Центральні органи влади

Великий князь

Він володів Київським князівством, походив з династії Рюриковичів. За звичаєвими правилами престолонаслідування великокнязівський стіл діставався старшому в роду.

На стадії формування державності функції князя полягали головним чином в організації збройних сил, командуванні ними, збиранні данини, налагодженні зовнішньої торгівлі.

Згодом діяльність князя ускладнилась, а функції розширились. Він зосередив у своїх руках вищу законодавчу, судову, військову та виконавчу владу.

Його законодавча влада полягала у виданні уставів, судних грамот, укладанні міжнародних угод, в кодифікації норм права. Князь очолював судову систему і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією. Як адміністратор він встановлював адміністративний поділ, призначав правителів на місцях та контролював їх (посадників, воєвод, удільних князів та ін.). Силовою структурою було військо – дружина та військові округи на чолі з воєводами. У розпорядженні князя був чисельний апарат урядовців як в центрі (він називався княж-двір – тіуни, мечники, ябедники, огнищами, під’їзні тощо), так і на місцях.

На спочатку влада князя була досить обмеженою. Але вже на початку ХІ ст. князь перетворився на типового середньовічного монарха. Проте в кінці століття князівська влада послабилася, почалися міжусобиці, які вдалось припинити лише на початку ХІІ ст. Володимирові Мономахові. На незначний період він зумів відновити одноосібну, консолідовану монархію.

Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини, військових ополчень, командуванні ними та військових походів. Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали великі походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала розповсюджуватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство.

Київські князі спочатку безпосередньо віддали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо важливих центрах – великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялися на сотні, (тисячний був начальником гарнізону, а соцькі – командирами окремих дружин); у містах менших за значенням – менші гарнізони, якими командували соцькі і десяцькі. Вони “рубали” на приєднаних до Києва територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх владу на місцях. Крім того, нові міста ставали економічними центрами.

Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви.

З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни як в організації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій. Військово-організаційна діяльність князя у зв’язку з укладенням структури війська Київської держави значно зростає. Більш складними стають функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів.

Таким чином, протягом X століття характер князівської влади в Київській Русі змінюється. В руках князя зосереджується вся повнота влади. Своє значення втрачають віча. Князі погоджують свої дії вже не з віче, а з керівниками військових дружин. У зв’язку з веденням частих воєн змінюється склад військової дружини. Варязька дружина поступово зникає, а її міс­це посідає українська. З місцевих старших дружинників князь призначає намісників і воєвод. Зникають місцеві «ясні князі». Центральне управління повністю зосереджується в руках князя.

Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової системи, встановленню зовнішніх стосунків. Військово-дипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів. Функції придушення опору пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодально залежних селян завжди була однією з найголовніших. Так, в 1068 р. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 р. знову повстало київське населення. Налякані цим бояри і єпископи викликали в Київ князя Володимира Монаха з сильною дружиною, який і придушив повстання.

У ХІ-ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Після запровадження християнства на нього покладається обов’язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріально забезпечувати духовенство. Управляти київським князем допомагали посадники, волостелі, тіуни та інші представники адміністрації.

Як представники самого князя, вони судили, збирали данину і різні мита. Існували і спеціальні пункти збору данини – погости. Посадники відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. У віданні посадника була й прилегла сільська територія. Як правило, князі призначали посадниками бояр та інших “добрих мужів”. Посадники і волостителі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників – тіунів, а також помічників із спеціальних справ – мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок поборів з населення. Про “корм” представникам князівського апарату свідчить Руська Правда (ст. 42 Кр. Пр.; ст.9, 10, 74 Пр. Пр.). Така система правління називалася кормлінням.

Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення – великих феодалів (бояр) “княжих мужів”, які створювали феодальну раду при князеві. У раду входили також представники духовної знаті, інколи представники верхівки міст, в воєнний час – керівники союзників. Рада при київському князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися “думцями”. Незважаючи на те, що великий київський князь володів правом вирішувати справи самостійно, він був зацікавлений у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими елементами. Тому він досить часто звертався до ради “кращих людей”.

Боярська рада

Дорадчим органом при князеві була боярська рада (боярська дума, княжа рада). Вона складалась з найближчого аристократичного оточення князя та місцевої знаті (дружинники, бояри, духівництво), проте вона не мала сталої форми й означеної компетенції. Боярська рада разом з князем розглядала питання зовнішньої політики, укладення союзів, видання законів. У випадку смерті князя рада тимчасово виконувала функції верховного органу країни.

Князівські з’їзди (снеми)

Князівські з’їзди – орган державної влади, що вийшов на провідне місце в період розпаду Русі (кін. ХІ – поч. ХІІ ст.). З’їзди мали загальнодержавний характер, на них збиралися князі, бояри, інколи церковна знать. Вони вирішували питання припинення міжусобиць, організації опору зовнішнім ворогам, ухвалювали нові закони. На снемах князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори, які мали назви: «ряд», «докінчання», «цілування». Змістом таких договорів були: 1) військові конвенції – умови щодо оборони території або спільного наступу; 2) питання щодо недоторканності територій; 3) визначення порядку спільних походів князів на війну; 4) забезпечення повної незалежності в справах внутрішнього управління; 5) врегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи іншого престолу; 6) розглядання судових справ відносно того чи іншого князя, який заподіяв злочин. Але оскільки князівські з’їзди не були постійними і загальнообов’язко­вими для всіх князів, вони істотно не змінювали природу влади в Київській Русі.

Відомі князівські з’їзди у Любечі 1097 р., Витичеві 1100 р., на Долобському озері 1103 р. Скликалися за необхідності, періодичність була відсутня.