Національно-визвольна війна українського народу в середині XVII ст

• критичне становище у політичній сфері (відсутність власної держави);

• прогресуюча втрата національної еліти;

• церковний розкол;

• полонізація та окатоличення;

• слабкість королівської влади;

• розширення впливу Запорозької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави та втрата контролю над нею з боку Польщі.

Рушійними силамиВизвольної війни були козацтво, селянство, міське населення, нижче православне духівництво, а також частина дрібної української шляхти. Провідну роль у ході та керівництві війною відігравало козацтво.

Війна мала національно-визвольний, антифеодальний характер.

Змістнаціонально-визвольної війни полягав у розв'язанні таких завдань: знищенні польського панування, створенні в етнічних межах України власної держави, відстоюванні національної незалежності, ліквідації середньої й великої феодальної власності на землю, кріпацтва й утвердженні козацького (фермерського) типу господарства.

Доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів.

Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

3 огляду на це «національна революція» є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна «національна революція» є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:

§ утворення та розбудова Української національної держави;

§ встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

§ радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;

§ скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;

§ ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;

§ визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;

§ втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.

Революція, як відомо, почалася в лютому 1648 р. із захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького.

Закінчення Визвольної війни радянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком «возз'єднання», у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає думка, що її закінчення слід пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р. Проте це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер; стали менш масштабними і локальнішими. Обгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676р.

Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів:

I етап (лютий 1648 р. — червень 1652 р.). Характеризується найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Витворена Українська держава де-факто виборює незалежність, а селянська війна завершується ліквідацією дореволюційної системи феодальних відносин на селі.

II етап (червень 1652 р. — серпень 1657 р.). Відзначається погіршенням геополітичного становища козацької України та активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої й возз'єднання в межах держави усіх етноукраїнських земель. У політичному розвитку намітилася яскрава тенденція щодо утвердження монархічної форми правління в особі спадкового гетьманату.

III етап (вересень 1657 р. — червень 1663 р.) Охоплює час різкого зростання соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й розколола Україну на два гетьманства.

IV етап (липень 1663 р. — червень 1668 р.) Ознаменований намаганнями польського і російського урядів поділити Українську державу та відчайдушною боротьбою національно-патріотичних сил за збереження її єдності.

V етап (липень 1668 р. — вересень 1676 р.) Припадає на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України, ліквідацію державних інституцій на Правобережжі та поразку революції.

Намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля» у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), піл Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями над регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю територію України, під знамена повсталих одностайно стали козаки, селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. Така масштабність національно-визвольної та антифеодальної боротьби зумовила посилення панічних настроїв у самій Польщі. Звістка про те, що Б. Хмельницький наближається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до того, що «майже весь Люблін впав духом і все, що живе, вирушило у путь». Не кращою була і ситуація у Варшаві: «Тут немає нікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя».

Шлях на Варшаву був відкритий. Це був дуже важливий момент для Б. Хмельницького. Вперше ставала реальною можливість об'єднання усіх українських земель у межах національної держави. У гетьмана вперше з'являються думки щодо звільнення західноукраїнських земель. Однак національна державна ідея ще не стала панівною у політичній програмі українських діячів, що залишалися в полоні автономізму. Похід на захід відбувався не стільки з метою включення цих земель до складу держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої (запровадження абсолютизму та визнання за Україною таких самих прав, які мала Литва).

На початку січня 1649 р. Б. Хмельницький як переможець повертається на чолі війська до Києва.

Більшість істориків вважає, що відмова від наступу вглиб Польщі була політичним прорахунком Б. Хмельницького. Замість того щоб укріпитися на західних кордонах українських земель, завершити створення місцевих органів влади і козацьких полків, спираючись на які можна було б успішно протистояти наступові ворога гетьман добровільно віддав йому західний регіон України. Внаслідок цього було втрачено майже третину визволеної території з її високорозвинутим виробництвом і багатими людськими ресурсами, а Польща одержала вигідний плацдарм для зосередження свого війська, готового у будь-який момент розпочати наступ.

Наступні події свідчили про переосмислення Б Хмельницьким перших уроків національно-визвольної війни. У лютому 1649 р. на переговорах у Переяславі польській стороні було викладено основні принципи української національної ідеї. Вони передбачали:

1. Право українського народу на власну державу в межах етнічного проживання;

2. Незалежність нової держави від влади польського короля;

3. Соборність (унітарність) Української держави;

4. Визнання Української держави спадкоємицею Київської Русі.

