В соціальному страхуванні

4.2.1. Тарифи в соціальному страхуванні

Як випливає з економічної природи страхування взагалі, система соціального страхування є сукупністю форм і методів накопичення коштів, призначених на покриття втрат доходу внаслідок соціальних ризиків. На відміну від звичайного страхування страховий тариф (іноді його називають страховою премією) у соціальному страху­ванні є внеском, розмір якого визначається в певній пропорції до за­робітної плати. На противагу приватному страхуванню в соціаль­ному не застосовуються окремі тарифи для фізичних осіб. Норми відрахувань від заробітної плати поширюються на певні професійні групи або навіть на все працююче населення і встановлюються від­повідно до виду соціального ризику, на страхування якого вони спрямовуються.

Тарифи різняться за соціальними ризиками. Цілком зрозуміло, що тимчасова непрацездатність настає частіше, ніж інвалідність чи втрата годувальника, однак і розмір завданої шкоди набагато мен­ший. У країнах з ринковою економікою проблема страхових тарифів у соціальному страхуванні завжди була предметом детального й ар­гументованого обговорення. Адже тарифи не можуть змінюватися часто.

4.2.2. Внески на соціальне страхування

З'ясуємо тепер, хто повинен покривати видатки і з яких джерел має формуватися бюджет соціального страхування. Оскільки соціальні ризики меншою мірою залежать від людини, ніж від соціальних умов, логічним є розподіл відповідальності за сплату страхових внесків між роботодавцем, працівником і суспільством в особі держави.

У процесі становлення й розвитку систем соціального страхуван­ня формується фінансова база соціального захисту працівників. На перших етапах існування соціального страхування стало нормою, щоб застраховані особи самі робили внески. Це аргументовано тим, що виплати по соціальному страхуванню — це зароблене право, а не допомога. Обов'язковість внесків примушувала працівників ніби робити заощадження на невизначене майбутнє. Крім того, сплата внесків дає право застрахованим особам брати участь у програмах соціального страхування, а це сприяє ощадливішому витрачанню

коштів, адже працівники уникатимуть надмірних видатків, щоб не допустити великих внесків.

Одним з аргументів, що пояснює необхідність участі роботодав­ців у сплаті внесків, є їхня відповідальність за соціальну підтримку "людського капіталу" у зв'язку з нещасними випадками на вироб­ництві, безробіттям, хворобами та інвалідністю. Роботодавець, узяв­ши на себе частину навантаження, отримує натомість вищу якість праці, стабільність трудового колективу, кращі відносини з праців­никами. Крім того, зобов'язання щодо сплати внесків водночас да­ють їм право брати участь в управлінні програмами соціального страхування.

Що ж до внесків з боку держави, то це вважається її моральним обов'язком, що зумовлюється відповідальністю держави за еконо­мічно слабкіших членів суспільства. Фінансове втручання держави потрібне тоді, коли фонди соціального страхування відчувають де­фіцит.

Наприклад, ризик безробіття пов'язують з діяльністю всіх трьох суб'єктів: працівника, роботодавця і держави. Вважається, що відпо­відна частка ризику припадає на працівника, тому що він обирає ту або іншу професію, має відповідну кваліфікацію. Тому він і повинен відповідати за свою частку ризику й матеріально брати участь у його мінімізації й компенсації. Роботодавець (підприємець) ризикує, коли організовує виробництво і збут товарів або послуг. Держава так само має частку соціального ризику, що можливий через недо­ліки в законодавстві й здійсненні соціально-економічної політики.

Отже, рівень безробіття пов'язаний з недалекоглядним вибором професії або недостатнім рівнем фахової підготовки (працівник), не­правильною стратегією розвитку виробництва (роботодавець) і не­доліками у здійсненні економічної та соціальної політики (держава). Проте розподілити ступінь ризику залежно від прийняття тих або інших рішень працівником, роботодавцем і державою неможливо, тому що в кінцевому підсумку вони взаємозалежні, їхні дії й прий­няті рішення перебувають у певних межах. І тому доцільно поклас­ти матеріальну відповідальність за страхування цього ризику на всіх учасників.

Ідею тристороннього фінансування втілено в міжнародних кон­венціях і рекомендаціях МОП. Зокрема, рекомендація МОП № 67 "Про забезпечення доходу" (1944 р.) визначає основні принципи тристоронньої структури фінансування заходів соціального захисту: "Вартість виплат соціального страхування має бути розподілена між

застрахованими особами, роботодавцями та платниками податків так, щоб уникнути зубожіння застрахованих осіб з малими дохода­ми і труднощів для виробництва".

У довоєнних дослідженнях МОП зазначалося, що логічного кри­терію для розподілу величини внесків між трьома суб'єктами з по­зицій економіки не знайдено, за винятком внесків на страхування від нещасних випадків на виробництві, де вже у 30-ті роки утвердився чіткий правовий принцип, згідно з яким роботодавці несли повну фінансову відповідальність за цими страховими випадками.

Отже, до основних джерел формування бюджету соціального страхування належать такі надходження:

• внески (із заробітків) робітників і службовців;

• внески роботодавців, що включаються у собівартість продукції;

• надходження з Державного бюджету;

• надходження з місцевих бюджетів.

Отже, системи обов'язкового страхування, сформовані й удоско­налені протягом їх тривалого розвитку у країнах з ринковою еконо­мікою, дають змогу будувати відносини між трудящими, роботодав­цями та державою на основі співвиміру, з одного боку, соціальних ризиків і відповідного розміру страхових внесків, а з іншого — кош­тів, що потрібні для компенсації та мінімізації цих ризиків і пов'яза­них з ними сум допомог, пенсій, вартості широкого кола соціальних

послуг.

З урахуванням співвідношення величин страхових надходжень і відповідних видатків за окремими видами соціального страхування та економічної й соціально-демографічної ситуації (стан економіки, тенденції відтворення населення, стан його здоров'я) держава вжи­ває відповідних заходів щодо змін у законодавстві та коригування соціальних програм (страхових тарифів, розміру та умов виплат по соціальному страхуванню, ступеня участі окремих суб'єктів страху­вання).