СНД як нове інтеграційне угрупування

СНД була заснована на Алматинській нараді 21 грудня 1991 р. представниками 11 незалежних країн (Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану, України). Рішення цієї наради стали завершальним кроком на шляху ліквідації СРСР, початок їй був покладений Біловезькою зустріччю 8 грудня 1991 р. голів парламентів України, Росії та Білорусі: Л. Кравчука, Б. Єльцина та С. Шушкевича. Три прибалтійські республіки (Естонія, Литва та Латвія), суверенітет яких був фактично визнаний СРСР ще у вересні 1991 p., чітко визначили своє негативне ставлення до цієї організації. Азербайджан перші два роки не брав участі в роботі СНД, і лише у вересні 1993 р. новий голова держави Г. Алієв підписав Алматинську декларацію. Грузія приєдналася до СНД у 1994 р. — також після зміни політичного режиму в країні та приходу до керівництва Е. Шеварднадзе. Нині у діяльності Співдружності з різним статусом беруть участь 12 суверенних держав, тобто всі колишні радянські республіки, крім країн Балтії.

Протягом 12 років існування СНД значних зрушень в економічному просторі не відбулося. Кожна держава відстоювала свої інтереси. Співдружність незалежних держав діяла, як в байці Крилова «Лебідь, рак та щука». В останні 5 років (1998—2003рр.) почалися певні зрушення в напрямку удосконалення економічних і політичних відносин. Почався повільний процес формування наднаціональних органів керування важливими сферами і напрямками діяльності.

Так, постійно діють Рада Голів держав і Рада Голів урядів, Міждержавний економічний комітет Економічного Союзу, Економічний Суд, Рада міністрів закордонних справ, Міжпарламентська асамблея, інші міждержавні ради, комісії і комітети. Всі вони призначені для поліпшення процесу регулювання взаємних відносин.

Усього в межах СНД функціонує близько 90 міждержавних та інших органів, у 58 з них представлена Україна.

В сучасних умовах регулювання відносин між державами СНД здійснюється на основі Статуту, який було прийнято 22 січня 1993 р. Цей документ визначив її функціональні та організаційні основи. Рішення про прийняття Статуту було схвалено сімома делегаціями, але не підписано представниками Молдови, Туркменистану та України. Делегація України не погодилася з тими статтями документа, які вимагали створення наднаціональних органів керівництва, що порушували її статус як позаблокової держави.

На спільному засіданні Голів держав та Голів урядів СНД 24 вересня 1993 р. було вирішено сформувати Економічний союз із метою активізації взаємного співробітництва у господарській сфері. У «Заяві України в зв'язку з Договором про створення Економічного союзу» підкреслювалося, що «Україна з врахуванням нашого внутрішнього законодавства заявляє про свій намір співпрацювати з економічним співтовариством як асоційованого члена на основі окремої угоди». Договір про створення цього союзу також не був підписаний делегацією Туркменистану.

З метою посилення координації господарського співробітництва країн СНД Україна підтримала ідею про формування цього органу, розраховуючи на можливість його використання проти погіршення умов взаємної торгівлі та економічного співробітництва в цілому.

Невисока результативність діяльності СНД у політичній та особливо економічній сферах спонукала окремих членів Співдружності до більш чіткого визначення позицій стосовно мети її існування, можливостей та моделей подальшого розвитку. За роки існування СНД було прийнято і підписано багато угод, але більшість з них на користь співдружності не працювала. Це стосується перш за все угоди про створення Платіжного союзу.

Проявом прискореної інтеграції стала угода про Митний союз РФ та Білорусі від 6 січня 1995 р., до якої через два тижні приєднався Казахстан, у березні 1996 р. — Киргизстан та в 1998 р. — Таджикистан. Ця угода передбачала уніфікацію законодавства членів цього союзу не лише в суто зовнішньоекономічній сфері (валютний та експортний контроль, цінова політика тощо), а й «економічних умов господарювання» в цілому. Фактично це означало необхідність перебудови національних економічних механізмів партнерів за зразком найбільш могутнього члена союзу — Росії.

Митний союз у рамках СНД має не стільки економічний, скільки політичний характер.