Отже, уроки минулорічної боротьби стали своєрідним каталізатором для еволюції поглядів Б.Хмельницького.

Польська шляхта, зрозуміло, навіть у думці не припускала існування незалежної Української держави. Уже в травні вона організувала воєнний похід на Волинь. Туди ж вийшло козацьке і союзницьке татарське військо, узявши в облогу Збараж. У серпні на допомогу обложеним вирушив 20-тисячний загін на чолі з Яном Казимиром; Хмельницький завдав йому дошкульних ударів і примусив до втечі. У пошуках порятунку король звернувся до кримського хана. Підкуплений поляками і, боячись зміцнення української держави, хан відвів своє військо і гетьману нічого не залишалося на запропоновану королем і ханом Зборівську угоду. Згідно із нею Польща виплатила Кримові контрибуцію та згодилася на 40-тисячне реєстрове козацтво. Але територія Богданової України обмежувалася Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами. Шляхта поверталася до своїх маєтків, українське населення знову обкладалося повинностями.

Але, оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а українці були переконані, що отримали занадто мало, ця угода так і не була повністю виконана.

Зборівська угода висвітила внутрішні і зовнішні проблеми, на які мав зважати гетьман. Те, що вона фактично проігнорувала інтереси українського селянства не могло не позначитися у майбутньому. А тут іще магнати повернулися до своїх маєтків і взялися з подвійною енергією визискувати селян.

Крім того, одна зі статей Зборівської угоди (таємна) розв'язала Кримові руки щодо українських земель. Татари негайно взялися спустошувати Поділля, Галичину, Волинь. Це призвело до низки селянських повстань 1650 р.

У лютому 1651 р. почався новий етап польсько-української війни. Польська. армія на чолі з М. Калиновським увійшла в Шаргород і Ямпіль. Військо Б. Хмельницького відкинуло ворога. Зібравши 200-тисячну армію, Ян Казимир у червні завдав відчутної поразки козакам, яких у вирішальний момент битви під Берестечком на Волині знову зрадили татари. Поляки захопили західні, північні й центральні райони козацької України.

Білоцерківський договір (28 вересня) був ще менш вигідним, ніж Зборівський і фактично скасовував українську автономію й підпорядковував Б.Хмельницького коронному гетьману. Козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч, а українська влада обмежувалась Київським воєводством.

Не зважаючи на позірну згоду, Б. Хмельницький не збирався виконувати принизливі умови і вже в травні І652 р. відмобілізоване козацьке військо здобуло блискучу перемогу над поляками на кордоні Поділля з Молдавією, під Батогом. Це викликало нове масове піднесення визвольної боротьби; влітку вся Україна вже була вільною.

Чотирирічна польсько-українська війна не розв'язала ключових проблем взаємин між Річчю Посполитою та Україною. Жодна із сторін не змирилася із фактичним станом речей. Уже в лютому та навесні 1653 р. польські жовніри вдерлися на територію Брацлавщини й знищили десятки міст і сіл. На цей час міжнародне становище молодої держави почало ускладнюватися внаслідок непродуманої політики гетьмана щодо Молдавії; значно погіршилися стосунки з Кримом і Туреччиною. Воєнне українсько-польське протистояння того року склалося не на користь Б.Хмельницького. За його спиною кримський хан знову пішов на угоду з Яном Казимиром (укладена в Кам'янці). Вона не тільки не передбачала повернення до умов Зборівської угоди, а й ліквідовувала козацьку автономію взагалі.

У цій критичній ситуації гетьман розумів, що для успішного завершення повстання необхідна зовнішня підтримка. Найпевніше її могли надати Туреччина або Москва. Але оскільки Москва зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Туреччину. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

Б.Хмельницький, частина інтелігенції та духовенства ще з 1648 р. зверталися до Московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, за свідченням царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його проти Польщі. «Іду я війною тут же на Московську державу, — заявляв він, — я всі міста московські й Москву зламаю: хто на Москві сидить, той від мене на Москві не відсидиться за те, що не поміг він мені ратними людьми на поляків». Нарешті в жовтні 1653 р. Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу государеву руку», а 10 січня 1654 р. царські посли прибули до Переяслава. Таким чином Москва намагалася уникнути небезпечного для себе союзу України з Туреччиною.

Під час Переяславської ради, яка відбувалася 18 січня й ухвалила рішення про прийняття протекції царя, трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, Б.Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В. Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України й державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником — Кримським ханством.

