М А К Р О М А Р К Е Т И Н Г О В Е С Е Р Е Д О В И Щ Е 3 страница

1. Зміна попиту на окремі товари.

2. Поява нових чи модернізація вже існуючих товарів у результаті проведених досліджень у галузі технологій.

3. Зміна асортименту конкурента.

Також перерахуємо важливі фактори розвитку товарного асортименту:

1. Повнота використання виробничих потужностей.

2. Бажання посередників закуповувати товари широкого асортименту.

3. Доречність використання побічних продуктів виробництва.

Управляти товарним асортиментом – постійно пропонувати ринку такий асортимент товару, який задовольняє споживачів з точки зору його:

· ширини (фірма може розвивати асортимент за рахунок виробництва товарів нових асортиментних груп);

· глибини (фірма може збільшити кількість асортиментних позицій в окремих асортиментних групах та зменшити їх в інших);

· насиченості (фірма може розвивати асортимент за рахунок збільшення загальної кількості всіх асортиментних позицій);

· гармонійності (фірма може досягнути більшої чи меншої гармонійності між товарами різних асортиментних груп).

Такі рішення приймаються на підставі зняття застарілих товарів з виробництва, модифікації існуючих товарів, розробки нових видів продукції.

Асортиментна політика підприємства може базуватися на таких методах корекції асортименту:

· розширення асортименту – кількісна та якісна зміна набору товарів за рахунок збільшення повноти, ширини та новизни (причини: збільшення попиту, висока рентабельність, вихід на ринок);

· скорочення асортименту – це кількісні чи якісні зміни набору товарів за рахунок зміни його ширини чи повноти (причини: падіння попиту, недостатність пропозиції, збитковість);

· стабілізація асортименту – стан набору товарів, які характеризуються високою стійкістю та низьким ступенем оновлення;

· оновлення асортименту – кількісні чи якісні зміни стану набору товарів, які характеризуються збільшенням показника новизни (причини: потреба задовольнити нові потреби, підвищення конкурентоспроможності, зміна моди, досягнення НТП),

· гармонізація асортименту – зміна складу набору товарів, які відображають рівень близькості реального асортименту до оптимального.

Політика зміни асортименту базується на трьох підходах:

1. Вертикальна зміна (вертикальна диверсифікація) – направлена на розширення (звужування) виробництва, пов’язаного з самостійним випуском комплектуючих, які раніше закупалися у сторонніх постачальників, а також створення торгової мережі для просування своєї продукції.

2. Горизонтальна зміна (горизонтальна диверсифікація) – являє собою зміну асортименту в рамках вже існуючої діяльності або в аналогічних напрямках.

3. Комплексна зміна (диверсифікація обох напрямків) – 1-ша стратегія – розширення, зв’язана з диверсифікацією; 2-га стратегія – звуження, яке може бути викликано необхідністю інтеграції як вертикальної, так і горизонтальної.

Маркетолог повинен вміти прийняти вірне рішення щодо зміни асортименту.

При розробці стратегії маркетингу конкретних товарів продавець повинен прийняти рішення щодо використання торгової марки. Випуск марочного товару може підняти його цінову значущість, тому подібне рішення є важливим аспектом товарної політики.

Марка – це назва, термін, символ, дизайн чи комбінація цих складових. Вона використовується для ідентифікації товару чи послуги, які пропонуються продавцем, а також для встановлення їх відмінностей від товарів та послуг конкурентів. Тобто марка ідентифікує виробника чи продавця товару.

Використання товарних марок дає покупцям загальні переваги. Марочні назви сповіщають споживачеві деяку інформацію про якість товару. Споживачі, які користуються товарами однієї й тієї товарної марки отримують одну й ту саму якість. Використання товарної марки дає й певні переваги виробникам. Марочна назва стає фундаментом для подальшої розробки значень та асоціацій, які пов’язані з певною товарною маркою.

