Вільні люди

Аристократія (князі з родинами та весь рід Рюриковичів)

- князі київські перебували на вершині влади у Х-ХІІІ ст. Великий князь київськийстояв на чолі соціальної ієрархії. Він був не тільки верховним правителем країни, найбільшим феодалом, володарем землі чи волості міста, а й розпорядником усього місцевого життя. Йому належало право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контролю за державними податками, Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам;

- місцеві (удільні) князі – переважно представники київської князівської династії, що перебували у васальній залежності від великого князя. Місцеві князі очолювали адміністрацію, військо, здійснювали судочинство в уділі самостійно або через своїх уповноважених тіунів.

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від Великого князя київського, який відносно них був сюзереном. Самі вони, в свою чергу, мали дружинників, які від князів одержували землю в умовне володіння. Така система називалася системою сюзеренітету-васалітету.

Знать (бояри, дружинники, урядовці)

- бояри – великі землевласники. Наявність великої власності була передумовою для того, щоб стати боярином. Бояри поділяли на „великих”, що ставали воєводами, та „малих” – посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату;

- дружинники. Спочатку військові, згодом отримували від князя землю, осідали на ній і зливалися з боярством. За службу отримували землю в умовне володіння.

Слід зазначити, що в IX ст. велику роль у державі ще відігравала родова місцева аристократія, до якої відносили так званих огнищан – старовинну боярську верству землевласників, які використовували невільницьку працю, а також так званих «градських старійшин», «старців».

Але надалі все більшого значення набирала «княжа дружина». І врешті-решт в XI ст. бояри «земські» та дружинники зливаються в одну вищу верству населення – бояр.

У самій князівській дружині становище дружинників також було неоднаковим. Так, існував поділ на «дружину старшу» – бояри «більші», «старійші», бояри «думаючі» і на «дружину молодшу» – бояри менші. Старійші бояри були найвпливовіші в державі і займали вищі державні посади – воєвод, посадників тощо. До дружини молодшої належали дітські, отроки, гриді та ін.

Бояри не мали чіткого корпоративного устрою, спадкових, лише їм одним належних прав. За певні заслуги в боярство міг потрапити смерд і іноземець. Це була лише верства економічно найзаможніших людей, що відзначалися своїми особистими якостями – хистом, здібностями. Через це вони звалися взагалі «ліпшими людьми».

Бояри все більше захоплювали общинні землі й мали економіч­ну міць переважно в землеволодінні, складаючи клас землевласників.

Панівне становище боярства стосувалось, зокрема, і охорони життя, майна, честі боярина, особливостей спадкових відносин, встановлення пільг в економічних відносинах тощо.

Бояри були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися значно суворіше. В нормах «Руської Правди» життя бояр охоронялося подвійною вірою. В церковному уставі Ярослава честь дружин і дочок бояр захищалася штрафом у 5 гривень золота, а простих людей – в 1 гривню срібла.

Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей не мали права на спадщину. Бояри звільнялися від податків.

Духовенство

Усі священики поділялись на біле (священики, дяки) та чорне (ченці) духовенство. Цей поділ був обумовлений кольром одягу – мирське духовенство носило біле. Після прийняття християнства виникало і швидко зростало монастирське землеволодіння. Від київського князя церква отримувала десяту частину міст у державі, багато сіл і волостей. Князівськими імунітетними грамотами монастирі звільнялись від податків.

Разом із князями і боярами великими землевласниками виступали монастирі і церква. Вони нерідко володіли общинними землями, займали пусті, одержували землі в дар від князів і бояр, а також одержували угіддя, здійснюючи договори купівлі-прода­жу, міни, дарування.

Верхівка духовенства також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення – князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи, архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на землі.

Про значення православ’я в Київській Русі свідчить історичний документ «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Він повчає своїх дітей регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.

Люде

Це були вільні общинники (люде). До них належали ремісники, купці, міське населення, лихварі, робітничий люд.

Всі вони були юридично вільними, дієздатними та правоздатними, виступали як суб’єкти правовідносин.

До класу феодалів належав і патріціат міст – купці, які здебіль­шого або виключно займалися торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів.

Купці-іноземці називалися «гостями» і мали інший правовий статус. «Гості» користувалися деякими привілеями. Наприклад, недоторканність особи. Гостинними дворами, де зупинялися іноземні купці, опікувалася церква.

Решта населення міст складала середню групу вільних людей. Сюди входили так звані «чорні гродські» люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки.

Згодом, з появою в українських містах магдебурзького права всі жителі міст, незалежно від їхнього майнового стану, стали називатися міщанами.