Мовна політика телеканалу СТБ: видання книги, проблеми, дискусії, сприйняття

Питання мовної політики потребують постійної уваги і розгляду з урахуванням відповідної історичної ситуації. Звичайно, досвід багатьох поколінь українців у справі збереження мовного скарбу є неоціненним, але кожна епоха і навіть якийсь невеличкий часовий відрізок складного шляху вносить свої особливі риси у функціонування мови в суспільстві.

У наш час українська мова переживає досить непростий період свого чергового утвердження. З одного боку, спостерігається деяке піднесення у вживанні української мови в різних сферах суспільного життя, зокрема в адміністративно-діловій, суспільно-політичній, освітньо-науковій, термінологічній, культурно-мистецькій, військовій тощо. З іншого – українські мовознавці зіткнулися з такою кількістю найрізноманітніших проблем, що їхнє розв'язання потребує значних зусиль політиків, науковців, освітян, журналістів, письменників, свідомих громадян різних поколінь.

Телеканал СТБ першим серед загальнонаціональних ТВ-компаній виробив для себе мовну політику, ухваливши обов’язкове для всіх ефірних проектів рішення щодо складних чи спірних випадків слововживання. Наповну, на жаль, лише дві програми мовлення телеканалу СТБ «Вікна» та «Вікна-спорт» узялися за цю нелегку справу: поступового впровадження, вживання в матеріалах програм, постійного усного використання в стендапах журналістами, правил альтернативного правопису 1929 року М. Скрипника. Стежать за побутуванням і намагаються не відступати від початої справи – повернення Україні питомо української мови, – передусім літературні редактори каналу. Із усе частішим використанням питомих норм працівники каналу – журналісти, редактори – вже на підсвідомому рівні пишуть, а декотрі і розмовляють згідно з правилами правопису 1929 року, доповненого і розширеного термінами і новотворами.

Важливим питанням у дослідженні цієї теми є також сама поява телеканалу СТБ, як одного з загальнонаціональних каналів України.

Історія появи телеканалу СТБ. У грудні 1995 року, коли існував Міжнародний медіацентр «Інтерньюз» (далі ММЦ), завдання, що стояло перед творчим колективом ММЦ, було чітке і просте: створення різноманітних телевізійних продуктів інформаційного характеру, які могли б заповнити нішу, що була в той час на українському телебаченні і, яка перебувала в стадії формування. Не зайвим буде зауважити, що у той час ще не було таких телеканалів, як «Студія 1+1», Телеканал Інтер, Новий канал, а більшість програм ММЦ – Інтерньюз виходила на Другому Національному каналі або об’єднанні УНІКА-ТВ, що лягло пізніше в основу створення телеканалу СТБ. На сьогоднішній день телеканалу вже 10 років. За такий довгий період існування відбулося чимало змін: зміни керівництва тягли за собою і зміни в структурі, форматі, політиці. Однією з найгостріших і досить важливих нині перемін – це вироблення власного мовного стандарту, що викликало в суспільстві численні дискусії, протиріччя, а хтось радо сприйняв цю концепцію. Саме тому керівництво телекомпанії звернулося до Інституту української мови НАН України з проханням провести наукову експертизу мовної практики телеканалу СТБ. Плодом спільної праці стала книга «PR O MOVA, або Де ми помиляємося» [29].

Пропонована читачеві книжка належить до видань, присвячених нормативності української мови. Виявленні помилки ТВ-мовлення систематизовано відповідно до їхніх типів: у вимові голосних і приголосних звуків, у наголошуванні слів та словосполук, у відмінюванні слів і вживанні деяких морфологічних одиниць, у функціонуванні синтаксичних конструкцій.

У книжці виділено два основні розділи: «Що не так» і «Настанови щодо складних і суперечливих випадків написання та вживання слів». У розділі «Що не так», виокремлено рубрики: у вимові звуків; у наголошуванні слів; у вживанні слів та словосполук; у відмінювані слів; у творенні та вживанні форм слів; у вживанні деяких морфологічних одиниць; у функціонуванні синтаксичних конструкцій. Кожну рубрику відкриває перелік помилок, типових для мовлення на українському телебаченні. Далі подаються короткі коментарі, у яких не просто проаналізовано конкретні помилки, а й закцентовано увагу на відповідній проблемі нормативності в сучасній українській літературній мові. У другому розділі викладено настанови щодо складних і суперечливих випадків написання та вживання слів. Там удосконалено або уточнено деякі правила чинного українського правопису й визначені однозначні позиції в складних питаннях. Запропоновані уточнення не суперечать традиціям українського написання і слововживання. Навпаки, вони продовжують історично сформовані традиції, допомагають у послідовному використанні деяких правил вимови та граматики.

