Політичне становище українських земель

Загальна ха­рактеристика

У другій половині XVIII ст. з українською автономією було покінчено спочатку на Слобожанщині, а потім і на Гетьманщині. У результаті поділів Польщі та вдалих перемог у ході російсько-ту-

рецьких воєн у кінці XVIII — на початку XX ст. переважна більшість українських земель — Слобожанщина, Лівобере­жжя (Гетьманщина), Правобережжя, Південь (Новоросія) — входили до складу Російської імперії Романових. Західноук­раїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина й За­карпаття — належали Австрійській (з 1867 р. Австро-Угорській) імперії Габсбургів.

Населення Східної України у кінці XVIII ст. складало 7,5 млн чол., а близько 1860 р. — 13,5 млн. На Західній Україні мешкало відповідно 2,5—5 млн чол.

Отже, Україна перебувала у складі двох найбільших ім­перій, тобто вона змушена була існувати в зовсім іншій полі­тичній системі порівняно з тією, в якій жила до цього. Ве­ликі імперії спиралися на деспотичну розгалужену бюро­кратичну систему, озброєну чисельну армію, на жорстокі крі­посницькі порядки. Приєднані в різні часи до Російської імпе­рії українські території — історико-географічні регіони — були цілісною територіальною одиницею. Землі, що становили 9/10 від загальної площі України, українські історики та гро­мадські й політичні діячі називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. Офіційно Україна у складі Росії

Модуль 2. Нова історія України

називалася «Малоросія» або «Юго-Западная Русь». Російський уряд, ще наприкінці XVIII ст. остаточно покінчивши з автоно­мією України, для зручності управління в першій половині XIX ст. створив на її території 9 губерній, об'єднаних у 3 генерал-гу­бернаторства. На території Слобожанщини й Лівобережжя було засновано Слобідсько-Українську, яку в 1835 р. перейменували на Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії, що скла­ли Малоросійське генерал-губернаторство. На Правобережній Україні та Волині в 1832 р. у зв'язку з польським повстанням 1830-1831 pp. царський уряд утворив Київську, Подільську та Волинську губернії, об'єднані в Київське генерал-губер­наторство. Відібрані у Війська Запорозького землі Північно­го Причорномор'я та Приазов'я поділили на три губернії — Херсонську, Катеринославську та Таврійську, приєднали до них у 1812 р. Бессарабську область, і все це адміністративне утворення назвали Новоросійсько-Бессарабське генерал-гу­бернаторство.

Таким чином, на початку XX ст. російському царизмові вда­лося повністю нівелювати всі самоврядницькі тенденції в Ук­раїні та підпорядкувати ці землі центральним та місцевим орга­нам влади й управління Росії.

На чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодер­жавний монарх, що користувався необмеженою Устрій владою. Зміцненню його владних повноважень сприяла так звана «собственная его величества канцелярия». У 20-ті pp. XIX ст. її вплив на вирішення державних справ зріс завдяки довірі самого імператора і збільшенню чисель­ності її апарату. Межі повноважень цієї структури були дійс­но надзвичайними. Достатньо тільки нагадати, що перше від­ділення канцелярії контролювало діяльність самих міністрів, а її третє відділення становило собою вищу політичну поліцію, що спиралася на могутній жандармський корпус і було ство­рене одразу після повстання декабристів у 1826 р. для бороть­би з вільнодумством і революційними настроями.

У 1810 р. при особі імператора було започатковано ще одну своєрідну політичну інституцію — Державну раду з дорадчими функціями і без чітко окресленої компетенції.

У державі на цей час проходила реформа центрального га­лузевого управління, яка завершилася до 1811 р. Вона була покликана ще більше абсолютизувати владу. Так, колишні колегії були перетворені на міністерства на чолі з міністра­ми, які безпосередньо підпорядковувалися цареві. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган, на засіданнях якого головував сам імператор. Зрозуміло, що

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

рішення Комітету міністрів набували чинності тільки з санк­ції імператора.

Досить вагомий у владній політичній ієрархії в попередні часи Сенат перетворився на вищу апеляційну інстанцію для судів губерній.

На місцях владу царя втілювали призначені ним з чис­ла вищих сановників довірені особи — губернатори та гене­рал-губернатори. Губернатор як представник вищої урядової влади здійснював владу адміністративну та поліцейську. Він спирався на губернське управління, до складу якого входили віце-губернатор, радники, прокурор, та на станові дворянсь­кі збори. У губернії також знаходилися органи відповідних міністерств на місцях — губернські галузеві установи (ка­зенна палата, рекрутське «присутствіє», з 1840 р. — палата державних маєтностеи та ін,), проте вони повністю підлягали губернаторові. До речі, казенна палата була досить важливою державною установою, що відала збиранням з населення різ­номанітних державних податків.

