Учення дона Хуана 9 страница

Мене витягували на світло. Я вирішив, що вже розчинений водорістю. Я невиразно помітив світло, яке ставало все яскравішим. Світло йшло з-під землі, поки нарешті не прорвалося в те, в чому я впізнав сонце, яке піднімалося з-понад гір.

До мене повільно поверталось звичне сприйняття. Я ліг на живіт, упершись підборіддям в зігнутий лікоть. Кактус переді мною знову почав світитися, і не встиг я оком змигнути, як з нього знову вирвався довгий жмут світла і простягнувся наді мною. Я сів. Світло спокійною силою торкнулося мого тіла, а тоді відкотилося і зникло з очей.

Я біг, поки не знайшов решту. Разом ми повернулися до міста. Я залишився з доном Хуаном ще на один день у Роберто, - так звали ведучого. Увесь цей день я проспав. Коли ми стали збиратися, до мене почали підходити молоді люди, що брали участь в «мітоті». Вони по черзі мене обіймали та сором’язливо сміялися. Я познайомився з кожним. Я говорив з ними без кінця про все на світі, крім «мітоти».

Дон Хуан сказав, що пора їхати. Я знову обійнявся з кожним. «Повертайся», - сказав один з них. «Ми вже чекаємо на тебе», - додав інший. Я від’їжджав повільно, намагаючись розпізнати де-небудь старих, але нікого не побачив.

Четвер, 10 вересня 1964 року

Щоразу викладення дону Хуану того, що я пережив, мимоволі спонукало мене до крайньої точності. Схоже, це був найкращий спосіб все як слід запам’ятати.

Сьогодні я переказав йому в подробицях свою останню зустріч з Мескаліто. Він уважно мене слухав, поки я не дістався того місця, де Мескаліто назвав своє ім’я. Тут він мене зупинив.

- Тепер ти сам по собі, – сказав дон Хуан. – Захисник прийняв тебе. Віднині моя допомога буде вкрай незначною. Тобі не потрібно більше нічого мені розповідати про ваші з ним стосунки. Тепер ти знаєш його ім’я. Ані це ім’я, ані про ваші з ним справи не повинна знати жодна жива душа.

Я продовжував наполягати на тому, що хочу розповісти йому всі деталі того, що пережив, тому що нічого не розумію. Я сказав, що мені потрібна його допомога, щоб роз’яснити та впорядкувати те, що я бачив. Він сказав, що я й сам можу це зробити, і взагалі час вже думати своєю головою. Я відказав, що для мене його думка багато значить, та й взагалі я не знаю, як підступитися.

Я сказав:

- От пісні, наприклад. Що вони значать?

- Це вже ти сам вирішуй, - сказав він. – Звідки я знаю, що вони значать? Сказати тобі це може лише захисник, так само, як лише він один може навчити тебе своїм пісням. Візьмись я пояснювати тобі, що вони значать, це було б все одно, якби ти вивчив чиїсь чужі пісні.

- Тобто як це?

- Слухаючи пісні захисника, можна дізнатись, хто прикидається. Лише ті пісні, які співається з душею, - його пісні й здобуті від нього самого. Решта – в кращому випадку копії. Люди часто легко обманюються. Вони співають чужі пісні, навіть не знаючи, про що співають.

Я сказав, що власне хотів дізнатись, для чого співаються ці пісні. Він відповів, що ті пісні, які я дізнався, слугують для виклику захисника, і що я завжди повинен користуватися ними у поєднанні з його іменем, щоб його викликати. З часом, сказав дон Хуан, Мескаліто, напевно, навчить тебе іншим пісням для інших цілей.

Тоді я спитав, як на його думку, чи повністю мене прийняв захисник. Це було, напевно, дурне питання, тому що дон Хуан розсміявся і сказав, що захисник, звісно, прийняв мене, а щоб я це зрозумів, ще й підтвердив це, двічі показавшись, як світло. Те, що я побачив світло двічі, схоже, справило на дона Хуана велике враження, тому що він це особливо підкреслив.

Я сказав, що не розумію, навіщо Мескаліто так лякає людину, якщо її приймає.