Існують складові товарної марки:

Марочна назва –частина марки, яку можна вимовити, наприклад «Простоквашино», «Кремез».

Марочний знак (логотип) – частина марки, яку можна впізнати, але не можна вимовити, наприклад символ, вирізняючий колір, специфічне шрифтове оформлення.

Товарний знак – марка чи її частина, яка забезпечена правовим захистом.

Пошук кращої назви товарної марки – важлива задача. Її розв’язання починається з ретельного аналізу товару та його переваг, цільових ринків. Ідеальна назва товарної марки повинна мати такі якості:

1. Вона має натякати на переваги якості товару.

2. Вона повинна легко вимовлятися, добре розпізнаватися та легко запам’ятовуватися.

3. Легко перекладатися на іноземні мови.

4. Назва повинна бути такою, щоб її можна було зареєструвати та забезпечити юридичним захистом.

Перед виробником, який прийняв рішення про перевід свого товару до розряду марочних, відкрито три шляхи.

Перший - товар можна випустити на ринок під маркою самого виробника (яку ще називають загальнонаціональною маркою). Другий – виробник може продати товар посереднику, котрий надасть йому свою марку (яку ще називають маркою посередника, дистриб’ютора чи ділера). Третій, – виробник може продавати частину товару під своєю маркою, а решту – під іншими марками.

При розробці марочного товару виробник повинен прийняти рішення про рівень якості та інші відмінності, які будуть забезпечувати підкріплення позиції марки на цільовому ринку. Однією основною зброєю позиціонування є якість товару виробника. Якість – це розрахункова здатність марочного товару виконувати свої функції. До поняття якості входять: довговічність товару, його надійність, точність, простота використання, ремонту та інші цінні якості.

Межі використання успішної торгової марки можна розширити.

Стратегія розширення межі марки – будь-яка спроба використання успішної торгової марки при виведенні на ринок модифікацій товару чи товару-новинки.

Розширення меж марки дозволяє виробнику зекономити великі кошти на просування нових марочних назв та забезпечує новому товару миттєву марочну пізнаванність.

Фірма повинна розробити товарно-марочну політику, положеннями якої вона буде користуватися відносно товарних одиниць, які входять до її товарного асортименту. Виробник повинен вирішити, чи потрібно взагалі використовувати торгову марку, які якості потрібно закладати в марочний товар, чи мати колективні марочні назви для товарних сімейств чи індивідуальну торгову марку, чи варто розширяти межі марочної назви, розповсюджуючи її на нові товари, чи варто мати кілька марочних товарів, які складають конкуренцію один одному.

Для марочного товару велику роль відіграє упакування. Деякі упаковки, такі як пляшки для кока-коли, відомі у всьому світі. Виробники парфумерії та косметики також використовують упаковку для своїх товарів, за зовнішнім видглядом якої споживач може впізнати товар. Дамо визначення поняття упаковки.

Упаковка -місткість чи оболонка для товару.

Місткість чи оболонка – це різні варіанти упаковки, які складаються з трьох рівнів. Внутрішня упаковка – безпосередня місткість для товару (наприклад флакон для одеколону). Зовнішньою упаковкою буде матеріал, який захищає внутрішню упаковку та який вилучається при підготовці товару для безпосереднього використання. Ще існує транспортна упаковка, яка використовується для доставки товару на місце продажу (великі ящики, картонні ящики тощо).

На упаковці розміщаються відомості про виробника, марочна назва. Створення ефективної упаковки для нового товару може обійтися виробникові у доволі велику суму. Але марочний товар не може обійтися без упаковки, яка є частиною іміджу товару. Упаковка допомагає споживачеві відразу впізнати марочний товар, вирізняє його серед інших товарів.

Виходячи з вищесказаного, ми можемо зробити висновки, що товарна політика – це складна сфера діяльності, яка потребує прийняття рішень щодо номенклатури та асортименту товару, використання торгових марок, упаковки та послуг.

