорстокої потреби, і до речі запевнив мене, що рано чи пізно таке трапляється в житті кожного, хто шукає знання.

Неділя, 3 вересня 1961 року

Сьогодні в другій половині дня дон Хуан приніс додому дві свіжовикопаних рослини datura.

Почалося все з того, що він несподівано перевів розмову на «траву диявола» і заявив, що ми подамося в гори на її пошуки.

Ми поїхали у ближні гори. Там я дістав з багажника лопату і попрямував за доном Хуаном в один з каньйонів. Доволі довго ми продиралися крізь чагарник, що густо розрісся на м’якому піщаному ґрунті. Дон Хуан зупинився біля невеликої рослини з темно-зеленим листям і квітами у вигляді великих білястих дзвоників.

- Ось, - сказав дон Хуан.

Він одразу ж взявся копати. Я хотів допомогти, але він люто мотнув головою, щоб я не заважав, і продовжував окопувати рослину по колу, тож вийшла яма у вигляді конусу, яка була прямовисна по зовнішньому краю, і гіркою піднімалась до центру. Викопавши яму, він опустився перед стеблом на коліна і пальцями обмів біля окоренка м’яку землю, оголивши приблизно чотири дюйми великої роздвоєної кореневої бульби, у порівнянні з якою стебло було значно тонше.

Дон Хуан поглянув на мене і сказав, що рослина – чоловіча особина, бо корінь роздвоюється як раз в тому місці, де з’єднується зі стеблом. Тоді він підвівся і пішов щось шукати.

- Що ти шукаєш, доне Хуан?

- Треба знайти патика.

Я почав оглядатися, але він мене зупинив.

- Не ти! Ти сідай отам, - він вказав на купу каменів футах в двадцяти звідси. – Я сам знайду.

Невдовзі він повернувся із довгою сухою гілкою і, користуючись нею, мов патиком, обережно розчистив землю навколо роздвоєного кореня, оголивши його на глибину приблизно двох футів. По мірі того, як він копав, ґрунт ставав все щільнішим, тож під кінець вже не піддавався.

Він сів перепочити. Я підійшов до нього. Ми довго мовчали.

- Чому ти не викопаєш лопатою? – спитав я.

- Лопатою можна поранити рослину. Довелось пошукати тут патика, щоб у випадку, якщо я вдарю корінь, шкода не була б такою, як від лопати чи взагалі чужого предмету.

- А що це за патик?

- Підійде будь-яка суха гілка дерева паловерд (paloverde). Якщо не знайдеться сухої, доведеться зрізати свіжу.

- Інші дерева не підходять?

- Я ясно сказав – лише паловерд і ніяке інше.

- Чому, доне Хуан?

- Тому що у «трави диявола» дуже мало друзів, і в цій місцевості паловерд – єдине дерево, яке з нею в згоді. Якщо вона з ким і зживається, то це хіба з ним самим. Якщо ти пораниш корінь лопатою – «трава диявола» для тебе не виросте, скільки її не саджай, але якщо ти вдариш корінь таким патиком, то цілком можливо, що рослина нічого не помітить.

- А що тепер з коренем?

- Його треба зрізати. І робитиму я це без тебе. Ходи відшукай іншу рослину і чекай, коли я тебе покличу.

- Моя допомога непотрібна?

- Допомагатимеш, коли я велю.

Я відійшов і став видивлятись іншу таку рослину, долаючи спокусу тихенько повернутись і підглянути. Трохи згодом він прийшов до мене.

- Тепер пошукаємо даму, - сказав він.

- Як ти їх відрізняєш?

- Жіноча особина вища і більше видається над землею, тож схожа на невелике деревце. Чоловіча ширша, розростається біля самої землі і нагадує кущ з густим листям. Коли ми викопаємо даму, ти побачиш, що у неї кореневище роздвоюється досить далеко від стебла – на відміну від чоловічої особини, де вилка починається одразу.

Ми досить довго шукали, поки він нарешті сказав:

- Ось вона.

Тоді він повторив всю процедуру викопування, і коли очистив корінь, я переконався, що все так і є. Поки він різав корінь, довелось знову кудись відійти.