Він мовчав так довго, що я подумав, що цим питанням збентежив його. Але він нарешті сказав.

- Але ж це так ясно. Те, що він хотів сказати, настільки ясно, що я не бачу, що тут може бути незрозумілого.

- Та мені взагалі все досі незрозуміло, доне Хуан.

- Щоб по-справжньому побачити і зрозуміти те, що має на увазі Мескаліто, потрібен час; от і думай над його уроками, поки тобі не стане все абсолютно ясно.

П’ятниця, 11 вересня 1964 року

Я знову заходився вмовляти дона Хуана розтлумачити мені те, що я бачив. Вмовляти довелося довго. Нарешті він заговорив з таким виглядом, ніби ми все давно вже з’ясували.

- Переконався тепер, наскільки безглуздо задаватися питанням, чи схожий він на людину, з якою можна говорити? – сказав дон Хуан. – Він не схожий ні на що з коли-небудь баченого тобою. Він ніби людина, але в той самий час абсолютно не схожий на жодну людину. Це важко пояснити тим, хто про нього нічого не знає, а хочуть одразу дізнатись усе. До того ж, його уроки такі самі чудові, як і сам Мескаліто. Наскільки мені відомо, його дії ніхто не може передбачити. Ти задаєш йому питання, і він показує тобі шлях, але не говорить про нього таким самим чином, як от зараз ми з тобою. Тепер зрозуміло, що саме він робить?

- Ну, це, скажімо, я ще якось можу зрозуміти. Але мені зовсім незрозуміло, що ж він хоче сказати.

- Ти просив його сказати тобі, що у тебе не в порядку, і він дав тобі повну картину. Тут не може бути жодної помилки! Ти ж не стверджуватимеш, що не зрозумів. Це не була розмова – хоча у власному сенсі це була розмова. Потім ти задав йому друге питання, і він відповів тобі точно таким самим чином. А щодо того, що він хотів сказати, - цього я не можу знати в точності, оскільки мені ти зволів не говорити про те, що питав.

Я повторив, наскільки пам’ятав, свої питання Мескаліто по можливості буквально і в тому самому порядку: «Чи правильно я вчиняю? Чи на правильному я шляху? Що мені робити зі своїм життям?» Дон Хуан сказав, що ці питання – лише слова. Питання не вимовляють, а задають зсередини. Захисник дав мені урок, і аж ніяк мене не відлякував, і в доказ цьому двічі з’явився, як світло.

Я сказав, що досі не розумію, навіщо Мескаліто устрашав мене, якщо прийняв. Я нагадав дону Хуану, що, за його власними словами, бути прийнятим Мескаліто означає, що він набирає постійної форми, а не перетворюється з радості в страхіття. Дон Хуан знову розсміявся та сказав, що варто мені розібратися як слід в своєму заданому Мескаліто питанні, яке було у мене в серці, - і я сам зрозумію урок.

Розібратися в питанні, яке «було у мене в серці», виявилося завданням нелегким. Я сказав дону Хуану, що в мені тоді було багато чого. Коли я задавав питання, чи на правильному я шляху, то мав на увазі – який світ мені обрати – цей чи той? Чи не підвішений я між обома світами? З яким з них мені пов’язати своє життя?

Дон Хуан усе це вислухав і зробив висновок, що у мене відсутнє чітке бачення світу і що захисник дав мені чудовий і абсолютно ясний урок. Він сказав:

- Ти гадаєш, що для тебе є два світи, два шляхи. Але є лиш один. Захисник показав тобі це з виключною ясністю. Єдиний доступний тобі світ – це світ людей, і цей світ ти не можеш залишити за власної волі. Ти – людина! Захисник показав тобі світ щастя, де між речами немає різниці, тому що там нема кому питати про різницю. Але це не світ людей. Захисник витрусив тебе звідти і показав, як людина думає та бореться. Оце – світ людей! І бути людиною – значить бути приреченим на цей світ. Ти маєш нахабство припускати, що можеш обирати між світами, але це лише твоя самовпевненість. Для нас існує лиш один-єдиний світ. Ми – люди, і повинні не ремствуючи слідувати світові людей. Саме в цьому, я думаю, полягав урок.