Світовий досвід інтеграції свідчить про необхідність створення її керівних органів. Основне завдання цих органів — регулювання і коригування складних відносин на початкових ступенях інтеграції. Організаційна структура СНД також потребує удосконалення. Згідно зі Статутом найвищим її органом є Рада Голів держав, яка повинна збиратися двічі на рік і вирішувати «принципові питання», пов'язані з діяльністю країн-членів у сфері їхніх спільних інтересів. Протягом року мають також відбуватися чотири засідання Ради Голів урядів, завданням якої є «координація співробітництва органів виконавчої влади». Асоційований статус України в СНД дає змогу її найвищим посадовим особам брати повноправну участь у роботі цих головних органів Співдружності.

Україна бере участь також у роботі Ради міністрів закордонних справ, яка має характер координаційно-консультативного органу. Разом із тим як позаблокова країна, вона не представлена у двох інших органах Співдружності — Раді міністрів оборони та Раді командувачів прикордонних військ. Принципово виступаючи проти створення в СНД наднаціональних органів, Україна не підписала угоди про створення Об'єднаного командування Колективних миротворчих сил, Економічного суду та інших структурних підрозділів СНД. Стосовно окремих із них таку ж позицію зайняли Туркменистан, Молдова, закавказькі держави.

Особливе значення в СНД надається Міжпарламентській асамблеї, завданнями якої передбачені консультації між законодавчими органами, розробка спільних пропозицій щодо діяльності національних парламентів, підготовка так званих «модельних правових документів» (уніфікованих актів внутрішнього законодавства країн-учасниць). Україна приєдналась до МПА лише в березні 1999 р.

Крім того, в межах Співдружності створені такі органи, як Міждержавна рада з питань агропромислового комплексу, Рада керівників зовнішньоекономічних відомств, Комісія з прав людини, Рада колективної безпеки, Міждержавна телерадіокомпанія «Мир» та ін. В роботі деяких із них Україна бере участь, але не порушуючи свого позаблокового статусу та загалом дотримуючись негативного ставлення до наднаціональних структур розпорядчого характеру.

Організацією поточної роботи СНД займається Виконавчий секретаріат на чолі з Виконавчим секретарем. Місцезнаходження цього постійного органу — м. Мінськ.

Протягом свого існування СНД прийняла близько 800 документів, з яких Україна підписала 560, у тому числі понад 80 із певними застереженнями. Основна частина не підписаних документів містить такі підходи до військово-політичних та організаційно-правових питань, які не відповідають національному законодавству України.

Незважаючи на велику кількість прийнятих вищими органами СНД документів, результативність діяльності цієї організації порівняно з іншими інтеграційними угрупуваннями світу невисока, особливо в економічній галузі.

Через відсутність реальних результатів роботи були ліквідовані такі органи СНД, як Міжурядова рада з промисловості, Міждержавна комісія з військово-економічного співробітництва, Рада з антимонопольної політики та ін. Не розгорнули свою діяльність Міждержавний валютний комітет, Міждержавний банк.

Слабка ефективність характерна й для головного економічного органу СНД — Міждержавного економічного комітету.

Загалом у рішеннях головних органів СНД переважають, особливо в останні роки, питання політичного характеру (значна частина цих рішень не була підтримана Україною, а також Туркменистаном, Молдовою, Азербайджаном та ін.). До суто політичних належать, зокрема, рішення про надання військової допомоги керівництву Таджикистану, про формування Колективних миротворчих сил (в основному на базі російського контингенту), Концепція та Декларація про колективну безпеку від 10 лютого 1995 p., рішення про співробітництво військових та прикордонних служб, про створення об'єднаної системи протиповітряної оборони (підписане представниками України з застереженнями) та ін.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що в СНД до цього часу не знайдено досконалої моделі взаємних економічних зв'язків, яка хоча б в основних рисах відповідала потребам стабілізації та розвитку національних економік, поглиблення співробітництва між суб'єктами господарської діяльності на взаємовигідній основі.

Починаючи з 1995 року на території СНД з'являється ціла низка альтернативних угрупувань, своєрідних клубів за інтересами. Майже в один час з'явилися:

• Економічний Союз Центральної Азії (1995 p.);

• Митний Союз четвірки у складі Росії, Білорусі, Киргизстану та Казахстану 1995 р. (потім ЄврАзЕС);

• ГУУАМ 1996—1999 pp.

При цьому всі угоди створюються в рамках поточних кон'юнктурних інтересів і не мають соціально-економічного підґрунтя. Будемо сподіватись, що єдиний економічний простір, заяву про який зробили президенти Росії, Білорусі, України та Казахстану 23 лютого 2003 року, буде справжнім утворенням, що призведе до поліпшення роботи СНД в цілому.

