Загальна характеристика дітей з порушенням слуху

Слухом називається здатність організму сприймати та диференціювати звукові коливання за допомогою слухового (або звукового) аналізатора.

Слуховий аналізатор включає периферійний, або рецепторний відділ (зовнішнє, середнє і внутрішнє вухо), середній або провідниковий відділ (слуховий нерв) і центральний, корковий відділ, який розташований в скроневих долях великих півкуль. Вухо є підсилювачем і перетворювачем звукових коливань. Силу, або інтенсивність, звуку вимірюють в децибелах.

Різні порушення слухового аналізатора викликають неоднакові за ступенем вияву розлади слухової функції. Характер наслідків залежить і від часу виникнення патологічного процесу, який призвів до порушення слуху, і від того, якою мірою і в який період розвитку був порушений слух. Враховуючи ці два головні фактори, всіх дітей з розладами слуху поділяють на три категорії: глухих, пізнооглухлих, слабочуючих (туговухих).

Не тільки розлад слуху, але й недостатність мовлення, яка виникає згодом, ускладнюють навчання цих дітей і визначають їх особливості, адже у розвитку дитини слух і мовлення тісно пов’язані між собою.

До категорії глухих належать діти, слух у яких пошкоджений так, що вони самостійно не можуть використати його для розвитку мовлення. Найхарактернішою рисою їхнього розвитку є те, що вроджене або набуте в самому ранньому (домовному) періоді різке ураження слуху робить неможливим сприйняття мовлення інших і призводить до глухонімоти, тобто дитина не оволодіває звуковим мовленням без спеціального навчання, оскільки не може сприймати й наслідувати мовлення оточуючих.

Навіть якщо в глухої дитини до моменту втрати слуху був сформований певний мовленнєвий запас (наприклад, при настанні глухоти в дворічному віці), за відсутності спеціальних прийомів навчання й виховання він досить швидко втрачається. Загальний темп психічного розвитку у глухих дітей уповільнюється. Однак створення спеціальних корекційних умов виховання, які активізують компенсаторні процеси, дає змогу поступово вирівняти їх психічний розвиток.

Серед глухих людей розрізняють: а) глухих без мовлення (ранооглухлі); б) глухих, які зберегли мовлення у тій чи іншій мірі (пізнооглухлі).

У ранооглухлих дітей різко обмежена можливість оволодіння словесним мовленням, що призводить до глухонімоти, оскільки дитина не може розбірливо сприймати чуже і власне мовлення, наслідувати оточуючим. Німота є наслідком глухоти. Як правило, у глухих дітей немає органічних (первинних) уражень мовленнєвого апарату, відсутність мовлення є вторинним порушенням. Це призводить до різних відхилень психічного розвитку, порушень зорового сприйняття, наочного мислення та інших пізнавальних процесів. У глухої дитини уповільнюється темп психічного розвитку. Навчання глухих дітей в спеціальних (корекційних) школах згладжує дефекти психічного розвитку, долає „німоту”.

Пізнооглухлі – це категорія дітей, які втратили слух після того, як мовлення у них вже сформувалося, і тому збереглося тією чи іншою мірою. У пізнооглухлих дітей, внаслідок відсутності або різкого послаблення можливості слухового контролю за власним мовленням виявляються ті чи інші дефекти вимови.

У пізнооглухлих може бути різний ступінь порушення слуху і різний рівень збереження мовлення (оскільки після виникнення порушення слуху без спеціальної педагогічної підтримки словесне мовлення починає розпадатися), але всі вони мають навички словесного спілкування, словесно-логічне мислення, яке сформувалося, в тому або іншому ступені. Для таких дітей на момент вступу до спеціальної (корекційної) школи (для слабочуючих) першочерговим завданням є засвоєння навичок зорового або (слухозорового) сприйняття мовлення, яке до них звернено.

Слабочуючими (туговухими) називаються діти з частковою недостатністю слуху, що призводить до порушення мовленнєвого розвитку; до цієї групи відносяться діти зі зниженим слухом від 15 до 75 дБ; порівняно з глухими дітьми, слабочуючі діти мають такий слух, який допомагає їм на основі слухового сприйняття мовлення оточуючих засвоїти мінімальний, хоча і неповноцінний за своїм фонематичним оформленням, запас слів (Український дефектологічний словник, 2001).

Категорія слабочуючих неоднорідна. Залежно від ступеня зниження слуху та від інших факторів слабочуючі діти відрізняються за рівнем мовленнєвого розвитку. Тому з педагогічною метою слабочуючих дітей шкільного віку поділяють на такі дві групи (Р.М. Боскис, 1988):

1) слабочуючі, які володіють розмовним мовленням з невеликими недоліками: неправильна вимова, труднощі в оволодінні грамотою, деякі відхилення у граматичній будові та ін.;

2) діти з глибокою мовленнєвою недорозвиненістю, тобто ті, які на початку навчання нагадують глухих (вимова різко перекручена, запас слів обмежений, аграматизм, інколи повна відсутність мовлення; обмежене сприйняття мовлення, з яким до них звертаються, та тексту, який читають).

