Українське відродження 20-х років

Суть відродження

Українське відродження 20-х pp. XX ст. — яскравий фе­номен історії українського народу. Його корін­ня — у нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917—

1920 pp. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогла зупинити ні братовбивча грома­дянська війна, ні масова еміграція української інтелігенції, ні тиск тоталітарної держави.

Українське Відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напря­мом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися

Освіта

грамоті російською або рідною мовою за бажанням.

У 1923 р. було створено товариство «Геть непись-

менність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інс­титутів. Під час вступу до вузів ураховувалося соціальне поход­ження — для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них у 1921 р. були відкриті робітничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х pp. кількість неписьменних скоротилася з 70 % до 43 % дорослого

Модуль 3. Новітня історія України

населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Центром української науки стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), в якій було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-еко­номічний. Найбільш плідно працювала перша секція, куди вхо­дили М. Грушевський (у 1924 р. повернувся із-за кордону), М. Слабченко, Д. Яворницький, С Єфремов, А. Кримський.

Бурхливо розвивалася українська література, для якої ха­рактерне розмаїття літературних напрямків. У спілку селян­ських письменників «Плуг» входили П. Панч, А. Го­ловко, до спілки пролетарських «Гарт» — В. Еллан-

Література

Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів — П. Тичина. Широку популяр­ність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів про­відне місце займав М. Куліш; Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув сві­тове визнан-ня своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З сере­дини 20-х pp. істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Пер­ша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Ін­тенсивно ра-діофікувалися села. У 1928 р. в них налічувалося вже 40,5 тис. радіотрансляційних точок.

Політика українізації

З 1923 р. в країні почала проводитися політика коренізації, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, ураху­вання національних факторів при формуванні де-

ржавного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національ­ностей.

Коренізацію було викликано прагненням більшовиків за­ручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати націо­нальне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирі­шення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х pp. 80 % населення республіки склада­ли українці, а 20 % — представники інших національностей. Тому політику коренізації здійснювали у двох напрямках: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншостей. У зазначений період з 3702 відповідальних пра­цівників губернського, окружного й районного масштабу українською мовою володіли лише 797 чол. Ще меншим був

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

процент українців серед відповідальних працівників респуб­ліканського масштабу.

Практичними кроками в напрямку українізації стали декре­ти ВУЦВК від 27 липня й 1 серпня 1923 р., в яких проголошу­валась рівність мов й у зв'язку з цим необхідність надання до­помоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської.

Певна увага приділялась вивченню української мови мо­лоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та в державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженер­но-будівельний факультети Київського політехнічного інститу­ту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатнє розроблення української наукової термінології, особливо з при­родничих дисциплін.

Проте поступово становище змінювалося на краще. Най­більші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — вже 23. У книговидавничій справі тираж друкованої продукції українською мовою досяг 70 % загального тиражу книг, виданих у республіці. У 1924 р. з 5 млн. підручни­ків українською мовою було видано 4 млн„ що дозволило пере­вести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. шкіл з рідною мовою навчання стало 78 %, технікумів — 39 %■ Майже 75 % місцевих державних установ і організацій, у тому числі від ЗО до 60 % республіканських наркоматів і відомств, розпочали діловодство українською мовою. Однак у той же час українізація партійного, профспілкового й комсомольського апаратів відбувалася повільно.

Для практичного керівництва політикою українізації було створено комісію з українізації на чолі з В. П. Затонським, куди ввійшли також В. Я. Чубар, М. О. Скрипник, О. Я. Шумський та тощо.

Українізація не означала примусової денаціоналізації мен­шин. Для того, щоб її проведення не завдало шкоди представ­никам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшостей ВУЦВК (1924' 1930) відбулося національне районування території республ'" ки. У 1923-1925 pp. було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), а також на­ціональні сільради: 167 російських, 153 німецькі, 115 польсь­ких, 86 єврейських, 27 грецьких, 24 болгарських. У 1924 р. f®°"

Модуль 3. Новітня історія України

рилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. На цей час у республіці працювало 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо. Цим створювались умови для національно-культурного відродження всіх народів України.

Націонал-ухильництво

Під впливом національного Відродження в Україні виник­ло так зване націонал-ухильництво — прояв на ціонал-комунізму, представники якого намага лися поєднати комунізм з національним рухом.

Його речниками в Україні були М. Хвильовий, О. Шумський і М. Волобуєв. М. Хвильовий вважав, що українська культура повинна орієнтуватись не на російську, а на європейську. Шумський намагався розширити українізацію, зміцнити її кадровими змінами; Волобуєв обстоював економічну само­стійність республіки. Ці погляди були засуджені більшовиць­ким керівництвом України.

З кінця 20-х pp. політика українізації почала гальмуватися, що пояснювалося офіційною владою небезпекою «націонал-ухильництва» і націоналізму.