Розділ 9

Дон Хуан явно очікував, що я користуватимусь «травою диявола» якомога частіше. Це якось погано в’язалося з його органічною неприязню до її сили. Сам він пояснював свою вимогу тим, що невдовзі мені знову доведеться курити, і на той час я повинен по можливості ближче познайомитися із силою «трави диявола».

Він раз у раз пропонував мені принаймні спробувати ще одне гадання з ящірками. Я довго вагався. Між тим нагадування дона Хуана ставали все наполегливішими, тож насамкінець я просто відчув себе зобов’язаним йому поступитись, і одного разу зважився погадати щодо деяких пропалих речей.

Понеділок, 28 грудня 1964 року

У суботу, 19 грудня, я зрізав корінь datura. Я зачекав, поки стемніє, і проробив свій танок навколо рослини. За ніч я приготував екстракт кореню. У неділю, годині о шостій ранку, повернувся туди, де ріс мій дурман, і сів перед ним. Я прихопив із собою ретельно записані вказівки дона Хуана відносно цієї процедури. Перечитавши свої записи, я зметикував, що в даному випадку немає необхідності розмелювати насіння. Чомусь лише те, що я просто сиджу перед своєю рослиною, давало мені незвичне відчуття емоційної рівноваги, ясності мислення, тобто сили концентрації на тому, що роблю, чого я взагалі геть-чисто позбавлений.

Я в точності виконав усі приписи, так розрахувавши час, щоб до кінця дня паста і корінь були готові. О п’ятій годині я зайнявся ловлею ящірок. За півтори години я перепробував усі способи, які лише міг придумати, але все марно.

Я сидів перед рослиною дурману, гублячись у здогадках, як же вийти з положення, коли раптом згадав вказівку дона Хуана, що спершу з ящірками треба поговорити. Спочатку я відчував ніяковість – все одно як при виступі перед аудиторією. Невдовзі однак це відчуття пройшло, і я продовжував говорити. Була вже майже ніч, коли я, піднявши камінь, побачив під ним ящірку. Вона здавалась закляклою. Я взяв її в руки, і одразу побачив під сусіднім каменем іншу ящірку, теж закляклу. Вони навіть не намагались вирватись.

Важче за все виявилось зашити пащу та повіки. Я помітив, що завдяки дону Хуану в моїх вчинках з’явилась обов’язковість. Позиція дона Хуана полягала в тому, що якщо вже взявся за щось, то відступати неможна. Втім, якби я захотів зупинитися, то для цього не було жодних перешкод. Можливо, я просто не хотів зупинятися. Я відпустив одну ящірку, і вона побігла на північний схід – добрий знак, що передрікав, зрештою, що чаклунство буде не з легких. Іншу ящірку я прив’язав до свого плеча і за інструкцією змазав собі скроні. Ящірка була нерухомою. На мить я злякався, що вона померла, а дон Хуан мені нічого не казав, що робити в такому випадку. Але ящірка була живою, лише заціпенілою.

Я випив зілля та трохи зачекав. Не відчувши нічого незвичного, я почав розтирати пасту у себе на скронях. Пасту я наклав двадцять п’ять разів. І тут, абсолютно механічно та бездумно, як уві сні, я декілька разів торкнувся нею чола. Я з жахом схаменувся та поспіхом стер пасту. Чоло покрилося потом. Мене кинуло в дрижаки. Я відчув відчай, тому що дон Хуан усіляко від цього застерігав. Страх змінився відчуттям абсолютної покинутості та приреченості. Мене було залишено тут напризволяще. Якщо зі мною що-небудь трапиться, тут немає нікого, хто б мені допоміг. Хотілося втекти. Я відчував граничну тривогу та розгубленість, тому що не уявляв, що ж тепер робити. В голову поринув потік думок, що змінювалися з незвичайною швидкістю. Це були дивні думки, що виникали незрозуміло звідки. Мені відомий мій спосіб мислення, який визначається моєю індивідуальністю, тому я помічу будь-яке відхилення.

