Греченко В. А. Історія України. Зменшилось відставання від розвинутих країн з виробниц­тва продукції на душу населення: якщо в 20-ті pp

Зменшилось відставання від розвинутих країн з виробниц­тва продукції на душу населення: якщо в 20-ті pp. різниця була в 5-10 разів, то в кінці 30-х pp. — в 1,5-4 рази.

Важливим результатом стало подолання якісного, стадіаль­ного відставання промисловості. У 30-ті pp. країна стала однією з трьох-чотирьох, які були здатні виробляти будь-який вид про­мислової продукції, знаний на той час людством.

Проте стрибок у розвитку важкої індустрії був куплений тяжкою ціною відставання легкої і харчової промисловості, стагнації аграрного сектора, повільним зростанням добробуту населення, надцентралізацією економічного життя, репресія­ми та загибеллю мільйонів людей. Шляхом модернізації непу можна було досягти й більш значних результатів, але без таких величезних жертв, які Україна заплатила за сталінський «вели­кий стрибок» і «всеосяжну колективізацію».

ПРИМУСОВА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

В УКРАЇНІ. ГОЛОДОМОР 1932-1933

РОКІВ

Становище у сільському господарстві

У другій половині 20-х pp. досить чітко виявилась тенденція до зниження темпів зростання продукції сільсько­го господарства, що ставало гальмом і для розвит­ку промисловості. У 1929 р. в Україні нараховува­лось 4,6 млн. селянських дворів, і більшість се-

лянських господарств була малоземельною.

У 20-х pp. товарна продукція зернового господарства Украї­ни порівняно з дореволюційним часом знизилась майже напо­ловину. В основі цієї відсталості лежала розпорошеність, розд­рібненість і загальний низький рівень сільськогосподарського виробництва й пов'язаний з ним напівнатуральний характер цього виробництва.

Вихід був в укрупненні господарств, зміцненні матеріаль­но-технічної бази села, справедливішій та гнучкішій політиці цін. Укрупнення господарств повинно було пройти еволюцій­но, в процесі саморозвитку. Більшовики вирішили форсува­ти укрупнення господарств шляхом її колективізації, тобто об'єднання з відчуженням засобів виробництва. Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських господарств до системи командно-адміністративної економіки, перетворення їх у кріпаків тоталітарного режиму.

Модуль 3. Новітня історія України

Наприкінці 1927 р. 23,7 % усіх селянських дворів складали бідняки, 72,3 % — середняки, 4 % — заможні. У жовтні 1929 р. трохи більше 10 % усіх господарств були об'єднані в колгоспи. Це були в основному бідняцькі господарства.

Гасло суцільної колективізації офіційно було проголоше­но в листопаді 1929 р. У січні 1930 р. керівні І колективізації

органи встановили й терміни проведення ко-

лективізації для різних регіонів. Україну було віднесено до дру­гої групи регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Окремо розглядалося питан­ня про долю найзаможнішого прошарку селянства. «Ліквідація куркульства як класу» стала одним з головних практичних за­ходів «всеосяжної колективізації». Згідно з нею всі куркульські господарства поділялися на три категорії. До першої відносили «економічно міцні» господарства учасників та організаторів ан-тирадянських виступів і терористичних актів. Відповідно до рішень судових органів їх треба було «ізолювати» в тюрмах або в концтаборах. До другої категорії належали «економічно міц­ні» господарства, які фактично не чинили ніякого опору. їх ра­зом із сім'ями виселяли до північних районів країни. «Менш міцним» господарствам (фактично це були середняки), які не чинили ніякого опору, повинні були надаватися невеликі зе­мельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання підпа­ло 61887 господарств (2,5 % усієї кількості). Площа вилученої землі досягла 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби — 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна — 40,3 млн крб. Майно надходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями й свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликало незадо­волення й масові виступи селян.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Піс­ля визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів, процент колективізації почав різко зменшуватись. З 10 берез­ня по 20 червня, протягом 100 днів, з колгоспів вийшло півтора мільйона селянських господарств, тобто майже половина кол­госпників. Восени в колгоспах залишалося менше третини се­лян України, причому залишилися в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. Вишукуючи нових куркулів, селян залякували. Одноосібника намагалися задушити також податками. За таких умов селянин змушений був іти до колгоспу. І вже скоро колгоспний лад «переміг». До

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

кінця 1932 р. в республіці було колективізовано майже 70 %
селянських господарств.

