Українські землі у складі Румунії

До складу Румунії, яка скористалась вакуумом влади, викликаним розпадом Російської та Авс­трійської імперій, увійшли Ізмаїльський, Акер- манський, Хотинський повіти Бессарабії, Північна Буковина та частина Мармарощини (Закарпаття). Політика румунізації стосовно українського насе­лення цих територій не поступалася жорстокістю діям поляків у Галичині.

У краї були закриті всі українські школи. Замість українських учителів призначалися ру­мунські. У Чернівецькому університеті закрили всі українські кафедри, заборонили друкувати наукові праці українською мовою. На румунський взірець змінювалися українські прізвища.

До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан.

В умовах румунського панування гальмував­ся і розвиток сільського господарства. Великим землевласникам належало майже 55 % загальних земельних площ, у ході аграрної реформи пере­розподілу підлягало лише 16,8 %, які в основно­му отримали щойно прибулі румунські колоністи.

Якщо селяни й одержали земельні наділи, то, як правило, малопридатні для обробітку. Загарбники жорстоко руйнували господарства місцевих селян, занепад призвів і до зниження врожайності, падін­ня поголів’я худоби, зубожіння сел.

Зазнаючи економічних ускладнень, румуни прагнули розв’язати їх за рахунок загарбаних територій. Важливі для Чернівців підприємства закривалися, а їхнє обладнання вивозилося до Бу­хареста.

У Татарбунарському повстанні (1924 р., Бессарабія) брало участь близько 6 тис. осіб. Протягом триденних жорстоких боїв з румунською арти­лерією загинуло понад 3 тис. повстанців. Над аре­штованими було організовано «процес 500», який набув широкого міжнародного розголосу. На захист повстанців виступило багато всесвітньовідомих діячів культури та науки. У 1927 р. розпочалася деяка лібералізація окупаційного режиму. Віднов­лювалися культурні товариства, театральні студії, хори. Почала виходити українська преса — щоден­на газета «Час», тижневик «Рідний край».

Невелика буковинська спільнота реагувала на румунське правління подібно до своїх співвітчиз­ників у Польщі. На Буковині існувало два крила українського руху — поміркований (прагнув комп­ромісу з режимом) та революційний або націоналіс­тичний (прагнув активно протидіяти режимові). Лідерами останнього були О. Зибачинський, П. Григорович, Д. Квітковський.

У 1938 р. румунський король Кароль II встано­вив у країні військову диктатуру, політичні партії та інші організації були розігнані. На Буковині завдяки конспірації продовжували діяльність на­ціоналісти.

Отже, протягом 1920—1930 рр. сподівання на­ціонально свідомих українців на побудову суверен­ної демократичної республіки не виправдалися, але драматичні історичні події цього періоду спри­яли накопиченню корисного досвіду для подаль­шої боротьби за незалежність. Українські етнічні території лишалися розділеними між кількома державами з різними політичними режимами. Більшість українських земель (Українська Ра­дянська Соціалістична Республіка) перебували в радянській державі з тоталітарним комуністич­ним режимом та безмежною владою Сталіна. Мо­дернізація України, яку здійснювали комуністи, супроводжувалася придушенням національно- визвольного руху, примусовою колективізацією, голодомором, масовими репресіями. Західноук­раїнські землі були об’єктом соціально-економіч­ного, національного гноблення з боку Польщі, Чехословаччини, Румунії. Колонізаторська полі­тика викликала широкий національно-визволь­ний рух, очолюваний українськими політичними партіями та рухами. Великий вплив серед на­селення західноукраїнських земель мала Ор­ганізація українських націоналістів, заснована у 1929 р. на засадах інтегрального націоналізму