Учення дона Хуана 6 страница

Я рухався крізь води чорного озера, вчепившись в клаптик ґрунту, схожий на земляну колоду. Я невиразно відчував, що течія тягне мене на південь. Я бачив, як навколо струменять та завихрюються потоки води, що обтікала острівець. На дотик вода була холодною та дивно важкою. Здавалось, вона жива.

Не було навіть ознак берега чи чого-небудь подібного, і я не пам’ятаю, що думав і відчував під час цієї мандрівки. Минули, здавалось, довгі години, коли пліт піді мною зробив під прямим кутом поворот наліво. Ковзання тривало дуже недовго, і несподівано пліт на щось наштовхнувся. Інерція жбурнула мене вперед. Я закрив очі і відчув від удару об землю гострий біль в колінах та витягнутих руках. За мить я відкрив очі. Я лежав на землі. Схоже було, що моя земляна колода врізалась в берег і злилася з землею. Я сів та озирнувся. Вода відступала! Вона рухалась назад, як хвиля, що відкочувалась, поки не зникла.

Я довго сидів, намагаючись зібратися з думками і якось збагнути, що відбулося. Усе тіло нило; горло стало відкритою раною: коли я «приземлявся», то прокусив собі губи. Я підвівся. Вітер нагадав, що я змерз. Одяг був мокрим наскрізь. Руки, щелепи та коліна так трусились, що довелось знову лягти. Краплі поту затекли до очей і пекли їх, поки я не завив од болю.

З часом я якось поновив внутрішню рівновагу і піднявся. В густих сутінках було ясно видно пейзаж. Я зробив декілька кроків. До мене донісся виразний звук безлічі людських голосів. Здавалось, вони про щось голосно сперечаються. Я пішов на звук. Я пройшов близько 50 ярдів і раптом зупинився. Попереду був тупик. Місце, де я опинився, нагадувало загін для худоби, сформований з величезних валунів. За ними виднівся ще ряд валунів, тоді ще і ще і так аж до стрімкого схилу. Це звідкись звідти доносилась дивовижна музика – безперервний моторошний потік надприродних звуків.

Під одним з валунів я побачив у профіль людину, що сиділа на землі. Я наблизився до неї на відстань в десять футів; тут чоловік повернув голову і поглянув на мене. Я завмер: його очі були водою, яку я щойно бачив! Вони були такі самі неосяжні і блискотіли тими ж золотими та чорними іскрами. Його голова була загостреною, мов ягода полуниці, шкіра – зеленою, всіяною безліччю бородавок. За виключенням загостреної форми, голова була в точності як поверхня пейота. Я стояв перед ним, не будучи спроможним відвести очі. Було таке відчуття, ніби він навмисно давить мене на груди своїм поглядом. Я задихався. Я втратив рівновагу і впав. Його очі відвернулись. Я почув, що він говорить зі мною. Спершу голос був, мов тихий шурхіт вітру. Тоді він перетворився на музику – на мелодію голосів, і я «знав», що сама мелодія промовляє: «Чого ти хочеш?»

Я впав перед ним на коліна і став розповідати про своє життя, потім заплакав. Він знову поглянув на мене. Я відчув, що його очі мене відштовхують, і подумав, що прийшла смерть. Він зробив знак підійти поближче. Завагавшись на мить, я зробив крок уперед. Коли я наблизився, він відвів погляд і показав тильний бік долоні. Мелодія сказала: «Дивись!» Посеред долоні був круглий отвір. «Дивись!» - знову сказала мелодія. Я подивився в отвір і побачив самого себе. Я був дуже старим і слабким, і біг від погоні, що наздоганяла мене, а навкруги носились яскраві іскри. Потім три влучили в мене, дві – в голову і одна – в ліве плече. Фігурка в круглому отворі секунду стояла, потім випрямилася цілком вертикально і зникла разом із отвором.

Мескаліто знову звернув на мене свій погляд. Його очі були так близько, що я «почув», як вони тихо гримлять тим самим незрозумілим звуком, який я наслухався за цю ніч. Поступово очі стали спокійними, поки не перетворились на озерну гладь, що мерехтіла золотими та чорними іскрами.