Губернатори, проголошені спеціальним царським указом «хазяями» губерній, отримали право безмежного контролю над діяльністю всіх установ та підприємств, розташованих на ввіреній їм території. Найчастіше на посади губернаторів при­значали не цивільних, а військових осіб, як правило, генералів, яким у такому разі підпорядковувалися не тільки місцева ад­міністрація та поліція, а й розквартировані в губернії військові частини.

Губернії складалися з повітів, де влада належала земсько­му суду (до 1837 р. він називався нижчий земський суд) на чолі з капітаном-справником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. У свою чергу повіти поділялися на стани, очолювані поліцей­ськими приставами, які, спираючись на підлеглих їм сільських соцьких і десяцьких, тримали населення міст і сіл у покорі са­модержавній владі царя та його органів на місцях.

Такий територіальний поділ необхідний був для виконання завдань податкової та каральної політики держави. Кожна гу­бернія, щоб «порядочно могла быть управляема», повинна була мати від 300 до 400 тис. ревізьких душ. Ураховувалася також і відстань кожної місцевості від губернського або повітового ад­міністративного центру.

Ще згідно із законодавчим актом «Учреждению о губер­ниях» 1775 p. всі ланцюги місцевого управління повинні були скріплюватися генерал-губернатором, який очолював декілька губерній. Ці посадові особи наділялися надзвичайними пов-

Модуль 2. Нова історія України

новаженнями, поєднуючи цивільну і військову владу, і були відповідальними тільки перед імператором. Зобов'язаний «строгое и полное взыскание чинить со всех ему подчинённых мест». Генерал-губернатор був головою місцевої адміністрації і поліції, здійснював загальний нагляд за всім апаратом уп­равління й суду, чиновниками і становими органами генерал-губернаторства. Формально не втручаючись до судочинства («головнокомандувач не є суддею»), генерал-губернатор міг чинити тиск на судові рішення, зупиняти винесення вироків. Йому також підлягали війська, що знаходилися на території генерал-губернаторства.

В Україні в першій чверті XIX ст. значно зменшилася кіль­кість міст, які користувалися самоврядуванням за магдебур­зьким правом. На Лівобережній Україні було зліквідовано чинність цього права у 1831 р., а в 1835 р. це скасування було підтверджене царським указом. У Києві разом з магдебурзьким правом було розформовано й міську міліцію в кількості понад 2000 чол., озброєну й обмундировану на старосвітський коза­цький лад. Щоб послабити український елемент у цьому місті, купців-українців виселяли з центру на окраїни, а їх місце займа­ли купці-великороси.

Своєрідними адміністративними утвореннями стали ство­рені в 1903 р. градоначальства на чолі з градоначальниками, вла­да яких поширювалася не тільки на цивільні, а й на військові та морські органи. В Україні градоначальства започаткували в містах Одесі, Херсоні та Феодосії.

Генерал-губернатори, губернатори, інші високі урядовці були покликані відстоювати ті принципи, на які спиралася вся російська державність, а саме: православну віру, самодер­жавство й народність. Православ'я означало виняткове пану­вання однієї православної церкви, яка повністю залежала від світської влади й мусила служити існуючому режимові. Са­модержавство мало на меті не тільки зосередження всієї вла­ди одного абсолютного монарха, а й усунення громадянства від участі в політичному житті. Третій принцип державної системи — народність — повинен був стверджувати пануван­ня єдиної великоруської народності з нівелюванням націо­нальних особливостей усіх інших численних народів імперії. Усі ці принципи були тісно пов'язані з суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: всі провінції ке­рувалися одним центром — Петербургом, і місцеві представ­ники влади, навіть на посаді генерал-губернаторів, з кожним Дріб'язковим питанням змушені були звертатися до цент­рального уряду або навіть до самого царя. Проте були серед

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

вищих російських сановників, що правили в Україні, й ті, хто залишив по собі на цій землі добру пам'ять. До них належить малоросійський генерал-губернатор з 1816 р. князь Микола Рєпнін, рідний брат декабриста С Волконського. Одружен­ня з онукою колишнього гетьмана Кирила Розумовського ще більше зблизило його з українським шляхетством, яке ак­тивно виступало за поновлення Гетьманщини і висувало на гетьманство кандидатуру Рєпніна. В Полтаві генерал-губер­натор зібрав видатні українські культурні сили, був мецена­том місцевої науки і освіти, опікувався проблемами відрод­ження козаччини. Високоосвічений гуманіст з репутацією ліберала, князь М. Рєпнін, представник місцевої російської адміністрації, вступав у відверту боротьбу з петербурзьким урядом, щоб урятувати українців від повного зубожіння. Він виступив з низкою проектів поліпшення тяжкого становища українських селян та козаків і вважав, що вихід можна знайти лише за умови «законом содеянного изменения крепостного сословия». Усе це дуже не подобалося владі, а тому невдов­зі Рєпніна було звинувачено в українському сепаратизмові, звільнено з посади і вислано за кордон.