У багатьох мовах існують спеціальні терміни на означення туговухості (англ. – hardness of hearing, франц. – durete d’oreille тощо), однак досі в літературі не проведено чітку межу між туговухістю та глухотою, незважаючи на те, що між ними існує якісна різниця: при глухоті мовлення взагалі не сприймається, при туговухості сприйняття мовлення, хоча б і посиленого, збережене. На відміну від глухих, туговухі діти володіють залишковим слухом, який може бути достатньо ефективно використаний у процесі навчання, для спілкування з оточуючими та пізнання дійсності. На основі слухового сприйняття мовлення вони оволодівають обмеженим мовленнєвим запасом, який використовують у практиці спілкування.

За часом виникнення розрізняють ранню та пізню глухоту. Рання глухота – ураження слуху, яке виникло в дитини у домовному періоді або на початку формування мовлення. Пізньою вважається глухота, що уразила дитину, яка вже володіла мовленням.

У багатьох глухих спостерігаються порушення функцій вестибулярного апарату, яке найчастіше виникає при набутому ураженні слухової функції.

Відчуваючи потребу в спілкуванні з довколишніми, глухі користуються міміко-жестовою мовою, тобто своєрідним засобом передачі інформації за допомогою міміки та жестів, кожен з яких має своє значення. У спілкуванні глухих із спеціально непідготовленими людьми, які чують, використання міміко-жестової мови вкрай обмежене. Тому найважливішу роль у вихованні глухих дітей відіграє формування у них словесного мовлення.

У навчанні глухих використовується дактильна форма мовлення – ручна азбука. Вона замінює собою усне мовлення при спілкуванні між собою грамотних людей, що не чують. Дактильні знаки замінюють собою букви. У дактилології звичайно стільки ж знаків скільки букв є в рідній мові дитини.

Дактилологія – важливий засіб формування словесного мовлення і спілкування глухих. Вона має наочний характер, легко сприймається і відтворюється дітьми. Дактилологія полегшує дітям з порушенням слуху засвоєння усного і письмового мовлення. Вона використовується і на заняттях, і в побуті.

Пізнооглухлі діти, які втратили слух, але зберігли мовлення, мають певні переваги в розвитку слуху у порівнянні з дітьми, які мають вроджену глухоту або ранооглухлими. Особливе значення у навчанні і вихованні пізнооглухлих дітей має послідовне накопичення словарного запасу, розвиток усного мовлення і словесно-логічного мислення. При розвитку мовленнєвої діяльності пізнооглухлих дітей особливу увагу необхідно приділяти вимові слів і фраз. При обмеженій нагоді сприйняття розмовного мовлення пізнооглухлі компенсують це за допомогою навички читання з губ.

В процесі навчання глухих дітей існує дві системи: білінгвістична (з’явилася не більш 25 років тому), яка передбачає використання двох засобів освітнього процесу – національного мовлення в усній, письмовій і дактильній формі та національного жестового мовлення; і комунікаційна, яка заснована на засвоєнні словесних форм спілкування і використанні усного мовлення. Застосування білінгвістичного підходу в навчанні глухих, свідчить про те, що глухих людей стали розцінювати як людей, що мають право на особливий шлях розвитку.

Мовлення слабочуючих має свої особливості. Дитина деякі звуки не уловлює зовсім, інші сприймає неправильно. Вона спотворено чує слово, спотворено сприймає його і тому також спотворено пише і вимовляє його. Відносно слабкий словарний запас поєднується з неправильним засвоєнням і вживанням понять. Діти легко змішують предмети і дії, близькі по звучанню слова (бутилка-булка і т.ін.). Своєрідність мовлення слабочуючих дітей слід розглядати не стільки як недостатність, скільки як процес сповільненого поступового розвитку мовлення, який підлягає особливим закономірностям.

Мовленнєві утруднення слабочуючих дітей сприймаються оточуючими як неуважність, неувага і навіть як інтелектуальна недостатність. Дитину часто лають, а іноді і карають за упертість, неграмотність, лінь, не розуміючи справжніх причин цих відхилень. У результаті таке неправильне відношення до дитини викликає у нього негативну поведінку (нерішучість, плаксивість, замкненість, невпевненість, дратівливість, негативізм). Тому обов’язковою умовою успішного розвитку слабочуючих дітей є правильно організоване виховання.

Дослідження слуху проводиться у медико-педагогічних консультаціях, слухових центрах. На основі аудиометричного дослідження стає можливим диференційоване визначення ступеня зниження слуху.

У наш час існують різні підходи до визначення ступеня розладу слухового аналізатора (Л.В. Нейман, Б.С. Преображенський, Е. Цвикер, Р. Фельдкеллер, H. Bienfait). Р.М. Боскіс розробила класифікацію школярів з розладами слуху з точки зору педагогіки.

До першої групи входять діти, які не можуть самостійно використовувати власний слух для накопичення мовленнєвого запасу. При аудіометрії (інструментальний метод дослідження слуху) в них діагностується втрата слуху вище 70-80 дБ. Цю группу дітей відносять до категорії глухих.