Він знову відвів очі і раптом відстрибнув легко, мов цвіркун, на добрих п’ятдесят ярдів. Він стрибнув ще раз і ще раз і зник.

Потім, пам’ятаю, я пішов. Напружуючи свідомість, я намагався розпізнати орієнтири, - наприклад, гори вдалині. Все, що я пережив, повністю вичерпало мої розумові сили, але я невиразно метикував, що північ має бути десь зліва. Я довго йшов, поки схаменувся, що вже день і що я вже не використовую своє «нічне бачення». Я згадав, що у мене є годинник, і подивився на циферблат – годинник показував восьму ранку. Було близько десятої, коли я дістався залому з нашою стоянкою. Дон Хуан лежав на землі та спав.

- Ти де був? – спитав він.

Я сів перевести дихання. Після довгої мовчанки він спитав:

- Бачив його?

Я почав розповідати йому все з самого початку, але він мене перервав і сказав: важливо лише одне – чи бачив я його. Він спитав, як близько від мене був Мескаліто. Я сказав, що майже його торкався. Дон Хуан одразу пожвавішав і цього разу уважно вислухав усе в деталях, уточнюючи мою розповідь лише питаннями щодо форми істоти, яку я бачив, її характеру та іншого.

Було вже близько полудня, коли він, певно, дізнався нарешті від мене все, що потрібно. Він піднявся та прив’язав мені на груди полотняний мішок. Він велів іти за ним та сказав, що зрізатиме Мескаліто і передаватиме мені, а я повинен буду обережно вкладати їх в торбину.

Ми попили трохи води і рушили в путь. Коли ми досягли краю долини, він, схоже, секунду роздумував, в якому напрямку іти, а потім ми вже йшли весь час по прямій.

Щоразу, як ми підходили до пагінців пейоту, він схилявся перед ним і з крайньою обережністю зрізав верхівку своїм коротким ножем із зубчастим лезом. Зріз він робив урівень із землею і тоді посипав «рану», як він її називав, очищеною сіркою, яку ніс у шкіряному мішку. Бутон кактусу він тримав у лівій руці, а зріз посипав правою. Тоді підводився і передавав мені бутон, який я, за його вказівкою, брав обома руками і клав до мішка.

- Стій прямо та слідкуй, щоб мішок не торкнувся землі чи кущів, чи ще чого-небудь, - раз у раз повторював він, немов побоюючись, що я забуду.

Ми зібрали шістдесят п’ять бутонів. Коли мішок був повний, дон Хуан закинув його мені на спину, а на груди повісив інший. Насамкінець, коли ми перетнули долину, у нас було вже два повних мішка, а в них сто десять бутонів пейоту. Мішки були такі важкі та громіздкі, що я ледве плівся. Дон Хуан прошепотів мені на вухо – мішки тому такі важкі, що Мескаліто хоче повернутися до землі. Мескаліто такий важкий від суму при розставанні зі своєю батьківщиною; моє завдання – щоб мішки ні в якому разі не торкнулися землі, інакше Мескаліто вже ніколи мені не дасться в руки.

В якусь мить тиск лямок на плечі став незносним. Щось із величезною силою гнуло мене до землі. Мене охопило страшне передчуття. Я помітив, що прискорюю крок, майже біжу; можна сказати, я підтюпцем нісся за доном Хуаном.

Раптом важкість на спині та грудях зникла, ноша стала легкою, ніби в мішках була губка. Я ледве не налетів на дона Хуана і сказав йому, що більше не відчуваю важкості. Ясна річ, сказав він, ми ж вийшли з володінь Мескаліто.

Вівторок, 3 липня 1962 року

- Ну, здається, Мескаліто тебе майже прийняв, - сказав дон Хуан.

- Чому «майже»?

- Він тебе не вбив і не завдав тобі ніякої шкоди. Правда, він тебе добряче налякав, але ж у цьому немає нічого поганого. Якби він тебе взагалі не прийняв, то з’явився би тобі повним люті чудовиськом. Декому довелось відчути всю глибину жаху при зустрічі з ним, коли він ними знехтував.