Одна з таких чужих думок була висловлюванням якогось автора. Це було схоже, як я невиразно пам’ятаю, на чиїсь слова у мене за спиною. Відбулося це так швидко, що я злякався. Я завмер, щоб зафіксувати цю думку, що взялася невідомо звідки, але її замінили звичні думки. Я був певен, що десь прочитав це висловлювання, лише забув, хто автор. Раптом я згадав: Альфред Кребер. Негайно виникла нова чужа думка і «сказала», що не Кребер, а Георг Зіммель. Я наполягав на тому, що Кребер, коли схаменувся, що вже втягнутий в гущину суперечки з самим собою, забувши про нещодавнє відчуття приреченості.

Повіки обважніли, як від снодійного. Саме таке порівняння спало мені на гадку, хоча я ніколи жодного снодійного не приймав. Нестримно хилило в сон. Я хотів дістатися своєї машини і там заснути, але не міг поворухнутись.

Потім, цілком несподівано, я прокинувся, точніше, ясно відчув, що прокинувся. Перше, що спало на думку, - котра година. Я озирнувся. Рослини дурману переді мною не було. Я з байдужістю сприйняв, як належне, що проходжу через чергове чаклунство. Годинник у мене над головою показував 12:35. Значить, зараз полудень.

Я побачив молодого чоловіка, що ніс пачку паперів. Я ледве його не торкався. Я бачив прожилки, що пульсували у нього на шиї, і чув прискорене биття серця. Мене так захопило те, що я бачив, що я забув про мої дивні думки. Тоді я почув у себе в голові голос, що супроводжував сцену, який її описував, і збагнув, що цей «голос» і був джерелом чужих думок.

Мене так захопило прислухання, що зоровий бік того, що відбувалося, відійшов на задній план. Я чув голос біля самого вуха, над правим плечем. Голос, власне, і створював сцену. Але він підпорядковувався моїй волі. Я відчував, що в будь-яку мить можу його зупинити і розібрати в подробицях те, про що він говорить. Я «бачив-чув» дії молодого чоловіка у всій їхній послідовності. Голос продовжував описувати їх в найменших деталях, але по суті описуване було саме по собі не настільки важливе. По-справжньому загадковим було джерело голосу над вухом. Я тричі намагався повернутися, щоб побачити нарешті того, хто говорить. Я намагався повернути голову направо або ж просто несподівано обернутися назад, щоб нарешті побачити, хто це. Але при кожній такій спробі видіння розпливалося. Я подумав: «Я не можу обернутися тому, що я не знаходжусь у сфері звичної реальності». Оця думка була моєю власною.

З цієї миті я зосередив усю увагу на одному лише голосі. Він, здавалось, лунав від мого плеча – абсолютно розбірливий, хоча й тоненький голосок, причому не дитячий голос і не фальцет, а чоловічий голос в мініатюрі.

Це був і не мій голос. Говорив він, треба думати, англійською. При кожній моїй спробі зловчитися його спіймати він одразу вмовкав або віддалявся, і сцена каламутніла. Вдалішим за все було б порівняння із зоровою формою, що створюється часточками пилу на віях, або ж з «мухами» на сітчатці – червоподібною формою, яку бачиш доти, доки не дивишся на неї прямо, але щойно намагаєшся на неї поглянути, вона з рухом очного яблука вмить щезає.

Я втратив будь-який інтерес до того, що відбувалось. По мірі того, як я слухав, голос ставав складнішим. Те, що я сприймав, як голос, все більше скидалося на те, якби хтось нашіптував думки мені у вухо – або, точніше, щось думало за мене. Думки були поза мною. Що це так, я не сумнівався, тому що міг водночас фіксувати свої власні думки і думки «іншого».

В якусь мить голос створив сцени, автором яких був молодий чоловік і які не мали жодного прямого стосунку до мого початкового питання про пропалі речі. Молодий чоловік виконував дуже складні дії. Ці дії знову набули значення, і я більше не звертав уваги на голос. Я почав втрачати терпець; я хотів зупинитися. «Але як це зробити?» - подумав я. Голос у вусі сказав, що треба повернутися до каньйону. Я спитав, як це зробити, і голос відповів – подумати про свою рослину.