Другу групу складають діти з таким зниженням слуху, яке заважає їм навчатись у нормальних умовах. Їх слухова функція збережена і дозволяє хоча б мінімальне накопичення мовленнєвого запасу за допомогою слухового аналізатора. Цих дітей відносять до категорії слабочуючих.

Згідно класифікації Л.В. Неймана (1977), втрата слуху у мовному діапазоні частот поділяється на 4 ступеня: 1 ступень – 25-40 дБ, 2 ступень – 40-55 дБ, 3 ступень – 55-70 дБ, 4 ступень – 70-90 дБ.

За обсягом частот, які сприймаються, глухих дітей, які мають залишки слуху, можна поділити на 4 слухові групи, а саме: I група – діти, які сприймають лише найбільш низькі частоти (128-256 Гц); II група – діти, які сприймають низькі частоти (до 512 Гц); III група – діти, які сприймають низькі та середні частоти (до 1024 Гц); IV група – діти, які сприймають широкий діапазон частот (до 2048 Гц та вище).

Розширення слухового обсягу до 1024 Гц підвищує можливе розрізняння мовленнєвих звуків, особливо голосних -а, -о, -у. Подальше розширення слухового обсягу супроводжується і подальшим покращенням розрізнення звуків мовлення.

Л.В. Нейман також виділяє три групи слабочуючих залежно від величини втрати слуху в межах мовного діапазону: I ступінь туговухості – зниження слуху в мовному діапазоні не перевищує 50 дБ; II ступінь – до 70 дБ; III ступінь – зниження слуху в мовному діапазоні перевищує 70 дБ. У слабочуючих проблеми щодо самостійного оволодіння мовленням можуть виникнути вже при зниженні слуху на 15-20 дБ. Цей ступінь втрати слуху Л.В. Нейман пропонує вважати умовною межею між нормальним слухом і туговухістю. На його думку, умовна межа між туговухістю та глухотою полягає на рівні 80 дБ.

За глибиною порушення слуху при туговухості можна приблизно виділити 4 ступеня – легкий, помірний, значний, важкий.

До легкого ступеня туговухості відноситься сприйняття шепітного мовлення на відстані 3-6 м., а розмовного – 6-8 м.

При помірному ступені туговухості шепітне мовлення сприймається – на відстані 1-3 м., а розмовне – 4-6 м.

При значному ступені туговухості шепіт чутний на відстані не далі чим 1 м. від вушної раковини, а розмовне середньої гучності – 2-4 м.

При важкому ступені туговухості розрізнення шепітного мовлення можливе на відстані не далі 0,5м, а розмовного – не більш 2 м.

При туговухості у дітей особливо важливо враховувати не тільки ступінь зниження слуху, але і час, коли наступило це зниження.

Інваліди з І ступенем туговухості сприймають розмовне мовлення на відстані понад 1 м, тобто мовне спілкування цілком доступне. Друга група інвалідів (ІІ ступінь) сприймає розмовне мовлення лише на відстані, меншій ніж 1 м. З цими інвалідами мовне спілкування утруднене. Інваліди з ІІІ ступенем туговухості розмовного мовлення не сприймають, мовленнєве спілкування з ними можливе лише за допомогою голосу підвищеної сили.

Навіть незначне зниження слуху, яке рано виникло, може перешкоджати нормальному мовленнєвому розвитку. На відміну від глухих, слабочуючі діти здатні розрізняти знайомі слова, які вимовляються голосно, та відтворювати контур незнайомого слова, яке сприймається на слух. Як правило, вони розрізняють усі голосні та частину приголосних. Залежно від ступеня зниження слуху спостерігається більша або меньша обмеженість мовленнєвого запасу, яка супроводжується неправильним уживанням слів.

Специфічні особливості розвитку різних категорій дітей, які страждають на розлади слуху, зумовлюють необхідність диференційованого корегуючого підходу до їх навчання та виховання.

Втрата слуху та недостатній розвиток мовленнєвої діяльності призводять не тільки до ускладнення пізнавальної діяльності, але й до погіршення функціонального стану дітей з порушеннями слуху, що перешкоджає їх соціальній адаптації в оточення однолітків, які чують нормально.

Кожна група інвалідів з ослабленим слухом потребує різного підсилення звуків. Проте спільним для них є те, що всі вони, навіть діти з Ш ступенем туговухості, можуть більш-менш самостійно оволодівати мовленням на основі слухового сприймання.

Під впливом соціальних факторів, серед яких провідним є фактор спеціального навчання і виховання, особи з порушенням слуху успішно працюють у промисловості та сільському господарстві, навчаються у вищих навчальних закладах, займаються суспільною діяльністю, досягають успіхів у науці, мистецтві, літературі та спорті.

Для дітей з порушеннями слуху, що досягли шкільного віку, організовані спеціальні навчально-виховні установи: школи для глухих і школи для слабочуючих (мають два відділення), де вони отримують цензову середню освіту, можуть продовжити освіту у вищих навчальних закладах, займатися громадською діяльністю.