- Якщо він такий страхітливий, то чому ти мені нічого про це не сказав, перш ніж повести туди до нього?

- У тебе немає мужності для навмисної зустрічі з ним. Я вирішив, що тобі краще не знати.

- Але я ж міг померти!

- Міг. Але я був певен, що все обійдеться. Він же вже грався з тобою – і не зробив тобі нічого поганого. Я вирішив, що й цього разу він буде до тебе прихильний.

Я спитав його, чому він такий впевнений в тому, що Мескаліто до мене прихильний. Мій досвід був страхітливим; не розумію, як я не помер від страху.

Дон Хуан відповів, що Мескаліто був зі мною – сама доброта; він показав мені картинку, яка була відповіддю на питання. Мескаліто, сказав дон Хуан, дав тобі урок. Я спитав, що це за урок і що він означає. На таке питання, сказав дон Хуан, відповісти неможливо, тому що ти був надто переляканий, щоб точно знати, про що питаєш у Мескаліто.

Дон Хуан велів мені гарненько згадати, що я сказав Мескаліто перед тим, як він показав мені картинку на долоні. Але я не міг згадати. Я пам’ятав лише, як впав на коліна та почав йому сповідатися.

Дону Хуану, схоже, ця розмова набридла. Я спитав:

- Може ти мене навчиш словам пісні, яку співав?

- Ні, не можу. Це мої власні слова, їх мене навчив сам захисник. Пісні – мої пісні. Я не можу розповісти тобі, що вони таке.

- Чому не можеш?

- Тому що ці пісні – зв’язок між мною та захисником. Я певен, колись він навчить тебе твоїм власним пісням. Зачекай до тих пір; і ніколи не копіюй пісні, які належать іншому, і не питай про них.

- А що це за ім’я, яке ти називав? Хоч це ти можеш мені сказати?

- Ні. Його ім’я ніколи не повинне згадуватися, його вимовляють, лише коли кличуть його.

- А якщо я сам захочу покликати його?

- Якщо коли-небудь він прийме тебе, то скаже тобі своє ім’я. Це ім’я буде лише для тебе одного – щоб голосно кликати його та спокійно вимовляти про себе. Хтозна, може, він скаже, що його звати Хосе?

- Чому неможна згадувати його імені?

- Ти що, не бачив його очі? Із захисником жарти лихі. А я тобі ніяк не втовкмачу, що це значить – що він з тобою грався!

- Який же він захисник, якщо може комусь завдати шкоди?

- Відповідь дуже проста. Мескаліто – захисник, тому що доступний кожному, хто його шукає.

- Але ж все у світі доступне кожному, хто шукає, хіба не так?

- Ні, не так. Союзні сили доступні лише брухо, а до Мескаліто може прилучитись будь-хто.

- Але чому ж тоді він декому завдає шкоди?

- Ті, кому він завдає шкоди, не люблять Мескаліто, і однак шукають його в надії що-небудь здобути без особливих зусиль. Природно, що для таких людей зустріч завжди жахлива.

- Що відбувається, коли він повністю приймає людину?

- Він являється їй, як людина чи як світло. Коли людина нарешті заслужить це, Мескаліто стає постійним. Він більше не міняється. Може бути, коли ти знову зустрінешся з ним, він буде світлом, і одного разу навіть візьме тебе в політ і відкриє тобі всі свої таємниці.

- Що мені потрібно робити, щоб досягти цього, доне Хуан?

- Тобі треба бути сильною людиною, і твоє життя повинне бути правдивим.

- Що таке «правдиве життя»?

- Життя, прожите в повній свідомості і з повною відповідальністю, добре, сильне життя.

Розділ 5

Час від часу дон Хуан ніби мимохідь питав, як там посаджений мною дурман. За минулий рік саджанець виріс у великий кущ, приніс насіння, та насіннєві коробочки висохли. Нарешті дон Хуан напевно, вирішив, що прийшов для мене час дізнатись про «траву диявола» побільше.