Незважаючи на деякі перешкоди, що існують в межах СНД, Україна приділяє велику увагу двостороннім і багатостороннім відносинам між інтегрованими країнами.

Разом із тим Україна поступово розширює міжнародно-правову базу економічного співробітництва, укладаючи угоди про вільну торгівлю, взаємний захист інвестицій, транспортне сполучення, усунення подвійного оподаткування тощо.

Країни СНД залишаються тим основним регіоном світу, з яким Україна здійснює торговельно-економічні відносини, хоча їхня частка в торговельному балансі за останнє п'ятиріччя суттєво знизилась. Якщо в 1991 р. 85 % українського експорту припадало на інші республіки колишнього СРСР, то в 1998 р. частка країн СНД та Балтії у вивозі з України дорівнювала 35 %, в тому числі 33 % — до країн Співдружності. При цьому головним торговельним партнером України залишається Російська Федерація (23 % загального експорту та 48,1 % імпорту за даними Мінстату), обсяг товарообугу з якою перевищує не тільки рівень обміну з будь-якою іншою країною, але й з таким великим інтеграційним об'єднанням, як Європейський Союз.

Галузева структура зовнішньої торгівлі України з членами СНД переважно збігається з загальними показниками її експорту та імпорту. Основними експортними товарами виступають: продукція чорної металургії, АПК (цукор, горілчані вироби, олія), хімічної індустрії, машинобудування (в тому числі комплектуючі для раніше поставленої техніки та поставки в межах виробничої кооперації). При цьому умови проникнення українських товарів на ринок СНД постійно погіршуються — як через посилення прямого захисту цими країнами власних виробників (особливо після утворення Митного союзу), так і через низьку конкурентоспроможність виробів українських підприємств порівняно з високотехнологічними товарами західних фірм або дешевими товарами з Китаю та країн Південної Азії, через відсутність належної товаропровідної мережі, реклами, сервісної служби тощо. Як наслідок, Україна поступово втрачає цей традиційний ринок збуту товарів.

Послаблення позицій України на ринку СНД особливо згубне для неї внаслідок високої потреби в імпорті енергоносіїв та відсутності до цього часу альтернативних (порівняно з СНД) джерел отримання нафти й газу. Частка цієї товарної групи в імпорті (в середньому близько половини ввезення) є унікальною у світовій практиці й пов'язана з нераціональною структурою національної економіки та екстенсивним характером її функціонування.

Торговельні відносини України з країнами СНД мають складний та суперечливий характер. Українські експортери не спромоглися забезпечити собі стабільне місце на ринку Співдружності, ефективність зв'язків з більшістю партнерів є невисокою. Але відсутність навіть таких позицій в інших регіонах світу спричиняє збереження пріоритетності СНД як основного напряму зовнішньоекономічної політики України. Це — найважливіший сектор вивозу вітчизняної продукції та головне джерело отримання товарів, так званого критичного імпорту (енергоносії, запасні частини для раніше поставленої техніки тощо), без яких неможливі функціонування національної економіки та підтримка соціальної сфери, навіть в умовах їх скорочення під час кризи. Підвищення ефективності відносин із СНД та забезпечення альтернативних напрямів співробітництва з іншими регіонами світу є двома взаємопов'язаними найважливішими завданнями зовнішньоекономічної стратегії України.

Складність нинішнього економічного співробітництва України з державами СНД зовсім не означає безперспективності подальших зусиль щодо використання потенціалу взаємних відносин. Сучасні та стратегічні потреби української економіки вимагають більш гнучкої та виваженої політики стосовно закріплення в окремих регіональних та галузевих нішах цього великого для українських експортерів ринку. Взаємовигідні відносини з країнами Співдружності мають залишатися одним із пріоритетів довгострокової концепції утвердження України у світовому господарському просторі.

Разом із тим необхідно враховувати й тенденцію до переорієнтації більшості країн СНД на прискорений розвиток відносин поза межами цієї організації, насамперед із найбільш економічно розвинутими країнами.

