Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорщини

Кінець XVIII — початокXX ст. стали періодом насиченого суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях, яке, з одного бо­ку, визначалось мінливою політикою центрального уряду, з другого — зазнавало тогочасних філософсь­ких і політичних ідей Заходу та визвольних рухів. З початком 90-х рр. XVIII ст. західноукраїнські землі стали ареною поширення ідей Великої фран­цузької революції і визвольного повстання під проводом Т. Костюшка в Польщі. Уряд, наляканий їх відлунням у країні, незабаром посилив реакційний курс і став суворо переслідувати поширення ідей Просвітництва. Піднесення визвольних рухів у Європі 20 — 30-х рр. XIX ст. дало поштовх новій хвилі по­ширення ідей Просвітництва на західноукраїнських землях, яке тепер почало набувати національних рис.

Проте відмова Габсбургів від реформаторського курсу освіченого абсолютизму, а згодом включення Австрії після розгрому Наполеона в Священний со­юз визначили поступове перетворення її в поліцейсько-бюрократичну державу, заповідник кон­серватизму. Щодо країн, у тому числі західно­українських земель, офіційний Відень послідовно проводив централізаторську внутрішню політику. Уряд князя К.Меттерніха, який понад чверть століття правив країною, запровадив суворий поліцейський режим, душив найменші прояви вільної думки, здійснював курс на нівеляцію національної самобут­ності й асиміляцію підневільних народів.

Українська мова зазнавала дискримінації, не маю­чи доступу ні в громадсько-культурну сферу, ні в школу. Натомість насаджувалася чужа й незрозуміла народові німецька мова. Водночас, керуючись принципом "поділяй і владарюй", Габсбурги надава­ли певні привілеї польській, румунській і угорській верхівці, яка мала служити їхньою опорою в краї. Внаслідок цього паралельно з онімечуванням відбу­вався швидкоплинний процес полонізації Східної Галичини, румунізації Північної Буковини і мадяри­зації Закарпаття. Спільними зусиллями абсолютистський уряд і панівний клас — дворянст­во намагалися приспати етнічну свідомість місцевого населення, обмежити його контакт з Наддніпрян­щиною, вбачаючи в духовному єднанні українців обабіч Збруча загрозу для свого панування.

Та незабаром меттерніхівський режим став вияв­ляти свою неспроможність, і йому почав протистояти широкий фронт опозиційних сил.

Після поразки збройного повстання 1830 — 1831 рр. у Королівстві Польському з ініціативи його учас­ників у Східній Галичині було створено ряд польських таємних політичних організацій, що розгорнули про­паганду антиабсолютистських і республіканських ідей серед різних верств населення. Діяльність демократичного підпілля сприяла тому, що передові ідеї епохи — ідеї свобо­ди, рівності, демократії — проникли у свідомість широких верств населення.

Революція 1848-1849 рр. поклала край меттерніхівській бюрократично-поліційній системі. Та вистоявши під натиском революційної бурі, правлячі кола Австрії у 50-х рр. пішли на зближення з угорсь­ким і польським дворянством. У 60-х рр. цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині. Це фактично означало передачу адміністративної влади в краї польській аристократії, спричиняло нове ущемлення національних прав українського населення. Йому за таких умов декларовану Федеративною конституцією 1860 р. рівність національностей довелося обстоювати у тривалій, важкій боротьбі.

У 30 — 40 рр. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання ро­мантиків "Руська трійця". Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич (1811 — 1843), Іван Вагилевич (1811 — 1866) та Яків Головацький (1814 — 1888), у той час студенти Львівського університету і одно­часно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчлено­ваність України і щиро вболівали над гіркою долею народу.

Засновники об’єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого сло­ва та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просвітити народ", відкрити йому світ, допомогти усвідомити "гідність свою і свою силу" і тим самим підтримати і продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України, підпорядкували вирішен­ню цього завдання усю свою багатогранну, багато в чому піонерську діяльність. Вони займалися зби­рацькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в сфері значного ком­плексу гуманітарних дисциплін (народознавства, фольклористики, мовознавства, пам'яткознавства, джерелознавства, археографії, історіографії, літера­турознавства), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю. Новаторським підхо­дом були позначені їхні виступи за утвердження національної літератури живою розмовною мовою і створення цією мовою шкільних підручників, спроби впровадження рідної мови в повсякденний ужиток інтелігенції, церковні проповіді, оспівування в літературних творах патріотизму, поетизація героїчних сторінок національ­ної історії.