Зокрема, запропоновано відмінювати найуживаніші іменники іншомовного походженя на -о, перед яким виступає приголосний: кін о (а), метр о (а), казин о (а); у власних назвах іншомовного походження так само, як і в загальних, послідовно вживати и після дев’яти приголосних д, т, з, с, ц, ч, ш, ж (дж), р тощо.

До книги також увійшло кілька додаткових розділів: короткий лексикон абревіатур, синонімів, довідник для жителів населених пунктів України (з науковими коментарями), вперше створений список рекомендованої літератури).

Автори книги, підтримуючи редакторів СТБ, хочуть увести моду на гарну українську мову, про це свідчить хоч би оригінальна форма й зміст «ПРОМОВИ». Орися Демська-Кульчицька – керівник проекту, канд. філол. н., заступниця директора Інституту української мови НАН України щодо специфіки роботи над унікальним виданням сказала [29, с. 4]:

– «Уже 15 років ніяк не може вирішитися питання щодо встановлення норм українського правопису, тому ми й узяли на себе величезну працю повернути нашій мові те, що формувалося століттями, а потім було безжально забуте або знівечене, і, повірте, зробити це дуже непросто, оскільки може спровокувати мовний вибух. Адже багато що в українській мові змінилося під впливом російської (порушився цілий морфологічний ряд), люди вже звикли до цього й нічого не хочуть змінювати. Тому багато наших рекомендацій повернутися до норм 1927-1928 рр. викликає опір. Наприклад, деякі слова іноземного походження - "поліціянти", "б’юро", "п’юре" тощо. Але чому ми говоримо "п’ю сік", але "їм пюре"? Треба ж уніфікувати написання? Між іншим, ми спостерігаємо, що й деякі інші теле- і радіоканали починають потихеньку користуватися нашими рекомендаціями, успадковувати приклади норм мовлення СТБ. Наша книга побудована на ідеї варіантності - вибирайте те, що вам подобається, що здається властивим українській мові. У нас ніхто нічого не забороняє, окрім відвертих помилок. Думаю, що книга особливо стане в пригоді тим, хто вже має солідну наукову мовну підготовку, тобто вивчати мову по "ПРОМОВІ" я б не радила»

Серед багатьох науковців побутує твердження, що нова реформа правопису в Україні взагалі не потрібна. Навіщо міняти, якщо ми вже звикли до чинного правопису? Чимало таких питань і схожих до них нині турбують українське суспільство й закликали до дискусії чи не всіх, – незалежно від віку й роду діяльності. Ці суперечки з приводу правопису, далеко не завжди фахові, лише заплутують справу, дезорієнтують громадськість. Але зміни йдуть, і їх належить фіксувати та вивчати.

Дехто з науковців заявляють, що укладачі нової редакції правопису хочуть змінювати «прекрасну українську мову, мову Шевченка на канадсько-галицький діалект» [38, с. 111]. Ці думки базуються на тому, що українська еміграція не хотіла приймати зросійщеного правопису 30-х років і послуговувалася та й досі послуговується правописом 1927 року, укладеним не в Галичині й не в Канаді, а в Харкові. Запропоновані зміни до правопису не стосуються реґіональних мовних особливостей – це питомі загальноукраїнські риси, яких було позбавлено в період насильного російщення. Міти (не міфи) знаходимо в Зерова й Рильського; -и в родовому відмінку однини іменників III і IV відмін (благодати, вісти, злости, соли, сповіди, імени), и на початку слова (ирій) – у Котляревського, Шевченка, Грінченка й по всій Україні; ія (не іа) в середині слова (василіянин, грубіян, маніяк, Маркіян, парафіяльний) є нормою сучасної української літературної мови.

Відповідати на запитання – потрібна чи не потрібна реформа чинного правопису – мають мовляни-фахівці. Лінгвістичні проблеми не варто виносити на всенародне обговорення. Якби цьому обговоренню передували тривалі науково-популяризаторські виступи фахівців у ЗМІ, то люди б усе зрозуміли, звикли й реагували цілком инакше. А сталося навпаки, від шаленої полеміки в ЗМІ, простий народ злякався, що мова, якою ми нині розмовляємо, зміниться враз і кардинально, доведеться вивчати нову мову, по-новому вчитися писати й передруковувати книги, що є безглуздою нісенітницею.