Колективізація супроводжувалася масовим забиванням селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Стан сільського господарства було погіршено в результаті знищення заможного прошарку селянства — людей, які вміли працювати. Тому валові збори зерна в Україні зменшилися: 1932 р. вони становили 78,6 % від рівня 1923 p., поголів'я коней — 66,7 % (від 1928 p.), великої рогатої худоби — 58,2 %, свиней — 37,7 %.

Голодомор 1932-1933 рр

Одним з найстрашніших наслідків колективізації став голо­домор 1932—1933 pp. Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала безпосереднім приводом голоду в Україні. У 1930 р. в Україні було заго­товлено 400 млн пудів хліба, у 1931 р. — 380 млн (що було до­сягнуто шляхом вилучення значної частини посівного фонду).

Розміри держпоставок продукції колгоспам заздалегідь не визначалися. Вважалося, що вся їхня товарна продукція мала здаватися державі. Але в умовах фактичної заборони на вільну торгівлю саме поняття «товарна продукція» стало невизначе-ним. План здачі хліба та іншої продукції колгоспам установлю­вався такий, що після його виконання на трудодні майже нічого не лишалося. Колгоспники змушені були розраховувати в ос­новному на свої присадибні ділянки. Повна матеріальна неза­цікавленість у розвитку громадського господарства змушувала їх імітувати працю, а не працювати по-справжньому. Підірвані розкуркулюванням і колективізацією, продуктивні сили сіль­ського господарства дедалі більше деградували через абсурд­но деформовані відносини, які встановилися між державою та одержавленими колгоспами.

У результаті цього хлібозаготівлі в колгоспах проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932 р. Заготівельники тоді вимели в селян абсолютно все, у 44 районах України розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Уже тоді були зареєстровані факти людоїдства.

Після голодної зими посівна 1932 р. опинилася під загро­зою. Фізично ослаблені та голодні і невдоволені селяни були неспроможні ефективно працювати в полі. На 20 травня 1932 р. в республіці засіяли лише трохи більше половини заплано­ваних площ. Особливо відставали Одеська та Київська області (в останній засіяли 33,8 % всіх площ). Унаслідок поганого об­роблення просапних культур значна частина посівів загинула. Дуже скрутним залишалося й продовольче становище сільсь­кого населення. У щоденнику угорського письменника Мате Залки, що провів літо 1932 р. в Україні, є такі рядки, датовані

Модуль 3. Новітня історія України

Ц-13 червня: «Ознаки тяжкої хвороби наявні. Україна, незва­жаючи на нормальний врожай, приречена на голод... Це — тра­гедія. Я все частіше жену від себе тяжкі думки — що буде? Ук­раїна, і голодує!» З початком літа до недостиглих хлібів заходи­ли так звані «перукарі». Це були переважно жінки, що ночами крадькома зрізали ножицями колоски на кашу для своїх голо­дних дітей. З початком жнив з'явилися несуни — ці несли зер­но додому в кишенях, за пазухою... У більшості колгоспів стали приховувати від обліку справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб перемолотити його вдруге.

У зв'язку з цим Сталін вирішив удатися до найсуворіших заходів. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли власно­ручно написану ним постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громад­ської (соціалістичної) власності». За розкрадання колгоспної та кооперативної власності передбачався розстріл з конфіскацією всього особистого майна, а за пом'якшуючих обставин — поз­бавлення волі не менш ніж на 10 років знову ж таки з конфіс­кацією майна. Амністія в судових справах такого роду забо­ронялася. Сучасники влучно назвали цей драконівський акт «законом про п'ять колосків». За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, колгоспник міг отримати 10 років конц­таборів. За неповних 5 місяців після прийняття цього «закону» у країні було засуджено 54 646 осіб, з них 2110 — до вищої міри покарання.

