Наслідки 4 страница

6.Господарська діяльність у первісній історії України (Трипільська та Черняхівська культури).

1.Трипільську культуру відкрив археолог В Хвойка наприкінці 19ст біля с Трипілля на Київщині.

У 4-сер 3 тис до н.е трипільці розселилися на басейнах р Дніпро, Дністра, південного Бугу, Пруту, а також на Волині, Поділлі й у Північному Причорномор’ї. 2.Осн заня трипільців були орне землеробство і скотарство. рибальство. Мисливство, ремесла. Трипільці виготовляли керамічний посуд, прикрашений орнаментом із символічними малюнками у вигляді спіралей, трикутників, фігур людей і тварин. 3. Перший на Україні механічний пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві — з'явився у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді. 4.Трипільці жили переважно великими общинами у великих дерев’яних будинках, обмазаних глиною. Жили великими селами по 600—700 чоловік мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька.

Обряд поховання: це без курганні могильники та курганні поховання.

Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати

Черняхівська культура

У 1899 р. В. Хвойко відкрив біля с. Черняхова пам'ятки культури слов'янських племен, що жили на Подніпров'ї і Подністров'ї у 2—7 ст.

Їм був характериний порівняно високий рівень орного скотарства, ремісництва (розвинуте гончарство, виплавка і обробка металів, виробництво скла, виготовлення речей з дерева.

Вони торгували хлібом, худобою, медом, воском, хутрами, рибою, продавали полонених у рабство.

Сучасні археологи висловили обгрунтовану думку про те, що слов'янські племена черняхівської культури називалися антами. Антське суспільство мало певну державну організацію і базувалося головним чином на ранніх феодальних відносинах.

7. Форми рабовласництва у країнах Стародавнього Сходу та Античного світу.

-Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з 4 тис. до н.е.

-Склалися два типи господарської організації – східне і античне рабство.

-їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.

Основні риси	Східне патріархальне рабство	Античне (класичне)рабство
Мета	Створення засобів існування рабів і рабовласників. Головна сфера економічного життя – сільське господарство – залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку грунту, особливо в системі царського і храмового господарства.	Створення додаткового продукту в натуральній і грошовій формі. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських(слуги,ремісники,вчителі,медики) та сільськогосподарських.
Ринок	Слабкий	Торгівля з надлишками. Джерелами рабства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму – також борги. Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис. рабів.
Кількість рабів та власність на рабів	Невелика кількість, власність переважно державна. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.	Значно велика к-сть з погіршеним і безправним суспільним становищем, власність:переважно приватна.

8. Генезис та етапи розвитку феодалізму у Західній Європі.

Процес становлення феодалізму йшов трьома шляхами.

Перший є результатом синтезу протофеодальних елементів пізньоантичного і варварського суспільства (Швнічно-Східна Галлія, окремі південнослов´янські народи). Швидше розвивались регіони, де варварський елемент синтезу переважав над античним. У варварських племен елемент нового ладу виражався у використанні рабів патріархального типу як землевласників, поглибленні соціального розшарування, посиленні влади військових вождів і королів, дедалі більшому розвиткові мирних відносин, які підривали систему військової демократії.

Другий, так званий безсинтезний, шлях генезису феодалізму проходив за повної відсутності греко-римського і варварського синтезу або з дуже слабким його елементом (Англія, Скандинавія, Південна Шотландія, частково Німеччина, а також Русь, Польща, Чехія).

Третій тип складався на основі синтезу пізньоантичного суспільства з феодальними відносинами, які сформувалися у варварському суспільстві з явною перевагою античних початків (Візантія, Південна Галлія, країни Середньоазіатського регіону).

Етапи розвитку феодального суспільства:

1) раннє середньовіччя V—IX ст. (земля концентрується у найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, установлюються васально-ленні відносини);

2) високе середньовіччя X—XIII ст. (панування доменіальної системи господарювання, формування феодальної ієрархії, значний розвиток ремесел і торгівлі);

3) пізнє середньовіччя XIV—XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму). У цей час впроваджувалися технічні новинки — вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрукування та ін., формуються централізовані держави.

11. Особливості Європейської торгівлі в середні віки, основні торгові шляхи та райони.

