Правопис 1929 року М. Скрипника: історичні відомості

В Україні мовне питання завжди стояло принципово інакше, ніж у національно благополучних суспільствах, бо його тлом є драматична історія нашої мови, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого витиснення її з публічного вжитку, незліченна кількість людей, котрі за неї постраждали. Та й сьогодні в незалежній Україні це питання, на жаль, не втратило свого драматизму.

Правопис (ортографія) – це система загальноприйнятих правил, що визначають способи відтворення мови на письмі. Без загальнонаціонального правопису не може обійтися жодна літературна мова, оскільки єдиний правопис сприяє усталенню мовних норм, а отже, й піднесенню мовної та взагалі національної культури. Телебачення ж є найліпшим засобом впливу, пропагування певних ідей тощо. Більшість каналів українського телебачення (виняток лише певні кореспонденти, журналісти окремих каналів) не послуговуються пропонованими нормами Правопису 1929 року. На декотрих навіть існують заборони на кшталт: «Такої мови як на СТБ нам не потрібно». До змінених мовних норм потрібно звикнути. Спочатку це подразник, потім усвідомлення і розуміння правильності і лише потім норма. Щодо ЗМІ взагалі, то такі видавництва як: «Літопис», «Свічадо», «Сучасність», «Критика» вже працюють за нормами Правопису 1929 року, і хоча кількість їхня ще невелика, але вони є, а значить є люди, яким не байдужа доля української мови.

У більш як тисячолітній історії українського правопису В. В. Німчук у праці «Проблеми українського правопису XX — початку XXI століть» виділяє чотири періоди [23, с. 45].

Перший період (XI—XVI століття) пов’язаний з пристосованою до особливостей староукраїнської мови орфографічною традицією відомих просвітників і проповідників християнства Кирила й Методія. У світській практиці він зберігався протягом ХІІ-ХVІ ст. (звичайно, з певними модифікаціями протягом віків). Ці правила не нівелювала й не перекрила повністю принесена з півдня Славії правописна реформа, заснована загалом школою тирновського патріарха Евтимія (Болгарія). Але так званий другий південнослов’янський орфографічний (графіко-орфографічний) вплив помітно позначився лише на правописі конфесійного письменства XVI ст. і мало торкнувся світського. Характерно, що саме при записові світських текстів, насамперед офіційно-ділового стилю, староукраїнської мови, виникла потреба шукати засоби для позначення фонем ґ, дж, дз, і такі засоби було знайдено. У цьому етапі можна виділити період від останньої чверті XIV ст. до початку XVII ст., коли в конфесійних книгах панувала тирновська орфографія.

Другий період (XVI—XVII століття) відбиває вплив на староукраїнське (здебільшого церковне) письмо південнослов’янської орфографії.

Третій період (XVII — початок XIX століття) започатковано виданою 1619 року «Грамматикою» українського мовознавця, письменника, церковного діяча й просвітника Мелетія Смотрицького. Орфографічні норми Мелетія Смотрицького здобули загальноукраїнського визнання. Попри те, що автор нормалізував правопис (та орфоепію) церковнослов’янської мови української редакції, орфографія вченого в підхожих пунктах досить послідовно застосовувалася в українських текстах, зокрема й у світській літературі, наприклад у ній вживалася буква ґ у загальних і власних назвах.

Четвертий період починається з першої чверті XIX століття, коли відбувалося формування нової української літературної мови на народній основі. Український народ був розкиданий по чужих державах, які по-різному ставилися до нашої мови. Це спричинило появу багатьох українських правописів. Найгірше було в Московській імперії, де українську мову вважали за діалект російської, забороняли українську абетку і наказували писати російською азбукою (напр., лис, лыс, любыты, сино, сыла, сын, хид, ходыты замість ліс, лис, любити, сіно, сила, син, хід, ходити).
Діячі української культури Наддніпрянщини, Галичини, Буковини та инших частин України намагалися зближувати свої правописи, керуючись настановою нашого видатного письменника, етнографа, фольклориста, публіциста, педагога й словникаря Бориса Грінченка: «Ми повинні в такому напрямку впорядковувати свою мову й свій правопис, щоб він найбільше відповідав східноукраїнській мові, і то її центрові,— тільки тоді мова може стати спільною для всього українського народу» [20, с. 4].

Із постанням Української Народної Республіки вийшли «Найголовніші правила українського правопису» (1918), потім «Головніші правила українського правопису» (1919). Обидва видання підписав міністр освіти УНР Іван Огієнко, відомий український мовознавець, церковний та культурно-освітній діяч, і запровадив до шкільного вжитку в усій Україні. Ці правила стали основою для випрацювання першого по-спражньому загальноукраїнського правопису, що вийшов у Харкові 1928 року і був запроваджений у практику від 1 січня 1929 року. Авторами цього правопису були видатні українські мовознавці Агатангел Кримський, Олекса Синявський, Олена Курило, Євген Тимченко, Григорій Голоскевич, Всеволод Ганцов, Степан Смаль-Стоцький, Василь Симович, Володимир Гнатюк та ін. Підписав його до друку народний комісар освіти УСРР Микола Скрипник (Дод. 2).