Тести

1. Ринок товарів споживчого призначення складається з:

1. Компаній, які придбали товари для їх наступної реалізації.

2. Покупців, які придбали товари для приватного використання.

3. Людей, які придбали товари для продажу.

4. Фірм-виробників товарів споживчого призначення.

5. Вірної відповіді немає.

2.Товари повсякденного попиту характеризуються:

1. Розповсюдженням через спеціалізовані магазини.

2. Придбанням на велику суму грошей.

3. ідсутністю необхідності в додаткових консультаціях з продавцем.

4. Всі відповіді вірні.

5. Вірної відповіді немає.

3. Метою товарної політики є:

1. Управління життєвим циклом товару та їх конкуренто-спроможністю.

2. Пошук споживачів, бажаючих придбати товар.

3. Виробляти як можна більше товару.

4. Всі відповіді вірні.

5. Вірної відповіді немає.

4. Перша стадія в процесі створення нового продукту – це:

1. Управлінський аналіз.

2. Конструювання товару.

3. Створення ідеї.

4. Всі відповіді вірні.

5. Вірної відповіді немає.

5. Поняття «рівні товару» відображає:

1. Наявність декількох упаковок для товару.

2. Позиції, з яких розглядаються характеристики товару.

3. Сорт товару, його якість.

4. Всі відповіді вірні.

5. Вірної відповіді немає.

6. Зміна асортименту шляхом варіації товару означає:

1. Створення компліментарного (супутнього) товару.

2. Створення нового продукту зі змінними параметрами одночасно зі старими варіантами товару.

3. Створення нового продукту замість старого варіанта товару.

4. Всі відповіді вірні.

5. Вірної відповіді немає.

7. Товарна марка призначена для:

1. Компенсації недостатньої якості товару.

2. Виправдання перед споживачем більш високої ціни на товар.

3. Диференціації товару на ринку серед собі подібних.

4. Всі відповіді вірні.

5. Вірної відповіді немає.

8. У чому різниця між асортиментом та номенклатурою:

1. Номенклатура входить до складу асортименту.

2. Асортимент більш вузьке поняття, входить до складу номенклатури.

3. Асортимент та номенклатура не використовуються одночасно для характеристики однієї й тієї ж кількості товару.

4. Усі відповіді вірні.

5. Вірної відповіді немає.

9. Здійснення сервісу пов’язане:

1. З підкріпленням товару.

2. З високою ціною товару.

3. Зі стимулюванням збуту.

4. Усі відповіді вірні.

5. Вірної відповіді немає.

10. Сервіс необхідний для товарів:

1. Тільки інвестиційного призначення.

2. Споживчого призначення.

3. Різних технічно складних товарів.

4. Усі відповіді вірні.

5. Вірної відповіді немає.

Тема 6. Маркетингова цінова політика

6.1. Сутність маркетингової цінової політики.

6.2. Управління цінами підприємства.

6.3. Методи ціноутворення

6.1. Сутність маркетингової цінової політики

Маркетингова цінова політика – це комплекс заходів стосовно визначення відпускної ціни, знижок, умов оплати за товари чи послуги, управління цінами з урахуванням побажань та можливостей споживачів, а також одночасного забезпечення прибутку підприємства-товаровиробника чи продавця.

З погляду маркетингу ціна – це гроші, або якась інша компенсація, що її пропонують за перевідступлення права власності чи користування товарами (послугами). Політика цін традиційно є одним із головних елементів з кількох причин:

1) ціна – це один із головних інструментів у конкурентній боротьбі;

2) відповідний рівень цін дає можливість виробникові продати товар, отримати відповідні доходи і прибутки, а споживачеві цей товар придбати і використати для власної потреби;

3) ціна – це просто і точно вимірювана зміна, яка традиційно використовується в усіх економічних розрахунках підприємства;

4) ціна – важлива передумова досягнення підприємством своїх стратегічних цілей (освоєння ринків чи стратегічних просторів);

5) у ринковій економіці ціна є надійним вирівнювачем попиту та пропозиції товарів.