Улітку 1932 р. голод в Україні тимчасово вдалося зупинити. Проте належних висновків зроблено не було. Навіть саме по­няття «голод» обминалось. У виступах керівників республіки йшлося про «труднощі з харчами» на селі, «прорив» у сільсь­когосподарському виробництві. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень 1932 р. з колгоспів та одноосіб­ників удалося вичавити лише 136 млн пудів хліба, а з радгос­пів — 20 млн Після цього Сталін направляє в Україну хлібо­заготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала над-зви-чайні повноваження.

Надзвичайна комісія діяла з ЗО жовтня 1932 р. до останніх Днів січня 1933 р. Не ухвалюючи власних постанов, вона дія­ла від імені партійно-урядового керівництва республіки. Саме керівництвом республіки під натиском комісії Молотова було прийнято рішення «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», Що давали «зелене світло» грубому натиску на «відстаючі» гос­подарства. Райвиконкоми були зобов'язані «заготовляти» всі

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

створені в колгоспах натуральні фонди. Ще раз підтверджува­лась заборона торгівлі хлібом «до повного виконання хлібоза­готівель» і необхідність «застосовувати рішучі заходи до спе­кулянтів і перекупників хліба». Основним засобом проведення хлібозаготівель, що його практикувала комісія Молотова, були репресії, які були особливо жорсткими щодо одноосібників. Ра­зом із заходами громадського впливу, до них рекомендувалося вживати штрафи за незданий хліб у розмірі його ринкової вар­тості без звільнення від хлібопоставки, судові репресії, відмови у відпуску промтоварів. Зміст і стиль багатьох документів з пи­тань хлібозаготівель стали дедалі більше схожими на повідом­лення з полю бою. Партійне керівництво республіки рекомен­дує в кожній області створити 5-10 додаткових роз'їзних судо­вих сесій для розгляду справ «злісних саботажників» хлібозда­чі, застосовуючи проти них, а також спекулянтів і перекупників хліба особливо суворі репресії.

Вимоги будь-що «вичавити» хліб з українського селянс­тва знаходили цілковиту підтримку Сталіна, який і був їх натхненником та ініціатором. Коли йому доповіли, що керівни­ки Оріхівського району Дніпропетровської області дозволили колгоспам залишити собі посівні фонди й засипати страхфонд, він страшенно розлютився. 7 грудня 1932 р. за його підписом усім партійним органам було направлено циркуляр, де Сталін оголосив керівників цього району «обманщиками і шахраями, які вправно проводять куркульську політику під прапором своєї «згоди» з генеральною лінією партії». Він зажадав «негай­но заарештувати й нагородити їх за заслугами», тобто дати їм від 5 до 10 років тюремного ув'язнення кожному. Хоч у згаданій постанові вказувалося 5 осіб, настанову вождя перевиконали і до судової відповідальності притягли 16 керівників Оріхівсь­кого району. Одного з них було засуджено до розстрілу, 5 — до 10 років ув'язнення, решту — від 3 до 8 років позбавлення волі.

Постановою вищого партійного керівництва ЦК ВКП(б) та уряду СРСР від 14 грудня 1932 р. репресії проти колгоспного активу, особливо комуністів, а також районної керівної партій­но-радянської ланки як засіб проведення хлібозаготівель фак­тично були узаконені. Дії місцевих керівників, що опиралися вивозові зерна, кваліфікувалися як «антирадянські», «націо­налістичні», «контрреволюційні». Повідомлення про розстріли «шкідників» усе частіше вміщувалися в газетах.

Усі спроби місцевих керівників апелювати до Сталіна були марними. У кінці 1932 р. зі Сталіним зустрівся секретар Хар­ківського обкому та міському партії Р. Я. Терехов, якій доповів, що на область насувається голод і тому хлібозаготівлі слід при-

Модуль 3. Новітня історія України

пинити, а багатьом колгоспам надати продовольчу допомогу. Сталін не дослухав його до кінця і обірвав гнівною тирадою: «Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор. Вияв­ляється, ви добрий розповідач — вигадали таку казку про голод, думали нас залякати, але не вийдеї Чи не краще вам залишити пости секретаря обкому і ЦК КП(б)У і піти працювати до Спіл­ки письменників — будете казки писати, а дурні будуть читати. Якщо ви не в змозі виконати хлібозаготівлі, їх виконають інші». Розплата не забарилася. Уже в січні 1933 р. Р. Я. Терехова звіль­нили від партійних посад в Україні.