Всього на вірність московському цареві 18 січня присягнуло 284 особи. Згодом представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І.Богун та І.Сірко, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, наприклад Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим.

Ратифікація договору мала відбутися в Москві. Сам Б. Хмельницький туди не поїхав. Посли — військовий суддя Самуїл Зарудний та полковник Павло Тетеря —привезли в Москву акредитовані грамоти від гетьмана, «Статті Хмельницького» (23 статті) та низку листів. Основна ідея цих документів — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою «Березневих статей».

На думку дослідників, ця угода за своїми формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто проти Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який пожиттєво обирався на Козацькій раді; 2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. чол.; 4) збір податків в Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; 5) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; 6) Москва діставала право мати у Києві свого воєводу разом із невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.

Серед істориків ще и досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславсько-Московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоширенішими є п'ять підходів: «персональна унія» (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); «васальна залежність» України від Росії; «автономія» України у складі Росії; «возз'єднання» українського та російського народів; «військовий союз» між Україною та Росією.

Як 6и не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

Договір із Москвою мав такі наслідки:

1. На міждержавному рівні юридично засвідчувалося відокремлення України від Речі Посполитої;

2. Московія визнавала внутрішньополітичну суверенність України;

3. Поставала перспектива довести війну проти Польщі до об'єднання українських земель у межах єдиної національної держави.

Союз із Московією, як засвідчили події найближчих після Переяславської ради років, за своїми формально-правовими ознаками мав характер протекції з боку московського царату зацікавленого у додаткових матеріальних і людських ресурсах для боротьби із зовнішнім ворогом.

Однак, одним із перших наслідків Переяславської угоди стала радикалізація союзів у регіоні — поляки й татари об'єднали сили, розпочавши новий етап війни. Під час осінньо-зимової кампанії І654-І655 рр., коли Хмельницький вів запеклі бої проти 30-40-тисячного польського війська, що вдерлося на Брацлавщину, ефективної підмоги з боку Москви не було. В цій ситуації гетьман пішов на спробу створення військово-політичного альянсу із Швецією, яка на ту пору успішно закріпилася в Прибалтиці. Московія, налякана успіхами скандинавів, пішла на зближення з Річчю Посполитою й у травні 1656 р. оголосила шведам війну. Укладене на початку листопада Віленське перемир'я передбачало, що в разі підпорядкування польського трону російському цареві Україна залишиться в складі Речі Посполитої. Укладене перемир’я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв’язувало гетьманові руки. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Переговори Хмельницького з королем Швеції Карлом X скінчилися тим, що той висловився за незалежність України, але тільки в межах Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. Ясна річ, козацько-старшинська рада на такий "альянс" не згодилась.

Усі ці чинники стали згубними для реалізації української державної ідеї. До всього, 6 серпня І657 р. після виснажливої хвороби помер Б.Хмельницький. Єдине, чого він домігся перед смертю, — це встановлення спадкоємності державної влади: ще у квітні Корсунська рада передала гетьманську булаву в руки Богданового сина Юрія.

Богдан Хмельницький - великий творець Української держави. Він об'єднав розрізнені верстви українства навколо ідеї національного визволення, спрямував їх на здобуття незалежної соборної держави.

Історики багатьох країн порівнюють здобутки гетьмана Богдана Хмельницького з досягненнями таких визначних діячів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенштайн у Богемії.

1. Утворення Української гетьманської держави

Результатом багаторічної козацько-селянської війни стало здобуття незалежної Української держави, ліквідація панщини та кріпацтва. Почалося формування нової моделі соціально-політичних відносин і державної влади. Провідна роль у суспільстві закріпилася за козацтвом.

Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро постало питання про власну національну державність.

Необхідно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Функціонування держави в цей час виявилося у:

• запровадженні власного територіального поділу;

• створенні та діяльності органів публічної влади;

• введенні своєї податкової системи;

• створенні власної армії.

За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально вищим органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні. господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандувачем, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти — універсали.

Система органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — із сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювали магістрати, у малих але привілейованих — отамани.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювалося з чотирьох основних джерел:

• із земельного фонду;

• з прикордонного торгового мита: евекти — митний податок, що стягував гетьманський уряд за вивіз товарів за кордон, та індукти — митний податок, що стягувався з купців за ввіз товарів;

• з доходів від промислів та торгівлі;

• з податків.

Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. Її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале ("покозачене") селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та інші. Армія формувалася з добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100—150 тис. осіб.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

Восени 1657 р., скориставшись неповноліттям Ю.Хмельницького, владу в Україні перебрав Іван Виговський(1657-1659). Новий гетьман реставрував феодальні порядки і зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. Для цього він зміцнює зв'язки з Польщею. Невдоволення соціально-економічною політикою Виговського вилилося в антигетьманське повстання під проводом полтавського полковника М.Пушкаря.

У червні 1658 р. гетьман штурмом узяв Полтаву, стратив Пушкаря й жорстоко розправився з повсталими; загальне число жертв сягало 50 тис. осіб.

Полтавська трагедія зовсім не стабілізувала ситуацію в країні, а тільки накликала гнів на Виговського з боку населення Лівобережжя. Українське суспільство опинилося на межі нової глибокої кризи.

Зовнішня політика гетьмана, коли він восени 1658 р. вдався до спроби зближення з усе ще могутнім західним сусідом, призвела до укладання Гадяцького договору. За ним козацька Україна (Київщина, Чернігівщина й Брацлавщина) входила на правах формально рівноправного суб'єкта до “єдиної та неподільної” Речі Посполитої, проте більша частина історичних українських земель була зафіксована як невідривна територія Польської держави.

Відтепер король призначав гетьмана: останнього визнавали довічним правителем, однак позбавили права на проведення самостійної внутрішньої та зовнішньої політики. Збройні сили так званого "Руського князівства" обмежувалися 60 тис. осіб. Втім, незабаром Виговський пристав на подвійне його скорочення.

Гадяцький договір, попри його неоднозначний правовий статус (так, існує кілька його текстів, один із яких "завізовано" тільки Виговським), на практиці означав ліквідацію адміністративно-територіального устрою України. Окрім того, він спричинив неминучість воєнної конфронтації з Московією.

Війна почалась у листопаді 1658 р. вступом в Україну 150-тисячного московського війська; влітку наступного року воно було розгромлено у вирішальній битві під Конотопом.

Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: "Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію...".

Проте авторитет Виговського стрімко падав. На Лівобережжі почали ширитися промосковські настрої. Восени 1659 р. більшість лівобережних полковників присягнула на вірність цареві.

За цих обставин козацька еліта, залишаючись вірною ідейним заповітам "Божою милістю гетьмана Військ Запорозьких" Богдана, 24 вересня скликає в с. Германівка під Обуховом Чорну раду; на ній Виговський вимушено поступається булавою на користь Юрія Хмельницького, й уже наприкінці року укладається новий українсько-московський договір. Він передбачав суттєве зростання військової присутності Москви в Україні, санкціонування царем обрання гетьмана та заборону йому вирішувати воєнні й зовнішньополітичні справи, перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московської патріархії.

На Правобережжі, де закріпилася влада короля, швидкими темпами почали відновлюватися польсько-шляхетські порядки. Втручання Ю.Хмельницького (1659-1663), спрямовані на збереження козацьких "вольностей", дістали категоричний відсіч з боку сейму. Усвідомлюючи безперспективність свого формального статусу, Ю.Хмельницький в січні 1663 р. зрікається булави, яка переходить до Павла Тетері (1663-1665). Водночас тут підіймається могутня хвиля національно-визвольної боротьби; на її гребені до гетьманської влади приходить (серпень 1665) Петро Дорошенко (1665-1676) — яскравий виразник ідеї сильної самостійної соборної України. Рішуче заперечуючи положення Андрусівського перемир'я, він виступає за об'єднання Правобережжя та Лівобережжя під однією булавою. Щоб зміцнити своє становище, він впроваджує ряд реформ, які зблизили старшину і рядове козацтво. Проте ці наміри були знехтувані гетьманом Лівобережної України Іваном Брюховецьким (1665-1668), обраним за наполяганням Москви.

Це стало ще одним трагічним підсумком громадянської війни в козацькій Україні (1658-1663), що призвела до страхітливого спустошення та обезлюднення цілих районів, підірвала продуктивні сили держави та її військову міць, творила умови для перманентної політичної боротьби.

На початку 1667 р. укладається московсько-польське Андрусівське перемир’я, яке поділивши Україну між двома коронами, обернулося новою трагедією для української нації. Перемир’я фактично означало політичну катастрофу для України. Імовірно, що під впливом цього фатального для України документа відбулась еволюція поглядів І.Брюховецького. У лютому 1668 р. він очолив антимосковське повстання, розіславши перед тим листи до мешканців міст і козаків з повідомленням про розрив із Москвою.