Основні торгові операції здійснювалися на ринках міст або на сезонних ярмарках. Ярмарки — великі щорічні торги, у яких брали участь купці з різних країн. На ярмарки місцевого значення звозили з найближчих містечок і сіл 13-14 ст графство Шампань (Франція), де ярмарки відбувалися впродовж року. Друга половина 14 ст Ліон, Женева, Франкфурт на Майні, Лейпціг. У 15 ст головним центром ярмаркової торгівлі став Брюге, Фландрія. Основні райони зовнішньої торгівлі

-Басейн Середземного моря – Іспанія, південна і Центральна Франція. Італія вели торгівлю між собою, а також Візантією, Чорноморям, країнами Сходу (торгували в основному із країнами Леванту(Сходу), звідки привозили південні овочі та фрукти (дактилі, фіги, помаранчі). А також ароматне коріння, ліки, перець, цукор. А ін. на ринках західноєвропейських міст великий попит мали дорогі тканини, скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні прикраси. З Причорномор’я у Західну Європу надходили ікра сіль зерно хутро.

-Балтійське і північне море У торгівля брали участь північно-західні землі Русі, Великого князівства Литовського, Польщів, Східної Прибалтики, Північної Німеччини, Скандинавські країни, Північна Франція, Північні Нідерланди, Фландрія (торгували виробами місцевої промисловості, товарами більш широкого вжитку рибою, сіллю,, шурстю, хутром, сукном, воском, смолою, лісом, хлібом.

-Торговий шлях через альпійські перевали, по Рейну, а також через Атлантичне побережжя Європи. Де зустрічались східні та європейські товари.

Гільдія- обєднання купців за професійними інтересами, які виникають наприкінці 11-поч 12в Англяї, Фландрії, Франції, а їх утворення замовлене перш за все потребами внутрішньої та міжнародної торгівлі.

За середніх віків основна маса платежів здійснювалася готівкою. Враховуючи те, що тоді в грошовому обігу було чимало різних золотих і срібних монет, що чеканились у різних містах Європи та Азії, актуальною стала професія мінял.

Функції гільдії

-Захист і охорона власності

-Створення монополістичних умов у зовнішній торгівлі

-Політичний вплив

-Контроль за системою мір та ваг

-Обмеження внутрішньої конкуренції

-Боротьба проти феодалів

Ганза –торговий та політичний союз міст, який включав у 14-17 ст 160 міст

Функції:займався організацією посередницької політики. Виконував дипломатичні функції, здійснював військові дії, не мав єдиного управління бюджету, державної підтримки, контролював безпеку торгових шляхів.

62. Економічна програма Л.Ерхарда у ФРН

Після нищівної поразки в Другій світовій війні економіка ФРН знаходилася в стані жорстокої розрухи. Фактично країна виробляла менше половини продукції, Державний борг гітлерівського уряду катастрофічно виріс майже в 14 разів, Німеччина повинна була виплатити репарації в обсязі 20 млрд. дол.Оздоровлення економіки Німеччини вимагало радикальних реформ. Головним архітектором господарських реформ післявоєнної Німеччини став професор Людвіг Ерхард. Шляхами економічного відродження країни він бачив вільну приватну ініціативу і конкуренцію в поєднанні з активною участю дер-жави в господарському житті. У книзі «Добробут для всіх», опублікованій у ФРН у 1957 р. він відзначає, що основною метою економічних реформ є створення «соці-ального ринкового господарства», підвищення купівельної спроможності всіх верств населення, концентрація всіх зусиль народного господарства на збільшенні народно-господарського доходу. Держава, на думку Л. Ерхарда, повинна підтримувати нор-мальне функціонування системи цін та забезпечити захист ринкової економіки від монополізму товаровиробників. Для попередження циклічних криз їй необхідно ви-користовувати важелі кредитної, валютної, і податкової політики. Проте, втручання в господарську діяльність окремих підприємців з боку держави абсолютно недопус-тиме. Теорія «соціального ринкового господарства» стала основою економічної по-літики західнонімецького уряду у наступні десятиліття.Плани Л.Ерхарда спиралися на грошову реформу, вільні ціни та підприємництво.