Тенденція до зміщення пріоритетів країн СНД має враховуватися в зовнішньоекономічній політиці нашої держави як вагомий фактор конкурентної боротьби в господарському просторі Співдружності. За цих умов особливо важливого значення набуває використання геоекономічної позиції України як транзитної території на шляху вантажопотоків між цими країнами й світовим ринком. Цілеспрямованих зусиль державних органів та комерційних структур вимагають стратегія і тактика завоювання окремих сегментів згаданого простору, диференційований підхід до тих чи інших національних ринків зважаючи на місцеві особливості споживання продукції, потенціал експортно-імпортних потреб виробничої сфери та населення, а також на обмеження, що випливають з національного законодавства та міжнародних угод, зокрема про участь у Митному союзі. Необхідно, нарешті, повною мірою використовувати можливості створення з партнерами по СНД спільних підприємств, фінансово-промислових груп, розгортання коопераційних зв'язків тощо.

Таким чином СНД як нове індустріальне угрупування склалося. Для удосконалення його роботи з урахуванням інтересів усіх країн потрібна добра воля, взаємопорозуміння і сумлінне виконання взятих обов'язків.

Четыре ведущие экономические державы в рамках СНГ - Беларусь, Казахстан, Россия и Украина - подписали соглашение 19 сентября 2007 года, что формально создало "единое экономическое пространство", так называемый Союз четырех. Украина изначально была направлена на содействие экономической интеграции между государствами-членами путем снижения торговых барьеров.

С распада Советского Союза в 1991 году, развитие экономики стран СНГ остановилось в значительной степени из-за отсутствия реализации многочисленных соглашений и обязательств. СНГ, например, на тот момент уже создало экономические организации, в том числе Евразийский экономический союз (ЕврАзЭС) и Организацию Договора коллективной безопасности (ДКБ). Такие инициативы, однако, до сих пор существует больше в теории, чем на практике.

После подписания союза четырех, президент Казахстана Нурсултан Назарбаев сказал, что союз будет осуществлять основные достижения в интеграции экономики стран СНГ. Подлинные документы были подписаны для создания общего рынка и обеспечения условий для свободного движения товаров, капитала и людей. Договор открыл большие рынки в Казахстане.

Союз четырех оказал влияние на несколько государств СНГ, особенно на те, которые имели геополитическое призывы к России и Соединенным Штатам.

осуществить более или менее цивилизованный развод бывших советских республик и тем самым предотвратить развитие событий по наихудшему сценарию — по пути широкомасштабной югославизации с ее катастрофическими последствиями. Как справедливо отметил один американский аналитик, если бы советская империя разваливалась так, как югославская, то война на Балканах показалась бы «невинным пикничком учеников воскресной школы». В результате достигнутых между странами СНГ многосторонних и двусторонних соглашений продолжает функционировать железнодорожный, воздушный, морской и речной транспорт, не без трудностей восстанавливаются экономически связи, в основном осуществлен раздел армии и военного имущества, а также долгов бывшего Советского Союза.

Однако в ходе развития СНГ выявились серьезные различия в подходе его участников к вопросам о характере, функциях, приоритетных направлениях деятельности Содружества. Хотя за время существования СНГ по март 1998 г. включительно Совет глав государств принял 368 и Совет глав правительств 518 документов, но эффективно из них действует лишь примерно десятая часть. Большинство же подписанных документов, даже ратифицированных парламентами своих стран, не претворяются в жизнь вследствие отсутствия политической воли и соответствующего механизма их реализации.

Движение новых независимых государств к интеграции с разными скоростями и неудовлетворенность их лидеров низкой эффективностью деятельности СНГ привели к тому, что Содружество стало дробиться на отдельные группировки. Это привело к тому, что интеграционные процессы в постсоветском пространстве стали осуществляться в большей мере не по разработанному в Беловежье сценарию, а в рамках четырех, трех и двух государств, а также целого ряда других структур. Сложившиеся таким образом новые интеграционные структуры превращаются в своего рода локальные организации по интересам, в которых их участники сами определяют свои права и обязанности, независимо от общих решений, принятых в рамках «СНГ-12».

дним из важнейших объективных факторов, содействовавших осознанию Россией и Белоруссией пагубных последствий их разъединения, явился подрыв созданного в прежние годы единого военно-стратегического потенциала. После распада СССР и Варшавского Договора их геополитическое и военно-стратегическое положение значительно осложнилось. Если в начале 90-х годов западная граница нашей страны проходила от Москвы на расстоянии 2000 км, то после создания новых независимых стран она стала находиться в 300 км от нашей столицы.