Коли ми повернулися додому, він розв’язав клунок і дістав те, що викопав. Спершу він взяв рослину крупнішу – чоловічу – і обмив її в залізному лотку. З надзвичайною обережністю він очистив від бруду корінь, стебла і листя, а потім відділив корінь від стебла, розламавши їх там, де вони з’єднувались, по круговому надрізу, який було зроблено ножем із зубчастим лезом. Він взяв стебло і розклав на окремі купки всі його частини – листя, квіти і всіяні шипами насіннєві коробочки. Все, що було засохлим чи зіпсутим хробаками, він відкидав. Зв’язавши двома мотузками дві гілки кореня в одну, він зламав їх навпіл, зробивши спершу такий самий надріз у місці з’єднання, і вийшло два шматки кореня однакової довжини.

Потім він взяв шмат ряднини і поклав на нього спочатку два зв’язаних разом шматка кореня, зверху – акуратно складене листя, тоді квіти, тоді насіння, тоді стебло. Він склав ряднину і кінці зв’язав вузлом.

Ту саму процедуру він повторив із другою рослиною, жіночою, лише цього разу, коли черга дійшла до кореня, він не розламав його навпіл, а залишив цілою вилку, що нагадувала перевернуту літеру «ігрек». Потім він склав всі частини в інший шмат ряднини. Коли він закінчив, було вже темно.

Середа, 6 вересня 1961 року

Сьогодні надвечір ми повернулися до теми «трави диявола».

- Гадаю, нам час до неї братися, - раптом сказав дон Хуан.

Після ввічливої паузи я спитав:

- Що ти маєш намір з нею робити?

- Рослини, які я викопав та зрізав – мої, - сказав він. – Це те саме, якби вони були мною; от з їхньою допомогою я й вчитиму тебе, як приручити «траву диявола».

- Ну й як це буде?

- Її ділять на порції; кожна порція відмінна; у кожної своя особлива дія, тому кожна вимагає особливого підходу.

Розкритою лівою долонею він відміряв на підлозі відстань між великим пальцем і безіменним.

- Це моя порція. Твоя порція – те, що ти відміряєш власною рукою. Тепер, приступаючи до завоювання трави, ти повинен почати з першої порції кореня. Однак оскільки до трави привів тебе я, перша порція буде від моєї рослини. Відмірена вона буде для тебе мною, тому порцію ти спершу прийматимеш саме мою.

Він увійшов всередину дому, приніс один із згортків, сів та його розв’язав. Я помітив, що це чоловіча особина. Ще я помітив, що там лише один шматок кореня замість тих двох, які були на початку. Він взяв його і підніс його до моїх очей.

- Ось твоя перша порція, - сказав він. – Я – даю – її – тобі. Я для тебе її відрізав, я відмірив її, як свою власну; тепер даю її тобі.

У мене промайнула думка, що ось зараз доведеться гризти цей шматок кореня, мов морквину, але він упакував його в білий бавовняний мішечок.

Він пішов на задній двір, там сів по-турецьки і круглим каменем заходився товкти корінь у мішечку. Замість ступки був пристосований плаский камінь. Час від часу він мив обидва камені, а воду збирав в невелику дерев’яну миску. Розмелюючи корінь, він безперестанку щось наспівував, тихо й монотонно. Коли корінь у мішечку було потовчено в однорідну масу, він поклав мішечок у миску з водою, туди ж поклав кам’яні ступку і товкачик, долив води і відніс до паркану, де залишив у дерев’яному кориті.

Він сказав, що корінь повинен мокнути цілу ніч, лишаючись назовні, щоб насититися повітрям ночі (el sereno).

- Якщо завтра буде ясний сонячний день, - сказав він, - це буде чудовий знак.