За 1933 р. за опір надмірним заготівлям харчів були зняті з роботи 237 секретарі райкомів, 249 голів райвиконкомів, 158 керівників районних контрольних комісій.

Репресивна політика хлібозаготівель «збагатилася» висил­кою у віддалені райони країни сотень і тисяч селянських родин. Зокрема, 27 грудня 1932 р. Одеський обком КП(б)У й облви­конком ухвалили вислати за межі України «з конфіскацією всього майна 500 господарств за активне і злісне протидіяння та організацію куркульського саботажу хлібозаготівель». Висилку було проведено з 14 сіл 11 районів області. Проте вона, як свід­чать документи, «проходила без підтримки мас», «деякі члени партії... проявляли співчуття класовому ворогу», «певного зру­шення в хлібозаготівлях не дала». І все ж подібні жорстокі акції і з таким же розмахом повторили в Дніпропетровській області, а також в Харківській, де постраждало вже 1000 сімей.

Ще одним із надзвичайних методів «боротьби за виконання плану хлібозаготівель стало занесення на «чорну дошку» тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішен­ня про занесення на «чорну дошку» супроводжувалося при­пиненням поставок будь-яких товарів у дане село, його жителі позбавлялися права на виїзд. На колгоспи, занесені на «чорну дошку», накладалися грошові штрафи, у них забиралася худо­ба, їх трудівники позбавлялися навіть надії на якусь допомогу. Наприкінці 1932 р. по Харківській області на «чорну дошку» було занесено 25 колгоспів. З них лише у трьох за допомогою економічної блокади й репресій на 10 січня 1933 р. вдалося «за­вершити» виконання продрозкладки.

У «процес» хлібозаготівель усе активніше включалися реп­ресивні органи. З 15 листопада до 15 грудня 1932 р. у республіці за нездачу хліба було заарештовано 16 тис. осіб, у тому числі 409 голів колгоспів, 107 голів сільрад, з яких 108 засуджено До розстрілу, а за другу п'ятиденку січня 1933 р. й тільки по 153 районах УСРР — 2 709 осіб, з них 56 розстріляно за так зва­вши контрреволюційний саботаж.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

7 січня 1933 p. Й. Сталін, виступаючи на пленумі ЦК ВКП(б), заявив, що матеріальне становище робітників і селян СРСР поліпшується з року в рік. «У цьому, — твердив він, — можуть сумніватися хіба тільки вороги Радянської влади...» Ця заява звучала особливо цинічно на тлі тих трагічних подій, що відбу­валися в цей час в Україні.

24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) приймає постанову, в якій від­значає, що «вважає установленим, що парторганізації Украї­ни не впоралися з покладеним на них завданням р організації хлібозаготівель...» Цією ж постановою було звільнено з посад керівників Одеської, Харківської та Дніпропетровської облас­тей. В Україну з фактично диктаторськими повноваженнями направляється П. П. Постишев.

15-19 лютого 1933 р. у Москві проходив перший Всесоюз­ний з'їзд колгоспників-ударників. Сталін у своєму виступі від­значив, що «головні труднощі вже пройдено, а ті труднощі, які стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно говори­ти про них. В усякому разі, порівняно з тими труднощами, які пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою». І зно­ву не можна не відзначити винятковий цинізм Сталіна. У той час, коли вмирали мільйони людей, він заявляв, що «труднощі пройдено» і вони є «дитячою іграшкою».