Что касается Белоруссии, то после расширения НАТО на Восток инфраструктура этого военного блока приблизилась непосредственно к ее границам. Вместе с тем стратегические интересы России и Белоруссии непосредственно связаны и с тем, что получило название «Большой экспортной трубы». Исходя из того, что Белоруссия — кратчайший путь транзита нефте- и газопродуктов из Центральной России на Запад, особое значение приобретает сооружение нового газопровода по территории Белоруссии, что делает этот транзит на 20% дешевле украинского. К тому же транзит через Украину и Прибалтийские республики связан с целым рядом проблем, в частности, с воровством направляемого из России в страны Западной Европы газа.

Другой важнейший «фактор сближения» России и Белоруссии — их взаимная заинтересованность в восстановлении и дальнейшем развитии торгово-экономических связей. После подписания союзного договора только за по-следний год товарооборот между Россией и Белоруссией увеличился на 40%. Появилась реальная возможность создать десятки тысяч новых рабочих мест. В рамках «союза двух» установлены равные права граждан России и Белоруссии на трудоустройство и оплату труда, получение образования и другие трудовые и социальные льготы.

Таким образом, учитывая многонациональный и многоконфессиональный состав России и других стран СНГ, сложность их исторического развития, различия в социально-экономическом уровне, в психологии и политической позиции элит и разных групп населения, они изби-рают собственную (естественно с учетом мирового опыта) модель развития интеграционных процессов, адекватную своеобразию и специфическим особенностям национальных интересов. Отражением этой тенденции и стала сформировавшаяся в постсоветском пространстве в 90-е годы многоступенчатая интеграционная система.

Ташкентський договір (1992 року) про колективну безпеку, пізніше перетворений в однойменну організацію (ОДКБ), сьогодні залишився без Узбекистану - країни, у столиці якої цей військово-політичний блок був утворений 20 років тому. Про це у своєму блозі пише народний депутат («Батьківщина»), колишній міністр оборони УкраїниАнатолій Гриценко.

Як зазначив депутат, за 20 років з Ташкентського договору вийшли три держави - Азербайджан, Грузія та Узбекистан (вдруге призупинив членство).

«Охочих приєднатися до ОДКБ - немає. Незважаючи на те, що для вступу не висувається будь-яких додаткових умов або критеріїв членства. Не треба для цього бути країною демократії, чесних виборів, справедливого правосуддя і високих стандартів життя», - зазначив Гриценко.

За цей же час інший військово-політичний блок, НАТО, розширюється постійно, приймає у свій склад нових членів з колишнього соцтабору, і черга на вступ поповнюється постійно. І це при тому, що умови і критерії вступу у НАТО з кожним роком стають жорсткішими, нагадав колишній міністр оборони України.

Військово-політичний блок ОДКБ був створений колишніми радянськими республіками на основі Договору колективної безпеки, підписаного на початку 1990-х років. Узбекистан підписав цей договір разом з Росією, Вірменією, Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном.

Відповідно до офіційних російських документів, створена 15 травня 1992 року організація «розглядається як головний міждержавний інструмент, покликаний протистояти регіональним викликам і загрозам військово-політичного і військово-стратегічного характеру, включаючи боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин».

В рамках організації проводяться операції:

«Канал» (з боротьби з наркотрафіком),

«Нелегал» (з протидії незаконній міграції),

«ПРОКСІ» (з боротьби з кіберзлочинністю).

Організація має цінність для Росії, як:

інструмент реалізації російської зовнішньої політики,

засіб відновлення впливу Росії на пострадянському просторі.

На відміну, наприклад, від НАТО критеріїв для прийому до ОДКБ не існує. Щоб стати членом ОДКБ, не треба відповідати демократичним критеріям і мати реформовану економіку і судову систему.

Влада Росії намагається подати ОДКБ як реальну альтернативу НАТО і всіма силами домагається збільшення ваги ОДКБ у системі міжнародних відносин. З грудня 2004-го ОДКБ має статус спостерігача Генеральної асамблеї ООН.

[ред.]Історія організації

15 травня 1992 року Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикістан та Узбекістан підписали в Ташкенті договір про коллективну безпеку (ДКБ). Азербайджан підписав договір 24 вересня 1993 року, Грузія — 9 вересня 1993 року, Білорусь — 31 грудня 1993 року.

Договір почав діяти з 20 квітня 1994 року. Договір був розрахований на 5 років та міг пролонгуватися. 2 квітня 1999 року президенти Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Росії та Таджикистану підписали протокол про подовження терміну дії договору на наступний п'ятирічний період, проте Азербайджан, Грузія та Узбекистан відмовились від подовження договору, в тому ж році Узбекистан приєднався до ГУАМ.