Саме в ті роки реалізувати "об’єднавчу" ідею вкотре намагається П.Дорошенко. Щоб усунути Брюховецького від влади, він у червні 1668 р. переправляється через Дніпро й стає військом біля Опішні. Частина лівобережної старшини видала Дорошенкові свого гетьмана; після розмови без взаємного порозуміння Брюховецького було страчено. Так трагічно урвалося життя цього державного діяча, політичний шлях якого — від промосковської орієнтації до усвідомлення ідеї незалежної України.

Петро Дорошенко став гетьманом возз'єднаної козацької України.

Цього разу возз'єднана Українська держава наразилася на спротив не тільки Московії та Речі Посполитої, а й Кримського ханства. П.Дорошенко, розуміючи неспроможність протистояти такому троїстому союзу, в серпні 1668 р. спорядив депутацію до Стамбула. Її місія мала засвідчити спробу гетьмана піти під протекторат султана на умовах української сторони, а саме: об'єднання всіх етноукраїнських земель від р. Вісли, міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; довічне правління гетьмана; автономію православної Церкви; приборкання загарбницьких дій татар; погодження з гетьманом польської та московської політики султана й хана.

Генеральна старшинська рада, скликана в Корсуні (березень І669), схвалила намір Дорошенка заручитися протекторатом Порти. Того самого місяця Москва відновила гетьманство в Лівобережній Україні й поставила там правити Дем’яна Многогрішного (1668-1672), який уклав із царським урядом "Глухівські статті", котрі хоч і були сприятливіші за "Московські статті" Брюховецького, проте відчутно обмежували права підпорядкованих Многогрішному земель.

На шляху відстоювання національних інтересів Дорошенко зробив дуже значущий для тодішньої східноєвропейської спільноти крок, звісно, зігнорований польською стороною: запропонував перетворити Річ Посполиту на триєдину федерацію Польщі, Литви й "козацької" України. У внутрішньополітичній діяльності вартими уваги слід визнати його старання зміцнити гетьманську владу з правом її успадкування, утвердження в державі козацького типу господарювання, ліквідувати панські та урядовські маєтки, відновити окремий Український патріархат.

Що стосується лівобережного гетьмана Д.Многогрішного, то він поступово вийшов з-під впливу Москви (особливо після її зближення з Польщею) й. зрештою, розділив долю всіх "прозрілих" прислужників царського трону: після страшних тортур у Москві йому було оголошено смертний вирок, замінений засланням у Сибір, де він і помер на початку XVIII ст.

Зміцнюючи владу, П.Дорошенко викликав невдоволення офіційної Речі Посполитої. Влітку 1671 р. польська армія перейшла в наступ і відновила панування над Брацлавщиною. Дорошенко, заручившись військовою підтримкою Туреччини та Криму, успішно протидіяв полякам. За укладеним у квітні 1672 р. Бучацьким договором Польща повертала Правобережжя і визнавала Українську державу (так уперше її називають в офіційних документах).

Москва відмову Речі Посполитої від Правобережжя сприйняла як нагоду розширити межі свого політичного і військового впливу. Для цього мав прислужитися новообраний гетьман Лівобережної України Іван Самойлович (1672-1687), який виношував наміри прилучити під свою булаву також і правий берег Дніпра. Тут варто відзначити послідовність Самойловича у його баченні всіх українських територій як єдиного державного організму.

Тим часом наростає розчарування П.Дорошенка політикою Туреччини щодо України. Офіційна Порта, виборовши для себе статтю в Бучацькому договорі про передачу їй Подільського воєводства, почала домагатися ліквідації всіх українських фортець (окрім Чигиринської), роззброєння населення, виплати данини. Спроба Дорошенка заручитися підтримкою Москви скінчилася невдачею, що розв'язало руки Самойловичу, який на початку І674 р. разом із І.Ромодановським оволодів Правобережжям, а 27 березня був обраний гетьманом козацької України "обох сторін Дніпра".

Це спровокувало неминучу війну Порти проти Московії, розпочату в середині липня. Кримська орда за вказівкою султана перетворила на пустку край між Дністром і Південним Бутом. Особливо постраждали Вінниця, Стіна, Косниця.

Самойлович і Ромодановський відступили на Лівобережжя, полишивши населення правого берега Дніпра на поталу ворогові. Тільки Умань і Ладижин учинили гідний опір загарбникам, але й вони були зрівнянні із землею. Усіх дорослих було забрано в неволю, дітей вирізано, а самі міста спалено дотла. Вцілілі жителі краю стали масово переселятися на Лівобережжя.

