Середньовічний університет у європейському просторі

Середньовічний університет виник не зненацька і не тільки тому, що з'явилися певні групи людей, які виявили ініціативу щодо його створення. Хоча раннє європейське середньовіччя не характеризується масовим потягом до знань і підтримкою у цьому напрямі з боку церкви та властителів, але навіть у ньому знаходимо приклади розвитку філософської думки та певного оформлення шкільної справи. Християнська ідеологія, що була на той час поширеною у Європі, багато чого перейняла в антич­ності, скориставшись, зокрема, системою неоплатонізму, яка сформувала напередодні християнства універсальну картину світу.

Освіта в період раннього середньовіччя є, власне, прерогативою церкви; принципи освіти базуються на положеннях найбільш значних представників церкви, зокрема Аврелія Августина (Св. Августина, єпископа Гіппонійського, 350-430 рр.). Відповідно до його настанов раціональному знанню повинна передувати віра, що знайшло своє відтворення у зна­менитому вислові Св. Августина Сredo иt іпtelligат («Вірую, щоб розуміти»). Освіта раннього середньовіччя була спрямована переважно на пізнання Бога. Раціональне знання критикується, викликає неприйняття потягу до освіченості, навіть до грамотності. Свідченням тому може бути витяг з листа Папи Григорія I Великого близько 600 р. одному з єпископів: «Дійшло до нас, що ти навчаєш когось граматиці. Повідомлення про цей вчинок, до якого в Європі ми відчуваємо велике презир­ство, справило на нас враження досить тяжке».

Поступово ситуація змінюється. Античні погляди (хоча і в переробленому, адаптованому вигляді) з часом починають усвідомлюватися середньовічною культурою. Відроджується освітянський процес. Організаційною його формою стають різноманітні монастирські, соборні (міські) та кафедральні школи. Шкільна діяльність середніх віків базувалась на законо­давстві Карла Великого. Карл Великий, який об'єднав більшу частину Західної Європи, у своїх капітуляціях, що вийшли у 789 р., наголосив на тому, щоб кожне місто та монастир мали свою школу. Право на створення школи в разі потреби мали і парафіяльні церкви. Школи, що були створені у цей період, зіграли важливу роль у поширенні освіти та підготовці управ­лінців для потреб нової імперії. Крім Св. Августина, вплив на освітянський процес у таких школах мали погляди і судження Боеція (480-524) та пізніше Алквіна (735-804). Боецій запо­чаткував в еру християнства класифікацію семи вільних мис­тецтв (аrtes libetes), у якій він спирався на досягнення античності. Ще в античні часи, як згадувалося в підрозділі 1.1, в Академії Платона були визначені найнеобхідніші для на­вчання дисципліни. Дотримуючись надбань античності, Боецій класифікує сім вільних мистецтв, розбиваючи їх відповідно на trivium (граматика, риторика, діалектика) та quadrivium (арифметика, геометрія, астрономія, музика). За іншими да­ними, сім вільних мистецтв середньовіччя канонізовано ще за часів Мартініуса Капелли (близько 410-439 рр. у трактаті «Брак Меркурія і Філології») 44, 35]. Алквін, який пізніше підтримав такий поділ наук і намагався закріпити викладання їх у середньовічних школах, міг уже спиратися як на тра­дицію Боеція і Мартініуса Капелли, так і на праці Ісидора з Севільї (помер у 636 р.). Останній перші три з 20 книг «Етимо­логії» присвятив семи вільним мистецтвам [44, 35]. На­прикінці VIII ст. так звані Шарлеманські реформи, проведені Алквіном, закріпили організаційно зв'язок між теологією та вільними мистецтвами. Але це зовсім не означало, що всі ці предмети викладали в усіх монастирських школах. Здебіль­шого (особливо на початковому періоді діяльності) освітній процес зводився до навчання писати та розбиратися в священ­них текстах, причому головний акцент робився на знання, от­римане через одкровення, а не раціонально досягнуте. Але були відомі школи, до яких намагалися потрапити учні з західних частин Європи. Як приклад можна навести подорож майбутньо­го папи Сильвестра до Каталонії. Незадоволений освітою, от­риманою в монастирі Св. Жеро д'Орільяка, він у 967 р. прибув до Каталонії, де вивчав науки другого (вищого) ступеня - квадривіуму.

У ХІ-ХП ст. кафедральні школи поступово витісняють монастирські. Вчителі переходять з міста до міста, і за ними пересуваються їхні учні (схолари), здебільшого представники світської частини населення. Як вважає автор праці [б], оцінюючи діяльність учителів цього періоду, «визнання їх навчання авторитетним - найхарактерніша особливість ран­ньої схоластики». Крім монастирських, соборних та іншого роду церковних шкіл, виникають світські школи, наприклад медична школа у Салерно, школа перекладачів у Толедо, доболонські школи правознавства в Римі, Равенні, Павії, Болонська нотаріальна школа та ін.

