ТА ЇЇ ЗВОРОТНИЙ БІК

Особливий етап в історії західноєвропейської етичної думки становить гуманістична етика Відродження. Хронологічно доба Відродження охоплює ХІV-ХVІ ст. Епоха Відродження отримала назву через прагнення своїх діячів відродити класичну античність. Проте, цей період не можна розглядати як просте відродження ідей античної духовности. Мислителі цієї епохи творчо переробили античну спадщину і започаткували ряд оригінальних науково-теоретичних і культурних напрямів, серед яких чільне місце посідає гуманістична етика. Ціннісна реформа середньовічної моралі радикально по-новому поставила питан­ня про становище людини у сіті, її призначення, гідність, принципи моральності і т.ін.

Поняття гуманізму (від лат. humanitas — людяність) широко викорис­товував у своїх творах Ціцерон для означення цілісної і неподільної ети-ко-естетичної характеристики людини. В епоху Відродження Леонардо Бруні визначав studia humanitatis (гуманітарні дослідження) як піз­нання тих речей, що стосуються життя і моралі і які прикрашають і вдосконалюють людину. Салютаті позначав поняттям " humanitas " єдність доброчесності і вченості (virtus atque doctrina). Для ранніх гума­ністів вміння правильно, лагідно і доброзичливо себе поводити невід­дільне від класичної освіченості, а отже, вважалось не вродженою влас­тивістю чи благодаттю, а чимось індивідуально досягнутим завдяки вив­ченню латинських і грецьких рукописів. Термін "гуманізм" запровадже­ний у науковий обіг німецьким педагогом Ф. Нітхаммером у 1808 р.

Батьківщиною і центром гуманістичного руху була Італія, особливо Флоренція. Фундатором гуманістичного світогляду вважається поет Данте Аліг'єрі (1265 — 1321). Суттєво розвинув і збагатив гуманістичне вчення Франческо Петрарка (1304 — 1374). У період Відродження було закладено фундамент гуманістичної моралі, яка виразно протиставлялася середньовічному теоцентризму.

Гуманістична етика спричинила колосальний переворот у світогляд­ному корпусі європейських ідей. На засадах гуманістичної моралі з її потужним антропоцентричним акцентом була розроблена принципово нова світоглядна парадигма, в якій людина вперше посіла центральне місце у Всесвіті. Заперечуючи феодальну станову ієрархію, гуманісти стверджували новий тип обраности й елітарности. На їх думку, справжня шляхетність своєю підвалиною має вченість. Специфічним критерієм шляхетності стає ступінь оволодіння культурними цінностями. Відомий італійський гуманіст Піко делла Мірандола (1463 — 1494) обґрунтовує духовний аристократизм у праці «Промова про гідність людини» таким чином: всі божі створіння онтологічно визначені за сутністю бути тим, чим вони є і нічим іншим. Людина, навпаки, єдине зі створінь, чиї влас­тивості не визначені наперед, а тому вона здатна творити себе за вільно обраним зразком. Велич людини полягає у мистецтві бути власним творцем, у самоконструюванні. Мислитель вважав, що людина містить в собі зародки будь-якої творчої реалізації.