Пізнання, його сутність і зміст

Пізнання – специфічна діяльність людини, орієнтована на відкриття законів природи й суспільного розвитку, таємниць буття людини і світу взагалі. Пізнання буває наукове й ненаукове.

Наукове пізнання має за мету відкриття законів розвитку й механізмів функціонування об'єктів (систем). Ознакою наукового пізнання є прагнення до істини як вищої цінності.

Ненаукове пізнання то є художнє, релігійне, езотеричне (астрологія, магія, окультизм). Ці форми пізнання не мають чітких раціональних критеріїв істинності, доказовості, обґрунтованості.

Вивчають людське пізнання різні науки, але теорія пізнання, або гносеологія, виникла у філософії на самому ранньому етапі її розвитку. Гносеологія вивчає природу людського пізнання, форми й закономірності переходу від поверхневих знань про світ до сутнісного, глибинного світорозуміння.

З погляду гносеології, пізнання можна представити як складний і суперечливий процес, у якому прийнято виділяти два основні різновиди: чуттєве й раціональне пізнання. Обидва різновиди тісно зв'язані між собою й кожен з них має свої форми.

Пізнання людиною об'єктивного світу починається за допомогою органів відчуттів. Взаємодіючи з тими або іншими предметами, ми одержуємо відчуття, сприйняття й уявлення.

Результати отриманих чуттєвих даних фіксуються й переробляються в нашій свідомості на щаблі раціонального пізнання за допомогою понять, суджень і умовиводів.

Процес пізнання тісно пов'язаний із практичною діяльністю людини. Практика є базою, фундаментом, підставою пізнавального процесу й, одночасно, основним критерієм істинності його результатів.

Одним з найважливіших питань філософії є питання про пізнаванність світу.

У спробі відповісти на запитання «чи є світ пізнаванним?» чітко позначилися три основні підходи:

а) оптимізм – виходить із визнання принципової пізнаванності світу та реальної можливості одержання достовірних знань;

б) агностицизм – стверджує, що знання про світ, отримані людиною за допомогою чуттєвого або раціонального досвіду, не дають підстав для того, щоб з’ясувати, яким є світ насправді;

в) скептицизм займає проміжну позицію: не заперечуючи принципової можливості пізнання світу, він, водночас, виражає сумнів у тому, що знання про цей світ носять достовірний характер.

Проблема пізнаванності світу і вірогідності наших знань про світ тісно пов’язана з характером відповіді на одне з основоположних запитань гносеології «що то є істина?».

Існують різні трактування поняття «істина». Класична концепція істини виходить із того, що істина – це відповідність знань дійсності. Вона виникла в далекій давнині, але й досі розділяється багатьма філософами з різними світоглядами.

Слід розрізняти абсолютну істину й відносну істину.

Абсолютна істина – це, по-перше достовірне знання про природу, людину й суспільство, що є вичерпним, остаточним й, по-друге, знання, яке ніколи не може бути спростоване.

Відносна істина – це, по-перше, неповне, неточне знання, оскільки воно є відповідним щодо певного рівня розвитку суспільства і науки; по-друге, знання, що залежить від певних умов, місця й часу його одержання.

Критерієм істинності наших знань про світ є суспільно-історична практика, що розуміється як сукупність доцільної матеріальної діяльності, спрямованої на перетворення людиною навколишньої дійсності.

11. СУСПІЛЬСТВО. КУЛЬТУРА. ЦИВІЛІЗАЦІЯ.