Етичні погляди кініків

— ► кініки ідеалізували первісну «природну» людину

— ► орієнтація на минуле, песимістичне ставлення до історичного поступу.

—► щастя й чесноти закладені у самій людині і цілком залежать від її розуму й волі

—► вільна праця — найвище благо

— ► не може бути загальновизнаних моральних норм

Ідеал щасливого життя кініки вбачали у побуті первісних народів, у "золотому віці". Пошуки ідеалів у минулому, антицивілізаційний пафос кінізму обумовили натураліс­тичний характер їх етичного вчення. Моральна свобода кініків мала негативний, нігілістичний характер. Діонісійна безсоромність кініків часом доходила до скандального епатажу. Вони відверто знущалися із загальновизнаних моральних норм і заперечували їх. Згодом це привело до появи терміну «cynismus», зміст якого відображає саме цей негативний нігілістичний бік їх моральності. Кініки пропагували розумний егоїзм і внутрішню свободу, які здобуваються, насамперед, боротьбою із самим собою. Так виявлявся в їх вченні етичний принцип індивідуалізму.

Розглянуті вище філософсько-етичні школи хоч і досліджували мо­ральні проблеми, але не розмежовували їх з іншими філософськими пи­таннями і не застосовували для їх означення поняття етики. Вище вже йшлося про те, що першим назвав етикою вчення, яке досліджує сферу людських стосунків, Арістотель. Він також визначив її місце в системі філософського знання. Арістотель навчався в Академії Платона. Близько 342 р. до н. е. він став учителем Олександра Македонського. Пізніше він заснував в Афінах власну перипатетичну школу Лікей.

Його твори складають Corpus Aristotelicum (Корпус Арістотеля).

Одним з найважливіших внесків Арістотеля в історію європейського духа є його етика. До етичного Корпусу Арістотеля відносять такі праці:

«Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика», «Політика» і «Афінська політія».

Найбільш важливими етичними категоріями, якими оперує Арісто­тель, є поняття «благо» і «щастя». На думку філософа, благо в залеж­ності від обставин набирає різних форм. Так, відносно часу благо — це сприятливий випадок; стосовно кількості благо — це вірна міра тощо. Мета і вчинки людини підпорядковані найвищому благу, по відношенню до якого існує універсальна згода, це і є щастя.

Арістотель докладно розглядає моральні чесноти. На його думку, вони наділені внутрішньою моральною досконалістю і виявляються, перш за все, через вміння вірно вибирати між надмірністю і нестачею. При цьому «золота середина» не може бути знайдена в межах поганого; вибору підлягає тільки краще з доброго.

Слід обирати середину, уникаючи надмірностей і нестачі. Середина відповідає вірному порядку. Арістотель

Отже, людина повинна у житті дотримуватись золотої середини, яку розсудливість робить етичною нормою життєдіяльності. Особливої ува­га заслуговує справедливість — чеснота, яка у житті суспільства посідає виняткове місце. Арістотель розрізняє дві форми справедливості:

# загальна справедливість, яку встановлює закон; це політична чеснота;

# приватна справедливість, яка виконує розподільчу і компенсуючу функції, тобто забезпечує справедливий розподіл благ і почестей у суспільстві, а також компенсує завдану шкоду.

В точному смислі справедливість існує лише між тими людьми, взаємо­відносини між якими регулюються законом. Ця теза Арістотеля відкидає протиставлення «природної справедливости» і «політичної справедливости", яке існувало в етиці софістів. Важливою чеснотою є дружба. Її розгляду Арістотель присвятив восьму і дев'яту книги «Нікомахової етики».