Щойно обраний польський король Ян Собеський, стурбований силою Порти, йде на переговори з П.Дорошенком, вбачаючи в ньому реального оборонця проти загрози з Півдня. У відповідь гетьман, твердо обстоюючи інтереси України, викладає власне бачення України як виокремленої державної одиниці в складі Речі Посполитої з усіма атрибутами національного буття.

Проте фортуна зраджує гетьмана. Собеський, застосовуючи закулісні інтриги доводить становище Дорошенка до критичного. Не рятує останнього й акт зречення турецької протекції та присяга цареві, що відбулася 20 жовтня 1675 р. в Чигирині — Москва його не сприйняла. Отож коли восени наступного року до Чигирина підступили російські війська, гетьман за наказом царя зрікся влади. У 1679-1682 рр. він служив воєводою у В'ятці, а скінчив свій життєвий шлях 19 листопада 1696 р. в с. Яропольчому (неподалік від Москви) в наданому йому маєтку.

Національна революція середини XVII ст. не була переможною. Головними причинами її поразки були:

• брак досвіду державотворення в національної еліти та гостра політична боротьба в її середовищі;

• територіальний розкол України на два регіони — козацьку та західну. а відтак і розпад на правобережне та лівобережне гетьманства;

• постійна зовнішня агресія.

Однак боротьба не була марною й не минула безслідно; вона заклала нові підвалини національної самосвідомості та державотворення, що увійшли в історичну пам'ять наступних поколінь українських борців за власну державу.

1. Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.

1686 р. було укладено російсько-польський "Вічний мир". У його висліді Річ Посполита втратила контроль над Запорожжям, яке відійшло до Москви.

На цей час Україна фактично була поділена на чотири територіальні утворення.

Лівобережжя. Цей лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а московити — Малоросією. До неї входило 10 полків: Київський, Лубенський, Гадяцький, Переяславський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Прилуцький, Чернігівський і Стародубський. Резиденцією гетьмана був Чигирин, згодом Батурин. Військово-політичні, судові, адміністративні й фінансові справи перебували в компетенції гетьмана, якого обирала полковнича рада, але затверджувала Москва. Ця територія — приблизно третина земель, що колись була підвладна Б.Хмельницькому — перебувала в орбіті впливів Москви.

Правобережжя (Правобережна Україна) займала територію нинішніх Волинської, Рівненської, Вінницької, Житомирської, Кіровоградської, частково Хмельницької, Черкаської і Тернопільської областей. Правобережна Україна була поділена на три частини: Брацлавщина і Південна Київщина знаходилися під владою українського гетьмана, Поділля зайняла Туреччина, а решта території належала Польщі.

Запорожжя. (Запорозька Січ). Поділялася на 8 (спочатку на 5) паланок (округів): Кодацьку, Орільську, Інгульську, Бугогардівську, Прогноївську, Протовчанську Самарську і Кальміуську. Тобто, володіння Запорозької Січі охоплювали землі сучасних Дніпропетровської і Запорізької, частково — Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської і Донецької областей. Очолював Січ виборний гетьман (після 1648 — кошовий отаман). До уряду також входили: військовий писар, військовий суддя та військовий осавул. Всі посади були виборними.

Слобожанщина (Слобідська Україна) займала територію нинішніх Харківської, Сумської, північ Донецької та Луганської областей України, а також частину Воронезької, Курської та Білгородської областей Російської Федерації. Поділялася також на полки, названі за п'ятьма основними поселеннями: Харківський, Сумський, Охтирський, Острозький та Ізюмський.

У другій половині XVII ст. Лівобережжя, Слобожанщина й Запорожжя фактично стали складовими частинами Московської держави, хоча зберігали окремі елементи самоврядування та особливості військово-адміністративного устрою у вигляді митних кордонів козацького війська, автономного судочинства. Однак наявність російських органів влади (так званого "Посольського приказу") й повна підпорядкованість російським судовим структурам поступово зводили самоврядування до мінімуму. Москва чинила щораз дужчий диктат на українських землях. Цар Петро I від самого початку свого правління доклав усіх зусиль для повного підпорядкування гетьманської влади, суворо забороняв старшинській адміністрації Гетьманщини й Слобожанщини вести будь-які перемовини з іноземними послами.

