Наталя Соколенко – журналістка програми «Вікна» СТБ

– «Це і просвітницька діяльність, і маркування. До речі, у нас уже було кілька сюжетів, де ми пояснювали, чому на СТБ саме така лексика. Ми наводили конкретні історичні фати, як українцям ламали українську мову. Це є просвітницька діяльність, так ми хочемо показати, що все ж таки, кажучи словами Кучми: «Україна не Росія», і українська мова має свої внутрішні закони розвитку, а не ті, які були нав’язані, починаючи з 1930-х років. Ні для кого не секрет, і ми в ньюз румі підтримуємо цю думку, що словник укладений в 1966, 1967 роках – не російсько-український, і ми його тут називаємо чесно: російсько – російський. І в сюжетах про це кажемо. Бо якщо завжди в Україні була «військова окрУга», то коли укладався цей словник, зробили варіант, наближений максимально до російської мови, і «окрУга» ставала «Округом», тому що так – у російській мові. Наші літературні редактори ставлять це з голови на ноги - перевертають, повертають до того, що було. От, наприклад, слово «ураган», воно стоїть в цих словниках 66 року першим і позначає це явище, знане як «буревій», а «буревій» подали як мало не діалектизм з місцевим вживанням. Ми вживаємо «буревій» як питоме українське слово, а «ураган» – кому як подобається, задля уникнення тавтології, але питоме слово є «буревій». Принаймні, від себе можу говорити: коли йдеться про принципові речі типу «Европа», тобто я так довго не могла запам’ятати, як говорити «Європа» – «Европа», але коли дізналася, скільки людей наклали головою за те, щоб відстояти цю норму української мови і інші її засади, то я вже чітко собі запам’ятала. Що все ж таки «Европа», «евро» відмінюється, що відмінюється «кіно», й те, що «пальто», яке навіть в радянському правописі відмінювалося, – це не виняток, а правило. Українська мова пластична і має свої закони, які відрізняються від російської мови. І я знаю, що наприклад, академік Пономарів у цьому плані підтримує нас, і зовсім не за те, що ми тут усі дуже молоді філологи зібралися і творимо революцію. Ні, от конкретний приклад: ми з Пономаревом домовлялися про інтерв’ю, він був хворий, але сказав, що дуже нас підтримує і буде задоволений навіть прийти на канал. І ще про маркування: ця наша така лексика, як ми кажемо, «справжня українська мова» і морфологічні звороти, вони звичайно виконують певну роль маркування. І я вважаю, що з точки зору конкурентної боротьби з іншими каналами – це абсолютно правильно, як в термінології маркетингу є «унікальна товарна пропозиція». Так, ми унікальні, але тут ще триває процес, який нас тішить, що ця унікальність не розмивається, бо весь час ми вводимо в обіг усе нові й нові – старі забуті слова з питомої лексики, але все одно залишаємося оригінальними і попереду інших каналів. Але інші канали нас наслідують, вже можна багато почути: «соціяльний», «поліціянт». Багато дуже діячів культури, які чутливі до цих моментів і яким не байдужа наша історія, вони підхоплюють і вважають, що це є така мода. Я просто вважаю, що СТБ відіграє, скромно чи нескромно це казати, історичну роль».

Як бачимо, навіть серед самих працівників каналу СТБ побутують різні думки і різні твердження. Одні просто працюють і вдало виконують свою роботу (начитати текст сюжету з усіма правками випускового і літературного редакторів) без будь-яких переконань: правильно це чи ні. Для інших це не просто робота – це вираження національного «я», це повернення українській мові її справжнього обличчя, її конституції. Є й такі, які лишень довіряють «чужій» професійній думці компетентних у цій сфері літературних редакторів, але не мають власної позиції щодо досліджуваного питання, не прагнуть відстояти чи довести правильність вживання декотрих слів, змін і нововведень. Майже всі опитані і ті, хто залишився поза увагою дослідження, дотримуються думки, що правопис 1929 року М. Скрипника, який є мовною політикою як каналу СТБ зокрема, так і вже деяких інших видань на теренах України, є діяльністю просвітницькою, і канал СТБ «відіграє історичну роль…», і водночас це маркетинговий хід, так звана «фішка», підкреслення індивідуальності каналу, яка забарвлює, аудіально маркує й вирізняє його
з-поміж інших національних каналів України.

