Модуль 3. Новітня історія України. тільки більшість комуністів через низький рівень освіти не мог­ла розібратися у складних економічних питаннях

тільки більшість комуністів через низький рівень освіти не мог­ла розібратися у складних економічних питаннях. Багато з них голосувало автоматично, за вказівкою партійного керівника. Об'єднана опозиція зазнала поразки, її лідерів було виведено з керівних органів, що ще більше посилило позиції Сталіна, якого багато хто щиро вважав відданим захисником «ленінсь­кого» курсу та єдності партії.

«Права» опозиція

На цьому політична боротьба не закінчилася. Новий її ви­ток викликала третя криза непу (1927-1928). Во­сени 1927 р. знову виникли труднощі з хлібоза­готівлею. Погіршилося міжнародне становище

країни, тому селяни, побоюючись війни, почали притримувати хліб. Іншою причиною були низькі ціни, через які селяни не продавали зерно, очікуючи на зростання ціни на нього. У від­повідь уряд вжив надзвичайних заходів. Дозволялось застосо­вувати репресії до селян, які притримували хліб і мали його надлишок більше ЗО тонн. Це означало повернення до воєнно-комуністичних методів управління. Проти такої партійної лінії виступали М. Бухарін, О. Риков та їх прибічники, обстоюючи економічні, ринкові методи господарювання. Проте й група Бухаріна зазнала поразки. її оголосили «правим ухилом» і ви­вели з керівних органів. Це сталося тому, що в тих конкретно-історичних умовах програму Бухаріна не було оцінено більшіс­тю ЦК як значно кращу, ніж політика групи Сталіна. По-друге, Сталін і на цей раз удався не стільки до захисту своїх поглядів, скільки до боротьби проти опонентів, яких було різко засудже­но в пресі та партійних документах. Крім того, значна кількість партійців не позбулася настроїв і психології «воєнного ко­мунізму». Вони, як і Сталін, виступали за використання рішу­чих, «революційних» методів будівництва соціалізму. З виве­денням групи Бухаріна з керівних органів партії Сталін фак­тично став диктатором країни. Швидко почав формуватися культ його особи.

Одним із методів регулювання діяльності місцевих парт-організацій були чистки (виключення з КП(б)У). У середині 1921 р. в Компартії України нарахо-

Чистки

вувалося 97869 комуністів, 18 % з яких були вихідцями з ін­ших партій. Під час чистки було виключено 21260 осіб (22 %). Кількість вихідців з інших партій зменшилася до 5 %. У 1926 р. було проведено часткову перевірку й «чистку» сільських осе­редків, а в 1927 р. — всесоюзний перепис (перереєстрація) членів та кандидатів у члени партії. Ще одну «чистку» здійс­нили в 1929-1930 pp., під час якої було виключено з партії Майже кожного десятого.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Водночас організовувалися масові партійно-політичні кам­панії з метою збільшення чисельності партії. Після смерті В. Леніна в 1924 р. було проведено масовий прийом у партію робітників, так званий ленінський

Кадрова політика

призов. В Україні чисельність партії збільшилася на ЗО тис. Нова хвиля призову в партію відбулася з нагоди 10-річчя Жов­тневої революції в листопаді 1927 — січні 1928 р. і дала 108 тис. новобранців. Усі ці заходи спричинили корінні зміни не тільки кількісного, а й якісного складу партії. Нові партійці були більш керованими, ними легше було маніпулювати за допомогою пар­тійного апарату. Цьому також сприяли їх низький освітній рі­вень та ігнорування тих незначних демократичних елементів, які існували на початку 20-х pp.

Фактично партія складалася з двох нерівних за значенням частин: апаратної меншості й рядової більшості. Протягом 20-х pp. її апарат виріс у могутню силу, намагався безконтроль­но керувати партійними справами, виявляючи при цьому до­статню гнучкість й адаптованість.

Створення партійної номенклатури

Партійна еліта України формувалася під активним впли­вом Москви. У зв'язку з недовірою до України ЦК РКП(б) виявляв особливо обережну кадро­ву політику в республіці. Тому протягом трива­лого часу основним джерелом формування партійно-державної номенклатури в Україні були кадри, при­слані з Москви або узгоджені з нею. Тільки з грудня 1920 по листопад 1921 року в розпорядження ЦК КП(б)У було направ­лено з Росії понад 5 тис. комуністів. Українців серед членів партії, особливо серед керівного складу, була незначна кіль­кість. Навіть наприкінці 20-х pp. їх представництво в ЦК не перевищувало 25 %.

Контроль над партапаратом дав змогу Сталіну розставити на відповідальних постах у республіці своїх людей. У 1923 р. звільнено з посади Голови Раднаркому України X. Раковського, який часто опонував Сталіну, до того ж був особистим другом Троцького. Після Раковського головною фігурою в керівництві стає вже не голова уряду, а керівник партійного республікансь­кого органу. У 1925-1928 pp. на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У перебував один з найближчих клевретів Сталіна - Л. Каганович, який забезпечив підтримку політики свого патро­на в Україні, зміцнив владу партапарату.