На московській сесії ДКБ 14 травня 2002 року було прийнято рішення про трансформацію ДКБ в повноцінну міжнародну організацію — Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ). 7 жовтня 2002 року в Кишиніву були підписані Статут та Угода про правовий статус ОДКБ, які були ратифіковані всіма державами-членами ОДКБ та набрали чинності з 18 вересня 2003 року.

2 грудня 2004 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про надання Організації Договору про колективну безпеку статусу спостерігача в Генеральній Асамблеї ООН.

[ред.]Діяльність

[ред.]Співпраця ОДКБ з ЄврАзЕС

25 жовтня 2004 року в Москві Генеральний секретар ОДКБ Н. Бордюжа та Генеральний секретар ЄврАзЭС Г. Рапота підписали Протокол про співпрацю між Секретаріатом ОДКБ та Секретаріатом Інтеграційного Комітету ЄврАзЭС. Були заявлені такі напрямки співпраці: обмін інформацією та документами, що мають двосторонню зацікавленість, експертна оцінка при підготуванні документів, участь у спільних заходах тощо. [1]

[ред.]Військові навчання

Члени організації проводять чисельні військові навчання за участю значної кількості військовослужбовців. Як правило, це навчання російської армії та армії однієї з країн - членів цієї організації.

4 лютого 2008 року в Москві на вищому рівні ухвалено рішення про створення сил швидкого реагування.

[ред.]Розширення ОДКБ

17 серпня 2006 року до організації повернувся Узбекистан (28.07.12 призупинив членство).

3 квітня 2009 року представник секретаріату ОДКБ зробив заяву, що Іран в перспективі може отримати статус країни-спостерігача в ОДКБ. [2]

Після серпня 2009 р. Білорусь значно активізувала свою участь в ОДКБ і визнала цю організацію ключовим елементом захисту своєї державної безпеки. [3]

[ред.]Кризові явища в стані ОДКБ

Сама організація, як і багато інших російських інтеграційних проектів, переживає кризу через великі суперечності між її учасниками, котрі домагаються різних військово-політичних цілей у Центральній Азії та на Південному Кавказі.

У 1999 році з цієї організації вийшли Азербайджан і Грузія. А Ташкент, що встиг за сімнадцять років існування ОДКБ залишити організацію (1999) і знову до неї увійти після андижанських подій (2006), знову перебуває на межі виходу після початку відновлення діалогу із Заходом[Джерело?].

Загострюють кризу і суперечності, які зберігаються між Узбекистаном і Таджикистаном, Киргизстаном, Казахстаном[Джерело?].

Послаблює організацію намір Росії і Киргизії, всупереч думці Узбекистану, відкрити військову базу біля киргизько-узбецького кордону. Тобто ОДКБ не може розв'язати кризи між учасниками договору і гарантувати їхню безпеку[Джерело?].

В червні 2009 року Білорусь, на тлі розгортання молочної війни з Росією дещо дистанціювалась від ОДКБ. При цьому Білорусь, як і Узбекистан, відмовилася підписувати угоду про формування Колективних сил оперативного реагування (КСОР).

Президент Білорусі Олександр Лукашенко пояснив, що Білорусь підпише угоду про створення сил оперативного реагування ОДКБ тільки на вигідних умовах:

«Але я запитаю: скажіть, що я маю захищати у вас, за що повинні гинути наші хлопці, коли що? За те, що нас у Росії на ринки не пускають? За те, що ми не можемо отримати енергоресурси з Казахстану, Таджикистану, Росії, за те, що нам загинають шалені ціни? Мертва тиша у відповідь.... І зрозуміла тоді сама структура НАТО, що вони воюють одне за одного. Адже там немає ні бар'єрів, ні кордонів. Це виключено. Там сильні допомагають слабким. А в нас усе навпаки в цій ситуації.[4]»

Однак, заяви Президента Білорусі осені 2009 року підтверджують поглиблення співпраці цієї країни з ОДКБ.[3] 20 жовтня 2009 року в секретаріат ОДКБ надійшли документи про згоду на участь у формуванні КСШР, підписані Білоруссю [5].