Неділя, 27 січня 1963 року

Сьогодні я отримав від дона Хуана попередню інформацію щодо «другої порції», яка складає наступний етап у традиційному навчанні. За його словами, лише з цієї порції починається справжнє навчання; у порівнянні з нею перша порція – для дітей. Друга порція повинна бути засвоєна досконально, її належить прийняти, сказав дон Хуан, принаймні разів зо двадцять, перш ніж приступати до третьої. Я спитав:

- Що дає друга порція?

- Її використовують для видіння. За її допомоги людина може переноситись повітрям і побачити все, що забажає.

- Що, насправді можна літати в повітрі, доне Хуан?

- Чому ж ні? Я вже казав тобі, «трава диявола» для тих, хто шукає сили. Той, хто засвоїв другу порцію може за допомоги «трави диявола» робити неймовірні речі, щоб здобути ще більше сили.

- Ну, а наприклад, які речі, доне Хуан?

- Цього я не можу сказати. У кожного по-різному.

Понеділок, 28 січня 1963 року

Дон Хуан сказав:

- Якщо у тебе на другому етапі все пройде успішно, мені залишиться лише показати наступний. Особисто я в процесі навчання зрозумів, що «трава диявола» не для мене, і вирішив залишити її шлях.

- Що призвело тебе до цього рішення?

- Декілька разів вона мене ледве не вбила. Одного разу було так погано, що насамкінець я думав – від болі мені каюк. Але все ж викарабкався.

- Що, був який-небудь особливий спосіб цього уникнути?

- Так, є один спосіб.

- Це що, заклинання, процедура чи ще що-небудь?

- Це спосіб схоплення речей. Наприклад, коли я навчався «траві диявола», я був надто жадібний та нетерплячий. Я хапався за речі, як діти хапаються за солодощі. «Трава диявола» - це лише один з мільйона шляхів. Та й все що завгодно – лише один шлях з мільйона (un camino centre cantidades de aminos). Тому ти завжди повинен пам’ятати, що шлях – це лише шлях; якщо ти відчуваєш, що він не про тебе, то повинен залишити його за всяку ціну. Щоб володіти такою ясністю, ти мусиш вести дисципліноване життя. Лише за цієї умови ти знатимеш, що будь-який шлях – це усього лише шлях, і ніщо не заважає ані тобі самому, ані кому завгодно залишити його, якщо це велить тобі твоє серце. Але попереджаю: твоє рішення повинне бути вільне від страху чи честолюбства. Дивись на будь-який шлях прямо і без вагань. Випробуй його стільки разів, скільки вважатимеш за потрібне. Тоді задай собі, і лише собі самому, одне питання. Це питання задають лише дуже старі люди. Мій бенефактор задав мені його одного разу, коли я був молодий, але зрозуміти його мені тоді завадила надто гаряча кров. Тепер я його розумію. Я задам це питання тобі: чи має твій шлях серце? Усі шляхи однакові: вони ведуть в нікуди. Вони ведуть крізь кущі або в кущі. Я можу сказати, що в своєму житті пройшов довгі-довгі шляхи, але я не знаходжусь ніде. Такий сенс питання, яке задав мій бенефактор. Чи є у цього шляху серце? Якщо є, це добрий шлях; якщо немає, то з нього ніякого пуття. Обидва шляхи ведуть в нікуди, але у одного є серце, а у іншого – немає. Один шлях робить мандрівку ним радісною: скільки не мандрувати, ти й твій шлях нероздільні. Інший шлях змусить тебе проклинати своє життя. Один шлях дає тобі сили, інший – знищує тебе.

Неділя, 21 квітня 1963 року

Пополудні у вівторок, 16 квітня, я попрямував з доном Хуаном в гори, туди, де ріс його дурман. Він велів зачекати в машині. Повернувся дон Хуан майже за три години із загорнутим в червону ганчірку згортком.

Коли ми поїхали назад, він сказав, вказуючи на згорток, що це його останній мені подарунок.

Я спитав, чи не означає це, що він більше мене не вчитиме. Він пояснив, що мав на увазі той факт, що у мене тепер є своя достигла рослина, і його рослин я більше не потребую.

