Початки українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство

Сутність на­ціонального відродження

Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з бо­ку національно-свідомої частини українського суспільства, активізації українського національ­ного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву україн­ського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації ук-

рашської нації та відтворенні української державності.

Історія українського національного відродження поділяєть­ся на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, куль­турницький етап (40-ві pp. XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) полі­тичний етап (кінець XIX — 1917 р.)

Українське національне відродження базувалося на попе­редніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було ук­раїнське село, що зберігало головну його цінність — мову. Ви­ходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавньо­го державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до ос­новних рис своєї спільності, таких, як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло і поширен­ня романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.

Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур­но-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочав­ся з видання фольклорних збірок. У 1777 р. в Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описа­ние свадебных украинских простонародных обрядов». У1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського, з якою найчастіше

Модуль 2. Нова історія України

пов'язують початок українського національного відродження.

Колишня козацька еліта стала головним джерелом поста­чання діячів першої хвилі українського національного відрод­ження. Вона намагалася відстояти свої права й привілеї, під­твердити своє знатне походження, але разом із тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвер­дити права козацької старшини викликала інтерес до своєї іс­торії і стала імпульсом національного відродження. Поширен­ня історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення й державність.

Національне відродження виявилося в активному збиранні та публікуванні історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Руш» (ав­тор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ньому викла­дено історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, якими він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називають українців. Основна ідея твору — природне, моральне й історич­не право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за звільнення — голов­ний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Істо­рія Русів» є політичним трактатом, утіленим в художню форму.

Поява праць з історії України у свою чергу стимулювала ін­терес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.

Кирило-Мефодіївці

Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиб­лення кризи феодально-кріпосницького ладу призвели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, а й різночинці (інтеліген­ція, службовці). Поступово розвивається національна ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, зі зростанням національної самосвідомості, усвідом­ленням українського народу себе як етнічної спільності. Вини­кають політичні організації, учасники яких стави­ли за мету не лише соціальне, а й національне виз-^волення українського народу. Першою такою

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товарис­тво (за іменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно складалося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними — до 100) співчу­ваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товарис­тва були М. І. Костомаров — професор історії Київського універ­ситету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий пись­менник, автор першого українського істо-ричного роману «Чор­на рада»; М. І. Гулок — учений-правознавець, співробітник канце­лярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський — викладач Пол­тавського кадетського корпусу. В квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим та Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак).

Члени товариства розробили декілька програмних доку­
ментів, зокрема «Книгу буття українського народу», Статут.
І У цих документах було висунуто прогресивні
ідеї: республіка — як основна форма політич­
ного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян пе­
ред законом; скасування станів, як чинників нерівності в сус­
пільстві; ліквідація кріпосництва, національне визволення
слов'янських народів, поширення освіти. Значну увагу приді­
ляли національному питанню, яке розглядали в контексті пан­
славізму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її
основною тезою було прагнення об'єднати всі слов'янські на­
роди у федерацію на зразок Сполучених Штатів Америки. При
цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостій­
ність. Україна ділилась на 2 штати: Східний (Лівобережжя) і
Західний (Правобережжя); інші слов'янські народи теж утво­
рювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загаль­
ний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не
повинен був належати до якогось штату й служив би місцем
зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і
свій президент, обраний на 4 роки. Верховна центральна влада
належала б всесоюзному президенту, обраному теж на 4 роки.

Кирило-мефодіївці вважали, що творцем історії є Бог, а її рушійною силою — християнська релігія. Суспільство, на їхню думку, повинне будуватися за принципами первісного христи­янства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей).

У своїх програмних документах члени товариства ідеалізу­вали минуле України, прикрашали історію козацтва й суспіль­них відносин («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні відводили месіанську роль: вона повинна була стати центром слов'янського союзу.