Неділя, 10 вересня 1961 року

Четвер, 7 вересня, видався дуже ясним та сонячним. Дон Хуан був дуже задоволений добрим знаком; декілька разів він повторив, що «траві диявола» я, певно, сподобався. Корінь мокнув всю ніч, і близько десятої ранку ми пішли на задній двір. Він взяв миску з корита, поставив її на землю і сів перед нею. Взявшись за мішечок, він потер його об дно миски, потім витягнув з води, віджав увесь вміст і знову сунув у воду. Процедура повторилася ще тричі. Тоді він востаннє ретельно віджав мішечок, обтрусив його і залишив миску в кориті на осонні.

Ми повернулися за дві години. Він приніс із собою кухонний чайник з кип’ятком жовтуватого кольору. Обережно нахиливши миску, він злив верхню воду з густого осаду, що залишився на дні, залив його кип’ятком і знову виставив на сонце.

Ця процедура повторилася теж тричі, з інтервалами більше години. Нарешті він злив усю воду і поставив миску під таким кутом, щоб дно висвітлювалось вечірнім сонцем.

Коли за декілька годин ми повернулися, вже стемніло. На дні миски був шар клейкої субстанції, яка нагадувала недоварений крохмаль, білястий чи світло-сірий. Її набралося б з чайну ложку. Я вибрав крихти землі, які вітер накидав на осад. Він засміявся:

- Земля тут не може зашкодити.

Коли вода закипіла, він налив близько склянки в миску. Це була та сама вода з жовтуватим відтінком. З осаду сформувався схожий на молоко розчин.

- Що це за вода, доне Хуан?

- Відвар плодів та квітів з каньйону.

Він вилив те, що було в мисці, в стару глиняну чашку, схожу на квітковий горщик. Питво було ще дуже гарячим, тому він спершу на нього подув і скуштував, а тоді простягнув мені:

- Тепер пий.

Я механічно взяв чашку і одним духом випив. На смак питво злегка віддавало гіркотою. Примітним був запах: смерділо тарганами.

Майже одразу я почав пітніти. Тілом розлився жар, кров прилила до вух. Перед очима з’явилась червона пляма, і м’язи живота стали гарячково скорочуватися. Трохи згодом, хоча я вже зовсім не відчував болю, стало холодно, і я буквально обливався потом.

Дон Хуан спитав, чи немає у мене перед очима чорноти чи чорних плям. Я відповів, щоб бачу все червоним.

Я стукав зубами від приступів неконтрольованих нервових дрижаків, що накочувалися хвилями і виходили звідкись з центру грудей.

Потім він спитав, чи не страшно мені. Його питання здавались мені безглуздими. Я сказав, що, звісно, страшно. Але він знову спитав, чи боюся я «трави диявола». Я не зрозумів, про що він говорить, і відповів «так». Він засміявся та сказав, що нічого я не боюся. Він спитав, чи досі я бачу все червоним. Я лише й бачив величезну червону пляму, що стояла перед очима.

Трохи згодом мені стало краще. Нервові судоми поступово пройшли, лишивши тільки відчуття приємної розбитості і неймовірну сонливість. Очі злипалися, хоча здалеку досі доносився голос дона Хуана. Я заснув, але всю ніч почувався зануреним в глибокий червоний колір. Навіть сни були червоні.

Прокинувся я в суботу близько третьої пополудні. Я проспав майже дві доби. Все було, як при звичному пробудженні, якщо не врахувати того, що злегка боліла голова, був розладнаний шлунок, і я відчував гострі мігруючі болі у кишківнику. Дон Хуан дрімав на веранді, і я його розбудив. Він мені посміхнувся.

- Все в порядку, - сказав він. – Єдине, що має значення, це те, що ти все бачив у червоному.

- А якби не в червоному?

- Тоді ти б бачив чорне, а це поганий знак.

- Чому поганий?

- Коли людина бачить чорне, це значить, що вона не створена для «трави диявола». Її нудитиме зеленим та чорним, доки не виверне навиворіт.

- Вона помре?

- Необов’язково, але хворітиме довго.

- А що з тими, хто бачить червоне?

- Їх не нудить, і корінь дає їм відчуття задоволення, а це означає, що вони сильні, і взагалі їхня натура схильна до насильства – як раз те, що любить «трава диявола». Саме цим вона спокушає і принаджує. Погано лише те, що насамкінець в обмін на силу, яку вона дає, вони стають її рабами. Але це вже не у нашій владі. Людина живе лише для того, щоб вчитися, а вже вчиться вона доброму чи поганому – залежить лише від природи її долі.