Починаючи з середини XIX і до початку 30-х років XX століття, український правопис набував дедалі більшої самобутності й соборності. Але настали часи репресій, придушення будь-яких проявів національного самовираження. У добу Розстріляного Відродження знищено або зацьковано більшість авторів харківського правопису 1928 року. Укоротив собі віку Микола Скрипник.

Масштаби антиукраїнського терору засвідчує той факт, що в другій половині 30-х рр. молоде покоління українців було майже цілком позбавлене навчальної літератури з української мови. Були заборонені і шкільні підручники, зокрема популярна «Початкова граматика української мови» Олени Курило, і посібник для вищої школи – «Нариси історії української мови» П. Бузука, «Курс історії української мови. Вступ і фонетика»
Є. Тимченка, «Норми української літературної мови» О. Синявського [36, с. 33].

Таким чином, у 1933 р. більшовицькі вожді підірвали потужну соціальну базу української мови, після чого змогли повернутися до старої імперської практики асиміляції.

Тоді ж до цього терору долучилася і газета «Комуніст», яка почала напади на Український правопис. Фактично закиди зводилися до написання слова Европа ( мало б бути Європа, згідно з російською вимовою ) і до правила утворювання складених слів типу двоповерховий, що мали б починатися, на взірець російських, першим складником у формі двох-, трьох- (рос. двух-, трёх-). Решта – пропагандистські загальники про шпигунів, фашизм, інтервенцію тощо [20, с. 93].

Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х рр. ХХ ст., фізичного знищення або довготривалого ув’язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних, та інших праць як «ворожих» і «націоналістичних» радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч із тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 80-х рр. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування і спрямовування мовних процесів. Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати три такі головні постулати:

1. Теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх» мов і «гармонійність» українсько-російської двомовності.

2. Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР.

3. Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів.

При цьому всі три постулати було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника відводилася російській.

У 1933 році вийшов новий правопис, «очищений» від націоналістичних перекручень, що ставили перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами і спрямовували українську мову на відрив від російської.
З українського правопису вилучено майже все, що відбивало оригінальні риси «української фонетико-морфологічної системи». Таке «очищення» тривало й далі. У 1940 році надруковано для обговорення 50 примірників другого проекту Українського правопису. Його розробила Державна правописна комісія, яку від 1940 року очолив М. Гунський [23, с. 102]. Надруковано Російсько-український словник (Проект) за ред. М. Калиновича,
М. Гунського, І. Кальченка. Під час обговорення постали істотні заперечення засад його побудови. Тому було створено спеціальну комісію для редагування словника під головуванням літературознавця Ф. Редька. До її складу введено й А. Кримського. Під час роботи комісії виявилося, що неможливо узгодити супротивні підходи членів комісії до засад укладання словника. На знак протесту проти схвалення засад А. Кримський вийшов зі складу комісії, зазначивши в заяві, що комісія грубо втручається в норми української мови і створює антинаукового і тенденційно-шкідливого «російсько-російського» словника [20, с. 95]. У 1946 з’явився «вдосконалений» український правопис, що ставив собі за мету забезпечити єдність із правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо – російського [37, с. 3].

Здавалося б, далі зближувати правописи вже не було куди. Але 1960 року вийшло ще одне видання «Українського правопису», де українські правила наближено до «Правила русской орфографии й пунктуации», що вийшли друком 1956 р. Голова правописної комісії Леонід Булаховський
[20, с. 104].

Подальше зросійщення українського правопису припинено наприкінці 80-х років минулого століття на хвилі національного піднесення. У 1990 році з’являється третє видання «Українського правопису», за яким до української абетки повернуто усунуту 1933 року літеру ґ, зменшено кількість винятків у відтворенні на письмі слів іншомовного походження тощо. Але ні це видання правопису, ні наступне 1993 року не повернуло українській мові її власного правописного обличчя.

Отже, причиною всіх змін в українському правописі радянського часу, починаючи з 1933 року, було наближення його до російського, а найбільшою провиною українських мовознавців уважалося прагнення «порвати зі спільними шляхами правописної нормалізації української й російської літературних мов» і невизнання «спільних змін, які сталися в українській і російській мовах після Жовтня» [32, с. 12]. Адже правопис – система, що саморозвивається. Тому цей процес необхідно вистежувати, упорядковувати, коригувати. Невипадково всі країни рано чи пізно стикаються з необхідністю відкоригувати правопис, оскільки відбуваються зміни у суспільстві, зміни у мовній системі; мова забезпечується новими словами, видозмінюється і, ясна річ, набуває нових властивостей, які обов’язково треба побачити й зафіксувати. Але на жаль, зміни, які відбулися в нашому правописі за часів Радянського Союзу, справжню українську мову скалічили, позбавили її багатьох питомих, притаманних і властивих лише їй слів. Ці зміни відбулися не лише на рівні лексичному, а й фонетичному, морфологічному і власне орфографічному. Тож повернення до «ново-старого» правопису, автентично загальноукраїнського, це повернення українській мові її справжнього обличчя. Саме телеканал СТБ в своєму інформаційному мовленні запровадив використання правил правопису 1929 року, що дозволяє глядачам на підсвідомому рівні звикати до певних змін у мові.