З початком політики українізації питома вага керівних працівників українського походження почала зростати, од­нак на ключові посади українців висували дуже рідко. Якщо в уряді республіки вони ще працювали, то керівна верхівка

Модуль 3. Новітня історія України

КП(б)У та головного карального органу — ДПУ УСРР — складалася з осіб некорінної національності.

В основу кадрової політики комуністичної партії було покладено теоретичні настанови В. Леніна. Визначаючи кри­терії добору кадрів, він вказував на необхідність оцінювати їх: а) з точки зору добросовісності; б) з політичної позиції; в) знан­ня справи; г) адміністративних здібностей...». Унаслідок такого підходу до формування державного апарату відбувалося відчу­ження від нього найосвіченішої та найкультурнішої верстви на­селення й залучення до керівництва не підготовлених для цього верств — робітників та селян, які не мали ні спеціальних знань, ні управлінських навичок.

Уся робота з добору та розстановки керівних кадрів зосеред­жувалася у вищих партійних інстанціях. Для формування пар­тійно-державного апарату в 1919 р. ЦК КП(б)У створив обліко­во-розподільчий відділ, який займався обліком, мобілізацією, переміщенням та призначенням членів партії. Працівників, які перебували на обліку, було поділено на чотири категорії. До першої, основної, належали комуністи, які працювали на поса­дах голів губвиконкомів, секретарів губернських комітетів, інші вищі керівники партійних і державних органів губернського та республіканського рівнів; до другої категорії — комуністи, які працювали в апаратах губернських установ; третьої — праців­ники повітового рівня, четвертої — рядові партійці.

Таку ж роботу проводили обліково-розподільчі підвідділи губернських комітетів КП(б)У, які виконували функції обліку деяких категорій відповідальних працівників місцевого рівня, займалися «реєстрацією штрафних», вели облік резерву кадрів на висування, а також виявляли «кандидатів» на зняття з ви­соких апаратних посад за партійно-адміністративні провини, переводили їх до «верстата й плуга».

Якщо на початку свого існування відділи обліку-розподілу займалися переважно мобілізацією комуністів, то з розростан­ням адміністративного апарату й у зв'язку з важливістю зав­дань господарського будівництва з'явилася необхідність, за словами Сталіна, «кожного працівника вивчати до кісточок»-Так реалізовувалась одна зі стрижневих засад тоталітарного ре­жиму —утримання під контролем основних ланок державного, партійного, господарського, профспілкового та інших апаратів.

Уперше перелік основних посад, що підлягали заміщенню за вказівкою ЦККП(б)У (номенклатуру), було визначено у 1921 р-Дс нього ввійшли такі категорії відповідальних працівників:

а) члени, кандидати у члени та завідувачі відділів ЦК КП(б)У

б) народні комісари, члени колегії наркоматів і завідувачі їх

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

відділів; в) члени й кандидати у члени ВУЦВК; г) завідував відділів та інших важливих підрозділів ВУЦВК. Сюди ж вхо­дили керівники й відповідальні працівники ДПУ, профспілок редактори українських газет тощо. Так у 20-ті pp. було створено специфічну адміністрацію, яка поєднувала господарські, судо. ві, політичні, військові, ідеологічні та репресивні функції. Вищі партійні інстанції здійснювали керівні функції (у політичній та ідеологічній сферах) самі або ж через кадрові призначення на всі ключові пости представників «номенклатурної касти».

Отже, на початку 20-х pp. в Україні утворився своєрідний прошарок номенклатурних працівників, який сконцентрував владу в республіці в межах, дозволених Москвою. Коло це було досить вузьким і потрапити до нього, як і вибути з нього, було нелегко. Система безжалісно розправлялася з усіма, хто вияв­ляв самостійність, непослух, ішов проти встановлених нею пра­вил і норм.

Партійно-державна еліта формувалася за кастовим при­нципом. Наслідком цього стало виникнення могутніх апарат­них угруповань, що боролися між собою за владу. Так, у ЦК КП(б)У довго домінувала катеринославська група, до якої вхо­дили Е. Квірінг (перший секретар ЦК КП(б)У в 1923-1925 pp.), Д. Лебедь (другий секретар ЦК КП(б)У в 1921-1923 pp., голова ЦКК КП(б)У у 1924-1925 pp.), /. Клименко (другий секретар ЦК КП(б)У в 1925-1927 pp.). Вони, у свою чергу, спиралися на «вірних» людей на місцях. Навіть періодичні кадрові «перетру­си» не могли зруйнувати цих угруповань. Переходячи з однієї номенклатурної посади на іншу, керівники груп перетягували за собою й своїх людей.