Увечері ми всілися в його кімнаті. Він витягнув добре оброблену кам’яну ступку та товкачик. Чаша ступки була приблизно шість дюймів у діаметрі. Розгорнувши великий згорток, повний мішечків поменше, він відібрав з них два і поклав поруч зі мною на циновку; тоді додав до них ще чотири такого самого розміру зі згортка, який ми привезли. Він сказав, що це насіння і що я повинен розтерти його в дрібний порошок. Дон Хуан сам розгорнув перший мішечок і частину його вмісту відсипав до ступки. Насіння було сухим та круглим, а за кольором нагадувало жовту карамель.

Я почав працювати товкачиком; за декілька хвилин він мене виправив, сказавши, що треба не товкти по дну, а орудувати товкачиком від одного краю до іншого, по всьому діаметру. Я спитав, що він збирається робити з тим, що вийде, але він не відповів.

Насіння першої порції виявилося жахливо твердим. Щоб його розмолоти, мені знадобилось години чотири. Від пози, в якій я сидів, боліла спина. Я ліг і хотів одразу заснути, але дон Хуан відкрив наступний мішечок і відсипав з нього в ступку. Це насіння було темнішим і точно злиплося між собою. Те, що лишилось у пакеті, нагадувало порошок із крихітних круглих темних зернин.

Я хотів перекусити, але дон Хуан сказав, що якщо я хочу вчитися, то повинен слідувати правилу. А правило отаке: дізнаючись таємниці другої порції, я можу лише випити трохи води.

У третьому мішечку була жменя живих чорних зернистих жучків. Вміст останнього мішечка складало свіже біле насіння, м’яке, мов каша, але волокнисте і таке, що важко піддавалося розтиранню в тонку пасту, як він від мене вимагав.

Після того, як я закінчив розтирати вміст чотирьох мішечків, дон Хуан відмірив дві чашки зеленуватої води, вилив її у глиняний горщик і поставив горщик на вогонь. У воду, що закипіла, він додав першу порцію розтертого насіння. Дон Хуан помішував у горщику довгою гострою тріскою або кісткою, яку витягнув зі своєї шкіряної торбини. Щойно вода знову закипіла, він додав одну за іншою решту субстанцій, слідуючи тій самій процедурі. Потім він додав ще одну чашку зеленуватої води і залишив суміш на малому вогні.

- Тепер черга кореня, - сказав дон Хуан і обережно витягнув зі згортка, який ми привезли, довгий шмат кореня дурману. Корінь був приблизно шістнадцять дюймів завдовжки та товщиною близько півтора дюйми. – Це і є друга порція, - сказав дон Хуан і знову відмірив її сам, оскільки це був поки що його корінь. Він сказав, що для наступного мого досвіду із «травою диявола» я сам відмірятиму корінь.

Він підштовхнув до мене ступку, і я заходився товкти корінь абсолютно так само, як товк першу порцію дон Хуан. Під його керівництвом я виконав усю послідовність у тому самому порядку, і потовчений корінь ми залишили на ніч вимочуватися під відкритим небом. На той час суміш, що кипіла у глиняному горщику, загуснула. Дон Хуан зняв горщик з вогню, поклав його в сітку та підвісив до колоди стелі посеред кімнати.

Вранці 17 квітня, годині приблизно о восьмій, ми взялися вилуговувати екстракт кореню відваром. Знову був ясний сонячний день, і дон Хуан знову сказав – це ознака того, що «трава диявола» до мене прихильна. По контрасту з тобою, сказав дон Хуан, я лише згадую, наскільки все було кепсько у мене самого.

Процедура вилуговування екстракту була точно такою самою, яку я спостерігав при приготуванні першої порції. До вечора, коли ми злили воду у восьме, на дні чашки лишалася ложка жовтуватої субстанції.

Ми повернулися до нього в кімнату, де ще лишались два мішечки, які дон Хуан поки що не чіпав.