Роль і значення маркетингової цінової політики в діяльності підприємства суттєво залежить від типу ринку. Найбільшою є її роль на ринку монополістичної (недосконалої) конкуренції, де кількість конкурентів відносно невелика, їхні сили приблизно однакові, але товари достатньо диференційовані. Монополістична конкуренція спонукає підприємства використовувати стратегію диференціації, яка базується на зовнішніх конкурентних перевагах, тобто відмітних якостях товарів, які створюють відповідну вигоду для покупців, а отже, мають бути запропоновані споживачам за відповідними цінами.

Дещо менша роль маркетингової цінової політики на олігополістичному ринку. Невелика кількість продавців, які негайно реагують на цінову політику конкурентів, труднощі проникнення на такий ринок призводять до того, що кожен підприємець, бажаючи змінити ціну, орієнтується передовсім на можливу реакцію у відповідь інших підприємств.

Незначною є роль маркетингової цінової політики і на ринку чистої (досконалої) конкуренції. Головна причина цього – наявність ринкової ціни, яка встановлюється автоматично через велику кількість продавців та покупців, актів купівлі-продажу, співвідношення попиту та пропозиції. Головне завдання маркетингової політики на такому ринку – простежити за обсягами попиту і пропозиції, динамікою цін.

Мінімальною є роль маркетингової цінової політики на ринку чистої монополії. Тут, враховуючи те, що на ринку домінує один товаровиробник, якому протидіє велика кількість покупців, наявність державних обмежувальних нормативів, ціна може бути як нижчою, так і значно вищою за собівартість товарів.

Залежно від форм реалізації розрізняють пряму і опосередковану маркетингову цінову політику. Пряма маркетингова цінова політика полягає в попередньому розрахунку цін і їх наступному регулюванні залежно від змін ринкової кон’юнктури. Опосередкована маркетингова цінова політика – в опрацюванні системи знижок умов оплати, поставок, торговельного кредитування.

За рівнем гнучкості розрізняють маркетингову політику стабільних та гнучких цін, а за видом товарів – маркетингову цінову політику стосовно нових товарів і товарів, які вже тривалий час перебувають на ринку, стали для нього традиційними.

Маркетинговий розрахунок цін – це логічна послідовність кроків:

· визначення цілей ціноутворення;

· дослідження наявних обмежень ціноутворення;

· розрахунок витрат на виробництво та реалізацію продукції;

· вибір приблизного рівня цін;

· вибір методу (методів) ціноутворення;

· безпосередній розрахунок цін.

Виходячи із місії та стратегії підприємства, метою ціноутворення може бути:

отримання підприємством прибутку (стабільного, такого, що постійно зростає, мінімального, достатнього);

досягнення, збереження чи збільшення обсягів товарообороту (доходів від продажу, частки ринку, кількості одиниць проданих товарів);

вихід на нові ринки чи сегменти;

перемога в конкурентній боротьбі;

виживання (збереження бодай мінімальних обсягів продажу);

соціальна відповідальність (забезпечення цінової доступності товарів споживачам).

На другому етапі досліджуються наявні обмеження, тобто чинники, які визначають можливий інтервал варіації цін на той чи інший товар. У системі обмежень ціноутворення найважливішим чинником є величина, динаміка і еластичність попиту та пропозиції товарів.

Наступним етапом маркетингової розробки ціни є розрахунок витрат підприємства на виробництво продукції. Ці витрати поділяються на такі види:

постійні (фіксовані) – не змінюються залежно від обсягів випуску продукції (заробітна плата апарату управління, амортизаційні відрахування, страхові внески тощо);

змінні – змінюються залежно від обсягів виробництва (вартість сировини, матеріалів, палива, заробітна плата робітників та ін.)