Визвольні мотиви у сконцентрованому вигляді знайшли своє відображення в підготовлених " Руською трійцею" альманахах. Особливо відзначився цим рукопис "Зорі" (1834), який через цензурну заборону не побачив світу. Цими ж мотивами, хоч і в дещо приглушеному звучанні (з огляду на цензу­ру), наскрізь пронизана і славнозвісна "Русалка Дністрова" (1837). Ця перша народна книга, ластівка нової, демократичної культури на західноукраїнських землях, своєю формою (живою народною мовою, фонетичним правописом, "гражданським " шриф­том і ще більше своїм змістом), тяжінням до традицій власної державності та політичної незалежності, воз­величенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, Бойчука, подвигів козацтва, учасників гайдамаць­кого руху) маніфестувала нескореність духу українського народу.

Сміливий виступ авторів одразу проти усіх авто­ритетів — політичного, соціального й літературного — дав підставу І.Франкові назвати цю книгу "яви­щем наскрізь революційним". Появу "Русалки Дністрової" прихильно зустріли однодумці "Руської трійці", її вітали визначні національно-культурні діячі України (М.Максимович, О.Бодянський, І.Срезневський, Т.Шевченко, М.Костомаров), представники поль­ської, чеської, сербської і хорватської громадськості. Незважаючи на цензурну заборону, "Русалка Дністрова" поряд із "Кобзарем" Т.Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспек­тиву.

У 1848—1849 рр. у більшості європейських країн відбулися революційні потрясіння, які стали складовою частиною останньої великої революції класичного типу загальноєвропейського масштабу, котра завершила тут розпочатий у попе­редні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами се­редньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті і тим самим демократизацію політичного про­цесу. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.

Невід'ємною складовою частиною революції ста­ли визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи, боротьба цих народів за здійснення своїх емансипаційних праг­нень, за досягнення національної свободи. Звідси пішла назва революції — "Весна народів".

Основним вогнищем українського національно­го руху 1848 — 1849 рр. стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католиць­кого духовенства врученням 19 квітня 1848 р. губернатору Ф. Стадіону петиції на ім'я імператора. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадському житті Східної Галичини ук­раїнської мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань.

Потому, 2 травня 1848 р., у Львові була заснова­на перша українська політична організація — Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника інтересів українського населення Гали­чини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848 — 1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради ста­ла "Зоря Галицька" — перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 трав­ня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заяви­ла: "Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним гово­рить язиком..." То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці — одна нація.

За ініціативою Головної руської ради за національ­ну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золо­того лева на синьому полі. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ у дусі програмних засад, сформульованих 1846 р. Я.Головацьким, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Головна руська рада стала організатором боротьби ук­раїнського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто за її національно-тери­торіальну автономію, за демократизацію народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних за­кладах рідною мовою тощо. Вона виступала з ініціативою створення українських військових і воєнізованих формувань (національної гвардії в містах, селянської самооборони на Прикарпатті, батальйо­ну так званих гірських стрільців), які розглядала як зародок збройної репрезентації українців, здатної стати на захист їх національних прав.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість ви­мог українських народних мас, все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'яз­кового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, її першим професором став Я.Головацький.

Піднесення українського національного руху в Га­личині на політичний рівень, створення ним власних національно-політичних і культурно-освітніх струк­тур, висунення і поступова реалізація програми національного самоутвердження українців на території їх компактного проживання — у східній частині Га­личини в межах конституційної Австрійської монархії вороже зустріли польські громадські кола. Вони про­довжували уявляти себе єдиними повноправними господарями краю і виношували плани відродження польської державності, спочатку хоча б у вигляді крайової автономії для всієї Галичини з її українською частиною включно.

Отже, національний рух на західноукраїнських землях 1848 — 1849 рр. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної австрійської мо­нархії, чимало зробив для втілення цієї програми в життя. Ряд її завдань він спромігся виконати, ре­алізацію ж інших, складніших, залишив у спадщину патріотичним силам наступних поколінь.

З розгромом об'єднаними силами Австрії і Росії угорської революційної армії влітку 1849 р. в імперії Габсбургів був відновлений абсолюти­стський режим з його централістично-бюрократичною системою. Новий виток народного руху почався в 60-х рр. уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та австро-угорського дуалізму.

Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Українську інтелігенцію (переважно духовенство і чиновництво) відтісняла політично і економічно домінуюча польська верхівка. Посилення польських позицій у Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Українські лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч з сильнішим польським супротивником. Руська інтелігенція у пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав прагнула довести, що вона має за собою такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна її частина (староруси) посилалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковно-слов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію. У середовищі останніх верх взяла думка, що "краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані". Москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до "єдиного великорусского народу", що проживає на території "від Карпат до Уралу". Ця позиція була заявлена групою руської інтелігенції у львівській газеті "Слово" (1861—1887) після поразки Австрії в австро-прусській війні (1866). Москвофіли користувалися щедрою фінансово-організаційною підтримкою російського режиму, який використовував їх як протидію українському рухові. На москвофільські позиції перейшла більша частина старої руської інтелігенції, в тому числі й Я.Головацький. На хвилі зростання антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в існуючих руських організаціях у Львові — Галицько-Руській матиці, Народному домі, побудованому у 1851—1864 рр. на всенародні пожертвування та відкритій у 1861 р. "Руській бесіді". Московська орієнтація стає домінуючою у політичному і громадському житті галицьких українців 60—80-х років. Її перемога була зворотним боком упровадження польської політичної монополії в краї. Тому не дивно, що безкомпромісна антипольськість стає однією з характерних ознак москвофільського руху.