25 липня 1687 р., під час скинення І.Самойловича та обрання новим гетьманом Івана Мазепи (1687-1709), між старшинами й урядом Москви було ухвалено договірні "Коломацькі статті" (від назви містечка, де відбувалася козацька рада). Вони ще більше урізали козацькі "вольності".

Здійснюючи політику експансії у північному напрямку, на початку XVIII ст. Петро I оголошує війну Швеції. Відтак Україна, особливо її прикордонні з Польщею землі, стає заручницею царя в його міжнародних інтересах, зокрема — в дипломатичних торгах із Річчю Посполитою, котру Петро I волів бачити своїм союзником у боротьбі зі шведським королем.

І.Мазепа, попри зовні "дружні" стосунки з московським царем, добре усвідомлював його політику щодо України.

Переконавшись у марності дипломатичних спроб запобігти передачі польській стороні Трахтемирова, Стайків і Трипілля (цього забажав царський двір), гетьман скористався присутністю на Слобожанщині військ Карла XII й із частиною козацтва перейшов на бік шведів. Це була відчайдушна спроба відірвати Україну від Московії, проте вона зазнала поразки внаслідок того, що основна маса козаків через незнання справжніх намірів Мазепи за ним не пішла. Влітку 1709 р. під Полтавою відбулася вирішальна битва між військами Карла XII та Петра I.

Військо шведського короля й українського гетьмана було розбите, його рештки відступили до володінь турецького султана.

Після смерті І.Мазепи (1709) гетьманом став Іван Скоропадський (1709-1722), який дуже скоро відчув значне посилення політичного тиску з боку Москви. Він одразу ж підпав під пильне око довіреної особи Петра I — боярина А.Ізмайлова, присланого в Гетьманщину для нагляду та здійснення покарань. 1722 р. була створена Малоросійська колегія у гетьманській столиці Глухові. Відтепер влада гетьмана ставала формальною. І.Скоропадський, людина в літах, не витримав такого удару й помер.

Проте його смерть не стала на заваді імперським посяганням Петра I; він узагалі заборонив вибори нового гетьмана, настановивши наказним гетьманом Павла Полуботка (1722-1724). Втім, уже через два роки Полуботок, людина сміливих і незалежних поглядів, був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де після важких тортур помер.

Практика жорстоких репресій після антиросійського виступу І.Мазепи стала характерною рисою політики Москви щодо України. Так, царський "васал" О.Меншиков наказав винищити всіх жителів Батурина за те, що мешканці міста підтримали Мазепу. Гетьманська столиця була по-варварськи спалена.

Козаків нерідко забирали до Петербурга, Астрахані, на Кавказ, де вони виконували неймовірно тяжкі канальні та фортифікаційні роботи. Образно кажучи, нова царева столиця у гирлі р. Неви була збудована на козацьких кістках.

Українців змушували воювати за чужі інтереси у Білорусії, Литві. Ліфляндії, Фінляндії.

Нетерпимість царя до “зрадників-мазепинців” наочно виявилася в ліквідації Запорозької Січі (травень 1709).

Українську економіку дуже підірвали утиски в торгівлі та промисловій діяльності, а також постійне перебування в Гетьманщині великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. осіб), що утримувалися за рахунок обкладання простого люду податком, розміри якого зростали швидкими темпами.

Особливо дошкульною для України була жорстока політика національного гноблення з боку Росії. Цілеспрямовано звужувалося вживання української мови в усіх сферах, під цензуру й заборону потрапили національне книгодрукування та освіта, чинився тиск на українську Церкву.

Антиукраїнській політиці Петра I протистояла опозиція представників різних суспільних верств. Одним із найактивніших серед них був однодумець І.Мазепи, генеральний писар Запорожжя в 1702-1708 рр. Пилип Орлик, якого на еміграції група козаків і старшин обрала гетьманом. У квітні 1710 р. під керівництвом П.0рлика були складені так звані "Пакти та Конституція прав і вольностей Війська Запорозького", які проголошували принципи відновлення Української козацької незалежної держави. I хоча ці плани не набули реального втілення, вони істотно вплинули на формування державотворчої ідеї в свідомості багатьох українців.

Однак, попри всі утиски, українське національне життя функціонувало і набувало нових рис. Розвиткові національної суспільної думки сприяло функціонування першої вищої школи в Російській державі — Києво-Могилянської академії, заснованої ще 1632 р. У ній навчалися та викладали такі всесвітньовідомі діячі, як Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Яків Козельський, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та інші.