Наразі можна впевнено стверджувати, що канал СТБ відіграє якщо не історичну, то національно-визначальну роль точно. Було б неправильно визнавати і підтримувати думку, що це все – індивідуальні принципи і переконання однієї чи кількох осіб на каналі. Адже нещодавно вийшов Проект українського правопису, що повертає нас, власне, з метою руху вперед, у нормативний, науковий, національно наповнений світ мови. Автор переднього слова перевиданого в Києві словника Г. Голоскевича –
М. Пономарів, відомий мовознавець і науковець, стверджує: «Більшість рекомендацій словника варто використовувати нині, оскільки вони спираються на історичні традиції українського письма та на фонетико-морфологічні особливості нашої мови. Це тринадцяте видання – данина шани його укладачеві та творцям «харківського» правопису, які є частиною нашого розстріляного Відродження» [11, с. 3-4]. Тож ми маємо можливість позбутися чужої форми, що встигла спотворити і сам зміст. Схожих думок багато. Вже сім років у Львові, наприклад, існують видавництва, що самотужки, без волі на те згори, працюють за стрижневими нормами Правопису 1929 року. Це «Літопис», «Місіонер», «Свічадо» тощо, у Києві ж – «Сучасність», «Критика», «Кіноколо», окремі кореспонденти Першого каналу національного радіо [38, с. 112-113]. Словом, процес пішов і його не варто зупиняти, йому варто допомагало, підтримувати, доводити.

З власного досвіду роботи на каналі можна зазначити, об’єктивно оцінюючи ситуацію, яка нині там панує, що до повної систематичності вживання правил правопису на СТБ ще далеко. Люди складно змінюються, на це потрібен час, і час тривалий. Щоб узвичаїти нові, тобто добре напрацьовані старі правописні норми – потрібно навчитися любити себе через рідну мову і культуру; знати, чому так правильно, а інакше неправильно; хотіти і прагнути знати, як правильно, бо від «хотіти» до «творити і діяти» – півкроку.

Щодо питання про маркування, так званий маркетинговий хід, то в ньому певна правда: тут усе вже залежить від консерватизму й прагнення кожного глядача, окремо взятого, почути й дізнатися щось нове. Ті, які консервативно налаштовані в погляді на життя, а не тільки на мову, на її сприйняття, вони і вважають, що канал СТБ робить неправильно, спотворює і руйнує мову країни. Ті, котрі налаштовані, щоб дізнатися, чому саме національний канал України насправді мовить так, вони від СТБ у захваті. Мало хто залишається байдужим. Або сприймають – або не сприймають, але запам’ятовують, що це сказало СТБ. Це думка СТБ укупі з іншими своїми ознаками, це стосується саме новини: принциповість, нетиповість, непідкупність, іронія щодо гравців політичних та економічних і нікому немає спуску. Укупі з цими ознаками саме мова маркує і чітко виокремлює СТБ з усього мовленнєвого потоку нашого теле- і радіоетеру.

Висновок єдиний: телеканал СТБ заклав ті підвалини, які в майбутньому повинні сягти рівня хмарочоса. Це значна і копітка робота, яку кидати межі третього поверху не можна. Якщо ж мовний стандарт за правописом 1929 року робить цю масмедійну структуру унікальною, винятковою, особливою; якщо ця унікальність спонукає інших послуговуватися питомими українськими правилами; якщо ці розмови і дискусії підштовхнуть когось самотужки розібратися в суперечливому та злободенному питанні і дійти правильної і істинної думки, то мовна «фішка» – це величезний плюс телеканалу СТБ за ту першу цеглину в складній і водночас надтерміновій справі, якою є національна ідентифікація в Україні. Вона тим чи іншим чином впливає на все наше теперішнє життя. Сучасному суспільству в Україні доводиться виправляти ті хиби доби, яких не в змозі були обійти предки.

У січні 1919 року професор Іван Огієнко уклав «Правила українського правописання», покладені в основу Правопису 1929 року. Під час масових розстрілів, репресій і голодомору 1933 радянські «мовознавці» активно працювали над фонетичною і морфологічною асиміляцією нашого правопису. І як наслідок – створено радянський новояз. У 1942 році радянський уряд в Україні доручив АН поновити роботу над упорядкуванням українського правопису, який і було затверджено ще до закінчення війни. Вочевидь тоді, попри всі зусилля вчених, остаточно зникла літера ґ. І зникли відмінності у розставленні розділових знаків, і відмінюванні іменників IV відміни (у родовому відмінку імени, а не імені, як у російській). Очевидно тоді, українська мова почала набувати російського «прононсу».

Отже, правопис – це форма чи сутність мови? Якщо форма, то вона має випливати із внутрішньої будови мови, витлумачуючи і стверджуючи її традиції; якщо сутність, то її слід оформити відповідно до природних мовних закономірностей. У будь-якому разі правопис слід унезалежнити від позамовних чинників, а тим паче примусів радянської доби, що методично творила через правопис радянську версію нашої мови.

Нині дискусії спонукають усе більше людей замислюватися над цим питанням і шукати правильних відповідей. Чи увінчається успіхом робота і зусилля працівників телеканалу СТБ щодо офіційного затвердження Правопису М. Скрипника 1929 року, а чи все залишатиметься не на часі – засвідчить час.