59. Економічні перетворення та реформи у зарубіжних країнах у післявоєнний період (1939-1970 рр.).

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися зміни, пов'язані з збільшенням території та населення так званої світової соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав. Світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Економічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного розвитку.. Важливими чинниками розвитку світового господарства були науково-технічний прогрес. Сформувалася світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами.. Занепад економіки європейських країн, Японії сприяв встановленню економічного панування США. Виробничі потужності країни перевищували потужності всіх індустріальних держав разом узятих. У європейських країнах скоротилося промислове виробництво. Панувала внутрішня інфляція. Стан господарства Європи негативно впливав на світову економіку. Сполучені Штати повинні були у власних інтересах, для стабілізації світової економіки та політичного становища допомогти європейським країнам у відбудові господарства. У квітні 1948 p. Конгрес США затвердив план Маршалла (за ім'ям державного секретаря Дж. Маршалла) — план економічної допомоги країнам Європи Програма відбудови Європи була виконана. Стабілізувалася система міжнародної оплати. Посилився державний контроль за економікою. Змінилася структура світового капіталістичного господарства. Найбільш динамічно розвивалася промисловість. Частка інших галузей матеріального виробництва, особливо сільського господарства та будівництва, поступово зменшилася. Сфера послуг і торгівлі розвивалася в країнах неоднаково. Промисловість була провідною галуззю господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку. Випереджаючими темпами розвивалося виробництво електроенергії та газопостачання. Значення обробної промисловості зростало. Зменшилася частка "старих" традиційних галузей — текстильної, харчової, взуттєвої. Швидко розвивалися хімічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Це зумовило розвиток нафтохімічної промисловості. Провідна роль належала машинобудуванню. Зростало виробництво продукції верстатобудування. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна. Японія досягла середнього рівня західноєвропейських країн у середині 70-х років.
Отже, протягом 50—60-х років відбувався процес вирівнювання індустріального розвитку країн. господарства економічно розвинених держав: наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці. З'явилися нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. Зароджувалась інформаційна революція. У господарстві економічно розвинених країн світу існують державний і приватний сектори. У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Цей процес охопив великі корпорації. У 50—60-х роках масовим стало явище виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. У 1957 p. утворилося Європейське Співтовариство. Інтеграція спрямовувалася на інтернаціоналізацію зовнішньоекономічної діяльності та внутрішньоекономічних структур країн — членів ЄС. У повоєнний період роль лідера у всесвітньому господарстві належала США. Найбільш високі середньорічні темпи промислового виробництва характерні для 1949—1953 pp. (5,85%), 1962— 1967 pp. (6—8,4%). Це пояснювалося структурними змінами в господарстві, прискоренням технічного переоснащення промисловості, посиленням механізації, автоматизації виробничих процесів. Ефективним методом державного регулювання економіки стало використання фінансово-кредитної системи. Початок переходу до ринкової економіки поклала грошово-цінова реформа у червні 1948 p. Для реалізації реформи було прийнято ряд законів Важлива роль у відбудові японської економіки належала державному регулюванню, прогресивним реформам — земельній, наймання робочої сили,. 50—бО-ті роки Були здійснені перетворення у трьох напрямах: націоналізація промисловості, впровадження планової економіки, аграрні реформи.

48. Причини швидкого економічного піднесення США наприкінці ХІХ ст.