Я подумав про свою рослину. Зазвичай я сидів перед нею, і робив це так часто, що візуалізувати її не становило жодних труднощів. Побачивши рослину, я вирішив, що це чергова галюцинація, але голос сказав, що я повернувся! Я напружив слух. Була лише тиша. Рослина datura переді мною була не реальнішою, ніж все, що я щойно бачив, але я міг її торкнутись, міг рухатись навколо неї.

Я підвівся і пішов до машини, але майже одразу видохся, сів та закрив очі. Мене злегка нудило, крутилося в голові. У вухах дзвеніло. Щось ковзнуло мені на груди. Це була ящірка. Я згадав пересторогу дона Хуана, що її треба відпустити. Мені було все одно, мертва вона чи жива. Я розбив горщик із пастою і накидав на нього ногою землі. Потім ледве дістався машини та провалився в безпам’ять.

Четвер, 24 грудня 1964 року

Сьогодні я переказав свою пригоду дону Хуану. Уважно мене вислухавши, він сказав:

- Ти вчинив дуже небезпечну помилку.

- Знаю. Це була страшна дурість. Випадковість.

- Жодних випадковостей, коли маєш справу з «травою диявола». Говорив я тобі, що вона весь час тебе випробовуватиме. Я так розумію, що ти або дуже сильний, або ж насправді у неї улюбленик. Центр чола – лише для великих брухо, які в досконалості засвоїли обходження із силою.

- А що зазвичай відбувається, коли людина змастить собі пастою чоло, доне Хуан?

- Якщо лише вона – не великий брухо, то просто ніколи не повернеться.

- Ти сам коли-небудь мастив собі пастою чоло, доне Хуан?

- Ніколи. Мій бенефактор говорив мені, що з такої мандрівки повертаються лише дуже нечисленні. Людина може бути відсутня протягом багатьох місяців, та іншим доводиться за нею весь цей час доглядати. Мій бенефактор говорив, що ящірки можуть взяти людину хоч на край світу і показати на її замовлення найбільш немислимі таємниці та дива.

- А ти знаєш кого-небудь, з ким таке було?

- Так. З моїм бенефактором. Але він ніколи не казав мені, як звідти повертатись.

- Невже повернення таке важке?

- Безумовно. Ось чому те, що з тобою було, для мене насправді вражаюче. Ти робив усе абсолютно наосліп, а ми зобов’язані дотримуватися найсуворішої послідовності, тому що лише так набувають сили. Інакше ми – ніщо.

Запанувала довга мовчанка. Я бачив, що він про щось глибоко замислився.

Субота, 26 грудня 1964 року

Дон Хуан спитав, чи шукав я ящірок. Я сказав, що шукав, але не зміг знайти. Я спитав, що було б, якби одна з них померла у мене в руках. Він сказав, що смерть ящірки – поганий знак. Якщо ящірка із зашитою пащею помре, то немає сенсу продовжувати чаклунство. Крім того, це означатиме, що ящірки перервали зі мною дружбу, і подальше навчання з «травою диявола» треба надовго відкласти.

- Як надовго, доне Хуан? – спитав я.

- Роки на два чи більше.

- А що було б, якби й друга померла?

- Зі смертю другої тобі вже загрожує серйозна небезпека. Ти лишаєшся сам, без провідника. Нічого ще, якщо вона померла до початку чаклунства, - його ще можна залишити, заразом розпрощавшись із «травою диявола». А от якби ящірка померла у тебе на плечі, коли чаклунство вже почалося, тоді довелось би його продовжувати, а це вже справді безумство.

- Чому безумство?

- Тому що в цьому випадку все втрачає сенс. Ти сам, без провідника, і бачиш страхітливі та безглузді речі.

- Що значить – безглузді?

- Те, що ми бачимо самі по собі. Речі, які ми бачимо, коли позбавлені напрямку. Це означає, що «трава диявола» хоче тебе позбутися, відшпурнути нарешті геть.

- А ти знаєш кого-небудь, з ким було таке?