Багато їхніх творів набули великого поширення. Скажімо, “Синопсис” Гізеля, в якому описувалася історія України та Росії, з часу своєї появи (1674) за півтора століття видавався понад двадцять разів кількома мовами.

В Україні в цей час діяло 13 друкарень: з них 9 українських, 3 польських й 1 єврейська.

З 1727 р. гетьмана знову почали обирати; на такий крок пішов російський уряд Петра II (онук Петра I). Гетьманом став авторитетний на Лівобережжі миргородський полковник Данило Апостол (1727-1734). Однак за часів царя-“руйнівника” процес інкорпорації Росією Української держави тільки прискорився. Традиційні гетьмансько-царські статті-угоди вже не визнавалися, а національні органи влади цілковито підмінялися російськими установами чи сановниками.

Все ж Апостолу вдалося дещо зробити — зокрема, він різко зменшив число росіян та інших чужинців у своїй адміністрації, поставив під свою юрисдикцію Київ, який до того перебував під владою російського губернатора. Невідпорним фактом зміцнення гетьманщини стало повернення навесні 1734 р. під владу Росії запорожців, які з 1709 р. жили у вигнанні на території кримських татар.

Із зміною царів у Росії змінювалася і їхня політика в Україні. Після смерті Апостола нова імператриця Анна Іоанівна знову заборонила вибори гетьмана. Наступна імператриця Єлизавета призначає гетьманом "свою людину" — Кирила Розумовського (1750-1764). На якийсь час Росія пішла на окремі послаблення (відновлення фінансової самостійності України, відкликання російських сановників з адміністративних, судових і господарських органів, скасування канцелярії міністерського правління). Проте це був останній "відступ" царизму.

1754 р. Сенат ухвалив рішення про ліквідацію номінальних кордонів між Україною й Росією та про чинність російських митних законів на українських землях. Гетьмана зобов'язали звітувати про фінансову діяльність, 1756 р. підпорядкували Сенатові, а наступна самодержиця — Катерина II — примусила К.Розумовського зректися гетьманства, замінивши його другою Малоросійською колегією на чолі з генерал-губернатором Малоросії П.Румянцевим. Через рік було знищено козацьке самоврядування на Слобожанщині. На території п'яти слобідських полків утворилася губернія з центром у Харкові, що управлялася губернською канцелярією. 1780 р. Слобідсько-Українська губернія перетворилася на Харківське намісництво, поділене на п'ятнадцять округів.

Надалі російське самодержавство проводило політику колонізації українських земель, яка супроводжувалась активним зросійщенням всього українського суспільного життя. 1783 р. юридичного оформлення набуло кріпосне право на Лівобережжі й у Слобожанщині. У квітні Катерина ІІ підписала указ про поділ українського населення на стани.

1775 р. Катерина II наказала зруйнувати Запорозьку Січ, а її територію приєднати до Новоросійської губернії з центром в Одесі. На початку 1780-х рр. на Лівобережжі також скасовується полковий устрій і запроваджуються Новгород-Сіверське, Чернігівське й Київське намісництва. Царським указом 1783 р. українське козацьке військо розформовується та вливається до російської армії. 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію. Управління в новостворених губерніях здійснювалося на основі російського законодавства.

Так упродовж XVIII ст. було фактично ліквідовано українську державність — військово-адміністративний устрій, козацьке військо, судочинство - всі державні підвалини, закладені в попередньому столітті. Розколота як з внутрішніх, так і з зовнішніх причин Українська держава до кінця ХVIII ст. поступово перетворилася на провінційні частини іноземних країн. Однак попри її руйнацію ідея незалежної України продовжувала жити серед наступних поколінь і відродилась через багато років уже за зовсім інших історичних обставин.

Питання для самоконтролю

1. Визначте історичні передумови Української національної революції XVII ст., її характер, завдання, рушійні сили, періодизацію.

2. Наскільки обґрунтоване трактування національно-визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування як революції?

3. Чому Б.Хмельницький уклав в 1654 р. союз з московським царем? Які існують його оцінки?

4. Що можна сказати про співвідношення можливих і дійсних наслідків Переяславської ради і причини їх неспівпадання?

5. Які чинники зумовили кризу української державності?

6. Чому гетьман І.Мазепа намагався розірвати союз з Москвою і чому це йому не вдалося здійснити?

7. Якою була послідовність обмеження автономії Української козацької держави у XVIII ст.?

8. Які чинники зумовили остаточне скасування української державності?