Він відкрив один з них, сунув у нього руку, а другою рукою обгорнув краї мішечка навколо зап’ястка. Він, схоже, схопив щось, судячи з того, як рухалася його рука у мішку. Раптом він швидким рухом стягнув мішок з руки, вивернув його, мов рукавичку, і підніс руку до самих моїх очей. У руці була ящірка. Її голова була від моїх очей усього в декількох дюймах. Із пащею ящірки було щось дивне. Секунду я дивився, і одразу мимоволі відсахнувся. Паща була зашита грубими стібками. Дон Хуан наказав мені взяти ящірку лівою рукою і тримати міцніше. Я стиснув її; хвіст обвився навколо долонь. Я відчув нудоту. Долоні одразу спітніли.

Він взяв останній мішечок і, повторивши ті самі рухи, витягнув іншу ящірку. У цієї були зшиті повіки. Її він велів мені тримати в правій руці.

Коли обидві ящірки опинились у мене в руках, я був близький до зомління. Я відчував непереборне бажання кинути ящірок і тікати звідси.

- Дивись не задави, - наказав він, і його голос повернув мене до дійсності.

Він спитав, що зі мною таке. Хоча обличчя його лишалось серйозним, видно було, що він ледве втримується від сміху. Я хотів було полегшити хватку, але долоні так спітніли, що ящірки почали вислизати. Їхні гострі пазурці дряпали шкіру, викликаючи огиду та нудоту. Я замружився та стиснув зуби. Одна з ящірок вже майже виповзла мені на зап’ясток; щоб втекти, їй лишалось тільки протиснути голову крізь пальці. Я відчув непередавану фізичну огиду, близьку до відчаю. Я прогарчав крізь зуби, щоб він забрав від мене мерзенних тварюк. У мене почала труситись голова. Він подивився на мене із безневинною цікавістю. Я гарчав і тупцював, мов ведмідь. Нарешті він вихопив ящірок, сунув їх назад і заходився реготати. Я хотів було теж засміятись, але шлунок у мене зсудомило, і я ліг.

Я почав виправдовуватися, що, мовляв, усе це через гострі пазурці ящірок, що дряпали долоні. Він сказав, що існує безліч речей, здатних звести з розуму, в особливості якщо у тебе немає рішучості, немає спрямованості, необхідної для навчання; але якщо у людини непохитна спрямованість, жодні емоції не можуть бути перешкодою, тому що вона здатна тримати їх в шорах.

Дон Хуан перечекав, а тоді в тій самій послідовності знову вручив мені ящірок. Він наказав тримати їх головами догори і м’яко погладжувати їм скроні, немов питаючи у них все, що я хотів би дізнатись.

Спершу я не зрозумів, чого він від мене хоче. Він знову велів задати ящіркам будь-яке питання, на яке сам я не можу відповісти. Він навів цілу ланку прикладів: дізнатись, що треба, про людей, яких я зазвичай не бачу, або про пропалі речі, або про місця, де я не бував. Тут я збагнув, що він говорить про ясновидіння. Мене охопило сильне збудження, серце закалатало. Я відчув, що у мене перехоплює дихання.

Він попередив, що на перший раз неможна питати ні про що особисте: краще думати про що-небудь, що не має до мене стосунку. Думати треба швидко та виразно, тому що ці думки потім не буде можливості виправити.

Я став гарячково придумувати, що б таке дізнатись. Дон Хуан квапив мене, і я розгублено виявив, що на думку не спадає нічого вартісного.

Після болісно довгого пошуку я все-таки знайшов одне питання. Колись із читальної зали хтось вкрав купу книг. Це не було особисте питання, але воно мене цікавило. У мене не було жодних здогадок або припущень відносно того чи тих, хто взяв книги. Я погладив ящіркам скроні, питаючи, хто був злодієм.

Трохи згодом дон Хуан забрав ящірок в мішки та пояснив, що з коренем і пастою жодних особливих таємниць немає. Паста виготовляється, щоб дати напрямок; корінь приносить ясність. Справжня таємниця – це ящірки. Вони й є найголовніше в усьому чаклунстві з другою порцією. Я спитав – вони що, якісь особливі? Так, відповів він, вони повинні бути з тієї місцевості, де зростає твоя власна рослина; вони повинні бути твоїми друзями, а щоб подружитись, треба спершу довго за ними доглядати, приносити їм їжу та говорити добрі слова.