Особливо швидкими темпами в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. розвивалася економіка США. Надзвичайно важливою подією, яка позитивно вплинула на розвиток економіки США, була Громадянська війна 1861—1865 рр. між Півднем і Північчю країни. Головними наслідками війни було скасування рабства, що дало промисловості велику кількість дешевої робочої сили та вирішення аграрного питання.В ході Громадянської війни в 1862 р. був прийнятий закон за яким усі бажаючі, хто воював на боці Півночі США, мали право одержати землю розміром 160 акрів (65 га), сплативши 10 доларів. Якщо той, хто одержав землю, обробляв її протягом п’яти років, то земля переходила в його приватну власність. Унаслідок прийняття цього закону в США остаточно переміг «американський» шлях розвитку в сільському господарстві. На території США утворилися десятки тисяч фермерських господарств. Розвиток великої кількості фермерських господарств сприяв розширенню внутрішнього ринку країни та швидкому зростанню сільськогосподарського виробництва. Фермерські господарства вимагали великої кількості машин, а це дало поштовх розвитку сільськогосподарського машинобудування та в цілому позитивно вплинуло на зростання обсягів промислового виробництва і розширення внутрішнього ринку.Наприкінці ХІХ ст. до США почалася масова іміграція населення з Європи.У США переселялися не тільки бідні, але й енергійні вольові багаті люди, які розраховували тільки на свої здібності.Піднесенню промисловості США сприяли великі масштаби залізничного будівництва. залізниці з’єднали всі райони країни, а це зі свого боку дало поштовх для металургійної та вугільної промисловості, транспортного машинобудування, сприяло більш високим темпам розвитку важкої промисловості, питома вага якої у випуску промислової продукції весь час збільшувалася.США активно впроваджували в економіку, особливо в промисловість, останні досягнення в галузі науки і техніки, що привело до розвитку нових галузей: нафтопереробної, автомобільної, гумової, електротехнічної, верстатобудівної; були піонерами запровадження масового поточного виробництва, стандартизації, різних методів інтенсифікації праці, зокрема конвеєрної системи. Промисловість США характеризувалася високим ступенем механізації та застосуванням електричної енергії. Але серед усіх галузей промисловості найбільшими темпами розвивалась автомобільна промисловість, яка стимулювала розвиток багатьох нових галузей промисловості, відчутно впливала на життя американського населення.Наприкінці ХІХ ст. в США дуже активно проходив процес монополізації. Отже, головним підсумком дії факторів, що позитивно впливали на економіку США, були дуже високі темпи її розвитку, унаслідок чого США швидко перетворюється на індустріально-аграрну країну, яка за обсягами промислової та сільськогосподарської продукції вже в кінці 80-х років ХІХ ст. випередила всі країни світу. Трести відігравали провідну роль в економіці. США перетворилися на країну трестів.

41. Франція на рубежі ХІХ – ХХ ст.: причини промислового відставання

Наприкінці ХІХ— на початку ХХ ст. Франція залишалася аграрно-індустріальною країною. Продукція сільського господарства за своєю вартістю переважала промислову. Провідна галузь економіки Франції — сільське господарство — знаходилось у кризовому стані, а це у свою чергу гальмувало розвиток усієї економіки країни. Парцелярні господарства селян розміром 2—3 га не дозволяли використовувати сільськогосподарські машини, провадити сівозміни та застосовувати штучні добрива. Парцелярне господарство мало низькі врожаї, приносило мізерні прибутки переважній частині населення — селянам, що негативно впливало на їх купівельну спроможність і в цілому на економіку Франції.На рубежі ХІХ—ХХ ст. у Франції переважав розвиток легкої, парфумерної, косметичної промисловості, виробництво ювелірних прикрас, дорогих тканин. У країні не вистачало сировини, особливо коксівного вугілля та залізної руди, недостатньо впроваджувалися у промисловість останні досягнення науки і техніки, особливо електрична енергія. В промисловості переважали парові машини. Великі кошти з державного бюджету витрачалися на утримання армії і флоту та великого апарату чиновників у колоніях, за кількістю яких Франція посідала друге місце у світі після Англії. В промисловості в значній мірі використовувалося морально і фізично застаріле устаткування, для заміни якого були потрібні великі кошти.

Суттєвою причиною відставання Франції було те, що в країні надавалася перевага банківському капіталу над промисловим. Французькі банки спрямували свої кошти в основному на лихварські операції, надаючи великі позики іноземним державам під гарантований прибуток, і мало вкладали гроші у фінансування вітчизняної промисловості, оскільки це було пов’язане з певним ризиком. За таких умов лихварські операції французьких банків набували з кожним роком усе більших масштабів, особливо великі прибутки одержували банки від лихварських операцій за кордоном.За 1870—1913 рр. промислове виробництво Франції зросло в 3 рази, а експорт капіталу більше ніж у 6 разів. Експорт капіталу випереджав розвиток промисловості. Отже, внаслідок перелічених причин перед Першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною, хоча певні зрушення в розвитку нових галузей виробництва мали місце, зокрема, в автомобілебудуванні, суднобудуванні, хімічній промисловості та інших нових галузях. Лихварські операції зайняли провідне місце в економіці, вони приносили більше прибутку, ніж промисловість і торгівля, стали основою господарства Франції.

