Державний устрій Київської Русі

За своєю формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, яка трималася на системі військово- та державно-служилого землеволодіння. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Разом з тим, його влада не носила абсолютний характер. Він був сюзереном стосовно місцевих князів, які були його васалами. Він володів найбільш могутнім князівством – Київським, тому носив титул великого князя київського. Взаємини з іншими князями врегульовувались договорами, в яких з одного боку визначалися права та обов’язки великого князя, а з іншого – його васалів. Із часом місцеві князі посилювалися, потребуючи дедалі меншої допомоги від Києва. До середини ХІІ ст. відцентровані тенденції настільки посилились, що відпала необхідність в існуванні єдиної держави. Отже, з цього часу почався процес феодального розпаду Київської Русі, і на її території виникла низка самостійних князівств.

За формою устрою це була федерація земель, оскільки в адміністративно-територіальному плані Київська Русь не була унітарною державою і складалася із відносно самостійних земель та волостей, які були слабо пов’я­зані між собою в економічному відношенні. Волості об’єдну­валися в землі, в яких головними були міста. Князі правили волостями і землями на правах родинної власності. Наявність федеративних тенденцій у процесі існування Київської держави обумовлюється, зокрема, чітко визначеним договірним характером правових стосунків між ланками влади: віче і князь, ряд; договори князів між собою (феодальні з’їзди); договори князів із землями тощо.

За політичним режимом Київська Русь виступала як автократія. Вона об’єднувала 20 народностей, тобто була багатонаціональною.

Слід відзначити, що державний устрій Київської Русі пройшов тривалу еволюцію, не був незмінним і залежав від конкретних історичних, економічних та політичних змін.

В Київській Русі не було чітко визначеного розподілу на центральні та місцеві органи управління.