Я спитав, чому така важлива їхня дружба. Ящірки дозволяють себе спіймати тільки тому, кого вони знають, і будь-хто, хто всерйоз сприймає «траву диявола», ящірок теж повинен сприймати всерйоз. Ловити їх, як правило, слід лише тоді, коли паста і корінь уже готові, і обов’язково в кінці дня. Якщо ти не дуже дружній до ящірок, сказав він, то на спроби спіймати їх, причому безуспішні, може піти декілька днів, а паста зберігається лише один день. Тоді він дав мені детальні інструкції стосовно того, що робити зі спійманими ящірками.

- Коли злапаєш ящірок, посади їх в окремі мішечки. Потім візьми першу і поговори з нею. Попроси пробачення, що завдаєш їй болю, і попроси тобі допомогти. І дерев’яною голкою заший їй пащу. Для цього використовуй шип рослини чойа та волокно агави. Стібки стягуй туго. Потім те саме скажи другій ящірці та заший їй повіки. До ночі все має бути готове. Візьми ящірку з зашитою пащею та поясни їй, що ти хочеш дізнатись. Попроси її піти та подивитись за тебе; скажи їй, що ти був змушений зашити їй пащу, щоб вона поспішала назад до тебе і по дорозі нічого нікому не розповіла. Занур її в пасту після того, як помастиш їй голову, і опусти на землю. Якщо вона побіжить в бік твоєї удачі, то чаклунство буде успішним та легким. Якщо вона побіжить в протилежний бік, то чаклунство не вийде. Якщо ящірка піде до тебе (на південь), то можна очікувати на особливу вдачу; але якщо втікатиме від тебе (на північ), то чаклунство буде жахливо важким. Ти можеш навіть загинути. Тому якщо ящірка біжить геть від тебе, це вдала мить, щоб відступити. В цю мить можеш прийняти саме таке рішення. В цьому випадку ти втратиш можливість командувати ящірками, але це краще, ніж втратити життя. Однак ти можеш зважитися все-таки продовжити чаклунство всупереч моєму попередженню. Тоді наступний крок – взяти другу ящірку і попросити її вислухати розповідь сестри і переповісти її тобі.

- Але як може ящірка із зашитою пащею розповісти мені, що вона бачила? Хіба її паща зашита не для того, щоб вона мовчала?

- Пащу їй зашивають для того, щоб вона не базікала із першим зустрічним. Кажуть, що ящірки балакучі: вони повсюди зупиняються потеревенити. Як би там не було, наступний крок – змазати їй пастою позаду голови, потім потри її головою свою праву скроню, лиш дивись, щоб паста не потрапила на середину твого чола. На самому початку навчання непогано прив’язувати ящірку за середину тулуба до правого плеча. Тоді ти не загубиш її та не покалічиш. Але в подальшому, коли ти познайомишся із силою «трави диявола» ближче, ящірки навчаться коритися тобі й самі міцно триматимуться у тебе на плечі. Після того, як ти ящіркою наніс собі пасту на праву скроню, опусти пальці обох рук в горщик і розітри пасту спершу на обох скронях, а тоді змаж нею голову з обох боків. Паста швидко висихає, та її можна накладати стільки разів, скільки знадобиться. При нанесенні пасти щоразу спершу використовуй голову ящірки, а потім вже свої пальці. Рано чи пізно та ящірка, що побігла дивитись, повернеться і розповість все про мандрівку своїй сестрі, а сліпа ящірка усе це передасть тобі, ніби ви однієї крові. Коли чаклунство буде завершено, відпусти ящірку, але не дивись, куди вона побіжить. Викопай глибоку яму голими руками і зарий туди все, чим користувався.

Близько шостої вечора дон Хуан вишкріб з горщика екстракт кореня на пласку сланцеву плиту. Вийшло менше чайної ложки жовтуватого крохмалю. Половину його він поклав в чашку і долив трохи жовтуватої води. Збовтавши чашку, щоб розчинити суміш, він вручив її мені та велів випити. Суміш була позбавленою смаку, але залишила в роті гіркуватий присмак. Вода виявилася надто гарячою, і пити було неприємно. Серце стало калатати, але невдовзі все пройшло.