Узимку 1932-1933 pp. багато колгоспників залишилися без зерна і посівного матеріалу, колгоспники й одноосібники — без продовольства, худоба — без фуражу. Виснажене до краю трирічною продрозкладкою село, що весь час балансувало на грані виживання, нарешті цю грань перетнуло. Коли в селян вичерпалися останні приховані запаси, голодування перерос­ло в масовий голодомор, який охопив усю Україну. Значно збільшилася смертність населення, особливо серед старих та дітей, траплялися випадки канібалізму, типовим явищем стала голодна дистрофія, тяжкі шлункові захворювання, викликані вживанням у їжу нехарчових продуктів, лютував тиф. Селяни кидали свої домівки і намагалися дістатися до міст. Але шля­хи в Україні було перекрито спецзагонами НКВС. Тих, хто намагався втекти з голодних районів і врятуватись, завертали назад, жінок і дітей викидали з поїздів. У поїздах і на станціях бригади працівників ДПУ перевіряли багаж пасажирів і кон-фісковували продовольство, яке везлося голодуючим сім'ям. Уже в лютому — березні 1933 р. голод мав місце в 738 населе­них пунктах 139 районів України. Особливо гостро ситуація склалася у Дніпропетровській, Київській, Донецькій, Вінни­цькій областях. Навесні 1933 р. живі вже не встигали ховати

Модуль 3. Новітня історія України

мертвих. На допомогу поховальним командам відряджали військові підрозділи. У деяких населених пунктах на сільсь­ких радах вивішувалися чорні прапори — це означало, що всі жителі померли. Доведені до відчаю люди їли жаб, трупи ко­ней, полову, кору дерев, бур'яни. Про становище в Харкові та області свідчать такі дані ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р.: за лютий 1933 р. на вулицях Харкова було підібрано 431 труті померлих від голоду селян, за березень — 689, за травень уже 992. На 1 червня 1933 р. в області було зареєстровано 221 ви­падок трупоїдства та людоїдства. Село Чепишки, яке склада­лося з 500 дворів, перетворилося на пустир. «Як удень, так і ввечері ніякого шуму не чути», — доповідав начальник ДПУ області. — Уранці диму з труб не видно».

У цих умовах один з керівників України М. Хатаєвич з гор­дістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жор­стока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробу­ванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Керівництво країни, в якій від голоду вмирали мільйони людей, було зобов'язане зробити все можливе, щоб врятувати голодуючих. Можгіа було мобілізувати всі резерви, звернути­ся по термінову допомогу до громадськості, у тому числі й за­рубіжної, до міжнародних організацій. Так частково вже було зроблено в 1921-1922 pp. Але після проголошення на початку 1933 р. «дострокового» виконання першого п'ятирічного плану, «побудови фундаменту соціалізму» Сталін та його оточення не пішли на визнання факту лютування в країні голоду, бо тоді треба було б визнати факт економічної катастрофи, спричине­ної сталінським «великим стрибком» у соціалізм. Відповідаючи на численні запити із-за кордону про масштаби лиха, нарком (міністр) закордонних справ СРСР М. М. Литейное вимушений був зробити офіційну заяву про те, що ніякого голоду в нас, мо­вляв, немає, що все це «вигадки й домисли».

Що ж до керівників України, то більшість з них насліду­вала приклад С. Косіора, який улітку 1933 p., тоді як люди ще вмирали від голоду, продовжував твердити, що «план хлі­боздачі — нерушимий закон», що цей трагічний рік був «ви­рішальним у підйомі сільського господарства» (1), «роком крутого перелому в результатах господарювання колгоспів». Керівництво республіки не змогло протистояти диктату мос­ковського центру на чолі зі Сталіним, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв. Голодомор 1932-1933 pp. став наслідком злочинного

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Ка­ганович) щодо селянства, безпринципності тодішнього керів­ництва республіки (Косіор, Чубар).

Існують різні дані щодо кількості жертв катастрофи 1932-1933 pp. С. Кульчицький вважає, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. У1933 р. голодною смертю загинуло від 3 дО 3,5 млн. осіб. Народжу­ваність у сільській місцевості в голодні роки значно знизила­ся. Певні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932-1934 pp. 5 млн. осіб. Р. Конк-вест називає цифру 5 млн., Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Мак­судов — 4,5 млн., О. Субтельний — 3-6 млн. Останнім часом у багатьох публікаціях називається цифра 8-9 млн.