Втім, Росія, з порушенням процедур, домоглася від інших країн згоди на створення КСШР.[Джерело?] Ця історія стала дуже показовим прикладом того, як насправді працює механізм прийняття рішень в ОДКБ. [Джерело?]

28 червня 2012 року, Узбекистан надіслав ноту з повідомленням, про призупинення свого членства в ОДКБ.

[ред.]ОДКБ і Україна

Тимчасово виконуючий обов'язки міністра закордонних справ України Володимир Хандогій заявив у серпні 2009, що Україна не є членом ОДКБ і не має наміру вступати до неї.[4]

Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ — регіональне об'єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова. В основі утворення цієї форми співробітництва лежить єдність позицій країн із подібними політичними й економічними зовнішніми орієнтаціями. Організація була створена 1997 року для протистояння впливу Росії в регіоні й отримала підтримку Сполучених Штатів. У 1999 організація була перейменована у ГУУАМ завдяки вступу Республіки Узбекистан до неї, яка, однак, вийшла з організації 5 травня 2005, викликавши повернення початкової назви. Штаб-квартира розташована у Києві на Майдані Незалежності.

Зміст [сховати]

1 Історія утворення

2 Співробітництво

3 Структура

4 Міжнародно-правові документи, прийняті в рамках ГУУАМ

5 Міжвідомчі органи

6 Джерела

[ред.]Історія утворення

Заснування політико-консультативного форуму ГУАМ у складі 4 країн (України, Азербайджану, Грузії й Молдови) відбулося 10 жовтня 1997 року в Страсбурзі під час Саміту Ради Європи, під час якого було схвалено Спільне Комюніке глав України, Грузії, Азербайджану й Молдови. У цьому документі було зафіксовано рівень політичного зближення й практичного співробітництва між країнами цієї групи, спільність позицій з ключових міжнародних проблем й процесів у пострадянському просторі.

24 квітня 1999 року під час Вашингтонського саміту президентів країн-членів до ГУАМ приєднався Узбекистан. Розширене таким чином об'єднання держав отримало назву ГУУАМ.

5 травня 2005 року президент Республіки Узбекистан оголосив про вихід з ГУУАМ, що спричинило повернення старої назви.

[ред.]Співробітництво

Спільні економічні інтереси держав ГУАМ найбільше сконцентровані навколо питань транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон.

Ефективним напрямком економічного співтовариства є розвиток інвестиційної діяльності між державами ГУАМ, створення спільних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, в галузі машинобудування, енергетики і транспорту.

Іншим важливим напрямком співпраці в межах ГУАМ — є проблеми безпеки й стабільності в регіоні. Співпраця делегацій країн ГУАМ в рамках міжнародних організацій, в першу чергу ООН та ОБСЄ, реалізується на постійній основі, що включає регулярні консультації з метою обговорення тих чи інших питань, які виникають під час роботи та торкаються інтересів країн ГУАМ, та вироблення спільних позицій. Започатковано механізм головування національних делегацій країн ГУАМ у рамках міжнародних організацій.

Зміцнення і поглиблення цієї форми співробітництва країн ГУАМ допомагає ефективнішій координації індивідуальних позицій та зусиль країн об'єднання, реалізації їхніх національних інтересів у діяльності міжнародних організацій.

Учасники об'єднання зацікавлені у всебічному розвитку співробітництва з третіми країнами та міжнародними організаціями, які виявляють інтерес до діяльності ГУАМ та можуть сприяти досягненню цілей та принципів, викладених у Ялтинській Хартії ГУАМ. З цією метою в рамках об'єднання за ініціативою України створюється інститут спостерігачів. До порядку денного 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН включено питання про надання ГУАМ статусу спостерігача в ГА ООН.

[ред.]Структура

Найвищим органом об'єднання ГУАМ є щорічна зустріч глав держав країн-учасниць ГУАМ.

Виконавчим органом ГУАМ є Рада міністрів закордонних справ країн ГУАМ.

Робочим органом ГУАМ є Комітет національних координаторів (КНК ГУАМ), до складу якого входять координатори по одному від кожної країни-учасниці ГУАМ.

Виконання функцій інформаційного центру ГУАМ покладено на Інформаційний офіс ГУАМ у Києві. *Координацію співробітництва між країнами ГУАМ на галузевому рівні покладено на вісім Робочих груп — з питань енергетики, транспорту, з торговельно-економічних питань, з питань інформатики та телекомунікацій, культури, науки та освіти, туризму, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю і розповсюдженням наркотиків.