Дон Хуан взяв іншу чашку з пастою. У пасти була глянсувата поверхня, вона здавалася застиглою. Я спробував простромити скоринку пальцем, але дон Хуан миттєво до мене підскочив і відкинув мою руку. Він був розлючений; він процідив, що така спроба з мого боку – справжнісіньке безумство, і що, якщо я – його учень, то це ще не значить, що я можу поводитись, мов ідіот, і робити, що в голову зайде. Це – сила, відрубав він, вказавши на пасту, і ніхто не може сказати, що вона таке насправді. Вже в тому, що ми нею маніпулюємо у власних інтересах, мало хорошого, але тут нічого не поробиш, ми – люди; однак ми принаймні зобов’язані поводитися з нею з належною повагою.

Суміш виглядала, мов вівсянка – ймовірно, завдяки крохмалю, що містився в ній. Дон Хуан велів мені дістати мішечки з ящірками. Він витягнув ящірку із зашитою пащею і обережно передав мені, наказавши взяти лівою рукою, зачерпнути трохи пасти на палець і розтерти у ящірки на чолі, тоді опустити ящірку в горщик і тримати там, поки паста всю її не покриє.

Тоді він велів витягти ящірку з горщика. Взявши горщик, він повів мене до скель неподалік від дому. Дон Хуан вказав на велику скелю і велів сісти перед нею, якби це була моя рослина дурману. Тримаючи ящірку перед очима, я повинен був знову пояснити їй, що я хочу дізнатись, і попросити її піти та знайти для мене відповідь.

Він порадив вибачитися перед ящіркою за те, що я завдаю їй незручності, і пообіцяти їй, що натомість я буду добрим до усіх ящірок. Потім він велів взяти ящірку між середнім та безіменним пальцями лівої руки – там, де він колись зробив поріз, - і танцювати навколо скелі точно так само, як я робив, коли пересаджував корінь «трави диявола»; він спитав, чи пам’ятаю я усе, що робив того разу. Я сказав, що пам’ятаю. Він підкреслив, що робити все потрібно точно так само, і якщо я що-небудь забув, необхідно зачекати, поки все стане на місце. Він особливо попередив мене, що якщо я поспішатиму та діятиму необдумано, то можу добряче собі нашкодити. Наостанок я повинен був покласти ящірку із зашитою пащею на землю та слідкувати, куди вона побіжить, щоб передбачити результат чаклунства. Він сказав, що я ні на мить не повинен зводити очей з ящірки, тому що у ящірок звичайний трюк – усипити увагу та шмигнути невідомо куди.

Ще не зовсім стемніло. Дон Хуан поглянув на небо.

- Ну, лишайся, - сказав він та пішов.

Я виконав усі його вказівки, а тоді поклав ящірку на землю. Ящірка нерухомо стояла там, де я її залишив, тоді подивилась на мене, побігла до скель на схід і сховалася.

Я сів на землю перед скелею, немов перед своєю рослиною дурману. Мене охопив глибокий сум. Я думав про ящірку із зашитою пащею, про її дивну мандрівку та про те, як вона поглянула на мене перед тим, як втекти. Це була болісна та невідчепна проекція. У певному сенсі я теж був ящіркою, що здійснювала дивну мандрівку. Може бути, моя доля полягала лише в тому, щоб бачити, і про те, що я бачу, мені, ймовірно, ніколи нікому не вдасться розповісти.

Вже зовсім стемніло. Я ледве розпізнавав скелі перед собою. Мені згадалися слова дона Хуана: «Сутінки – це тріщина між світами».

Після довгих вагань я почав виконання розпоряджень. Паста, хоч і виглядала, немов вівсянка, на дотик була дуже слизькою та холодною, з незвичайним гострим запахом. Вона швидко висихала на шкірі, що холонула. Я натер скроні одинадцять разів, не помітивши жодного ефекту. Я найретельнішим чином намагався не пропустити ані найменшої зміни у сприйнятті чи, скажімо, в своєму настрої, тому що навіть не знав, чого чекати. До слова сказати, я досі не розумів, в чому сутність цього досліду.