повні (загальна вартість) – сума постійних і змінних витрат;

середні (питомі), у тому числі постійні, змінні, повні, витрати з розрахунку на одиницю продукції;

маржинальні – збільшення (зменшення) повних витрат за відповідного збільшення (зменшення) обсягу виробництва на одиницю продукції.

Якщо аналіз системи ціноутворення чинників дає змогу встановити максимальні межі цін на товари, то аналіз витрат – їх мінімальні значення. Коли ціни нижчі за витрати, підприємство прибутку не матиме.

Після цього настає етап установлення приблизного рівня цін. Це здійснюється через аналіз реальних цін на конкурентні товари. Джерелами інформації для такого аналізу є порівняльні закупівлі товарів-конкурентів, участь у виставках, ярмарках, опитування споживачів.

Кінцевим етапом алгоритму маркетингового розрахунку цін є вибір методу чи методів ціноутворення, а також безпосередній розрахунок цін.

6.2. Управління цінами підприємства

У маркетинговій діяльності підприємства розрахунок цін за тим чи іншим методом – це тільки перший крок до розв’язання однієї з найважливіших проблем: визначення такого рівня цін, який би робив товари доступними для споживачів, комерційно вигідним для підприємства і конкурентоспроможними. Надалі ціну товарів регулюють на підставі змін, які відбуваються в навколишньому бізнес-середовищі. Отже, управління цінами – це процес їх коригування на підставі стратегії і тактики підприємства, а також дії суб’єктів, сил і умов навколишнього бізнес-середовища.

У процесах управління цінами можуть бути використані такі маркетингові політики.

Політика поступового зниження цін. Вона характеризується відносно високим рівнем цін на момент виведення на ринок нового продукту. Далі, відповідно до концепції життєвого циклу продукції, їх рівень поступово знижується.

Є кілька передумов використання такої цінової політики:

1) наявність достатньо великої кількості потенційних покупців з високою купівельною спроможністю, поінформованістю про даний товар і гострою потребою в ньому;

2) незначний обсяг прямих витрат на виробництво даної продукції, що робить можливим отримання прибутку в разі навіть невеликих обсягів первинного продажу;

3) диференційованість продукту від інших товарних пропозицій на даному ринку, що унеможливлює швидку реакцію конкурентів;

4) висока якість продукту, популярність його товарної марки.

Основна перевага такої політики випливає з тієї простої істини, що ціни завжди легше зменшувати, ніж збільшувати. Завдяки такій політиці товари тривалий час зберігають свою ринкову привабливість і високі обсяги збуту. Основною проблемою тут є встановлення правильного початкового рівня цін, який би давав можливість їх поступового зниження зі збереженням комерційних інтересів підприємства. Через це найскладнішим у реалізації такої політики є саме перший крок.

Політика «знімання вершків». Така політика використовується щодо товарів, які належать до категорії модних новинок, які мають незначну тривалість життєвого циклу. Вона характеризується максимально можливими високими цінами під час виведення на ринок нового товару і часу його існування на цьому ринку як товару-новинки. Передумовами використання такої політики є високий, майже ажіотажний попит на такий товар, незначна еластичність попиту, наявність відповідного цінового сегмента ринку споживачів, необізнаність покупців з реальними витратами виробника на виробництво цього товару, а також мала імовірність швидкої реакції конкурентів.

Перевагами такої політики є можливість швидкого покриття витрат на виробництво та маркетинг, отримання відповідних прибутків, підвищення іміджу підприємства як новатора, а також регулювання небажано високого попиту. Проте високий рівень цін є занадто привабливим і для конкурентів, що може змусити підприємство відмовитись у кінцевому підсумку від дальшої роботи з даним продуктом, штучно скоротити його життєвий цикл.