- Так. Зі мною. Без мудрості ящірок я б збожеволів.

- Що ж ти бачив, доне Хуан?

- Купу нісенітниць. Що я ще міг бачити без скерування?

Понеділок, 28 грудня 1964 року

- Ти казав, доне Хуан, що «трава диявола» випробовує людей. Як це розуміти?

- «Трава диявола» - як жінка, і, зовсім як жінка, вона лестить чоловікам. Вона розставляє пастки на кожному кроці. Ти, наприклад, попався, коли вона змусила тебе помастити пастою чоло. На цьому не закінчиться, і ти, швидше за все, знову попадешся. Дивись пильно. Не захоплюйся нею; «трава диявола» - лише один зі шляхів до таємниць людини знань. Існують й інші шляхи. Головна її пастка – змусити тебе повірити, що цей шлях – єдиний. Запам’ятай: безглуздо вгатити життя на один-єдиний шлях, особливо якщо у нього немає серця.

- А як дізнатись, доне Хуан, що цей шлях не має серця?

- Перш ніж ти зважишся на цей шлях, спитай себе: чи має він серце? Якщо відповідь буде – ні, значить так воно і є, і треба шукати інший шлях.

- Але я можу напевне дізнатися, чи має цей шлях серце?

- Це може будь-хто. Біда в тому, що ніхто не задає собі це питання; зазвичай людина надто пізно розуміє, що обрала шлях без серця, коли вже стоїть на краю загибелі. У цій точці лише дуже нечисленні мають сили залишити свою спрямованість та відійти.

- Як правильно задати собі це питання?

- Просто задай його.

- Я маю на увазі, чи існує який-небудь спеціальний метод, щоб я не обманувся і не прийняв негативну відповідь за позитивну?

- Чого це ти обманешся?

- Ну, скажімо, тому, що в цю мить шлях здаватиметься приємним та радісним.

- Дурня. Шлях без серця ніколи не буває радісним. Вже для того, щоб на нього вийти, доводиться важко працювати. Навпаки, шлях, у якого є серце, завжди легкий: щоб його полюбити, непотрібно особливих зусиль.

Тут він раптом заявив, що «трава диявола» мені дуже подобається, і я був змушений визнати, що принаймні відчуваю до неї перевагу. А як я ставлюся до його спільника – «димка», спитав він, і мені довелося сказати нарешті, що сама думка про нього наводить на мене дикий страх.

- Що я казав: коли обираєш шлях, треба бути вільним від страху та честолюбства; але «димок» осліплює тебе страхом, а «трава диявола» - честолюбством.

Я відказав, що честолюбство необхідне також для того, щоб вийти на який завгодно шлях, і що його твердження, ніби слід бути вільним від честолюбства, не має сенсу. Щоб навчатися, вже необхідне честолюбство.

- Бажання вчитися – це не честолюбство, - сказав дон Хуан. – Прагнення до пізнання – наша доля, тому що ми – люди; але шукати «траву диявола» - значить прагнути до сили, а не до пізнання. А це і є честолюбство. Дивись, щоб «трава диявола» тебе не осліпила. Вона принаджує чоловіків і дає їм відчуття сили, з нею вони впевнені, що можуть вчиняти такі речі, які звичайній людині не снилися. Але в цьому її пастка. А потім шлях без серця обернеться проти людини та її знищить. Небагато потрібно, щоб померти, і шукати смерті – значить нічого не шукати.

Розділ 10

У грудні 1964 року я відправився з доном Хуаном збирати різні рослини, необхідні для приготування курильної суміші. Це був четвертий цикл. Збирав я, а дон Хуан просто слідкував, як я виконую його вимоги, які полягали в точному виборі часу і повної при цьому зосередженості. Щойно всі інгредієнти було зібрано і вкладено на зберігання, він став вимагати, щоб я знову зустрівся з «димком».

Четвер, 31 грудня 1964 року

- Тепер, коли ти вже дещо знаєш про «димок» та «траву диявола», ти можеш сказати з більшою визначеністю, кому з них ти віддаєш перевагу.

