Етичні погляди Епікура

—► заперечував надприродне походження моралі

—► головна душевна недуга - страх

—► чесноти — засоби досягнення найвищої мети морального жит­тя — блаженства

—► основа блага — задоволення тілесних потреб

—► дотримання чеснот дозволяє людині досягти стану атараксії

Витоки моральних почуттів Епікур вбачав у самій людині, у природ­ному прагненні її до насолоди і бажанні уникати страждань. Це зближує етику Епікура з буддизмом. Головною душевною недугою Епікур оголо­сив страх. Почуття страху — це природна реакція на Всесвіт, сповнений зла і недосконалості. Подолання страху — головне завдання справжньої філософії.

Чесноти, за Епікуром, є засобами досягнення найвищої мети мораль­ного життя — блаженства. Його етика ґрунтується на гедонізмі (від грец. hedone — насолода). Філософ відзначає насолоду як відсутність болю і страху. Основа блага — задоволення тілесних потреб. Людина, насам­перед, цінує задоволення від смаку, любовних втіх, слухових вражень і зорового сприйняття красивих форм. Епікур поділив бажання, потреби і втіхи на такі види:

• природні і необхідні;

• природні і не необхідні;

• неприродні, або хибні.

Необхідними є тільки ті потреби, незадоволення яких викликає страж­дання. Природні, проте не необхідні потреби — це сексуальні потреби, які слід задовольняти помірно. Хибні, або нерозумні потреби тотожні хворобливому стану духа. До них належать: марнославство, зажерли­вість, розпуста, різного роду збочення, розбещєн ість, владолюбство тощо.

Невибагливість Епікур вважав однією з важливих чеснот. До політич­ного життя філософ відчував непереборну огиду. Він навчав, що слід звільнятися від пут буденних справ і громадської діяльності. Девізом Епікура були слова «Живи непомітно».

Подібно до Будди Епікур вважав, що людство є одиноким у Всесвіті. В космосі відсутній будь-який сенс, і люди повинні змиритися з цим фактом (теза, яку у XX ст. атеїстичний екзистенціалізм запропонує як нову у філософії). Дотримання моральних чеснот дозволяє людині досягнути стану атараксії. — це набуття ясного спокою, звільнення від усіх турбот і страждань. Вона дещо нагадує незворушний стан даоса чи буддиста. Атараксія усуває страх смерті. Епікур доводить, що смерть не стосується ані живих, ані мертвих, оскільки для живих вона ще не існує, а для мертвих вже не існує.

Епікурейська школа мала багатьох послідовників. У пізніші часи зміст етичного вчення Епікура був вульгарно спотворений. Під епікуреїзмом почали розуміти проповідь чуттєвих насолод і виправдання людських пороків.

Одна з впливових етичних теорій доби еллінізму розроблена стоїка­ми. Фундатором цієї школи був Зенон Кітіонський (336 — 264 до н.е.). Зенон навчав філософії у портику, що звався 8юа. Звідси походить наз­ва школи.

Головною частиною стоїцизму, яка зробила його відомим в історії духовної культури, була етика. Центральним поняттям етики стоїцизму є категорія доброчесності. Стоїки побудували етичне вчення на засадах фаталізму.

Стоїки вважали злом все те, що протилежне благу. Категорії «благо» (добро) і «зло» означають ставлення людини до світу. Свобода людини полягає у здатності до самооцінки і оцінки життя загалом. Оцінка здійс­нюється за допомогою чеснот. Доброчесність виявляється в самому про­цесі вибору цінності, а не в предметі, який репрезентує цю цінність. Цін­ним є не саме життя, а ставлення до нього, внутрішня позиція — єдине, на що впливає воля людини.

Хто бажає, того доля веде, хто не бажає, того вона волочить.

Сенека

Щастя можна віднайти за умови досягнення душевного спокою, коли зовнішні афекти не здатні вплинути на душевний стан людини. Ідеальним моральним станом для стоїків є апатія (від грец. apatheia — нечутливість) — цілковите звільнення від пристрастей. Вчитель Ціцерона Посідoній сприяв поширенню ідей стоїцизму в Римі. Він вніс у доктрину стоїцизму ряд нових положень. Зокрема, на його думку, життя перебуває у гармонії з природою лише за умови домінування в ньому розумних начал.

В кінці IV ст. до н.е. Піррон з Еліди (365 — 275до н.е.) вперше система­тизував здавна поширені у філософії ідеї, зміст яких полягав у сумнівах щодо пізнавальної здатности почуттів. До гносеологічного скепсису Піррон додав логічний і моральний скепсис і заклав підвалини школи скептицизму. Одним з найбільш видатних послідовників Піррона був Секст Емпірик. Він заперечував можливість раціонального обґрунту­вання моральних норм.

ЕТИЧНІ ПОСТУЛАТИ СКЕПТИЦИЗМУ

Незворушність

Утримання від категоричних суджень

Незалежність поведінки людини від етичних теорій і концепцій

Скептики вважали, що благо, зло та інші етичні категорії не існують об'єктивно, а є поняттями, сконструйованими суб'єктивною людською уявою. У вченні скептиків релятивізм і агностицизм досягли абсолютного виразу, руйнуючи будь-яку визначеність етичного знання.

У період занепаду Римської імперії виник об'єктивно-ідеалістичний напрям пізньої античної філософії — неоплатонізм. Його провідними постатями були Аммоній Саккас (175 — 242), Плотін (204 — 270), Прокл (410 — 485). Неоплатонізм прагнув поєднати на основі платонізму різні філософські школи — арістотелізм, піфагореїзм, орфізм, стоїцизм, скепти­цизм і близькосхідні містичні вчення. Головна роль у розробці даного вчення належить Плотіну.

Етика неоплатонізму становить еклектичну суміш ідей різних етич­них вчень і шкіл. Етичні чесноти, за Плотіном, мають свою основу у світі Єдиного, яке характеризується як вище Благо. Неоплатонізм роз­глядав добро і зло як цінності, що мають космічну природу. Добро пов язане зі світом ідей — ейдосів, протилежного матеріальному світові. Матерія містить у собі зло. На цій підставі Плотін робить висновок, що все тілесне містить в собі частку первинного зла. Людина має подвійну природу — духовну й матеріальну, а отже від народження містить в собі, як початки добра, так і потенційне зло. В людині зло присутнє у двох основних видах: у вигляді тілесності й безсилля душі. Душа людини наді­лена свободою. Ця свобода знаходить вираз у непереборному прагненні до Блага. Свобода є атрибутом волі, оскільки воля в Єдиному співпадає з розумом.

Отже, неоплатонізм інтерпретував зло не як властивість, абсо­лютно протилежну добру, а тільки як нестачу добра. Неоплатонівська концепція зла була використана християнськими апологетами, зокрема Августином Блаженним. Загалом етичні ідеї неоплатонізму, як і інші сторони цього вчення, мали безпосередній і потужний вплив на становлення християнства.