У чому ж були причини голодомору 1932-1933 pp.? Це мож­на виявити, підсумувавши все вищезазначене.Існує кілька то- чок зору: 1) голодомор був викликаний над-

Причини мірними хлібозаготівлями, політикою про-
голодомору о\ гї
--------. .. —І дрозкладки; 2) голодомор було сплановано.та

штучно створено для утвердження колективізації та упоко­рення селянства; 3) голодомор був державною політикою ге­ноциду проти українського народу, боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом». Але чітко зрозуміло, що голодо­мору не було б, якби Україна мала б реальний суверенітет була б незалежною державою*

Відомий американський фахівець з історії СРСР А. Улам вбачає причини трагедії в економічних обставинах, хибній політиці Сталіна та його оточення щодо села. Інший захід­ний дослідник В. Голубничий вказував на відсутність дока­зів, що «Сталін навмисне спланував голод, або П. Постишев був його організатором. Він був штучний у тому плані, що трагедії можна було б запобігти, знизивши квоти розверстки й плани індустріалізації. І Сталін, і Постишев несуть відпові­дальність за те, що цього не було зроблено». Американський дослідник М. Левін вважає головною причиною голоду «ко­лективізацію, яка викликала справжній хаос у сільськогос­подарському виробництві».

Р. Конквест вважає, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бас­тіону. Українських селян нищили не тому, що були селяна­ми, а тому, що були українцями-селянами». Це заперечуй С. Кульчицький, який пише, що «люди гинули залежно від місця проживання, а не від національності. Звідси мож­на зробити висновок: у межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення». Але ж Сталін неодноразово говорив, що національне питання тіс-

Модуль 3. Новітня історія України

но пов'язане з аграрним і репресії більшою мірою стосувалися саме українського селянства. Переконавшись у провалі планів хлібозаготівель, Сталін та його оточення почали шукати вин­них, формувати «постать ворога». Якщо в Росії це був, зро­зуміло, куркуль, то в Україні до нього додавався ще й націо­наліст. Виступаючи на XVII з'їзді ВКП(б), С. Косіор, напри­клад, зазначав, що «націоналістичний ухил у компартії Украї­ни... відіграв виняткову роль у створенні й поглибленні кризи в селянському господарстві».

Більшість західних дослідників вважають, що радянський геноцид мав насамперед антиукраїнську спрямованість. Ще у 1988 р. було підготовлено доповідь Конгресу США з приводу голоду в Україні, де підкреслювалось, що «Сталін та його ото­чення здійснили геноцид проти українців у 1932-1933 pp.».

Аргументуючи правомірність застосування терміна ^гено­цид» для характеристики голоду в Україні, дослідники спира­ються на положення Міжнародної конвенції «Про запобіган­ня злочину геноциду і покарання за нього». її було підписано 9 грудня 1948 р. в Парижі й ратифіковано всіма країнами-чле-нами ООН, у тому числі й СРСР, у 1954 р. У цьому документі геноцидом визнаються акти, здійснювані з наміром знищити (цілком чи частково) національні, етнічні, расові або релігійні групи. До них належать: а) убивство членів будь-якої групи; 6) заподіяння важкої тілесної чи духовної шкоди членам гру­пи; в) навмисне створення для цієї групи умов життя, що ма­ють за мету призвести її повністю чи частково до фізичного винищення; г) вживання заходів, спрямованих на запобігання народжуваності всередині груп; д) насильницьке переміщення дітей даної групи в іншу групу. На наш погляд, зміст пунктів а, б і особливо в, а також певною мірою г може бути співстав-ленний з діями сталінського керівництва в Україні під час Голо­домору 1932-1933 pp.

28 листопада 2002 р. Верховна Рада України прийняла поста­нову «Про 70-ті роковини голодомору в Україні», в якій відзна­чається, що голодомор 1932-1933 pp. був «політикою геноциду, що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарно­го радянського режиму проти громадян України, національно­го духу, менталітету та генетичного фонду українського наро­ду». Заплановано провести спеціальні парламентські слухання з цього приводу. Голодомор став національною катастрофою, однією з найбільших трагедій українського народу в усій його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, і це вплинуло на життя кількох поколінь українців та можливості розвитку України протягом десятиліть.