- А тепер що я маю робити, доне Хуан?

- Ти повинен посадити саджанець (brote) з другої половини першої порції кореня. Половину ти прийняв минулого разу, і тепер другу треба посадити в землю, щоб вона виросла і достигла, перш ніж ти серйозно візьмешся приручати «траву диявола».

- Як саме?

- Її приручають через корінь. Тобі треба буде крок за кроком вивчити усі таємниці кореня, кожної його порції. Ці порції ти й прийматимеш, щоб вивчити таємниці «трави диявола» і завоювати її силу.

- Що, кожна порція готується так само, як ти готував першу?

- Ні, кожна по-своєму.

- Як діють порції?

- Я вже казав, кожна навчає особливому виду сили. Те, що ти прийняв позавчора, ще нічого не значить. Це може будь-хто. Але лише брухо готовий до серйозніших порцій. Я не можу сказати тобі, як вони діють чи що при цьому відбувається, тому що ще не знаю, чи прийме вона тебе. Треба зачекати.

- А коли я про це дізнаюсь?

- Щойно виросте і дозріє твоя рослина.

- Якщо першу порцію може приймати хто завгодно, то для чого ж вона використовується?

- В розбавленому вигляді вона годиться для усіляких людських справ: для старих, що зовсім знесилені, для молодих людей, які шукають пригод, чи, скажімо, для жінок, які хочуть пристрасті.

- Ти ж казав, що корінь використовується лише для набуття сили, а виходить, що й для інших цілей. Чи як?

Він пильно подивився на мене, і під цим поглядом мені стало незручно. Ясно було, що він розсердився, але я не розумів чому.

- «Трава диявола» використовується лише для набуття сили, - сухо сказав він нарешті. – Старий, що хоче повернути собі молодість, людина, яка хоче вбити іншу людину, молодь, що шукає випробувань, голоду і виснаження, жінка, яка хоче розпалитися пристрастю, - усі вони мріють про силу. І цю силу їм дасть «трава диявола». Ну як, до вподоби вона тобі? – спитав він після паузи.

- У мене дивний приплив сил, - сказав я. Я помітив це ще при пробудженні, і досі нічого не змінилось. Це було дуже незвичне відчуття незручності, якоїсь непосидючості: все тіло рухалось і витягалося з незвичайною легкістю та силою. Руки й ноги свербіли, плечі ніби роздалися, м’язи спини та шиї розпирало, хотілося потертися чи поштовхатися об дерева. Я відчував, що якщо вдарю в стіну, вона обвалиться.

Ми більше ні про що не говорили, просто сиділи на веранді. Я помітив, що дон Хуан засинає. Він декілька разів клюнув носом, тоді просто витягнув ноги, ліг на підлогу, підклав руки під голову і заснув. Я встав і пішов за дім, де спалив надлишок енергії, очистивши двір від сміття. Колись дон Хуан мимохідь зазначив, що непогано б прибрати сміття за домом.

Пізніше, коли я прокинувся і прийшов на задній двір, я був уже в порівняльній нормі.

Ми сіли вечеряти, і за столом він рази зо три спитав мене, як я почуваюсь. Оскільки це було рідкістю, я нарешті не витримав:

- З чого б це раптом тебе так хвилює моє самопочуття, доне Хуан? Може, ти чекаєш, коли ж я від твого питва нарешті подохну?

Він засміявся і став іще більше схожим на шкідливого хлопчиська, що накапостив яку-небудь каверзу і про себе чекає-не дочекається, коли вона спрацює. Зі сміхом він сказав:

- Та ні, не дуже вже ти схожий на хворого. Ти он мені навіть грубіяниш.

- Нічого подібного, - обурився я. – Я взагалі не згадаю випадку, щоб я з тобою говорив грубо.

Я обурився абсолютно щиро, тому що насправді і в думках собі ніколи такого не міг дозволити.