Української мови з її запасом слів і стійких зворотів, зі способом побудови слів у реченні ніхто не збирається змінювати. Зрештою, реформа чинного правопису – це не змінювання нормативного на помилкове, не видумування чогось нового, а відновлення самобутности українських мовних рис, і передбачувані зміни повинні торкаютися лише написання певних звуків і деяких граматичних форм, що, напевно, викличе й потребу відповідних змін у вимові. Але цих змін не так уже й багато, щоб неупереджена людина, яка справді хоче бути грамотною, протягом місяця чи року не змогла б опанувати їх. Впровадження нового правопису розтягнується на 7-10 років, упродовж яких буде дозволено писати й вимовляти слова та їхні форми по-старому, відповідно до чинного нині правопису. До прикладу, беручись за дослідження цієї злободенної теми, було зрозуміло, що переді мною складне завдання переконати або хоча б спробувати довести, що обговорювані норми українського правопису 1929 року мають під собою ґрунт, вивчити і послуговуватися ними в повсякденному житті можливо і не викличе значних труднощів. Усе те, що колись було неологізмами, нині є літературною нормою. Чому сьогодні в багатьох це викликає такий спротив, чому хоча б не спробувати не відкидати ці введення. За два роки роботи літературним редакторм на телеканалі СТБ я опанувала пропоновані зміни, й без титанічних зусиль над собою змогла ввести деякі лексичні переміни до свого лексикону як нормативні. Стосується це як письмової форми, так і усної. Справа – тільки в часі й послідовному підході до практики урізноманітнення в мовленні.

Деякі вельмишановні опоненти, як академік П. Толочко, додають до обговорюваної ще й вигадані проблеми, буцімто творці проекту видумують і вводять до української мови слова, яких досі в ній не було, напр., кшталт, шпальта, шпиталь. Варто розгорнути Словник української мови – т. VI на с. 426 і т. ХІ на с. 514 та 523, і побачити, як уживали ці слова наші класики: Панас Мирний, Іван Котляревський, Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Степан Васильченко, Михайло Стельмах, Олесь Гончар та інші.

Зрозуміло, з реформуванням правопису не буде розв’язано всіх проблем функціонування української мови. Але поліпшувати сучасну мовну ситуацію потрібно тепер і зараз. Усіма засобами, зокрема й ТБ. Зволікання з реформою чинного українського правопису надто затяглося. Той факт, що хтось боїться змін у правописі, не має бути перешкодою в науковій діяльності теоретиків ортографії. За 7-10 років, коли не місяців, люди здатні опанувати чужу мову – не те що кільканадцять чи навіть кількадесят правил правопису своєї мови, але, безперечно, за умови – якщо усвідомлюють потребу самобутності і спадкоємності.

Вносити зміни до чинного українського правопису треба негайно, з метою максимального його вдосконалення. Та усі ці зміни мають бути виважені та науково обґрунтовані. І телеканал СТБ доклав до цього дещицю інформаційних зусиль. Важливими для повного розкриття й дослідження теми є думки і спостереження самих працівників каналу.

2.3. Коментарі «естебівців» з приводу використання правопису

Саме журналісти і редактори несуть найбільшу відповідальність за дотримання тих норм правопису, яким узялися послуговуватися і вести мовлення на всю країну. Ще «до етеру» вони не мають права на помилку. Адже саме від журналіста – як він напише і в якому ракурсі подасть; від редактора – як уміло виправить; від ведучого – як зрозуміє і подасть глядачеві важливу інформацію, залежить думка як кожного глядача окремо, так і усього народу. Глядач прискіпливий, часом надміру критичний, він вимагає від ведучого (саме від його імені здійснюється мовлення і помітно роботу усієї телередакції) стовідсоткової впевненості щодо того, про що той мовить, і як мовить. Тож ведучий ніби є довіреною особою кожного літпрацівника, котрі творять новини для СТБ. Отже, думки останніх вагомі, і особливо цікавою є позиція самих естебівці щодо «фірмового» використання і вживання правопису 1929 року. Що це – просвітницька робота телеканалу СТБ чи все-таки вдалий маркетинговий хід задля чіткої вирізнюваності
з-посеред інших національних каналів?