Недемократичні умови діяльності, відсутність критики та підлабузництво призводили до зловживань владою, створення місцевих мікрокультів. У 1925 р. були викриті протизаконні дії керівної верхівки Херсонського округу, у 1927 р. — за злов­живання знято з роботи секретаря Сталінського (Донецького) окружкому К. Мойсеенка. Найтиповішими рисами так званої Херсонщини були беззаконня, адміністративні утиски, хабар­ництво, казнокрадство, пияцтво.

Установивши диктатуру, номенклатура поширювала свій вплив на всі сфери життя суспільства, у тому числі й на вироб­ничу. Партійний апарат перетворювався у власника засобів ви­робництва, оскільки контролював через посадові призначення виробничу сферу, черпаючи в ній свою силу й владу. Від волі парторгану ставали матеріально залежними трудящі маси. Так формувався економічно-примусовий механізм, який забезпе­чував підтримку значною частиною народу політики правлячої

Модуль 3. Новітня історія України

партії Унаслідок перетворення держави (фактично партапара-ту) у власника основних засобів виробництва фізичне існуван­ня більшості трудящих, незважаючи на неп, було поставлене

залежність від головного працедавця, що значною мірою об­межувало матеріальні основи особистої свободи, у тому числі в питаннях політичного вибору.

Матеріальний достаток владної верхівки забезпечувався це лише порівняно високою зарплатою, а й напівприховани-ми привілеями й доступом до закритих спецрозподільників, можливістю отримати додаткові, соціально-культурні послуги, мати кращі умови відпочинку.

Відсутність демократичного механізму зміни керівних курсів, призначенство, надмірний централізм сприяли форму­ванню нового типу керівника, який прийшов на зміну попе­редній більшовицькій еліті. Становище керівника, його доля залежали не від рядових партійців, які формально його обира­ли, а від ставлення до нього вищого начальства. Така система формувала психологію «людини-гвинтика», створювала спри­ятливі умови для безкарної сваволі та зловживання владою як у центрі, так і на місцях. У партійному апараті зосереджувалися люди, головним критерієм роботи яких була особиста лояль­ність до Сталіна, що нерідко передбачало безпринципність, суб'єктивізм. Прихід у партію кар'єристів прискорював процес її переродження.

Переважаючий у партії класовий підхід спричинив суттєві деформації в її політиці та практиці, ігнорування загальнолюд­ських цінностей. Одні верстви, класи розглядалися як союзни­ки пролетаріату, інших примусово залучали до соціалістичного будівництва, а тих, хто, як вважалося, заважав цьому, усували з історичної арени. Класовий підхід давав змогу агресивним силам партії, не рахуючись із законністю, ставити себе на пози­цію особливої «революційної моралі», згідно з якою моральним вважалося все, що сприяло революційним перетворенням. Те­оретичним підґрунтям такої політики Сталіним у 1928 р. було висунуто тезу про загострення класової боротьби в країні з про­суванням її по шляху до соціалізму.

Отже, глибокі кількісні та якісні зміни в середині РКП (б) та її складовій — КП(б)У, процес та наслідки ідейно-політичної боротьби всередині партії, трансформація принципів і методів Керівництва призвели до переродження партії, перетворення її на покірне й активне знаряддя виконання сталінської волі. Пар­тія стала важливою складовою тоталітарної системи.

Важливим засобом зміцнення тоталітарної системи було обожнювання вождя — власне культ особи, наділення його над-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

природними рисами. Культ особи Сталіна почав створюватися наприкінці 20-х pp., під час підготовки до його 50-річчя.

21 грудня 1929 р. газета «Правда» вийшла на восьми сторін­ках, більшу частину з яких було присвячено Сталіну. Статті мали такі заголовки: «Сталін і партія», «Сталін і Червона ар­мія», «Сталін і індустріалізація країни», «Стальний солдат більшовицької гвардії». З цього почалося відкрите й безсоро­мне пропагування його «величі». Особливо розвинувся культ особи Сталіна у 1934 р. Наприклад, один з керівників України П. Постишев на XVII з'їзді ВКП(б) говорив про вчення «Лені-на-Сталіна», виділяв Сталіна як великого стратега й мисли­теля. Не відставали від нього й інші делегати. З часом Сталін сам наполегливо пропагував себе як класика, який і в теорії, і на практиці ніби досяг більшого від будь-кого.

Ретельно налагоджений апарат маніпулювання суспільною свідомістю насаджував містично-забобонне схиляння перед «вождем», «хазяїном», його «діяннями». Ця діяльність мала де­кілька наслідків: монопольно-моністичне становище поглядів Сталіна в пропаганді й науці; заборона наукових положень, які суперечили б його догмам. Роль і діяльність Сталіна звеличував «Короткий курс історії ВКП(б)».

Усебічна й постійна пропаганда сприяла створенню ілюзор­них і міфологічних уявлень про Сталіна. Поступово насаджува­лась теза, що незгода з його поглядами та діями — антидержав­ний акт. У свідомості багатьох людей Сталін як реальна людина (з його особистими якостями, сильними і слабкими рисами, індивідуальністю) перетворюється на символ соціалізму, навіть держави.