- «Димок» добряче мене лякає, доне Хуан, чесне слово. Не знаю, в чому тут справа, але щось немає у мене до нього особливої симпатії.

- Ти любиш лестощі, а «трава диявола» тобі догоджає. Вона приносить тобі задоволення, немов жінка. «Димок» - навпаки, сила значно благородніша; у нього бездоганно чисте серце. Він не принаджує чоловіків і не робить їх бранцями, точно так само він вільний від любові та від ненависті. Єдине, чого він вимагає, - це сили. «Трава диявола» теж вимагає сили, але іншої – на кшталт тієї, яка потрібна, щоб подобатись жінкам та їх задовольняти. Сила ж, яку вимагає «димок», - це сила серця. У тебе її немає, як, втім, і у дуже багатьох. Ось чому я наполегливо тобі раджу зійтись з ним поближче. «Димок» оживляє серце та вливає в нього сили. Це тобі не «трава диявола», повна пристрастей, ревнощів та насильства. «Димок» постійний. З ним ти можеш не турбуватися – а раптом його чимось ненавмисне образив.

Середа, 27 січня 1965 року

19 січня я знову курив галюциногенну суміш. Я говорив дону Хуану, що з «димком» мені сильно не по собі, і взагалі я його боюсь; але дон Хуан сказав – щоб гідно оцінити «димок», треба ще раз спробувати.

Ми увійшли до нього в кімнату. Була десь друга година пополудні. Він дістав свою люльку. Я приніс вуглини, і ми всілися лицем до лиця. Дон Хуан сказав, що зараз зігріє та розбудить люльку, і якщо я дивитимусь уважно, то побачу, як вона засвітиться. Рази три-чотири він підніс люльку до губ і посмоктав її, з ніжністю потираючи. Раптом він майже невловимим рухом кивнув мені на люльку – мовляв, дивись, пробуджується. Я уважно дивився, але нічого такого не помітив.

Він вручив люльку мені. Я наповнив її своєю власною сумішшю, потім підхопив палаючу вуглинку чимось на кшталт пінцету, який пристосував з дерев’яної прищіпки та припас спеціально для такої нагоди. Дон Хуан поглянув на пінцет та заходився сміхом. Я на секунду заґавився, і вуглинка пригоріла до щипців. Я побоявся стукати пінцетом об люльку, і довелося плюнути на вуглинку, щоб її струсити. Дон Хуан відвернувся та сховав обличчя в долонях. Він трусився всім тілом. На мить мені здалось, що він плаче, але він беззвучно трусився від сміху.

Процедура виявилася надовго перерваною; нарешті він сам узяв вуглинку, поклав її в люльку і велів курити. Знадобилось немале зусилля, щоб розкурити суміш; ймовірно, люлька була надто щільно набита. Вже при першій затяжці в рот, здається, потрапила порохнява із суміші, і він одразу онімів. Я бачив, як періодично розгорається люлька, але диму зовсім не відчував, як, скажімо, відчуваєш дим цигарки. Однак я відчував, що вдихаю щось, що спершу затопило легені, а тоді ринуло донизу, заповнюючи все тіло.

Я нарахував двадцять затяжок, а потім рахунок втратив значення. Я почав пітніти; дон Хуан пильно на мене дивився і приговорював, щоб я не боявся і робив усе, як він мене вчив. Я хотів сказати «гаразд», але замість цього вирвалося моторошне виття, що продовжувало лунати і після того, як я закрив рот. Дон Хуан сторопів, але негайно знову заходився сміхом. Я хотів ствердно кивнути, чи що, але не міг поворухнутись.

Дон Хуан м’яко розтиснув мої руки та забрав люльку. Він наказав мені лягти на підлогу, але лише не засинати. Я чекав, що він допоможе мені лягти, але він просто невідривно на мене дивився. Раптом кімната полетіла шкереберть, і я вже дивився на нього, лежачи на підлозі. З цієї хвилини зоровий ряд став дивно розпливчастим, як уві сні. Я лише невиразно пам’ятаю, що поки лежав колодою, дон Хуан без кінця мені щось говорив.