Політика проникнення. Вона використовується підприємством для виведення своїх товарів на нові ринки, створення там належного попиту. Такій політиці притаманні низькі початкові ціни, які в міру зростання попиту, популярності товарів, їх відповідної адаптації до нових ринків поступово можуть також підвищуватись. До такої політики вдаються тоді, коли на ринку, що освоюється підприємством, існує досить високий рівень конкуренції і коли його можна поділити на сегменти, виокремлюючи ті з них, де еластичність попиту є високою, а споживачі на сприймають низької ціни як показник низької якості продукції.

Головна передумова використання такої політики полягає в наявності достатньо місткого ринку, необхідної кількості товарів, що робить можливим досягнення великих обсягів товарообороту, а за рахунок цього проходження підприємством точки беззбитковості, отримання ним прибутків.

Перевагами тут є наявність реальних можливостей проникнення на ринок за рахунок надання споживачам конкретних цінових вигод, створення підприємству конкурентного пріоритету. Проте в такій політиці є і недоліки – збитки, які мають місце під час впровадження продукту на ринок, і ризик не пройти точку беззбитковості.

Політика диференціювання цін. Це продаж того самого продукту різним покупцям, або в різний час (у тому числі і протягом доби), або на різних територіях за різними цінами. Така політика виконує два завдання:

1) пристосувати діяльність підприємства до умов різних ринків (сегментів), де існують різні умови конкуренції, інтенсивність попиту, доходи споживачів, сприйняття ними того чи іншого рівня цін;

2) досягти виробничо-економічних, збутових чи логістичних переваг з погляду впливу на поведінку споживачів.

Розрізняють кілька видів цінової диференціації:

просторову (різні ціни в країні та за її межами або в різних частинах країни);

часову (різні ціни під час сезону чи поза ним, удень і вночі);

залежно від способу використання продукту (продукт використовується як паливо чи як сировина);

за групами споживачів (наприклад, пільгові тарифи для ветеранів, студентів тощо);

залежно від величини партії товару, що закуповується споживачем (що більша партія, то нижчі ціни).

Головною передумовою використання такої політики є наявність достатнього диференційованих за сприйняттям цін споживачами сегментів ринку, можливість їх охоплення підприємством та економічна доцільність цього. Головною передумовою тут є хороші перспективи досягнення великих обсягів товарообороту, залучення достатньої кількості споживачів.

Проте в різних країнах до такої політики ставляться неоднозначно. Подекуди її кваліфікують як цінову дискримінацію, що переслідується за законом. У будь-якому разі продавець мусить довести, що різницю в цінах на той самий товар зумовлено відповідною різницею у витратах на виробництво чи збут продукції.

Політика престижних цін. Ця політика має на увазі утримування підприємством досить високих цін на свої товари. Головною передумовою такою політики є висока репутація підприємства, надзвичайно висока якість та унікальність його продукції, загальне визнання його товарної марки. При цьому висока ціна для певних сегментів ринку є елементом підтвердження престижу споживачів.

Головним недоліком такої політики є залежність підприємства від негативних кон’юнктурних змін. Але у будь якому разі для збереження престижу ціни не зменшуються, оскільки це означало б перехід підприємства і його продукції в нижчу категорію, а повернення назад є майже неможливим.

Політика психологічно комфортних цін. Така політика бере до уваги сприйняття того чи іншого рівня цін на товари, виходячи із їх «внутрішньої логіки». Так, заведено вважати: ціни не слід позначати в «круглих” числах (наприклад, у США вважають, що ціни в 1,90 чи в 12,99 долара покупці нібито сприймають ліпше, ніж в 2,0 чи 13,0 доларів, хоч реальна різниця тут несуттєва). У певних випадках рекомендують указувати ціну за 100 г товару, а не за 1 кг.

Політика «шикування» цін. Її використовують у разі продажу великого асортименту товарів у рамках однієї категорії (товарної лінії). Згідно з цією політикою ціни «вишиковуються» так, щоб ціновий ряд був достатньо диференційованим. Наприклад, ціновий ряд 5, 8, 12, 16 є раціональнішим, аніж 5, 6, 7, 8 тощо.