Залежно від зовнішніх і внутрішніх факторів, які складали­ся при функціонуванні різноманітних шкіл, як монастирських, так і світських, виникали умови для їхнього подальшого розвитку і перетворення в університети.

Першими університетами, які виникли у середньовіччя, були Болонський і Паризький. Початки університету в Болоньї пов'язують із діяльністю школи правознавців у цьому місті, і насамперед з діяльністю юриста Ірнерія. Саме він успішно вивчав і точно трактував джерела римського (юстініанова) права, реальна потреба в якому виникла на той час у суспі­льстві. За свідченням істориків права [63], ті юридичні школи (у Римі та Равенні) та школа лонгобардсько-римського права в Павії, які передували болонській школі, були мало знайомі з першоджерелами римського права і трактували різноманітні юридичні положення довільно. Діяльність Ірнерія припадає якраз на ті часи, які вважають приблизно часом виникнення Болонського університету. Ірнерій з учнями розгорнув широке вивчення римського права з метою встановлення його істинного і повного змісту. Успіхи цієї групи вчителів, дослідників римського права, були настільки значні, що для того, щоб «отримати знання римського права з єдино чистого джерела, попрямувала до Болоньї маса учнів з усіх країн Заходу, пере­важно з Германії» [63, 18]. Сам Ірнерій пізніше (після 1100 р.) був членом суду при дворі імператора Генріха V, а багато хто з болонських професорів права брали участь у засіданнях імперського суду при Фрідріху І. І хоча точної юридично встановленої дати початку діяльності Болонського університету не існує, її небезпідставно пов'язують з діяльністю професора права Ірнерія починаючи з 1088 р.

Феодальне середньовіччя характеризується корпоративним устроєм. Корпоративним духом проникнуте все суспільство, всі верстви населення. Тому і стосунки між учителем і учнем будувалися на корпоративних началах. Навчання було при­ватною справою вчителя-професора й учня. Якщо професор володів знаннями, які мали попит у суспільстві і давали мож­ливість після закінчення навчання зайняти певне місце у суспільстві, то він завжди міг залучити до себе учнів, які згодні були платити гроші за навчання. Приплив великої кіль­кості школярів (схоларів) до Болоньї став явищем, яке вихо­дило за межі того, що спостерігалося до початку активного розвитку вивчення римського права, започаткованого Ірнерієм. Важливим чинником розвитку вивчення римського права була й суспільна потреба, що випливала з політичних та економічних обставин. Зокрема італійські міста-республіки потребували юридичного обґрунтування республіканського устрою міста, створення статутів, дипломатичного законодав­ства тощо. За наведеними в [63] даними, у XII ст. «чисельність студіюючих у Болоньї сягала 10 000», що зумовлювало не­обхідність певної організації серед них. Форми цієї організації складалися поступово і залежали від дії низки чинників.

У зв'язку з корпоративним устроєм середньовічного суспільства, яке розбивалося на певні корпорації, гільдії, братства тощо, об'єднання учнів, об'єднання професорів або загальне об'єднання як професорів, так і учнів можна розглядати як певну корпорацію, певним чином зорганізований союз, що, за термінологією римського права, називався «ипіversitas». Жан Верже відзначає, що «в латині середньовіччя, починаючи з XII ст., коли настав період, що відзначався особливою плодо­витістю на подібного роду асоціації, це поняття зустрічається особливо часто» [12, 101]. Відповідне об'єднання студентів мало назву «університет студентів» (ипiversitas sholarium) або університет викладачів» (ипіversitas magistrum). Таким чином, університет являв собою певну корпоративну структуру, яка об'єднувала професорів і студентів на засадах спільних наукових та навчальних інтересів. Університет - це співтова­риство, яке об'єднує тих, хто навчає, і тих, хто навчається, і яке відкрите для всіх бажаючих приєднатися до нього з ме­тою навчання і пізнання. Причому ті, що навчають, за певних умов можуть бути тими, хто навчається, що посилювало об'єднавчий чинник. Дослідники історії середньовічних університетів на підтвердження тези про схожість корпора­тивного устрою університетів з устроєм інших корпорацій, зокрема ремісничих цехів, наводять і відповідні паралелі, зокрема те, що «градація школярів, бакалаврів і магістрів або докторів відповідала цеховим градаціям учнів, підмайстрів і майстрів» [63, 3]. Інший дослідник середньовіччя Ж. Ле Гофф наводить у своїй книзі [75] такий погляд домініканця Томаса Ірландського на поділ населення Парижа за соціальним стату­сом: «Місто Париж, подібно Афінам, поділяється на три частини: по-перше, купці, ремісники і звичайний народ, так зване велике місто; по-друге, дворянство, що купчиться навколо королівсь­кого двору, і кафедральний собор, так званий сіті; по-третє, студенти і колегії, так званий університет» [75, 81].

