В глибині своєї свідомості ви й самі, звичайно, знаєте, що до

ідеального розв'язання питання ще дуже далеко".

Винниченко оголошений в СРСР ворогом соціалізму і комунізму, націоналістом, запеклим ворогом українського народу, агентом. іноземних розвідок і т.п.

Його твори в Україні не друкуються.

В роки другої світової війни кинутий фашистами до концтабору.

6 березня 1951 р. Володимир Винниченко помер.

Протягом життя створив 14 романів, серед них "Чесність з собою", "Рівновага", "Божки", "Хочу!", "Записки Кирпатого Мефісто-феля", "На терезах життя", "Слово за тобою, Сталіне", "Нова заповідь", "Поклади золота"; близько 20 драматичних творів:

"Мементо", "Базар", "Брехня", "Гріх", "Закон", "Чорна пантера і Білий медмідь"; більш як 100 оповідань, політичні праці, з-поміж них' 3-томна - "Відродження нації", публіцистично-мемуарний

. трЬктат "Заповіт борцям за визволення".

2. Нове село в ранніх оповіданнях Володимира Винниченка:

болісний процес руйнування українського села, нищення одвічних ознак селянства, його головніших рис, зміщення акцентів селянських прагнень (повість "Голота", оповідання "Контрасти", "Біля машини", "Голод", "Хто ворог?").

- Надзвичайна популярність ранніх творів. "Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка". Михайло Коцюбинський.

"Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої та безталанної або ординарно-шабльонової генерації сучасних українських письмен­ників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що. не лізе в кишеню за словом, а сипле його потками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя... І звідкіля ти взявся у нас такий? Хочеться по кожнім оповіданні запитати добродія Виниченка". Іван Франка.

- Оповідання "Солдатики!" - "малюнок із селянських розрухів", як визначив сам автор. Це надзвичайно талановита, глибоко психологічна замальовка тих складних процесів, що відбувались в українському селі на початку XX ст. Воно дуже змінилося порівняно з патріархальним селом І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного і навіть раннього Коцюбинського. "А сталося це якось несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і перше: голодали, боліли, умирали", а тепер почали думати і думки наскрізь тривожні:

"Обкрадають нас... Грабують... А ми робимо, мовчимо... той має право на землю, хто робить на нійГ

- В силі висуваються нові ватажки, це не соцькі, не староста, не інші посадові особи, а непримітний досі Явтух, "невеличкий, сухонький чоловік у рудій, рідкій свиті". Він уважно читає "якісь бумажки, невідомо ким підкинем)" - агітаційні листівки. "Прочитав раз, прочитав удруге, і дуже замислився". Під впливом його промови на сільському сході, де "як зачаровані слухали його", голодні селяни уночі поділили хліб л панських комор. Переляканий пан поспішив за солдатами. Село вирушило назустріч, страшенно переживаючи, що їх постріляють: "А в Канівці ж убили трьох..." Явтух запевняв усіх, що стріляти не будуть. Коли прийшли озброєні солдати, Явтух став попереду валки селян: "Ми нікого не грабували... Ми не злодії і не грабителі... чого ви їдете у наше село?..."

- Ах ты ж морда хохлацкая! Посмотрите на него. Да ты знаешь, что я тебя за этот твой вопрос до смерти засеку! - заверещав офіцер.

Почалося протистояння Явтуха і офіцера. Явтух промовляв, офіцер командував. "Солдатики " то піднімали "ружжа", то опускали їх. "Діалог" закінчився криваво: розлючений офіцер зо всього розмаху рубнув Явтуха шаблею, тоді з валки вискочив молодий селянин з піднятою ломакою і вбив офіцера.

Винниченко зобразив нову політичну силу, що вийшла на терени історії, - українське селянство, яке заявило про себе в особі Явтуха.

"Солдатики!.. - викрикнув Явтух з таким болем, з таким одчаєм, що в валці немов прокинулися всі, а солдатики аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера".

Село набувало нового, небаченого раніше досвіду, і хоча Явтух загинув, стрілянини не було. В цьому глибинний оптимізм оповідан­ня, оптимізм, сказати б, історичний.

Це одна з характерних стильових рис не лише ранніх оповідань Винниченка, а й усієї його прози - з глибини драматичних, а то й трагічних сюжетів, піднімається щось могутнє, незбориме, про що письменник наче прямо й не говорить і що немов зовсім і не повинно випливати з тої ситуації, яка розказана. Як в цьому оповіданні. Явтух мертвий, офіцер убитий, але "солдатики" не стріляли. Якесь грандіозне зрушення, невидиме й нечутне, відбулося в житті, в душах цих "солдатиків", і воно таке, це зрушення, за своїми якостями, що вселяє почуття надії.