Перемога російської ідеї в Галичині з огляду на сумне становище підросійських українців після Валуєвського й Емського указів могла б стати трагедією всього українського руху. На щастя, цього не сталося. Незважаючи на тимчасову перемогу москвофільської течії, традиції "Руської трійці" і 1848 р. продовжували жити у галицькому суспільстві. Зростання національної свідомості у Галичині відбувалося під впливом українського руху на Наддніпрянській Україні і поширення поезій Т.Шевченка. На початку б0-х років зароджується народовецький рух, представлений переважно молодою українсь­кою інтелігенцією. На його чолі стояли Володимир Шашкевич (син Маркіяна), К.Климкович, Ф.Заревич, Є.Згарський, Д.Танячкевич. У 1862—1866 рр. за їх участю у Львові виходили літературні часописи "Вечерниці", "Мета", "Нива", "Руслан". Народовці мали сильні впливи у студентських організаціях — громадах, які виникали і діяли за зразком Київської громади (перша така громада виникла у Львові 1863 р.). У 1868 р. у Львові зусиллями народовців було утворене товариство "Просвіта", яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні й охоплювало своїми впливами широкі селянські маси.

Піднесення української орієнтації в Галичині стало наслідком свідомих зусиль східноукраїнських патріотів, які мали на меті перенести сюди центр всеукраїнської діяльності. У 1873 р. за ініціативою наддніпрянців О.Кониського, М.Драгоманова та Д.Пильчикова на капітал полтавської поміщиці Єлисавети Милорадович за активної участі галицьких народовців у Львові було утворено літературно-наукове Товариство ім. Тараса Шевченка, яке після його реорганізації (1892) стало фактично всеукраїнською науковою академією. З 1880 р. за редакцією В.Барвінського у Львові починає виходити щоденна українська газета "Діло" (сама назва газети свідчить про її опозицію до москвофільського "Слова"), а з 1883 р. — літературно-на­уковий журнал "Зоря". У 1879 р. Ю.Романчук розпочинає видавати газету для селян "Батьківщина". У 1885 р. народовці засновують політичне товариство "Народна рада" на чолі з Ю.Романчуком. Поступово народовці стають провідною силою у руському таборі, відтиснувши москвофілів на другорядні позиції. Великою моральною поразкою москвофільської течії був судовий процес 1882 р. проти її лідерів — І.Наумовича, В.Площанського та інших, звинувачених у державній зраді. Хоч звинувачені були й виправдані, слідство виявило непривабливі факти у діяльності москвофілів, зокрема їх зв'язки з російським режимом.

З кінця 80-х років народовці здобувають остаточну перемогу над москвофільським рухом. Перші програмні заяви народовців мали радикальний, антиклерикальний характер, але вони залишалися нечисленною групою міських інтелектуалів, які не мали доступу до українського села — основного джерела сили українського руху. Шлях до селянства лежав через сільське греко-католицьке духовенство. Це змусило народовців йти на компроміси з кліром і, відповідно, надати своєму рухові більш консервативного характеру.

У середині 70-х років у Галичині з'явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом М.Драгоманова молоді українські політичні діячі І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький та інші навертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (І.Франка та його товаришів) 1877—1878 рр. Українські радикали видавали журнали "Громадський друг", "Дзвін", "Молот" (1878), "Світ" (1881—1882), вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників.

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку ХX ст. українці перебували під владою двох імперій. Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні, територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

Досвід українського національного відродження кінця XVIII — початку XX ст. мав велике значення. Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, а отже, є стійкою й життєздатною спільнотою. Демократичні традиції національного відродження стали міцним набутком українського руху і в XX ст.

Питання для самоконтролю

1. Чим відрізнялось становище українських земель в складі Російської і Австро-Угорської імперій?

2. Проаналізуйте особливості українського національно-духовного відродження.

3. Яке значення мала діяльність “Руської трійці”?

4. Які завдання стояли перед українським національним рухом у революції 1848 – 1849 рр.?

5. Охарактеризуйте програму і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

6. У чому суть Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р.?

7. Які відмінності були в діяльності українських культурно-просвітницьких організацій другої половини XIX ст. в Російській та Австро-Угорській імперіях?

8. Яка роль М.Драгоманова в історії України?

9. Охарактеризуйте національний та суспільно-політичний рухи в Україні другої половини ХІХ ст.