Політика послідовного просування сегментами ринку. Таку політику використовують у міру насичення якогось сегмента (як правило, престижного) даним товаром. Зниження ціни супроводжується пропонуванням товару іншому, менш престижному сегменту (іншій групі споживачів). Зміни цільового призначення товарів і рівня цін потребують обов’язкових відповідних змін у політиці розподілу.

Політика «збиткового лідера». Це політика цін на товари, які використовуються споживачами в комплекті. Тут основна деталь комплекту може продаватись навіть зі збитковою ціною. Цей збиток покривається за рахунок значно вищих цін на додаткові деталі чи запасні частини.

Політика гнучких цін. Вона передбачає швидку реакцію підприємства на зміну співвідношення попиту і пропонування на ринку. Відповідні зміни ціни можуть відбутись навіть протягом доби.

Політика стабільних цін. Її використовують, як правило, для товарів масового попиту, коли ціни на них залишаються стабільними тривалий час незважаючи на жодні кон’юнктурні коливання.

Політика цін ринкової переваги. Нею користуються підприємства, які мають перевагу на ринку і можуть забезпечити зниження своїх витрат на виробництво і маркетинг, підвищення доходів від реалізації товарів за рахунок великих обсягів збуту. За такої політики товари продаються за ціною дещо нижчою, ніж у підприємств-конкурентів.

Політика цін на товари, зняті з виробництва. Тут насамперед потрібно визначитись, до якої категорії належать ці товари. Якщо товар повністю втратив свою ринкову привабливість, то використовують ціни розпродажу, тобто досить низькі ціни. Якщо ж він отримав статус товару-ретро (наприклад, запасні частини до автомобілів минулих років), тобто став досить привабливим для певної категорії споживачів, його орієнтують на цю специфічну нішу ринку і продають за досить високими цінами.

Відома також цінова політика виживання. При ній головною метою підприємства є залишитись у бізнесі, зберегти своїх клієнтів, дочекатись позитивних кон’юнктурних змін. Основна особливість цієї політики – продаж товарів за низькими, навіть збитковими цінами.

6.3. Методи ціноутворення

Методи прямого ціноутворення. Усі прямі методи маркетингового ціноутворення можна розділити на шість груп:

1. Виходячи з витрат фірми на виробництво і реалізацію продукції:

· метод простих формул;

· середні витрати + прибуток;

· згідно з маржинальними витратами;

· метод беззбитковості.

2. Виходячи з попиту:

· на основі суб’єктивної оцінки цінності продукції;

· на основі цінової еластичності.

3. З урахування умов конкуренції:

· «залежне» встановлення цін;

· «слідування» за лідером;

· ціноутворення з урахуванням реакції конкурентів;

· тендерне ціноутворення.

4. У рамках товарної номенклатури:

· за номенклатурною групою;

· обмеження кількості.

5. За географічним принципом:

· зональне ціноутворення;

· ціноутворення відносно базового пункту;

· франко-ціни;

· ціни з умовами «Інкомтермс».

6. На основі узаконених умов:

· біржове ціноутворення;

· ціноутворення з урахуванням державної політики.

Одним з найпоширеніших серед усіх є метод встановлення цін на підставі витрат на виробництво та реалізацію продукції. Основна їх ідея полягає в установленні такої ціни, яка перевищувала б витрати, понесені підприємством для виготовлення і реалізації продукції, компенсуючи їх і забезпечуючи підприємству бажаний прибуток. Існує кілька технічних прийомів визначення ціни згідно з цією ідеєю.

Метод простих формул. Він найпридатніший для визначення ціни у сфері послуг, де основною часткою витрат є заробітна плата персоналу. Ціна (Ц) може бути обрахована за формулою:

,

де В – витрати підприємства;

К – коефіцієнт, величина якого залежить від суми накладних витрат, податків та очікуваного прибутку.