Університет в Болоньї деякий час діяв без юридичного затвердження його як певного навчального закладу. Але такий стан речей був характерним для багатьох університетів, які спочатку виникали, розвивали плідну діяльність і лише через деякий час отримували підтвердження свого статусу як університету у вигляді відповідних папських булл або жалува­них грамот королів чи імператорів. Ці офіційні документи ба­гато важили у справі захисту університетів від посягань міста або феодалів. Тому університети були зацікавлені в їх отри­манні. У середині XII ст. (1156) Фрідріх І Барбаросса видав за­кон під назвою «Аиthentica Habita», основним змістом якого було регулювання відносин між університетом (студентами) та містом. Він став основою для тих привілеїв, які надавалися правителями надалі. Був ще один важливий момент, що вра­ховувався при отриманні такого офіційного документа, який випливав з універсальності влади папи або короля і до якого ми ще повернемось.

Біля початків Паризького університету (близько 1200 р.) стояли кафедральна школа при Нотр-Дамі і дві монастирські школи абатств Св. Женев'єви і Св. Віктора. Виникнення Паризь­кого університету також пов'язане з відомими іменами, зокрема з діяльністю П'єра Абеляра (1079-1142). Але якщо Болонський університет виник на ґрунті світської правознавчої школи, то в Парижі основним напрямом були вільні мистецтва і, особливо, теологія. Думка паризьких теологів завжди враховувалась при розв'язанні будь-яких богословських суперечок. Тому вплив церкви тут був значно більший, ніж у Болоньї. У роботі [41, 38], зокрема, зазначається, що «якщо серед кардиналів, призначених Інокентієм III, кожний шостий вчився або викладав у Парижі, то в часи папи Григорія IX (1227-1242) таких було вже 50 %».

У XII ст. Болонський університет формується переважно як центр юридичної науки та юридичної освіти, у той час як Паризький університет стає центром богослов'я, теології. Наприкінці ХІІ ст. в обох університетах починають формуватися за національною ознакою земляцтва, розвиток яких після 1200 р. привів до виникнення націй як структурних елементів університетів.

Дещо пізніше (на початку XIII ст.) один за одним виникають два університети в Англії: Оксфорд і Кембридж. Обидва університети виросли із монастирських шкіл, «тобто мають церковне походження».

Яким саме був статус цього об'єднання вчителів та учнів? Як певний союз, певне співтовариство воно мало назву універ­ситет і ця назва здебільшого зустрічається в текстах ХІ-ХІІ ст. Але середньовічне суспільство відрізняло поняття університет як дефініцію корпоративного об'єднання вчителів та учнів, як організований союз певної спільноти від інституціонального поняття школа. Основною ознакою такої університетської школи, яка виникла на базі об'єднання студентів і професорів, учителів та учнів, було те, що вона мала не місцеве значення, а була призначена для представників усіх націй, і вчені сту­пені, отримані у такій школі, повинні були визнаватися у всіх школах християнського світу Європи. Але для цього така інституція мала бути юридично визнаною, затвердженою представниками загальної влади. Для Європи тих часів це була влада папи або (хоча меншою мірою) імператора чи короля. Тому при отриманні документа (особливо установчої грамоти) від пали, який легітимізував діяльність університету вже як шко­ли, у ньому зазначалось «studium generale», а не «ипіversitas».

З самого початку організаційний розвиток університетів Болоньї та Парижа значно відрізнявся. У першому головну роль відігравали корпорації школярів, студентів (ипiversitas sholarium), які зазвичай за відповідними угодами «наймали» тих, чиї лекції вони бажали слухати. Професори не входили до корпорації школярів, управління університетом належало студентам, і професори мусили підкорятися корпоративним рішенням студентів. Інакше складалося в Парижі. Там з самого початку верховенство було за корпорацією професорів («ипiversitas таgistruт»), яка керувала всім життям університету. Студенти практично не мали можливості обирати чи бути обраними на університетські посади. Болонський університет у цьому сенсі був унікальним, бо ті університети, які надалі створювалися, обирали здебільшого паризьку модель внутріш­ньої організації діяльності.

Уже в XII ст. вимальовуються основні напрями діяльності університету, які створюють його характерний вигляд. І на­самперед - це те, що саме в університетах відбувалася підго­товка наукових кадрів. Приблизно через два роки навчання учень за представленням свого вчителя проходив випробування перед іншими вчителями й отримував ступінь бакалавра. Далі бакалаври не припиняли вчитися, але вони вже мали певні права на викладання. Через певний час, суміщаючи і викла­дацьку, і наукову діяльність, бакалавр міг знову бути пред­ставленим своїм учителем (професором) для нового випробування, успішне проходження якого давало право на наступний ви­щий ступінь. Надалі ця схема деталізувалася відповідно для різних наукових напрямів і в різних університетах, зберігаючи, однак, певні загальні риси.

Основні риси університетського устрою, як-от: порядок присудження ступенів, фінансові і юридичні права, адміністративний устрій внутрішнього життя, навчальний процес, зовнішні стосунки тощо, набули найбільш усталених форм у ХШ-ХІV століттях.