Зміцнювати устої російського самодержавства в Україні

. І повинні були чисельні збройні сили, що утри- мувалися за рахунок місцевого населення. Слід

відзначити, що розквартировані в Україні «москалі» викону­вали ще одне важливе завдання царату, шляхом змішаних шлюбів вони повинні були сприяти асиміляції українців. Та чи не найбільшим лихом для українського селянства стали військові поселення, які після наполеонівських воєн у період політичної реакції в країні впроваджував з царської згоди жорстокий, малоосвічений генерал Аракчеев. З 1816 р. він по­чав засновувати військові поселення, перетворюючи цілі села на військові табори, з метою утворення ізольованої від народу касти солдатів-селян, що одночасно з військовою муштрою мусили займатися й сільським господарством. До 1825 р. на становище військових поселенців було переведено 375 тис. державних селян. Так, у 1817-1825 pp. у Слобідсько-Ук-раїнській, Катеринославській та Херсонській губерніях було розміщено як військових поселенців 16 кавалерійських і 3 пі­хотних полки. Дітей поселенців змалечку готували до казар-меного режиму: вже з 7 до 12 вони зараховувалися до кан­тоністів (учні військових шкіл), з 12 років зачислялися до резервних, а з 18 років — до військових частин. Тому не див­но, що час від часу в таких поселеннях спалахували повстан­ня. Улітку 1819 р. спалахнуло повстання військових поселен-

Модуль 2. Нова історія України

ців Чугуївського уланського полку, до яких приєдналися по­селенці сусіднього Таганрозького уланського полку та селяни навколишніх сіл. Збройний опір тривав понад місяць. Для його придушення прибули війська з 12 гарматами на чолі з самим Аракчеєвим. Понад 350 чол. було віддано до військово­го суду, 250 з них винесли смертний вирок, який Аракчеев замінив побиттям шпіцрутенами. З 40 повстанців, підданих ударам по 12 тис. шпіцрутенів, 20 померли одразу. Більше 400 учасників повстання, серед яких було 29 жінок, після пока­рання різками заслали до Оренбурзької фортеці. Військові поселення ліквідували тільки в 1857 p., перевівши військових поселенців на становище державних селян.

У першій половини XIX ст. російський уряд двічі давав обіцянку відродити козацькі полки в Україні. Проте він, як зав­жди, не дотримався свого слова. Граючи на національних і пат­ріотичних почуттях українців, царизм вдало використовував у критичні для держави часи матеріальні та людські ресурси, а потім залишав козаків напризволяще. У 1812 р. для боротьби з армією, Наполеона малоросійському генерал-губернаторові князю Лобанову-Ростовському було доручено сформувати кілька полків з українських козаків, які після війни повинні були залишити як постійне козацьке військо. Козаки з радіс­тю зустріли цю звістку і власним коштом виставили 15 кінних полків по 1220 чол. у кожному. Проте уряд навіть не допустив ці формування до участі у військових діях, протримав їх на службі до 1816 p., а потім демобілізував, перевівши козаків до селянського стану. На Правобережжі було створено 4 козацькі полки, які згодом перетворили на регулярні — уланські.

Під час польського повстання 1830-1831 pp. цар Микола І наказав малоросійському губернаторові М. Рєпніну організува­ти козацькі полки для допомоги в боротьбі з польською шлях­тою з подальшим збереженням статусу цих військових фор­мувань. Було створено 8 полків по 1000 козаків у кожному. Та знову їх не допустили до участі у військових операціях. Коли повстання скінчилося, частину козаків направили на службу до регулярного російського війська, а інших вислали на Кавказ до Терекського козацького війська. Коли козаки висловили свій Протест, їх суворо покарали: кілька десятків замордували до смерті, проганяючи «сквозь строй». До речі, масові переселен­ня козаків з України теж важлива складова політики царату. Саме шляхом розпорошення козацької маси по інших регіонах Російської імперії уряд намагався зменшити концентрацію цих «ворохобників» в українських землях. Так, діючи в контексті Цієї політики, у 20-ті роки XIX ст. було зібрано 25 тис. україн-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ських козаків і переселено на Кубань, де їх зарахували до Чор­номорського війська.