55. Плани Ч.Дауеса та О.Юнга, їх суть і мета.

20-ті рр. ХХ ст. характеризувались досить стійкими темпами економічного розвитку в провідних країнах світу, що дозволило їм зробити значний крок на шляху структурної модернізації виробництва. При цьому найбільш високі показники економічного зростання притаманні США, в історію економіки країни цей період входить за назвою "проспериті", тобто період процвітання. I хоча США, як і всі країни, що воювали в Першій світовій війні, переживали повоєнну кризу на попередньому етапі, викликану насамперед необхідністю конверсії та переведенням економіки країни на "мирні рейки", але вже у 1923 р. індекс промислового виробництва у Сполучених Штатах на 42 % перевищував довоєнний рівень. Особливих успіхів досягли такі галузі промисловості, як автомобілебудування, авіаційна, хімічна, гумова, виробництва штучного шовку та радіоапаратури. Цьому сприяли розвиток серійного та масового виробництва, його спеціалізація, типізація та стандартизація.Успішно впроваджувалися у виробництво потокова та конвеєрна системи, велика увага приділялася раціоналізації процесу праці тощо. Також значними, хоча і менш вражаючими, були досягнення інших країн - Англії, Франції, Гталії, Японії та ін.Більшість економістів вважали, що настала епоха "вічного " процвітання, але ж поза їх увагою залишалась низка факторів, як, наприклад, те, що поряд з процвітанням та прискореним розвитком нових галузей у деяких старих - вугільній, текстильній, суднобудівній, сільському господарстві - спостерігався справжній застій. Не зверталася також увага на відносну вузькість внутрішнього ринку та недостатню інвестиційну активність населення, яка була обумовлена вкрай нерівномірним розподілом доходів.Відродження господарства Німеччини та необхідність виконання рішень Версальської угоди вимагали серйозного реформування економіки країни.Серед перших нагальних завдань найголовнішим стає грошова реформа (1923 р.), в основу якої було покладено ідею припинення інфляції та стабілізації валюти. Проведена реформа дозволила досить швидко впорядкувати бюджет та протягом 1924 р. навіть досягти певного перевищення надходжень над видатками.Найважливішу роль у відбудові німецької промисловості й народного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. У серпні 1924 р. на Лондонській конференції країн-переможниць була прийнята програма послаблення умов сплати репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала назву репараційного плану Дау- еса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924 р., репараційні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд. зол. марок на рік протягом перших п'яти років дії плану, та по 2,5 млрд. зол. марок на рік у наступні роки. Джерелом виплат повинен був стати спеціальний репараційний фонд, який мав формуватися за рахунок митних зборів (50 %), збільшення непрямих податків та спеціального репараційного податку, що встановлювався на прибутки промисловості, торгівлі та транспорту (6 %). Передбачалася й допомога з боку країн-переможниць, насамперед США (уряду Німеччини було надано 800 млн. марок кредиту, що дозволило зміцнити державний бюджет), а також відкривалися широкі можливості для іноземних інвестицій у німецьку промисловість, які за час дії плану (1924-1928 рр.) досягли 21 млрд. марок. Над економікою Німеччини встановлювався контроль Ліги Націй.Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13 % перевищила його. Наприкінці 1928 р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса. У червні 1929 р. цей план замінено новим - планом Юнга (О. Юнг, президент електротехнічного тресту Моргана, один з авторів плану Дауеса, був призначений головою комітету експертів щодо репараційної проблеми. Запропонований ним проект було прийнято за основу).План Юнга визначав остаточну суму репарацій - 113,9 млрд. марок та граничний термін її сплати - 57 років, по 2 млрд. марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів були державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою.Проте розгортання світової економічної кризи 1929-1933 рр. фактично відмінило новий репараційний план. Улітку 1931 р. за пропозицією американського президента Г. Гувера проголошується мораторій на щорічну сплату репарацій, а в 1932 р. переглядається й сума (її встановлюють у 3 млрд. марок і надають відстрочку у виплаті на 15 років).