Я не відчував ані страху, ані яких-небудь неприємних відчуттів під час усього цього стану, і після пробудження був цілком здоровим. Незвичним було хіба що те, що, прокинувшись, я доволі довго не міг зібратися з думками, але за чотири чи п’ять годин остаточно прийшов до тями.

Середа, 20 січня 1965 року

Дон Хуан нічого мені не говорив і не розпитував про мої враження. Він зазначив лише, що я надто швидко заснув.

- Єдиний спосіб не заснути – це стати птахом, чи цвіркуном, чи ще чим-небудь в такому роді, - сказав він.

- Як ти це робиш, доне Хуан?

- Чому ж іще я тебе навчаю? Ти що, не пам’ятаєш, що я говорив учора, коли ти був без тіла?

- Щось невиразно.

- Я – ворона. Я навчаю тебе, як стати вороною. Коли ти цьому навчишся, то лишатимешся при ясній свідомості і здобудеш свободу пересуватись куди завгодно; інакше ти завжди будеш приклеєним до землі там, де звалився.

Неділя, 7 лютого 1965 року

Наступна зустріч із «димком» відбулась близько полудня 31 січня. Я прокинувся наступного дня під вечір. Якимось незрозумілим, проте дуже виразним чином я пам’ятав усе, що протягом досліду казав мені дон Хуан. Його слова були немов вдруковані мені у пам’ять; я чув їх з неймовірною ясністю. Протягом досліду я розібрався ще з одним явищем: усе моє тіло оніміло невдовзі після того, як я почав ковтати пил, що потрапляв до рота при кожній затяжці. Виходило, що я не лише вдихав дим, але й поглинав суміш.

Я хотів детальніше розповісти про все це дону Хуану, але він бовкнув, що це пусте. Мені хотілося звернути його увагу на те, що я можу згадати все до найдрібніших деталей, але його це не цікавило. Кожен спогад був точним та безпомилковим. Сама процедура нічим не відрізнялась від попереднього досліду. Здавалось, один дослід переходив в інший, і я міг все відтворити по пам’яті з тієї миті, коли закінчився перший. Я виразно пам’ятав, що після того, як звалився на підлогу, зникли всі відчуття та думки, однак голова лишалася ясною. Я пам’ятаю, що остання думка, що виникла, коли кімната перекинулась і стала сторчма, була: «Я, напевно, стукнувся головою об підлогу, а не відчуваю жодного болю».

З цієї миті я міг лише дивитись і слухати. Я пам’ятаю кожне слово, яке мені казав дон Хуан. Усі його вказівки я виконував буквально. Вони здавались ясними, логічними та цілком здійсненними. Він сказав, що моє тіло зникає і лишається тільки голова, і тому єдина зараз можливість не заснути і бути здатним до пересування – це стати вороною. Він скомандував мені старанно кліпати, додавши, що якщо я вже можу кліпати, то значить готовий виконувати подальше. Тоді він сказав, що моє тіло вже повністю зникло, лишилась тільки голова, голова не може зникнути тому, що саме голова перетворюється на ворону.

Він наказав кліпати невідступно. Цю команду й інші він, напевно, повторював безліч разів, тому що я пам’ятаю кожну з виключною ясністю. Напевно, я слухняно кліпав, тому що він нарешті сказав, що я готовий, і наказав витягнути голову і спертися на підборіддя. Підборіддя, сказав він, це лапи ворони. Він скомандував відчути ці лапи там, де підборіддя, і спостерігати за їхньою появою. Тоді він сказав, що я ще не повністю загуснув, і зараз мені треба виростити хвіст; хвіст з’явиться з потилиці. Він наказав розпустити хвіст, мов віяло, і відчути, як він підмітає підлогу.

Потім він заговорив про крила: крила виростуть із вилиць. Він сказав, що вони тверді та жорсткі, та завдають болю. Він скомандував розкрити крила. Він сказав, що вони повинні бути якомога ширшими, я повинен розправити їх на всю довжину, інакше не зможу літати. Він сказав, що крила вже з’являються – широкі та красиві, і велів ними махати, поки вони не стануть справжніми крилами.